Після здобуття незалежності Україна за інерцією облаштовувала свої бюджетні будні за допомогою системи державних фінансів, успадкованої від радянської доби. Практика засвідчила, що ця система, заснована на законі про бюджетну систему 1996 р., дедалі більше суперечила потребам часу і країни, що прагне здійснити успішний перехід до сучасної ринкової економіки (хоч було б нечемним не віддати належне авторам цього закону, який все ж таки без потрясінь виконав свою роль містка від централізованої системи державних фінансів до її поступової децентралізації). Найвідчутнішими недоліками цього спадку є дуже непрозорий і суб'єктивний процес ухвалення рішень, хронічна нестабільність у видаткових і доходних повноваженнях місцевих бюджетів, а також викривлені стимули для місцевих бюджетів щодо збільшення додаткових надходжень та ефективнішого здійснення видатків для надання суспільних послуг.
Окрім того, чинний Закон України про бюджетну систему побіжно висвітлює таке важливе питання, як правоспроможність місцевих бюджетів брати кредити на внутрішньому та зовнішньому ринках капіталу. Цей закон оминає увагою питання деталізованого розмежування видатків на здійснення повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Закріплення доходних повноважень, у свою чергу, є нечітким і не відповідає практиці, що склалася (скажімо, вже кілька років ПДВ централізується в державному бюджеті). Відчутним є дисонанс між бюджетним законом та відповідними положеннями Конституції України та Закону "Про місцеве самоврядування в Україні". Ці неузгодженості спричинили декларативність проголошеного принципу самостійності бюджетів, посіяли зерна недовіри між виконавчою та законодавчою гілками влади та послабили загальну ефективність усього бюджетного процесу в Україні.
