Рівні вітчизняної системи банківського права

Система правових норм, що регулюють порядок організації та діяльності банків України, їх взаємовідносини з клієнтами (юридичними й фізичними особами), що обслуговуються банками, а також порядок здійснення банківських операцій, включає в себе як загальні, так і спеціальні, присвячені регулюванню тільки банківських відносин, нормативні акти. Система банківського права охоплює не тільки норми, які закріплюють загальні положення банківського права, поняття й структуру банківської системи, правовий статус органів, що займаються банківською діяльністю, а й норми, що регулюють відносини, пов’язані з організацією розрахунків, операціями з цінними паперами, регулюванням кредитування та правил валютних операцій. Система банківського права регулює правові основи розрахунків, виходячи з принципу, що всі підприємства, установи й організації різних форм власності зобов’язані зберігати кошти на рахунках у банках і додержувати встановленого порядку здійснення безготівкових розрахунків. Зазначене є передумовою визначення рівнів вітчизняної системи банківського права.

Особливим рівнем української системи банківського права визнаються джерела національного права (форма вираження державної волі в нормативних актах), які водночас є джерелами банківського права, а саме: Конституція України, закони України, постанови Верховної Ради України. Так, частина 2 статті 92 КУ, яка проголошує, що «виключно законами України встановлюються: 1) Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи»; стаття 99 «Грошовою одиницею України є гривня» та стаття 100 «Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням» Конституції України [8]; фундаментальний закон України «Про банки і банківську діяльність», метою якого є «правове забезпечення стабільного розвитку і діяльності банків в Україні і створення належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, забезпечення захисту законних інтересів вкладників і клієнтів банків, створення сприятливих умов для розвитку економіки України та підтримки вітчизняного товаровиробника» (частина 2 статті 1 Закону); постанова Верховної Ради України «Про усунення зловживань у процесі залучення суб’єктами підприємницької діяльності грошових коштів громадян» – це приклади компонентів особливого рівня вітчизняної системи банківського права. Необхідно відзначити, що законодавчий масив цього рівня характеризується багатовекторністю, наприклад: ЗУ «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», ЗУ «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», ЗУ «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» тощо, тому є підстави виділяти фундаментальні закони, які мають вищу юридичну силу й охоплюють найважливіші питання, що виникають у банківській сфері (ЗУ «Про банки і банківську діяльність», ЗУ «Про Національний банк України») і спеціальні закони.

На рівні джерел банківського права, але в статусі підзаконних нормативних актів до системи банківського права входять укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, постанови, положення й інструкції Національного банку України та Міністерства фінансів України, статути банків тощо. Наприклад, Укази Президента України «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України», «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки»; Постанови Кабінету Міністрів України, які приймаються відповідно до статті 117 Конституції України та є обов’язковими до виконання на всій території України, зокрема – «Про затвердження Порядку накладення арещту на цінні папери», «Про повноваження Державного експортно-імпортного банку України на виконання міжбанківських угод, укладених з групою італійських кредитних інститутів» – це правовий інструментарій регулювання банківських відносин безпосередньо у теперішньому часі на всій території України. Нормативні акти міністерств, державних комітетів, що стосуються сфери банківської діяльності, а також нормативні акти НБУ приймаються в межах компетенції того органу, що його видає, у формі постанов, положень, наказів, інструкцій, правил тощо. Так, постановами Правління НБУ затверджено від 19 лютого 2001 року Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні; від 18 березня 1999 року – Правила здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України; наказом Міністерства фінансів та Міністерства економіки України від 25 лютого 1997 року – Порядок виписування та погашення простих векселів, що видаються вітчизняними нафтопереробними заводами у разі постачання на ці заводи нафти суб’єктами підприємницької діяльності – резидентами. До цієї групи належать також нормативні акти, прийняті асоціаціями та господарюючими суб’єктами (наприклад, рішення Асоціації комерційних банків та локальні акти – статути комерційних банків, установчі договори, положення про філії, представництва).

Перспективним є рівень таких специфічних джерел банківського права, як міжнародні звичаї та міжнародні договори, оскільки розвиток міжнародного співробітництва в банківській сфері, інтернаціоналізація банківського бізнесу стимулюють зміни у принциповому ставленні вітчизняних вчених та фахівців-практиків у сфері банківського права до якісної динаміки правового регулювання банківської діяльності [14, с. 87]. До міжнародних звичаїв, які склалися в міжнародній практиці, як правило, відносять Уніфіковані правила і звичаї МТП для документарних акредитивів у редакції 1993 року, Уніфіковані правила МТП по інкасо в редакції 1995 року, Женевські чекові конвенції 1930 року, Оттавську конвенцію УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг 1988 року тощо.

У вітчизняній системі банківського права має місце і рівень правових звичаїв та правил ділового обороту. В Україні, як і в більшості зарубіжних країн, звичай становить насамперед норму, яка доповнює закон у тих випадках, коли відповідний припис в законі взагалі відсутній або він неповно врегулював те чи інше положення. Так, Цивільний кодекс України статтею 7 допускає можливість застосування в регулюванні цивільно-правових відносин звичаїв, зокрема звичаїв ділового обороту (відсильне регулювання), а в пункті 2 цієї ж статті встановлено, що звичаї, що суперечать договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовуються. З даного положення ясно, що звичай ділового обороту визнається субсидіарним джерелом права і має меншу юридичну силу порівняно з законодавством та договором сторін. Разом з тим, сам факт існування зазначеної норми свідчить про можливу перспективу зростання вагомості рівня правових звичаїв та правил ділового обороту у системі банківського права України.

Так, у вітчизняній банківській практиці мав місце випадок, коли в Указі Президента України «Пpo заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладаються суб’єктами підприємницької діяльності України» (1994 рік) містилося посилання до зводу звичаїв – Уніфікованих правил і звичаїв МТП для документарних акредитивів у редакції 1993 року.

Отже на такій основі необхідно виділити наступне:

– самою лише банківською діяльністю предмет банківського права не вичерпується, оскільки включаються інші суспільні відносини, які виникають у процесі багатовекторного функціонування банківської системи; об’єктивно додається й фінансова діяльність інших фінансово-кредитних установ;

– існує система особливостей банківської діяльності, які відокремлюють зазначену діяльність від інших видів господарювання (одержання прибутку банком пов’язано з ризиком; одержання прибутку здійснюється від обороту фінансових ресурсів, що є основою фінансової діяльності держави; в процесі фінансової діяльності не створюється додана вартість; особливий порядок оподаткування пов’язаний з пільгою в оподаткуванні податком на додану вартість основних фінансових (банківських) операцій, а також з особливим порядком оподаткування прибутків банку, що пов’язаний з обов’язком формування резервів комерційними банками;

– законодавство висуває жорсткі вимоги до діяльності комерційних банків, їх фінансово-економічного стану (при цьому, держава в особі уповноважених органів установлює та здійснює особливий контроль за фінансовим ринком);

– банківська діяльність проводиться в особливому правовому режимі – держава чітко регламентує порядок здійснення банківських операцій.