Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Розділ 22




Мандрівка завершилася. Ми висадилися на берег і попрямували до Парижа. Вже незабаром я переконався, що переоцінив власні сили і мені необхідний відпочинок, перш ніж я зможу продовжити дорогу. Батько виявляв невтомне піклування та увагу, але він не знав справжньої причини моїх мук і пропонував ліки, безсилі проти моєї невиліковної хвороби. Йому хотілося, щоб я розважився в товаристві, в компанії. Для мене ж людські обличчя були відразливими. О ні, не ненависними! Це були браття, близькі мені люди, і мене вабило й до найнеприємніших із них, немовби вони були янголами, що зійшли із небес. Але мені здавалося, що я не маю права спілкуватися з ними. Я нацькував на них ворога, і це давало мені радість — проливати їхню кров та насолоджуватися їхніми стогонами. Як би зненавиділи вони мене, всі до одного, як би стали проганяти геть, коли б дізналися про мої гріховні експерименти і про злочини, джерелом яких був я!

Врешті-решт батько змирився з моїм прагненням уникати товариства та докладав усіх зусиль, аби розвіяти мій сум. Іноді йому здавалося, що я болісно сприймав приниження, пов’язане зі звинуваченням у вбивстві, і він намагався довести мені, що це була оманлива пиха.

— Ех, батьку, — казав йому я, — як мало ви мене знаєте! Люди, їхні почуття та пристрасті справді були б принижені, якби такий негідник, як я, запишався. Жустина, бідолашна Жустина була невинна, як і я, а їй висунули таке ж звинувачення; і вона загинула, а причина її смерті — я; я убив її. Вільям, Жустина та Анрі — всі вони загинули від моїх рук.

Під час мого ув’язнення батько чимало разів чув від мене схожі зізнання; коли я отак звинувачував себе, йому, вочевидь, кортіло отримати пояснення; іноді ж він сприймав їх за марення та вважав, що такого роду думка, яка з’являлася під час хвороби, могла зберегтися і після мого одужання.

Я ухилявся від пояснень і мовчав про злочинця, якого сам створив. Я був упевнений, що мене вважають божевільним, а саме тільки це здатне було навіки зв’язати мій язик. Крім того, я не міг змусити себе розкрити таємницю, яка б викликала у мого співрозмовника відчай і поселила в його грудях невимовний жах. Тому я стримував свою нетерплячу жагу співчуття та мовчав, а поміж тим я віддав би все на світі за можливість поділитися фатальною таємницею. Та одного разу в мене вихопилося кілька слів. Я не міг нічого пояснити детальніше, але ці правдиві слова трохи полегшили тягар мого таємного горя. Батько мовив на це з безмежним здивуванням:

— Любий Вікторе, що за марення? Милий сину, благаю тебе, ніколи більше не кажи так!

— Я не божевільний, — відповів я пристрасно, — сонце й небо, яким відомі мої справи, можуть засвідчити, що я кажу правду. Я — убивця цих невинних жертв, вони загинули через мої забаганки. Я тисячу разів пролив би власну кров крапля по краплі, щоб урятувати їхні життя; але я не міг цього зробити, батьку, я не міг пожертвувати всім людським родом.

Кінець цієї розмови цілковито переконав мого батька, що розум мій затьмарений, і він одразу ж перемінив тему розмови і спробував спрямувати мої думки в інше русло. Він хотів, наскільки це було можливо, викреслити з моєї пам’яті події, що розігралися в Ірландії; він ніколи не згадував про них та й не дозволяв і мені говорити про свої негаразди.

З часом я став спокійнішим; горе міцно в’їлося в моє серце, але я більше не белькотів незв’язними словами про свої злочини; для мене було достатньо усвідомлювати їх. Я зробив неймовірне зусилля і притлумив голос власного страждання, який іноді вивільнявся, щоб заявити про себе всьому світу. Я став спокійнішим та стриманішим, ніж будь-коли з часу моєї мандрівки до крижаного моря. За декілька днів до від’їзду із Парижа до Швейцарії я отримав такого листа від Елізабет:

«Мій любий друже! Я з великою радістю прочитала дядькового листа, якого той відправив із Парижа; ти вже не відділений від мене чималенькою відстанню, і я сподіваюсь побачити тебе за які-небудь два тижні. Сердешний кузене, скільки добі довелося вистраждати! Я боюся, що ти хворий іще серйозніше, ніж тоді, коли від’їжджав із Женеви. Ця зима минула для мене в смутку та передчутті нещастя, в постійних тривогах, в невідомості; я досі сподіваюся, що побачу тебе умиротвореним і що твоє серце хоча б трохи заспокоїлося.

І все-таки я мала побоювання, що хвилювання, які робили тебе таким нещасним минулого року, досі не облишили тебе і навіть посилюються з часом. Я не хотіла засмучувати тебе зараз, коли ти витримав стільки нещасть; проте розмова, яку я мала з твоїм батьком перед його від’їздом, вимагає, щоб я дещо пояснила ще до нашої зустрічі. Пояснила! Ти, напевне, запитаєш: що в Елізабет може бути такого, що потребує пояснення? Якщо ти насправді так скажеш, то тієї ж миті отримаєш відповідь на мої питання, і всі мої сумніви щезнуть. Але ти далеко від мене і боїшся, а можливо, прагнеш такого пояснення. Відчуваючи ймовірність цього, я не наважуюся більше відкладати і пишу те, що за час такої тривалої твоєї відсутності мені безліч разів кортіло написати, але бракувало мужності підступитися до цього.

Ти знаєш, Вікторе, що наш союз був мрією твоїх батьків із перших років нашого життя. Нам пояснювали це, коли ми були зовсім юні; нас учили дивитися на наш союз як на щось таке, що неодмінно станеться. Ми були в дитинстві ніжними друзями, і сподіваюся, залишилися близькими приятелями, коли подорослішали. Але брат і сестра часто відчувають одне до одного ніжну прив’язаність, не прагнучи до ближчих стосунків; чи не так із нами? Скажи мені, милий Вікторе. Відповідай, благаю тебе заради нашого щастя, з цілковитою щирістю: ти кохаєш іншу?

Ти мандрував; ти провів декілька років ув Інгольштадті; й зізнаюсь тобі, мій друже, коли минулої осені я побачила, наскільки ти нещасливий, як шукаєш ти усамітнення і уникаєш будь-якого товариства, я несамохіть подумала, що ти, можливо, шкодуєш про наші заручини, але вважаєш себе зобов’язаним — гадаєш, що мусиш виконати волю батьків, незважаючи на те, що це суперечить твоїм схильностям. Але це хибна думка. Зізнаюся, мій друже, я кохаю тебе, і в моїх мріях про майбутнє ти завжди був моїм супутником і другом. Але я бажаю тобі щастя, як і самій собі, й тому заявляю, що наше одруження обернеться для мене одвічним горем, якщо воно не відбудеться з твого власного вільного вибору. Ось і зараз я плáчу на саму думку, що ти, витримавши жорстокі удари долі, заради слова честі можеш знищити надію на любов і щастя, які здатні повернути тобі спокій. Безкорисливо люблячи тебе, я вдесятеро збільшую твої страждання, якщо стаю перепоною для виконання твоїх бажань. О Вікторе, повір, що твоя кузина і товариш твоїх дитячих ігор занадто щиро любить тебе, щоб не страждати через таке припущення. Будь щасливий, мій друже; якщо ти виконаєш тільки одне моє бажання, запевняю тебе, що вже ніщо на світі не порушить твого спокою.

Нехай цей лист не засмучує тебе; не відповідай завтра, або наступного дня, або ж навіть до твого приїзду, якщо це завдає тобі болю. Дядько надішле мене відомості про твоє здоров’я; і якщо при зустрічі я побачу хоча б усмішку на твоїх вустах, викликану моєю появою, мені не потрібно буде іншого щастя.

Елізабет Лавенца

Женева, 18 травня 17…»

Цей лист пробудив у моїй пам’яті те, що я встиг забути, — погрозу демона: «Я буду з тобою твоєї шлюбної ночі!» Такий мені винесли вирок, і в ту ніч демон докладе всіх зусиль, щоб убити мене і позбавити щастя, яке полегшило б мої муки. В ту ніч він завершить свої злочинства моєю смертю. Хай буде так; в ту ніч відбудеться смертельна сутичка, і якщо він виявиться переможцем, я отримаю спокій і його влада наді мною нарешті скінчиться. Якщо ж його вдасться перемогти, то я звільнюся. О! Що за свобода? Така ж свобода, як у селянина, на очах якого вирізали всю його родину, домівка згоріла, земля лежить спустошена, а сам він — бездомний злиденний вигнанець, самотній, але вільний. Такою буде й моя воля; щоправда, в особі моєї Елізабет я віднайду скарб, але на другій шальці терезів залишаться мої муки совісті та визнання провини, що переслідуватимуть мене до самісінької смерті.

Люба й кохана Елізабет! Я читав і перечитував її листа; ніжність виповнювала моє серце і навіювала райські мрії про кохання та радість; але яблуко вже було з’їдене, і правиця янгола відрізала мене від усіх надій. А я ладен був померти, тільки б зробити щасливою кохану. Смерть неминуча, якщо чудовисько виконає свою погрозу. Але я запитував себе — чи прискорить моє одруження здійснення моєї долі? Моя загибель може прийти на декілька місяців раніше; але якщо мій мучитель запідозрить, що я відкладаю одруження через його погрози, то він, безумовно, знайде інші, можливо, страшніші засоби помсти.

Він присягнув бути зі мною моєї шлюбної ночі, але він не вважає, що ця погроза зобов’язує його змиритися до настання тої ночі; аби показати мені, що він іще не упився кров’ю, він убив Клерваля одразу ж після своєї погрози. Тому я вирішив: якщо мій негайний шлюб із кузиною зробить щасливою її чи мого батька, то я не маю права відкладати його ні на хвилину, якими б не були задуми мого ворога супроти мого життя.

В такому гуморі я й написав Елізабет. Лист мій був спокійним і ніжним. «Боюсь, кохана моя дівчинко, — писав я, — що для нас залишилося мало щастя на світі; але все, чому я можу радіти, зосереджене в тобі. Відкинь же всі порожні страхи; тобі одній присвячую я своє життя і всі свої прагнення до щастя. У мене є таємниця, Елізабет, страшна таємниця; коли я відкрию її тобі, твоя кров захолоне від жаху, і тоді ти вже не здивуєшся моїй похмурості, ти чудуватимешся тому, що я досі живий після всього, що вистраждав. Я розповім тобі її, цю таємницю, наступного дня після нашого з тобою шлюбу, люба кузино, оскільки між нами повинна існувати повна довіра. Але до того дня прошу не нагадувати мені про неї. Про це я прошу з усієї серйозністю і знаю, що ти пристанеш на моє прохання».

За тиждень потому, як я отримав листа від Елізабет, ми повернулися до Женеви. Люба моя дівчинка зустріла мене з найніжнішою ласкою, але на її очі навернулися сльози, коли вона побачила моє схудле обличчя та гарячковий рум’янець на щоках. Я в ній також помітив певні зміни. Вона змарніла та втратила ту яскраву жвавість, яка зачаровувала мене раніше; але її лагідність і ніжність, її співчутливі погляди робили її більш годящою подругою для знедоленого й нещасного чоловіка, яким став я. Спокій мій тривав недовго. Мої спогади зводили мене з глузду; коли я міркував про минулі події, мене поглинало божевілля; іноді мене охоплював гнів, він просто палав у нутрі; іноді я занурювався у глибокий відчай. Я ні з ким не розмовляв, ні на кого не дивився і сидів нерухомо, спантеличений через нескінченні нещастя, які звалилися на мене.

Тільки Елізабет уміла вивести мене з цього стану; її ніжний голос заспокоював мене, коли я був збуджений, і пробуджував людські почуття, коли я впадав у заціпеніння. Вона плакала разом зі мною і наді мною. Коли я знову опановував себе, вона умовляла мене і намагалася вселити в мене покірність перед долею. Ох! Може змиритися нещасливець, але для злочинця немає спокою. Докори сумління отруювали насолоду, яку можна знайти іноді й в океані горя. Та скоро після мого приїзду батько заговорив про моє одруження з Елізабет. Я мовчав.

— Може, ти прихилився серцем до когось іншого?

— Нема нікого іншого в цілому світі. Я кохаю Елізабет і з радістю чекаю нашого шлюбу. Нехай уже визначать день; і саме тоді я присвячу себе, живого чи мертвого, щастю моєї кузини.

— Любий Вікторе, не кажи так. Ми пережили страшенні нещастя, але слід міцніше триматися за те, що нам залишилося, і перенести нашу любов із тих, кого ми втратили, на тих, хто ще живий. Наше коло буде вузьким, але міцно пов’язаним узами любові та спільного горя. А коли час пом’якшить твій відчай, на світ з’являться нові милі об’єкти нашої любові та піклування — на зміну тим, кого в нас так жорстоко відібрали.

Та к повчав мене батько. А мені все згадувалася погроза монстра; не слід дивуватися, що за його всемогутності в отих його кривавих діяннях я вважав його майже непереможним, і коли він вимовив слова: «Я буду з тобою твоєї шлюбної ночі», — я змирився з небезпекою, що загрожувала мені та була невідворотною. Проте смерть не лякала мене в порівняні з утратою Елізабет. Тому я із задоволенням і навіть радістю погодився з батьком та сказав: якщо моя кузина не заперечує, ми могли б узяти шлюб за десять днів; ось тоді й вирішиться моя доля, уявляв я.

Святий Боже! Якби ж я бодай на хвильку уявив той пекельний задум, який обмірковував мій злісний ворог, я би ліпше зник із рідної країни і блукав світами як одинокий вигнанець, ніж погодився на цей нещасливий союз. Але неначе за допомогою якихось чарів чудовисько зробило мене сліпим до його справжніх задумів; і я, вважаючи, що смерть очікує лише мене, прискорював загибель значно любішої жертви.

Що ближче була дата нашого одруження, то більше я — чи то із боягузтва, чи то передчуваючи щось недобре — падав духом. Проте я приховував свої почуття за маскою веселості, що викликала щасливу усмішку на обличчі мого батька, але заледве спроможна була обманути уважніший та гостріший погляд Елізабет. Вона очікувала нашого шлюбу із втіхою, до якої досі примішувався деякий страх, викликаний нашими минулими нещастями: те, що зараз здавалося реальним і відчутним щастям, могло скоро перетворитися на сон, не залишивши жодного сліду, окрім глибокої та вічної гіркоти. Всі необхідні приготування до весілля завершилися, і ми приймали гостей із вітальними візитами, і звідусіль сяяли радісні усмішки. Я, як міг, затамував у серці неспокій, що повсякчас мучив мене, і здавалося, що я охоче занурювався в плани мого батька, хоча їм, можливо, судилося хіба прикрасити мою загибель. Завдяки старанням батька австрійський уряд закріпив за Елізабет її частину спадку. Їй належав невеликий маєток на берегах Комо. Було вирішено, що одразу ж після одруження ми поїдемо на віллу Лавенца і проведемо наші перші щасливі дні на прегарному озері, на якому вона розташована.

Тим часом я ужив усіх запобіжних заходів, аби мати змогу захищатися, якщо демон відкрито нападе на мене. В кишені завжди лежали пістолет і кинджал, і я був постійно напоготові, щоб випередити будь-який напад. Що ближче був день весілля, то дужче мені загроза здавалася порожньою, такою, що не заслуговує на увагу й не зможе збентежити мій спокій. У той сам час щастя, якого я так очікував від нашого шлюбу, видавалося мені дедалі певнішим із наближенням урочистого дня, який постійно згадували, як щось уже вирішене, чому ніякі випадковості не могли б завадити.

Елізабет здавалася щасливою; мій спокій значно сприяв і її заспокоєнню. Але в день, коли мої бажання мали виконатися, а доля вирішитися, вона засумувала, і нею заволоділо якесь дивне передчуття; а можливо, вона замислилася про страшну таємницю, яку я обіцяв їй розповісти наступного ранку. Мій батько не міг надивитися на неї, і за турботами весільних приготувань вбачав у печалі своєї племінниці звичайну сором’язливість нареченої.

Після шлюбної церемонії у батька зібралося багато гостей, але було домовлено, що Елізабет і я вирушимо у весільну подорож водою, заночуємо в Евіані та продовжимо шлях наступного дня. Погода стояла чудова, дув попутний вітер, і все сприяло нашій весільній подорожі.

То були останні години мого життя, мого щастя. Ми швидко пливли вперед; сонце припікало, але ми ховалися від його променів під дашком, милуючись красою пейзажів: то на одному боці озера, де була гора Монт Салев і чарівні береги Монталегра, а вдалечині височіли прегарний Монблан і купка засніжених вершин, які даремно із ним суперничали; то на протилежному боці, де перед нами була могутня Юра, що поставала темним громаддям на шляху сміливця, який надумав полишити батьківщину, і перегороджувала дорогу загарбнику, який захотів би її підкорити.

Я взяв Елізабет за руку.

— Ти сумна, кохана. О, якби ти тільки знала, щó я витерпів і щó мені, можливо, ще доведеться стерпіти, ти б допомагала мені забути відчай і віднайти спокій — усе, що ти можеш подарувати мені цього дня.

— Будь щасливим, любий Вікторе, — відповіла Елізабет, — сподіваюся, що тобі не загрожує ніяка біда; вір, що на душі в мене хороше, навіть якщо моє обличчя й не світиться від радості. Якийсь голос шепоче мені, щоб я не надто звірялася на наше майбутнє. Але я не дослухатимуся до цього зловісного голосу. Поглянь, як швидко ми пливемо, подивись на хмарки, які то затуляють, то відкривають вершину Монблану і роблять цю красу ще чарівнішою. Поглянь також на незчисленних риб, що пропливають у прозорих водах, де можна розрізнити кожний камінець на дні. Який божественний день! Якою щасливою та безтурботною видається природа!

Такими словами Елізабет намагалася відвернути свою та мою увагу від усього, що навіювало сум. Проте її настрій мінився; на декілька митей в її очах загорялася радість, але вона раз у раз змінювалася на хвилювання й задумливість.

Сонце спустилося нижче; ми пропливли повз річку Драпе і простежили очима її шлях схилами високих гір і долинами між нижчими схилами. Тут Альпи насувалися майже на озеро, і ми наблизилися до амфітеатру гір, що формував східну гряду. Шпилі Евіана виблискували серед навколишніх лісів і вершин, що височіли над ним.

Вітер, який досі ніс нас на захід із дивовижною швидкістю, стихнув і змінився на легкий бриз; ніжні подихи вітру лише брижили воду і приязно шелестіли в листі дерев, коли ми наближалися до берега, звідки повіяло чудовим ароматом квітів та сіна. Коли ми причалили, сонце закотилося за обрій; ледве торкнувшись ногами землі, я відчув, як у мені пробуджується хвилювання та страхи, які скоро заволодіють мною і причавлять мене назавжди.







Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 78. Нарушение авторских прав

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.015 сек.) русская версия | украинская версия