Політика Горбачова.

На середину 80-х років СРСР охопила економічна, соціальна і політична кризи. Тоталітарна сис­тема з командно-адміністративними методами управління вже не відпо­відала вимогам часу. Постала на­гальна необхідність оновлення всіх сторін суспільства, його економіч­них основ, соціального життя, полі­тичного устрою, духовної сфери.

У березні 1985 р. на посаду ге­нерального секретаря ЦК КПРС було обрано М.С.Горбачова. На квітневому (1985 р.) Пленумі ЦК КПРС був проголошений курс на прискорення соціально-економіч­ного розвитку.

XXVII з'їзд КПРС не вніс прин­ципово нового у внутрішньополітич­не життя країни, але на з'їзді Гор­бачову вдалося провести нову кон­цепцію міжнародних відносин, відсунувши на другий план «класо­ву боротьбу» і висунувши положен­ня про взаємозв'язок всіх світових явищ. Він почав завойовувати світо­ве визнання, що дало йому додат­ковий козир у боротьбі за владу.

Вироблення конкретних заходів по проведенню реформ (перебудова) виявилось не простою справою. Про­ведення реформ згідно з традицій­ною командно-адміністративною практикою виявилось неможливим. Бюрократичні методи давали значні деформації у проведенні перетворень (яскравим підтвердженням цього є проведення антиалкогольної кампанії і боротьби з нетрудовими доходами) та побічні явища, як повністю нівелювали реформи.

До того ж, концепція прискорення виявила свою недієздатність Зорієнтована на прискорення роз­витку машинобудування, вона ще більше зменшила виробництво то­варів широкого вжитку і тим са­мим посилила інфляційні тенденції, дефіцит. На відміну від традицій­них криз, притаманних ринковій економіці, криза радянської еконо­міки поєднувала в собі не тільки зниження темпів зростання за по­казниками, а і зменшення обсягів виробництва. До цього додавалась інфляція (прихована), дефіцит на гуртовому і на споживчому ринках. Тоді М.С. Горбачов на січнево­му пленумі ЦК КПРС у 1987 р. підняв питання про вироблення кад­рової політики партії в умовах пе­ребудови, яка мала б забезпечити кадрами проведення реформ. Од­ночасно пленум започаткував і нову політику гласності. Тут вперше за всю радянську історію ЦК взяв на себе відповідальність за допущені «деформації» у розбудові радянсь­кого суспільства. У засобах масо­вої інформації спочатку несміливо, а потім на весь голос стали про­стежуватися критичні мотиви. По­чався процес реабілітації репресо­ваних у 30-50-ті роки. Але бага­тьом людям важко доводилось до­лати стереотипи у сприйнятті історії та сучасності. Одним в силу того, що руйнувались їхні ідеали, іншим — тому, що це зачіпало їхнє минуле, коли вони робили кар'єру на боротьбі з «ворогами народу». Своєрідним символом опору змі­нам не тільки у житті, але і у свідо­мості стала публікація в газеті «Советская Россия» статті ленінградсь­кого викладача хімії Ніни Андреєвої («Не могу поступиться принци­пами»), в якій фактично відстою­валася консервативна (сталінська) модель радянської історії. Поява статті означала, що у партійному керівництві є сили, які поділяють позицію автора. Одночасно ця стаття стала поштовхом до консо­лідації консервативних сил.

У цей час робиться спроба здійснити реформування радянсь­кої економіки на засадах «само­фінансування», «самоуправління», «самоокупності». У основі реформ лежали дві складові:

а)розширення самостійності тру­дових колективів (закон «Про державне підприємство та об'єд­нання»;

б)розширення сфери дії приват­ної ініціативи (закон «Про коо­перацію», «Про індивідуальну трудову діяльність»).

С.Шаталін і Г.Явлінський розро­били альтернативну програму «500 днів». Згідно з нею передбачалось створити фундамент для ринкової економіки, роздержавлення дер­жавного сектору, формування при­ватної власності та одночасно ста­білізувати фінансову сферу (ана­лог польської «шокової терапії»). Однак, ця програма після розгля­ду її Верховною Радою СРСР була змінена настільки, що суть плану виявилась вихолощена.

У жовтні 1990 р. Горбачов за­пропонував компромісну програму.

Але цей компроміс, фактично, нічо­го не давав для реальних реформ і ця програма, як і всі попередні, провалилась. Вище союзне керів­ництво виявилось нездатним про­вести економічні реформи і це да­вало додаткові аргументи силам, які виступали за ліквідацію СРСР.

На фоні економічних негараздів і в умовах формування багатопартій­ності все більше починає звучати вимога про ліквідацію статті 6 Кон­ституції СРСР, яка закріплювала керівну роль КПРС у державі. На III з'їзді рад у березні 1990 р. було скасовано 6 ст., а першим президен­том СРСР обрано М.С.Горбачова.

Вибори 1990 р. стали перелом­ними у житті радянського суспіль­ства. Це були перші демократичні вибори. В результаті виборів ра­дикально змінився депутатський корпус, особливо в союзних рес­публіках (у Прибалтиці, Грузії, Вірменії КПРС зазнала повної по­разки), що ще більше посилило політичну боротьбу.

Кардинальні зміни у СРСР при­скорили процес банкрутства КПРС. У минулому монолітна (20 млн) КПРС у 1990 р. була розколота на різні течії. Того ж року організацій­но оформився і розкол у респуб­ліканських компартіях. Одна части­на переходила на позиції європейсь­кої соціал-демократії, інша — займа­ла агресивно-комуністичні позиції (Комуністична партія РРФСР, яка була утворена в 1990 р. і виступа­ла проти будь-яких реформ).

У липні 1990 р. відбувся XXVIII з'їзд КПРС. Цей з'їзд проходив в умовах, коли партія втратила свою монополію на владу. Політбюро втратило функції Верховної влади. Тим самим був нанесений ще один удар по КПРС. Центр політичної вла­ди у державі переміщувався у Ради. Це призвело до того, що КПРС по­чала перетворюватись з «державної партії» в державу в державі, зі свої­ми закритими лініями зв'язку, ме­режею інформаторів, шифрованим зв'язком, значними матеріальними привілеями і тощо. За рік після XXVIII з'їзду КПРС з неї вийшло більше 4 млн чол., а значна кіль­кість перестала сплачувати членські внески. З партії вийшли Б.М.Єль­цин, голови Московської і Ленінг­радської Рад Г.Х.Попов, А.А.Собчак. Учасники Демплатформи вис­тупили за організований вихід з КПРС і створення Демократичної платформи (згодом стала Республі­канською партією). Літом 1991 р. частиною членів КП РРФСР була створена нова партія — Демократич­на партія комуністів Росії на чолі з О.Руцьким. Одночасно почав фор­муватись рух за демократичні ре­форми, лідерами якого стали Яков-лев, Шеварднадзе. Такий розвиток подій вів до зміцнення агресивних консервативних сил у КПРС, які у 1991 р. переходять до рішучих дій.