Розділ 19

Саме в Лондоні ми вирішили перепочити; ми хотіли провести в цьому дивовижному й уславленому місті декілька місяців. Клерваль волів познайомитися зі знаменитостями того часу, але для мене це було другорядним; більш за все я переймався збиранням відомостей, що були необхідні для виконання моєї обіцянки, і квапився залучити до справи рекомендаційні листи, адресовані найвидатнішим науковцям — медикам і біологам.

Якби ця мандрівка була затіяна в щасливі дні мого навчання, вона була б для мене невимовною радістю. Але на мені лежало прокляття, і я відвідував людей тільки для того, щоб отримати від них інформацію про те, що мало для мене фатальний інтерес. Товариство гнітило мене; залишившись на самоті, я всю свою увагу звертав на картини природи; голос Анрі заспокоював мене, і я обманював себе ілюзією спокою. Але чужі обличчя, заклопотані, байдужі або задоволені, знову викликали в мені відчай. Я усвідомлював, що між мною та іншими людьми виросла нездоланна перешкода. Ця стіна була скріплена кров’ю Вільяма та Жустини; згадки про події, пов’язані з їхніми іменами, були для мене тяжкою мукою.

Але в Клервалі я бачив відбиток себе колишнього; він був допитливим і нетерпляче прагнув досвіду та знань. Місцеві звичаї, які він тут спостерігав, були для нього і цікавими, і повчальними. Крім того, він прагнув певної мети, яку давно поставив перед собою. Він вирішив відвідати Індію, впевнений, що завдяки знанню декількох її мов і знайомству з її життям він зможе чимало посприяти процесу європейської колонізації та торгівлі. Тільки в Англії він міг прискорити виконання свого плану. Він був постійно заклопотаний; єдине, що засмучувало його, — моя печаль і пригніченість. Я намагався, наскільки це було можливим, приховати їх від нього, щоб не позбавляти його задоволень, природних для людини, яка тільки-но вступала на новий життєвий шлях і не почувалася обтяженою турботами чи гіркими спогадами. Чимало разів я відмовлявся супроводжувати його, посилаючись на те, що мене запросили деінде, або вигадував іще яку-небудь відмовку, щоб залишитися на самоті. В той час я почав збирати матеріал, необхідний для того, щоб дати життя новому створінню; цей процес був для мене болісним і нагадував тортури водою, коли крапля по краплі рівномірно падає на голову. Кожна думка, що була присвячена виконанню мого завдання, завдавала мені нестерпних страждань; кожне слово, вимовлене мною, нехай воно тільки побічно стосувалася мого завдання, змушувало мої губи тремтіти, а серце — прискорено битися.

Спливло декілька місяців від нашого прибуття до Лондона, коли ми отримали лист із Шотландії від людини, яка колись бувала нашим гостем у Женеві. Наш колишній гість описував свою країну та переконував нас, що хоча б заради її краси нам слід продовжити мандрівку на північ, до Перта, де він проживав. Клерваль дуже хотів прийняти його запрошення, та й мені, хоча я і уникав людей, закортіло знову побачити гори, струмки і всі дивовижні витвори, якими природа прикрасила свої улюблені місця. Ми приїхали в Англію на початку жовтня, а тепер був уже лютий, і ми поклали вирушити на північ наприкінці наступного місяця. В цій проїздці ми, замість прямувати головною дорогою просто до Единбурга, вирішили заїхати у Віндзор, Оксфорд, Метлок та на Кемберлендські озера, розраховуючи дістатися кінцевого пункту мандрівки лише в кінці липня.

Я запакував хімічні прилади і зібрані матеріали та вирішив закінчити свою роботу в якому-небудь усамітненому містечку на північних схилах плоскогір’я Шотландії.

Ми залишили Лондон 27 березня і провели декілька днів у Віндзорі, блукаючи чарівним лісом. Для нас, гірських жителів, природа цих місць видавалася напрочуд незвичною: могутні дуби, розмаїття дичини і стада великих оленів — все це викликало подив.

Звідти ми вирушили до Оксфорда. На в’їзді в місто нас охопили спогади про події, які відбулися в ньому понад півтора століття тому[22]. Тут Карл І зібрав свої сили. Це місто залишалося вірним йому тоді, коли вся країна відвернулася від нього і стала під знамена парламенту та свободи. Пам’ять про нещасного короля та його прибічників, про добродушного Фолкленда, зухвалого Горінга, про королеву та його сина робили особливо цікавими ті райони міста, де вони, можливо, проживали. Тут блукав дух старовини, і ми з насолодою відшукували її сліди. Але якби уява, що надихала нас на такі почуття, і не знайшла б тут достатньої для себе поживи, це місто саме по собі було настільки красивим, що викликало у нас захват. Будівлі коледжів дихали давниною і були напрочуд мальовничими, вулички прегарними, а чудова Ізис, що протікала поблизу міста чарівними зеленими луками, широко та спокійно розливала свої води, в яких віддзеркалювався величний ансамбль веж, шпилі і бані, оточені столітніми деревами.

Я насолоджувався пейзажами, і все-таки радість моя тьмяніла через спогади про минуле та думки про майбутнє. Я був створений для мирного щастя. В юнацькі роки я не знав невдоволення, і якщо коли-небудь мене охоплював смуток, то споглядання краси природи або вивчення дивовижних людських витворів зажди мало відгук у моєму серці й підносило мій дух.

Тепер же я був схожий на рослину — на дерево, повалене блискавкою; вона протяла мою душу, і я вже відчував, що мені судилося бути лише подобою людини, й жалюгідним видовищем руйнації, що викликало співчуття у інших і було, для мене самого нестерпним.

Досить тривалий час ми провели в Оксфорді, блукаючи його околицями і намагаючись впізнати кожний закуток, який міг бути пов’язаний із найцікавішими періодами в англійській історії. Наші маленькі екскурсії часто затягувалися через усе нові й нові визначні пам’ятки, що неочікувано поставали перед нами. Ми відвідали поховання великого Гемпдена[23] і поле битви, на якому загинув цей патріот. На якусь мить моя душа вивільнилася з обіймів принизливого та жалюгідного страху, щоб осягнути високі ідеї свободи та самопожертви, увіч нені в цих місцях. На якусь мить я наважився скинути кайдани і роззирнутися навколо вільно та гордовито. Але залізяччя ланцюгів уже роз’їло мою душу, і я знову, тремтячи у відчаї, занурювався у свої переживання.

На жаль, ми полишили Оксфорд і попрямували в Метлок, до нашої наступної зупинки. Місцевість навкруги цього поселення нагадувала швейцарські пейзажі, але у зменшеному вигляді: зеленим схилам бракувало корони далеких засніжених Альп, гір моєї батьківщини, які завжди прикрашені соснами. Ми відвідали дивовижну печеру і мініатюрні музеї природної історії, де рідкісні дива розташовані так, як у колекціях Серво та Шамуні. Остання назва викликала в мені тремтіння, коли Анрі вимовив її вголос, і я поквапився залишити Метлок, із яким пов’язували мене жахливі спогади.

Із Дербі ми продовжили шлях далі на північ і провели майже два місяці в Кемберленді та Вестморленді. Там я практично міг уявити себе на схилах гір Швейцарії. Невеликі снігові покривала, що затрималися на північних схилах гір, озера, бурхлива течія гірських річок — все це було знайомим і любим для мого серця. Тут ми познайомилися з людьми, які майже цілковито повернули мені здатність до щастя. Клерваль сприймав усе з більшим захватом, аніж я; він упевнено почувався в компанії талановитих людей і виявив більше здібностей і талантів, ніж коли перебував серед тих, хто стояв нижче за нього. «Я міг би провести тут усе своє життя, — говорив він мені. — Серед цих гір я навряд чи сумував би за Швейцарією та Рейном».

Проте він розумів, що в житті мандрівника поряд із задоволеннями існує багато негараздів. Адже він постійно був у напруженні; і заледве починав відпочивати, як був змушений полишити місця, що стали вже звичними для нього, в пошуках чогось нового, що знову привертало його увагу, а потім, своєю чергою, відмовлятися і від цього заради інших новинок.

Ми насилу встигли відвідати різноманітні озера Кемберленда та Весморленда і зблизитися з деким із місцевого населення, коли прийшов час зустрічі з нашим шотландським другом; ми покинули своїх нових знайомих і продовжили мандрівку. Я деякий час нехтував своїми обіцянками і тепер побоювався гніву обманутого демона. Можливо, він залишився у Швейцарії, щоб спрямувати свою помсту на моїх близьких. Ця думка переслідувала й мучила мене навіть у ті хвилини, які могли б дати мені відпочинок і спокій. Я очікував листів із гарячливою нетерплячістю: коли вони запізнювалися, я почувався нещасним і мучився нестерпним страхом, а коли вони прибували і я бачив адресу, написану рукою Елізабет або батька, я заледве наважувався прочитати їх і дізнатися про свою долю. Іноді мені здавалося, що демон переслідує мене і може щохвилини помститися за мою недбалість убивством мого супутника. Коли мною заволодівали ці думки, я ні на мить не полишав Анрі та ходив назирці за ним, неначе тінь, намагаючись захистити його від намареного гніву мого нищителя. Я немовби вчинив тяжкий злочин, роздуми про який мене переслідували. Я не був злочинцем, проте накликав на свою голову страшне прокляття, неначе й справді вчинив якийсь жахливий злочин.

Я дістався Единбурга у стані повної апатії, але це місто могло б зацікавити навіть найнещасніше створіння. Клервалю воно сподобалося менше за Оксфорд, який уразив його своєю старовиною. Проте краса та правильне планування нового Единбурга, його романтичний замок та околиці були найчарівнішими в цілому світі: Артурове Крісло, джерело св. Бернарда і Пентландські схили полонили його і виправили перше враження. Але сам я з нетерпінням очікував кінця мандрівки.

За тиждень ми залишили Единбург і попрямували через К’юпар, Сент-Ендрюс і вздовж берегів Тей до Перта, де нас уже очікував мій знайомий. Але я був не в гуморі жартувати й розмовляти зі сторонньою людиною та розділяти з нею почуття і плани з люб’язністю, що її обов’язково мав би виявляти гість. Саме з цієї причини я повідомив Клерваля, що залюбки помандрую на самоті та подивлюся Шотландію.

— Розважайся сам, — сказав я йому, — а тут буде місце нашої зустрічі. Мене не буде два чи три місяці, але благаю тебе не втручатися в мої переживання; залиш мене на деякий час у спокої та наодинці з собою, а коли я повернусь, то сподіваюся бути веселішим і суголоснішим твоєму гумору.

Анрі намагався відмовити мене, але переконавшись у моїй рішучості, припинив наполягати. Він благав мене частіше йому писати.

— Я залюбки поїхав би з тобою в твою подорож, — мовив він, — аніж їхати до цих шотландців, яких я навіть не знаю; намагайся повернутися чимшвидше, мій любий друже, щоб я знову міг відчути себе неначе вдома, а це неможливо, якщо тебе немає поруч.

Попрощавшись зі своїм другом, я вирішив знайти яке-небудь усамітнене місце в Шотландії і там, залишаючись на самоті, дати життя ще одному створінню. Я не мав сумнівів, що чудовисько переслідуватиме мене, аби отримати собі від мене подругу, якої воно так прагне. Дійшовши такого рішення, я подолав північне плоскогір’я і вибрав для своєї роботи один із найвіддаленіших Оркнейських островів. Це було найкраще місце для такої справи — висока скеля, об яку ненастанно б’ються хвилі; ґрунт там майже неродючий, і на ньому проростає сама лише трава для кількох жалюгідних корів, а також овес для мешканців, яких нараховується всього п’ятеро, а їхні зморені та худенькі тіла наочно свідчать про їхній спосіб життя. Овочі та хліб, коли вони дозволяють собі таку розкіш, і навіть свіжу воду змушені вони доправляти з великого острова, що міститься на відстані щось із п’ять миль.

На острові було лише три жалюгідні домівки — халупи; одна з них була порожньою, коли я туди прибув. Саме цю халупу я і винайняв. У ній було всього-на-всього дві кімнати, і мала вона вкрай бідний вигляд. Солом’яна стріха провалилася, стіни були непотиньковані, а двері зірвані з петель. Я звелів полагодити халупу, купив дещо з меблів і став господарем; ці обставини мусили, безумовно, здивувати тамтешніх жителів, якби всі їхні почуття не були приглушені жалюгідною бідністю. Хай там як, я жив, не побоюючись допитливих поглядів та перешкод, і заледве отримував дяку за їжу та одяг, які я роздавав, — настільки страждання приглушили в людях найпростіші почуття.

В цьому сховку я присвячував ранкові години роботі; у вечірній час, якщо дозволяла погода, я прогулювався кам’янистим берегом моря, дослухаючись до стогону хвиль, що розбивалися біля моїх ніг. Картина була одноманітна, але час від часу змінювалася. Я думав про Швейцарію — як не схожа вона на цей непривітний та похмурий ландшафт! Її схили покриті виноградниками, а в долинах розкидані домівки. Її чарівні озера віддзеркалюють блакитне й лагідне небо, а коли вітер здіймає на них хвилі, це всього-на-всього дитяча гра у порівнянні зі стогоном величезного океану.

Так я розподілив години своїх занять попервах після свого приїзду, але моя робота ставала для мене день у день дедалі страшнішою та гнітила мене все більше. Іноді я впродовж кількох днів не міг змусити себе увійти до лабораторії; а бувало, що я працював і вдень і вночі, прагнучи чимшвидше закінчити роботу. І справді, зайняття було відразливе. Під час першого мого експерименту мене засліпило щось, схоже на всепоглинаюче безумство, що не давало мені відчути весь жах моїх пошуків; мій розум цілковито був спрямований на завершення роботи, і я заплющував очі на її жахливі подробиці. Але тепер я брався до всього холоднокровно і часто відчував до цього глибинну відразу.

За цією бридкою справою, в повному усамітненні, коли ніщо не могло відірвати мене від мого завдання, мій настрій псувався: я робився неспокійним і знервованим. Я щохвилинно боявся зустрітися зі своїм переслідувачем. Іноді я сидів, втупивши очі в землю, боячись підвести погляд і побачити того, кого так жахався угледіти. Я страшився віддалитися від людей, щоб він не заскочив мене самого і не почав вимагати для себе подруги.

Тим часом я продовжував роботу, і вона вже значно просунулася вперед. Я очікував на її завершення із трепетною та нестримною надією, якої не смів виказати навіть самому собі, але до якої домішувалося похмуре передчуття бід, що змушувало моє серце завмирати в грудях.