Другим елементом був переважно суттєво вищий сектор приватної, менший – державної власності.

Третя складова – проекспортна орієнтація: стимули для експорту були не меншими, аніж стимули для виробництва товарів для внутрішнього ринку.

Четвертим чинником успіху було низьке обтяження економіки податками і бюджетними витратами. У рамках загалом невисоких видатків значна їх частина призначалася на середню освіту та інвестиції в інфраструктуру, а дуже мала – на класичні соціальні цілі.

П’ятим фактором був еластичний ринок праці та орієнтовані на розвиток виробничі відносини: прибутки підприємств були захищені від надмірних вимог щодо заробітної плати й слугували інвестиціям, а ті створювали нові робочі місця та сприяли підвищенню продуктивності праці, що призводило до швидкого зростання реальних заробітків. Шостою складовою було те, що переважали вільні ціни; контрольованих і директивних цін було значно менше, аніж у решті країн Третього Світу. І насамкінець, по-сьоме – “азіатські тигри” відзначалися багатолітньою політичною стабільністю. Вона становила істотний чинник для розбудови основ швидкого розвитку.

3. Наймолодший “тигр” – Китай, котрий у 1977-1987 роках подвоїв свій національній дохід. Слідом за ним, схоже, прямує В’єтнам. Однак дві останні країни заслуговують на окреме обговорення, як зразки посткомуністичної трансформації в азіатській версії. Джерела швидкого зростання посткомуністичних “азіатських тигрів” варто шукати, зокрема, у їх специфічній економічній структурі, легкого для приватизації аграрного сектора та обмаль деформованої соціалізмом промисловості.

Колишні соціалістичні країни також мали високий ступінь заощаджень та капіталовкладень. Суспільство частково змушували утримувати його, застосовуючи недемократичну й неринкову систему, у якій держава-партія контролювала поділ валового доходу на частки, які скеровували на споживання та інвестування (а також приймала рішення щодо вибору напрямків розвитку та інвестиційних проектів). Однак, значні інвестиції при соціалізмі супроводжувалися доволі низьким, а з часом дедалі нижчим темпом зростання продуктивності.

Китайські реформи відбувалися в чотири етапи. Перший етап (1978–1984): перетворення в аграрному секторі, де зосереджувалися найбідніші верстви населення (майже 800 млн селян). Реформи спрямовувалися на поступову ліквідацію народних комун і перехід до сімейного підряду, що передбачало переорієнтацію на матеріальні стимули ефективного господарювання за збереження колективної власності на землю. Крім того, було запроваджено пом’якшення обмежень на діяльність недержавних промислових підприємств і дозволено приватну власність в окремих видах економічної діяльності, передусім торговельних закладах та організаціях матеріально-технічного постачання. Відбулися значні зміни в зовнішньоекономічній сфері в напрямі створення спільних підприємств, вільних економічних зон і залучення іноземних інвестицій, для чого було лібералізовано податкове та валютне законодавство.

Другий етап (1984–1988) закріпив розпочаті в аграрному секторі перетворення передусім через реформування системи державного ціноутворення на сільськогосподарську продукцію. Було акумульовано значні кошти для розвитку місцевої промисловості, створено умови не лише для акціонування державних підприємств, розвитку довгострокової оренди, а й формування внутрішнього фондового ринку та виходу акцій китайських підприємств на міжнародний фондовий ринок.

Під час третього періоду (1988– 1991) країна стикнулася з вичерпанням потенціалу першої хвилі реформ, що проявилося в макроекономічній незбалансованості, різкому зростанні інфляції. Усе це потребувало певної корекції реформ шляхом провадження жорсткої фінансової та грошово-кредитної політики.

З 1992 року реформи набувають нового імпульсу, управлінцям підприємств надано чотирнадцять прав контролю над: виробництвом; ціноутворенням; збутом; закупівлями; зовнішньою торгівлею, інвестиціями; використанням нерозподілених фондів; розпорядженням активами; злиттям і поглинанням підприємств; трудовою силою; керівництвом кадрами; зарплатою; преміями; внутрішньою організацією та відмовою платити несанкціоновані законом урядові збори. Такі повноваження дали змогу перетворити на суб’єктів ринків поруч із малими і середніми підприємствами великі підприємства. Повністю лібералізувалася торгівля сільськогосподарською продукцією, сировиною та напівфабрикатами, унаслідок чого відбулося злиття ринкових і планових цін, а державні банки трансформовано в комерційні. Реформи охопили житлово-комунальне господарство та охорону здоров’я.

З початку реформ 1978 року по 2006 рік ВВП у країні зріс у 12 разів (четверте місце у світі після США, Японії та Німеччини). За ці роки до китайської економіки залучено понад 600 млрд доларів прямих іноземних інвестицій. На думку аналітиків ООН, формула успіху Китаю має такі складники: перспективний внутрішній ринок, що функціонує відповідно до правил СОТ; дешева робоча сила; вдосконалена інфраструктура; політика сприяння залученню інвестицій.

Нове становище Китаю на початку XXI століття визначається передусім тим, що головним напрямом суспільної трансформації виступає формування середнього класу, що постає як головний виробник, споживач і платник податків. Варто підкреслити, що в Китаї дуже сильні багатовікові традиції. Достатньо згадати висловлювання засновника даосизму Лао-Цзи (VI ст. до н. е.): «найкращий правитель той, про кого народ знає лише те, що він існує. Дещо гірші ті правителі, кого народ любить і возвеличує. Гіршими є ті правителі, кого народ боїться, й найгірші ті, до яких він ставиться презирливо».

Таким чином, головна особливість “азіатських тигрів” полягає в тому, що їм вдалося поєднати винятково високі рівні заощаджень та інвестицій із швидким і тривалим темпом збільшення ефективності продуктивних сил.