Серпневі події 1991р. у Москві та їх політичні наслідки для України.

Вранці 19 серпня 1991 р. ТАРС передав інфор­мацію про створення Державного комітету з над­звичайного становища (ДКНС), до складу якого ввійшли 8 осіб — Янаєв, Павлов, Пуго, Крючков, Язов, Стародубцев, Бакланов, Тизяков. У оголоше­ній заяві ДКНС було сказано, що президент СРСР не може виконувати свої обов'язки за станом здоров'я і тому вся повнота влади переходить до ДКНС. Була також оголошена програма першо­чергових заходів щодо відновлення правопорядку в країні. В країні вводилося надзвичайне становище (на 6 місяців), цензура. У Москву були введені військові частини. Але з перших днів перевороту активний опір ДКНС виявили Президент Росії Б. Єльцин, передова частина населення Москви та найбільших промислових центрів (Ленінграда та ін„). В армійському керівництві також стався роз­кол: частина військових на чолі з Шапошниковим, Грачовим виступили проти застосування військ у політичній авантюрі. Введені до столиці війська також не виявляли рішучості діяти проти мирного населення, яке виступило на захист штабу демок­ратичних' сил — будинку парламенту Росії ("Білого дому"). Активний протест з боку міжнародного товариства, міжнародна ізоляція ДКНС сприяли провалу державного перевороту і перемозі сил демократії в СРСР.

20 серпня в більшості міст Росії й інших республік пройшли мітинги і демонстрації протесту. 21 серпня і організатори перевороту, зрозумівши, що більшість населення їх не підтримує, припинили виступ. Президент СРСР Горбачов повернувся до Москви. Змов­ників було заарештовано,.законність відновлено.

Після краху перевороту події набрали революцій­ного характеру. Було припинено діяльність КПРС, оголошено про початок реформи КДБ із метою його остаточної ліквідації і заміни службою розвідки і контррозвідки, прийнято рішення про радикальну військову реформу.

Розпад СРСР

З 23 серпня по 1 вересня 1991 р. проголосили свою незалежність Естонія, Латвія, Україна, Мол­давія, Азербайджан, Узбекистан, Киргизстан. "Но-воогарьовський процес" було зірвано.

Верховна рада Литви оголосила про відновлення державного суверенітету ще 11 березня 1990 р. і почала втілювати це рішення в життя. В січні 1991 р. Москва спробувала придушити цей процес силою, але тисячі жителів Вільнюса встали на захист незалежності. Литовці відстояли своє право жити в незалежній державі.

9 вересня 1991 р. було офіційно визнано неза­лежність прибалтійських держав — Латвії, Литви, Естонії. Союз скоротився до 12 республік.

1 грудня 1991 р. в Україні відбувся референдум, у ході якого громадяни практично одностайно (91% голосуючих) висловилися за незалежність республі­ки. Обраний президентом Л. М. Кравчук витлумачив результати референдуму як мандат на неприєднання України до нового Союзного договору. Без України Союз був неможливий. Таку позицію зайняв росій­ський президент Єльцин. Не мислив Союзу без України і Горбачов.

8 грудня 1991 р. в урядовій резиденції "Вискулі", що в Біловезькій Пущі (біля Бреста), таємно зібра­лися керівники трьох республік — Білорусі, Росії й України: С. Шушкевич, Б. Єльцин, Л. Кравчук. Узгоджений на засіданні Держради варіант договору Єльцин запропонував першим підписати українсько­му президентові, підкресливши, що свій підпис поставить після нього. За власним визнанням Кравчука, "доля договору цілком залежала від України". І він заявив категоричне "ні" Союзному договору.

Керівники Росії, України і Білорусі заявили про те, що "Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування", Потім Бо Єльцин телефонував президенту США Бушу, а С, Шушкевич — президенту Горбачову, що Радянського Союзу більше не існує,

На цій же зустрічі постало питання про підго­товку нового документа, Так народилася Угода про створення Співдружності незалежних держав (СИД), підписана керівниками Росії (Б. Єльцин, Г, Бурбуліс), України (Л, Кравчук, В. Фокін), Білорусі (С, Шушкевич, В, Кебич),

А втім, у Біловезькій Пущі фактично вже сталася констатація розпаду давно не існуючого Союзу» На парламентському рівні розпочався процес законо­давчого оформлення Біловезької угоди. 10 грудня 1991 р. ця угода була ратифікована Верховними Радами Білорусі й України, 12 грудня — Верховною Радою РСФСР, 13 грудня в Ашхабаді глави держав Середньої Азії та Казахстану в основному схвалили ініціативу створення СНД. На зустрічі глав держав 21 грудня в Алматі відбулося підписання Декла­рації 11 держав на підтримку Біловезької угоди. Виняток становили республіки Прибалтики і Гру­зія, що приєдналася до СНД через два роки.

Реакція М. Горбачова у цілому виявилася дос­татньо обережною. Після підписання алматинсь­кої Декларації перший і останній Президент СРСР 25 грудня 1991 р, о 19 годині виступив по телебаченню з заявою про припинення своєї діяль­ності на посаді президента»

Того ж вечора, о 19 годині 38 хвилин, у Москві над Кремлем було спущено червоний прапор із Державним гербом СРСР, а на його місце піднісся російський трибарвний прапор. Цей акт зміни державних символів поставив останню крапку в драматичній долі величезної країни, що називалася Радянським Союзом. На мітинги і демонстрації на його захист практично ніхто не вийшов.

На такому загальнополітичному фоні розгорнулася боротьба між комуністичною більшістю й опозицією у Верховній Раді УРСР навколо проекту Конституції, підготовленої комісією на чолі з Л. Кравчуком.

Проект Конституції, який за багатьма пунктами збігався з по­зицією Народної ради, передбачав, що Україна стане президент­ською республікою з двопалатним парламентом, Президент оби­ратиметься шляхом прямих всенародних виборів, пропонувалась назва держави — Республіка Україна. Щодо обов'язкового вхо­дження України до складу СРСР, то це положення в проекті не згадувалося. Парламентська більшість виступила з критикою про­екту конституційної комісії і висунула свій проект. Комуністи наполягали на збереженні назви Українська РСР, радянської сис­теми державного управління, на обмеженні прав Президента, на обов'язковому записі в Конституції про входження УРСР до складу СРСР.

На початку червня 1991 р. український парламент зробив чер­говий крок до незалежності, прийнявши постанову «Про перехід у юрисдикцію Української РСР державних підприємств і органі­зацій союзного підпорядкування, розташованих на території рес­публіки».