Утворення ООН, структура і мета її діяльності. Роль України в її утворенні.

У ході другої світової війни по­стало питання про утворення між­народної організації, яка б пере­брала на себе функції збанкруті­лої Ліги Націй.

Восени 1944 р. на конференції у Вашингтоні в маєтку Думбартон-Окс представники СРСР, США, Англії та Китаю підготували пропозицію про створення ООН і обговорили ос­новні положення Статуту ООН.

На Ялтинській конференції в лютому 1945 р. США, СРСР та Ан­глія прийняли рішення про скли­кання установчої конференції ООН 25 квітня 1945 р. в Сан-Францис­ко. Учасниками конференції мог­ли бути всі держави, які оголоси­ли війну Німеччині та Японії до 1 березня 1945 р. Право стати чле­нами ООН отримали Українська РСР і Білоруська РСР.

При обговоренні питання меха­нізму діяльності ООН між лідера­ми трьох держав виникла диску­сія. Позиція Сталіна полягала в тому, що держави, які винесли на собі основний тягар війни, несуть відповідальність і за мир. Тому малим країнам в ООН не потрібно надавати таких прав, користуючись якими вони могли б суперечити великим державам. Рузвельт пого­дився з цією думкою Сталіна. Черчілль, однак, заперечив: «Нехай орел дозволить малим пташкам співати, проте звертати увагу на їхній спів не варто — хай співають».

Конференція в Сан-Франциско проходила з 25 квітня по 26 черв­ня 1945 р. У ній взяли участь близько 300 делегатів від 46 країн світу. При обговоренні Статуту ООН виникло дві проблеми: щодо прий­няття рішень в Раді Безпеки та пи­тання опіки над колоніями та за­лежними територіями. Відносно першої із них було прийнято ра­дянську пропозицію, згідно з якою рішення Ради Безпеки (СРСР, США, Англія, Франція, Китай) приймаються одноголосно. Ці краї­ни одержали право «вето». Завдя­ки цьому праву виключалась мож­ливість використання авторитету міжнародної організації для ви­правдання дій, які суперечать прин­ципам Статуту ООН. Проте, це зни­жувало ефективність ООН як інструменту захисту миру, оскіль­ки дійти згоди країнам з різними інтересами було складно. Водно­час рішення, прийняті Радою Без­пеки, задовольняли інтереси всіх держав. Щодо другої проблеми

вирішено, що система опіки повин­на сприяти розвитку народів залеж­них територій «в напрямку до са­моуправління або незалежності».

У прийнятому на конференції Статуті ООН зазначалось, що ме­тою нової організації є підтриман­ня міжнародного миру і безпеки колективними заходами, розвиток дружніх відносин між країнами, здійснення міжнародного співро­бітництва при розв'язанні проблем економічного, соціального та гума­нітарного характеру. ООН була заснована на принципах суверен­ної рівноправності всіх членів, мир­ного улагодження суперечок, утри­мання від застосування сили. ООН не мала права втручатись у внут­рішні справи, крім випадків, коли таке втручання необхідне для підтримання миру.

Офіційною датою створення ООН вважається 24 жовтня 1945 р., коли було затверджено Статут ООН.

Вищим органом ООН визначено Генеральну Асамблею, яка зби­рається на свої сесії один раз на рік. До її обов'язків входить за­твердження бюджету організації, прийняття нових членів, обрання непостійних членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, Ради з питань опіки, Міжнародного суду, Секретаріату на чолі з Генеральним секретарем ООН.

Вищим органом була визначена також і Рада Безпеки, яка на той час складалася з 11 членів (тепер 15, з них 10 непостійних, які оби­раються на два роки, і 5 постійних). Рада Безпеки за Статутом є постій­но діючим органом, на який покладаються обов'язки по підтриманню миру. Для реалізації своїх повно­важень РБ має право накладати на агресора санкції, вводити блокаду і застосовувати проти нього силу. У розв'язанні всіх питань, крім про­цедурних, потрібна одностайність постійних членів РБ.

Під егідою ООН було створено різні спеціалізовані організації: ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і куль­тури), ВОЗ (Всесвітня організація охорони здоров'я), МОП (Міжна­родна організація праці), ФАО (Продовольча і сільськогосподарсь­ка організація), ЮНІСЕФ (Дитячий фонд ООН) і тощо.

Нині нараховується близько 190 членів ООН. Генеральна Асамблея ООН розпочала свою діяльність у 1946 р. На першій сесії були об­рані непостійні члени РБ, призна­чено першого Генерального секре­таря ООН (ним став Трюгве Лі), створено Комісію по атомній енер­гії. Однак, через суперництво СРСР і США та їхніх прихильників робо­та ООН була ускладнена.

У 1948 р. ООН прийняла Дек­ларацію прав людини та Пакт про громадянські і політичні права, в яких усі країни закликались до вста­новлення в їхній політиці пріорите­ту інтересів особи над класовими та національними.

Участь УРСР у створенні ООН мала велике морально-політичне значення й далекосяжні результати. По-перше, причетність до створення найавторитетнішої універсальної міжнародної організації підвищувала авторитет УРСР і, неминуче, всього українства. Це був своєрідний прорив української дипломатії у нову якість. По-друге, Україну починали знати в світі, враховувати український чинник у міжнародній політиці. По-третє, українська дипломатія здобувала досвід діяльності в міжнародній організації, методів ведення переговорів, лобіювання інтересів держави тощо. По-четверте, в практичній діяльності УРСР в ООН виростала й загартовувалася плеяда українських дипломатів, кваліфікованих професіоналів, частина з яких згодом стала на службу незалежній Україні. Хоча ніде правди діти — значний прошарок випестуваної в умовах СРСР української дипломатичної еліти не вийшов з полону яничарства, запопадливого служіння інтересам радянської імперії й оборювання самостійництва. І, нарешті, по-п'яте, завдяки членству в ООН у душах і серцях українців завжди жевріла надія зміни квазісуверенітету УРСР на справжній суверенітет.

 

Суть „Плану Маршала", його вплив на економічне відродження країн Західної Європи.

Закінчення другої світової війни несло мало позитивного економіці США. Скорочення військових за­мовлень загрожувало падінням ви­робництва, зростанням безробіття. Гостро постали проблеми кон­версії — переведення економіки на мирний лад.

Ці проблеми можна було вирі­шити за рахунок зовнішнього рин­ку, де у США не залишилось кон­курентів. Але це було неможливо через розорення Європи та Азії тривалою війною. Логіка підказува­ла, що потрібно надати цим краї­нам кредити, економічну допомо­гу, здійснити інвестиції в їх еконо­міку, при тому, що ринок капіталів в самих США був перенасиченим. Однак ні приватний капітал, ні уряд не бажали ризикувати, вкладаючи кошти в економіку країн з неста­більними політичними режимами.

5 червня 1947 р. державний сек­ретар США Маршалл, виступаючи в Гарвардському університеті, ви­клав основні положення плану еко­номічної допомоги країнам, що постраждали від війни. План пови­нен був вирішити такі завдання: до­помогти економіці США позбутись перенасиченості ринку капіталів, полегшити проведення конверсії, і, в той же час, забезпечити віднов­лення дезорганізованої економіки Європи, укріплення європейської демократії. До участі в плані були запрошені СРСР і країни Східної Європи. Країни, які приймають до­помогу, повинні були надати відо­мості про стан своєї економіки, про втрати в роки війни, валютні ре­зерви та плани використання до­помоги. На основі цих даних конг­рес США приймав рішення про розмір допомоги. Розподілом до­помоги займався виконавчий комі­тет організації європейського еко­номічного співробітництва на чолі з американським адміністратором.

Перша реакція Москви на план Маршалла не була однозначно не­гативною. Як згадував міністр за­кордонних справ СРСР В. Молотов, спочатку в МЗС СРСР хотіли запро­понувати взяти участь у плані Мар­шалла всім соціалістичним країнам, але швидко збагнули, що це не­правильно. «Якщо на Заході вважають помилкою нашу відмову, значить, ми зробили правильно».

Радянське керівництво стверд­жувало, що країни, які одержать допомогу, втратять свою економіч­ну самостійність і що потрібно спи­ратись на власні сили у відбудові національних економік. Радянське керівництво, критикуючи план, не пропонувало нічого взамін, а, отже, зробило рішучий крок до розколу Європи і розгортання «холодної війни».

18 червня 1947 р. «Нью-Йорк таймс» писала: «Завдання поляга­ло в тому, щоб відкрити перед Ро­сією двері, в які — Вашингтон був впевнений — вона не зайде».

12-15 липня 1947 р. на Па­ризькій конференції шістнадцять­ма державами (Англія, Франція, Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксем­бург, Нідерланди, Норвегія, Пор­тугалія, Туреччина, Швейцарія, Швеція) було прийнято пропозицію США і утворено Організацію євро­пейського економічного співробіт­ництва (ОЄЕС).

2 квітня 1948 р. Конгрес США прийняв закон №472 про допомо­гу іноземним державам.

Американську допомогу прий­няли 18 країн. Протягом 1948-1951 рр. вони отримали 12,5 млрд. доларів (у перерахунку на сьо­годнішній курс — 88 млрд. дол.). Ці країни не втратили своєї неза­лежності та самостійності, а, на­впаки, відновили свій економічний потенціал і навіть стали конкурен­тами США на світовому ринку. На­дання допомоги не передбачало зміну політичного і соціального розвитку держави, наприклад, Югославія йшла соціалістичним шляхом розвитку.

27 вересня 1950 р. президент США оголосив законопроект про до­даткові та надзвичайні асигнування. У одному з пунктів зазначалось, що країни, які передають СРСР матері­али, що становлять загрозу для США, позбавляються допомоги. Ще в 1949 р. був створений координа­ційний комітет по контролю за екс­портом (КОКОМ) стратегічних мате­ріалів обладнання, технологій у соці­алістичні країни. Він припинив свою діяльність лише 1 квітня 1994 р.

Таким чином, ставлення до пла­ну Маршалла визначали союзників і противників СРСР та США.