Розділ 20

Одного разу ввечері я сидів у своїй лабораторії; сонце зайшло, а місяць іще тільки підіймався над морем; світла було недостатньо для моєї справи, і я сидів, міркуючи, чи зоставити все до ранку, чи, може, поквапитися з закінченням та продовжити роботу без перерви. І саме цієї миті мене охопили думки про можливі негативні наслідки мого задуму. За три роки до цього я був зайнятий тією ж таки справою і створив диявола, чиї безмежні злочини висотали мою душу та наповнили її гірким каяттям. А тепер я вдихаю життя в інше створіння, про схильності якого я також нічого не знаю; воно може виявитися в тисячу разів злішим за свого приятеля та отримувати задоволення від убивств і жорстокості. Він поклявся облишити людські поселення та заховатися в пустелі; але вона такої клятви не давала і, з усією вірогідністю, як істота розумна та мисляча, може відмовитися виконувати домовленість, що була укладена до того, як вона взагалі була створена. Можливо, вони зненавидять одне одного; вже оживлене мною створіння ненавидить власну потворну зовнішність, а чи не відчує воно ще більшої відрази, коли така ж бридка істота з’явиться перед ним в образі жінки? Але і вона може відвернутися від нього з відразою, побачивши красу справжньої людини; вона може покинути його, і він знову виявиться одиноким і ще більше розлютиться через нову образу, цього разу з боку подібного створіння. Навіть якщо вони залишать Європу й оселяться в пустелях нового світу, одним із перших результатів прив’язаності, якої так сильно прагне демон, стануть діти, і на землі розмножиться ціла раса демонів, яка може становити небезпеку для самого існування людського роду. Чи маю я право заради власної вигоди викликати прокляття на нескінченні покоління людей? Спершу софізми одухотвореного мною створіння зачепили мене; потім мене збентежили його диявольські погрози; але тепер я вперше усвідомив аморальність моєї обіцянки; я здригнувся на саму думку, що майбутні покоління проклинатимуть мене як нищителя, як егоїста, який не засумнівався, купуючи власне благоденство, можливо, ціною загибелі всього роду людського.

Я затремтів, охоплений смертельною тугою, і тут, звівши очі, я побачив при світі місяця демона, що зазирав у вікно. Відразлива посмішка скривила його вуста, коли він побачив мене за виконанням дорученої ним роботи. Так, він прямував за мною в моїй мандрівці; він блукав лісами, ховався в печерах або безлюдних степах, а тепер він з’явився побачити, як просуваються справи, і вимагати виконання моєї обіцянки.

Поглянувши на нього, я уздрів, що обличчя його палає неприхованою злобою та підступністю. Я із жахом подумав про свою обіцянку оживити інше створіння, подібне на нього, і, тремтячи від гніву, роздер на шмаття те, над чим працював. Негідник, побачивши, як я знищую істоту, з якою він пов’язував свої надії на щастя, із криком шаленого відчаю та злості щез.

Я вийшов із кімнати і, зачинивши двері, дав собі непорушну обіцянку ніколи не відновлювати цієї роботи; нерівними кроками я пройшов до своєї спальні. Я був на самоті; поблизу не було нікого, щоб розвіяти темінь і визволити мене від тяжкого тягаря жахливих моїх думок.

Спливло декілька годин, а я так і сидів біля вікна, споглядаючи море; воно було практично спокійне, оскільки вітер стих, і вся природа спала під поглядом тихого місяця. По воді пливло декілька риболовецьких суден, і час від часу легкий вітер приносив звуки голосів рибалок. Я відчував тишу, хоча заледве усвідомлював, яка вона безмежна та глибока, але зненацька до моїх вух долинув сплеск весел біля берега, і хтось причалив поблизу мого дому.

За декілька хвилин я почув, як рипнули двері, немовби їх намагалися тихенько відчинити. Я затремтів усім тілом; передчуття мені підказувало, хто це міг бути, й у мене виникло бажання покликати кого-небудь із селян, котрі мешкали в хатинці неподалік; але я настільки був розчавлений почуттям безпорадності, яке так часто приходить у страшних снах, коли даремно намагаєшся втекти від загрозливої небезпеки, що невидима сила просто прикувала мене до мого місця. Тої миті я почув кроки в коридорі; двері відчинилися, і на порозі з’явився демон, якого я так боявся.

Зачинивши двері, він наблизився до мене і задихано вигукнув:

— Ти знищив розпочату роботу! Що це означає? Невже ти наважишся порушити власну обіцянку? Я витерпів чимало страждань; я залишив Швейцарію разом із тобою; я пробирався вздовж берегів Рейну через порослі верболозом острови. Я провів багато місяців на голих рівнинах Англії та Шотландії. Я терпів голод, холод і втому, а ти наважуєшся обдурити мої сподіванки?

— Забирайся геть! Так, я відмовляюся від своєї обіцянки; ніколи я не оживлю інше створіння, схоже на тебе, — таке саме жахливе та жорстоке.

— Рабе, досі я намагався переконати тебе, але ти виявився негідним такої поблажливості. Пам’ятай, що я могутній; ти вже вважаєш себе нещасним, але я можу зробити тебе таким жалюгідним, що ти зненавидиш сонячне світло. Ти мій творець, але я твій володар; скорися!

— Час моїх сумнівів минув, і прийшов кінець твоїй владі. Твої погрози не змусять мене вчинити злочин, а навпаки, вони тільки підпирають мою рішучість не створювати для тебе спільниці в твоєму злочинстві. Невже я холоднокровно випущу на світ потвору, що почуває задоволення від вбивств і жорстокості? Забирайся геть! Рішення моє незламне, і всі твої слова тільки розпалюють мій гнів.

Чудовисько прочитало на моєму обличчі рішучість і заскрипіло зубами в безсилій люті.

— То кожний чоловік, — скрикнув він, — матиме собі жінку, кожна тварина знайде собі пару, а я залишуся назавжди самотнім? Мені притаманне почуття прив’язаності, та у відповідь я зустрічаю відразу і зневагу. Людино! Ти можеш мене ненавидіти, але стережись! Кожна година твого життя буде наповнена страхом та горем, і скоро впаде на твою голову удар, який забере від тебе щастя назавжди. Невже ти сподіваєшся бути щасливим, коли я безмежно нещасний? Ти можеш убити інші мої пристрасті, але залишиться помста, яка стане мені дорожчою за світло чи їжу. Я можу загинути; але спершу ти, мій тиран та мучитель, проклянеш сонце — свідка твоїх страждань. Остерігайся, оскільки я безстрашний і тому всесильний. Я підстерігатиму тебе із хитрістю змії, щоб смертельно вжалити. Дивись, ти розкаєшся, що завдав мені зла.

— Досить, дияволе; і не отруюй повітря лютою своєю мовою. Я сповістив тобі свою ухвалу, і я не боягуз, щоб злякатися твоїх погроз. Залиш мене; я не зміню свого рішення.

— Гаразд, я залишу тебе; але запам’ятай, я буду з тобою твоєї шлюбної ночі.

Я нахилився вперед і вигукнув:

— Негідник! Перш ніж ухвалювати мені смертельний вирок, переконайся, що ти сам у безпеці.

Я схопив би його, але він утік від мене та стрімко вибіг із халупи. За деякий час я побачив його в човні, що розтинав воду, як стрімка стріла, і скоро він загубився посеред хвиль.

Знову запала тиша, але його слова дзвеніли в моїх вухах. Я кипів гнівним бажанням рвонути навздогін нищителю мого спокою і скинути його в океан. Я почав швидко і схвильовано міряти кроками кімнату. Чому я не помчав наздоганяти його і не поборовся з ним на смерть? Але я дав йому можливість утекти, і він попрямував на материк. Я тремтів на думку, що хтось може стати ще однією жертвою його невситимої помсти. Тут я згадав його слова: «Я буду з тобою твоєї шлюбної ночі». Ось так цей час був призначений для звершення моєї долі. Тоді я помру й одразу ж задовольню та загашу його злість. Ця перспектива викликала в мені страх; та коли я подумав про любу Елізабет й уявив собі її сльози й безмежне горе, якщо її коханого злочинна рука вирве з її обіймів, то вперше за багато місяців із моїх очей покотилася сльози і я вирішив не скорятися ворогу без жорстокої боротьби.

Минула ніч, і сонце піднялося з-за океану; я трохи заспокоївся, якщо можна назвати спокоєм той стан, коли шалений гнів переходить у глибокий відчай. Я полишив дім, де минулої ночі розігралася страшна сцена, і попрямував до берега моря, яке мені здалося майже нездоланною перепоною між мною та людьми; мені навіть закортіло, щоб саме так і було.

Мені захотілося провести на цій голій скелі все життя, безперечно, тяжке, але захищене від неочікуваних бід. Якщо я поїду звідси, доведеться померти самому чи побачити, як ті, кого я люблю понад усе на світі, загинуть у залізних кулаках створеного мною диявола.

Я блукав островом, немовби неспокійний привид, розлучений з усіма, кого я любив, і нещасний в цій розлуці. Коли прийшов полудень і сонце підбилося вище, я ліг на траву і мене здолав глибокий сон. Всю попередню ніч я не спав, нерви мої були збуджені, а очі запалені нічним безсонням і смутком. Сон, що оволодів мною, освіжив мене; коли я прокинувся, то знову відчув, що належу до роду людського, який складається з подібних до мене істот, і з великим хвилюванням почав міркувати про те, що трапилося; але слова почвари і досі лунали в моїх вухах, неначе погребальний дзвін; вони здавалися мені сновидінням, але чітким і гнітючим, як дійсність.

Сонце помітно скотилося вниз, а я досі сидів на березі, вівсяним печивом тамуючи голод, що мучив мене; аж зненацька побачив я, що поблизу мене причалив рибальський човен, і один із чоловіків приніс мені пакунок; у ньому були листи з Женеви, а разом із ними — лист від Клерваля, в якому він благав мене приєднатися до нього. Він писав, що там, де він перебуває зараз, він тільки марнує свій час; друзі, з якими він познайомився у Лондоні, в своїх листах прохають його повернутися, щоб закінчити перемовини, розпочаті з приводу його мандрівки до Індії. Він більше не може відкладати свого від’їзду; а оскільки наступна за поїздкою в Лондон і набагато триваліша подорож має відбутися навіть скоріше, ніж він уявляв, то він умовляв мене побути з ним хоч трохи. Він наполегливо прохав мене залишити мій усамітнений острів і зустрітися з ним у Перті, щоб разом попрямувати на південь. Цей лист змусив мене ненадовго отямитися, і я вирішив поїхати з острова за два дні. Проте до мого від’їзду необхідно було виконати ще одну справу, про яку я навіть боявся подумати; потрібно було запакувати моє хімічне приладдя; а для цього мені слід було увійти в кімнату, де я займався ненависною мені справою, та взяти в руки інструменти, сам вигляд яких викликав у мене відразу. Наступного дня на світанку я зібрав усю свою волю та відчинив двері до лабораторії. Залишки наполовину закінченої істоти, роздертої мною на шматки, були розкидані по підлозі; у мене було практично таке ж відчуття, неначе я розчленував на шмаття живе людське тіло. Я зачекав, щоб зібратися на силі, а потім увійшов до кімнати. Тремтливими руками я виніс звідти прилади і водночас подумав, що не повинен залишати слідів своєї роботи, які можуть викликати жах і підозри селян; і тому я спакував усі залишки в кошик, насипавши згори чимало каміння, і вирішив викинути їх у море тієї ж таки ночі; а поки що я сів на березі й узявся чистити та приводити до ладу своє хімічне приладдя.

Нема нічого певнішого, ніж ті зміни, що трапилися в моїх почуттях тієї ночі, коли переді мною з’явився демон. Раніше я ставився до своєї обіцянки з похмурим відчаєм, як до чогось такого, що, незважаючи на можливі наслідки, повинно бути виконане; натомість тепер мені здавалося, що з моїх очей впала полуда і я вперше став бачити ясно. Ні на мить мені не спадало на думку відновити свою роботу; погрози, які я вислухав, пригнічували мене, але я не припускав гадки свідомо піти на те, щоби відвернути удар. Я вирішив, що створення другої істоти, схожої на оживленого мною диявола, буде актом підлого та жорстокого егоїзму, і гнав геть будь-які доводи, що могли б привести мене до іншого висновку.

Між другою та третьою годинами ранку на небо виплив місяць; тоді я, взявши кошик на борт невеликого ялика, відплив приблизно на чотири милі від берега. Кругом було безлюдно; декілька човнів поверталося до берега, але я відплив подалі від них. Мені здавалося, що я скоїв страшний злочин і тому з жахом уникав зустрічі з людьми. Місяць, який до того яскраво світив, зненацька затулила густа хмара, і я, скориставшись темрявою, пожбурив кошик у море; я дослухався до булькання, з яким він занурювався, а потім поплив геть. На небі скупчилися хмари, але повітря було чистим, хоча й прохолодним від північно-східного вітру. Але він освіжив мене та наповнив такими приємними почуттями, що я вирішив залишитися на деякий час в морі. Встановивши кермо прямо, я розлігся на дні човна. Місяць заховався за хмарами, і все занурилося в темряву; я чув плескіт хвиль під кілем, що розрізав воду; це журчання заколисало мене, і я швидко заснув.

Не знаю, як довго я проспав, та коли прокинувся, виявилося, що сонце стояло вже доволі високо. Вітер щодалі ставав сильнішим, а хвилі безнастанно піддавали мій крихітний човен небезпеці. Я помітив, що вітер був північно-східним; він відніс мене далеко від берега, де я сів у човен. Я спробував змінити курс, але переконався: якщо ще раз повторю таку спробу, то мій човен моментально зануриться під воду. За таких обставин єдиним виходом із ситуації було лише іти далі за вітром. Зізнаюся, мене охопив страх. У мене не було з собою компаса, а мої пізнання з географії були мізерними, аби положення сонця могло мені підказати моє місцеперебування. Мене могло винести у відкритий океан, де я переживу всі муки голодної смерті або ж мене захоплять бездонні води, які ревіли та билися довкола мене. Я вже провів у морі чимало годин і відчував пекучу спрагу — передвісника інших моїх страждань. Я поглянув на небо, де хмарки, гнані вітром, безперестанку змінювалися одні одними; я поглянув на море, яке повинно було стати моєю могилою.

— Дияволе! — вигукнув я. — Твоя погроза вже виконується!

Я подумав про Елізабет, про мого батька та Клерваля; всіх їх я залишав, і чудовисько могло спрямувати на них свою криваву жорстокість. На цю думку я занурився в такий відчай і жах, що навіть зараз, коли все живе навіки зникне для мене, я весь тремчу на саму цю згадку.

Так промайнуло декілька годин; але що більше сонце схилялося до обрію, то стихав вітер, змінюючись на легкий бриз, і буруни щезали на морі. Проте море вкрилося чималими брижами; я відчував нудоту і ледве був у змозі втримувати кермо, коли зненацька на півдні побачив високу лінію берега.

Хоча мене виснажили втома і невідомість, яка поглинала мене впродовж останніх декількох годин, ця неочікувана впевненість у спасінні підступила теплою хвилею радості до самого мого серця, і сльози полилися з моїх очей.

Наскільки мінливі наші почуття, і яка дивовижна любов до життя в хвилини найважчого горя! Я спорудив інше вітрило, використавши дещо зі свого одягу, і поплив до берега. Він був диким та скелястим; але опинившись ближче, я помітив одразу, що він заселений. Я побачив поблизу берега човни і відчув, що повернувся в лоно цивілізації. Я уважно вдивлявся в берегову лінію і з радістю угледів шпиль, який нарешті з’явився з-за невеликого мису. Оскільки я був украй ослаблений, вирішив плисти просто до міста, де міг знайти собі їжу. На щастя, виявилося, що в мене при собі є гроші.

Обігнувши мис, я побачив маленьке містечко і гарну гавань, в яку я увійшов, радіючи неочікуваному спасінню, серце калатало в мене у грудях.

Поки я прив’язував човен і прибирав парус, поблизу мене зібралося кілька людей. Всі вони, здавалося, були здивовані моєю появою; але замість запропонувати мені допомогу, вони перешіптувалися між собою, супроводжуючи це жестикуляцією, яка в будь-який інший час викликала б у мене занепокоєння. Хай там як, почувши, що вони розмовляють англійською, я звернувся до них їхньою мовою.

— Друзі, — мовив я, — чи не відмовитесь сказати мені назву цього міста та пояснити, де я опинився?

— Скоро дізнаєшся, — відповів один із них хрипким голосом. — Можливо, наші місця не сподобаються тобі; але про це тебе ніхто й не запитуватиме — цього ти можеш бути абсолютно певен.

Я украй здивувався, отримавши таку грубу відповідь від незнайомця; мене занепокоїли такі ж похмурі та злі обличчя його супутників.

— Чому ви так нечемно відповідаєте? — запитав я. — Це не схоже на англійців — так негостинно зустрічати іноземців.

— Не знаю, — відповів він, — що заведено в англійців, але в ірландців злочинців не шанують.

Допоки тривав цей дивний діалог, я помітив, що натовп швидко збільшується. Обличчя людей виказували суміш цікавості та гніву, що розсердило і трохи занепокоїло мене. Я запитав дорогу до готелю, але ніхто не відповів мені. Тоді я пройшов в трохи вперед; натовп рушив за мною та оточив із глухим ремством. Якийсь мерзенний на вигляд чоловік наблизився до мене, ляснувши мене по плечу, і сказав:

— Ходімо, сер, прямуйте за мною до пана Кірвіна — там прозвітуєте про себе.

— Хто такий пан Кірвін? І що я повинен звітувати? Хіба це не вільна країна?

— Так, сер, достатньо вільна для чесних людей. Пан Кірвін — суддя. А звітувати треба тому, що одного добродія знайшли тут убитим минулої ночі.

Ці слова вельми вразили мене; але скоро я заспокоївся. Я був безвинний; це буде легко довести. Тому я безмовно рушив за своїм поводирем, який провів мене в один із найкращих будинків міста. Я ледве тримався на ногах від утоми та голоду; але оточений натовпом, я вважав, що розумно буде зібратися на силі, щоб мою фізичну слабкість не трактували як страх або зізнання. Я не підозрював, що трапилася біда, яка через декілька хвилин розчавить мене й занурить у такий відчай, що перед ним відступить і страх сорому, і страх смерті. На цьому я повинен зупинитися, оскільки маю зібратися з духом, щоб згадати страшні події, про які я збираюся розповісти, в усіх подробицях.