Дисконтування, методи розрахунку 4 страница

Рис. 8.1. Класифікація інвестицій

2. За характером участі в інвестуванні виділяють прямі і непрямі інвестиції.

Під прямими інвестиціями розуміється особиста участь інвестора у виборі об'єктів інвестування і вкладенні засобів.

Під непрямими чи портфельними інвестиціями розуміється інвестування, опосередковуване іншими особами (інвестиційними чи іншими фінансовими посередниками). Тому що не всі інвестори мають достатню кваліфікацію для ефективного вибору об’єктів інвестування і наступного управління ними.

3. По періоду інвестування розрізняють короткострокові (до 1 року), середовищ-нетермінові (від 1 року до 5 років) і довгострокові інвестиції.

Під короткостроковими інвестиціями звичайно розуміються вкладення капи-тала на період, не більш 1 року.

До середньострокових інвестицій відносять будь-яке вкладення засобів у тимчасовому розрізі від 1 до 5 років.

Під довгостроковими інвестиціями розуміється вкладення капіталу на період понад 5 років.

4. По формах власності інвесторів виділяють інвестиції приватні, державні і спільні.

Приватними інвестиціями є вкладення засобів, здійснювані громадянами, а також підприємствами недержавних форм власності.

Під державними інвестиціями розуміються вкладення, здійснювані цін-тральними і місцевими органами влади і управління за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позикових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позикових засобів.

Під спільними інвестиціями розуміються вкладення, здійснювані суб'єктами даної країни й іноземних держав.

5. По регіональній ознаці виділяють інвестиції внутрішні, у тому числі іноземні, і закордонні.

Під внутрішніми інвестиціями мають на увазі вкладення засобів в об’єкти інвестування, розміщені на території даної країни.

Іноземними інвестиціями називаються вкладення, здійснювані іноземними громадянами, юридичними особами і державами.

Під закордонними інвестиціями варто розуміти вкладення коштів в об'єкти інвестування, розміщені за межами даної країни (сюди відноситься і придбання різних фінансових інструментів інших країн - акцій закордонних компаній, облігацій інших держав тощо).

6. За формою одержання доходу розрізняють інвестиції, спрямовані на отримання матеріальної вигоди, і інвестиції, спрямовані на досягнення соціального ефекту.

Матеріальними вигодами при інвестуванні можуть бути: грошові надходження, зменшення ризику, вихід на нові ринки збуту.

Як соціальний ефект досягаються поліпшення екології, умов праці, підвищення престижу підприємства.

8.2. Управління реальними інвестиціями

Провідну роль в інвестиційній діяльності підприємств віді­грають реальні інвестиції. Вони є головною формою реалізації стратегії економічного розвитку підприємства.

За допомогою реальних інвестицій відтворюються на простій і розширеній базі основні засоби виробництва, тобто створюється матеріальний фундамент для підвищення продуктивності живої праці через упровадження комплексної механізації та автомати­зації виробництва. Завдяки реальним інвестиціям упроваджують­ся досконаліші форми суспільної організації виробництва: його спеціалізація, кооперування і комбінування.

Ступінь оновлення основних засобів характеризує управління реальними інвестиціями в Україні. За роки незалежності України, незважаючи на несприятливі економічні умови, фізичний обсяг основних засобів зберігав тенденцію до зростання (за винятком 1995 та 1996 рр.). Про рівень управління реальними інвестиціями свідчить перевищення оновлення основних засобів над їх лікві­дацією.

Управління інвестиціями включає:

1. Управління інвестиційною діяльністю на державному рівні, що передбачає законодавче регулювання, контроль, стимулюван­ня інвестиційної діяльності.

2. Управління інвестиційною діяльністю окремого суб'єкта господарювання, що передбачає вибір об'єктів інвестування і конт­роль за процесом інвестування.

3. Управління інвестиційними проектами, що включає плану­вання, організацію розроблення, координацію, контроль тощо.

На рівні підприємства управління інвестиційною діяльністю спрямоване на забезпечення реалізації найефективніших напря­мів вкладення капіталу. Управління інвестиціями охоплює кілька етапів, основні з яких відображено на рис. 8.2.

Початковим етапом управління інвестиціями на рівні підпри­ємства є аналіз інвестиційного клімату країни, що ґрунтується на вивченні таких прогнозів:

• динаміки валового внутрішнього продукту і обсягів вироб­ництва продукції;

динаміки розподілу валового внутрішнього продукту (нако­пичення і споживання);

• розвитку приватизаційних процесів;

• законодавчого регулювання державою інвестиційної діяль­ності;

• розвитку окремих інвестиційних ринків, особливостей гро­шового і фондового;

демографічної ситуації.

Висновки з проведеного аналізу є основою наступного ета­пу – вибору конкретних напрямів інвестиційної діяльності під­приємства відповідно до стратегії його економічного і фінансово­го розвитку. На цьому етапі підприємство обирає галузеву напрямленість своєї інвестиційної діяльності, визначає інвести­ційну привабливість окремих галузей економіки — їх кон'юн­ктуру, динаміку і перспективи попиту на продукцію цих галузей. Оцінювання інвестиційної привабливості галузей економіки включає: визначення стадії життєвого циклу галузі; позиції галузі щодо її ділового циклу; прогнозування перспектив розвитку галузі.

Для інвестора найбільш сприятливим є вкладення капіталу в об'єкти тих галузей, які перебувають на стадії зростання і чітко простежуються позитивні перспективи бізнесу.

У процесі аналізу оцінюють також циклічність галузі, порів­нюючи динаміку її розвитку з загальноекономічними тенденція­ми. На основі цієї оцінки передбачають зміни загальноекономіч­ної кон'юнктури.

Завершуючи оцінювання інвестиційної привабливості галузей, з'ясовують:

• динаміку розвитку галузі в країні і світі;

умови конкуренції (бар'єри в галузі, відносини між конку­рентами, можливість появи товарів-аналогів);

• виробничий потенціал виробників і платоспроможність по­купців;

• законодавство з інвестицій.

Це дослідження є основою для висновків про перспективність інвестування коштів у підприємства даної галузі.

Основним показником інвестиційної привабливості галузей є рівень забезпечення прибутковості активів, які використовуються.

Оцінка інвестиційної привабливості галузей доповнюється оцінкою регіонів, оскільки продукція підприємств тієї самої галу­зі, розміщених у різних регіонах, має різну привабливість. При­вабливість регіонів обумовлена їх місцерозташуванням, розвит­ком транспортної мережі, соціальними умовами; розвитком підприємницької інфраструктури; природнокліматичними умо­вами, наявністю ресурсів тощо.

Інвестиційна привабливість регіонів України оцінюється за різ­ними критеріями. Результати оцінки регіону порівнюються з се­редніми показниками по Україні і на цій підставі підприємство приймає управлінські рішення про вибір конкретних напрямів ін­вестицій.

Наступним етапом управління реальними інвестиціями є вибір конкретних об'єктів інвестування, який починається з аналізу пропозицій на інвестиційному ринку, відбору окремих інвести­ційних проектів і фінансових інструментів, що відповідають ос­новним напрямам інвестиційної діяльності й економічної страте­гії підприємства. Усі відібрані об'єкти інвестування аналізуються з позиції їх економічної ефективності.

За результатами цього аналізу проводиться ранжування об'єк­тів за критерієм їх ефективності – дохідності. Відбираються до реалізації ті об'єкти, які забезпечують найбільшу ефективність.

Наступним етапом процесу управління інвестиціями є визна­чення ліквідності інвестицій. У процесі інвестиційної діяльнос­ті підприємства в результаті зміни інвестиційного клімату за окремими об'єктами інвестування очікувана дохідність може значно знизитися. Тому необхідно відстежувати ці зміни і своє­часно приймати рішення про вихід з окремих програм інвесту­вання і реінвестування капіталу. За кожним об'єктом інвестуван­ня спочатку оцінюють ступінь ліквідності інвестицій і перевагу віддають тим із них, які мають необхідний потенційний рівень ліквідності.

Важливим етапом управління інвестиціями є визначення не­обхідного обсягу інвестиційних ресурсів і пошук джерел їх фор­мування. На цьому етапі прогнозується загальна потреба підприємства в інвестиційних ресурсах, а на її основі визначаються джерела їх формування. У разі нестачі власних фінансових кош­тів приймається рішення про залучення позичкових коштів.

У результаті здійснення вказаних заходів формується інвести­ційний портфель. Він являє собою сукупність інвестиційних програм, що реалізуються підприємством.

Завершальний етап управління інвестиціями – управління інвестиційними ризиками. На цьому етапі виявляються ризики, з якими може зіткнутися підприємство в процесі реалізації кож­ного з об'єктів інвестування, і розробляються заходи щодо міні­мізації інвестиційних ризиків.

8.3. Управління фінансовими інвестиціями

ФІНАНСОВІ ІНВЕСТИЦІЇ – це форма використання тимчасово ві­льного капіталу.

Конкретними формами їх здійснення є:

1) вкладення капіталу в дохідні фондові інструменти (акції, облігації та інші цінні папери, що вільно обертаються на ринку);

2) вкладення капіталу в дохідні види грошових інструментів, наприклад депозитні сертифікати;

3) вкладення капіталу у статутні фонди спільних підприємств з метою отримання не тільки прибутку, а й розширення сфери фінансового впливу на інші суб'єкти господарювання.

До основних фінансових інвестицій відносять акції та обліга­ції. Саме вони є основними інструментами формування капіталу одними підприємствами і напрямами його розміщення для інших.

Сукупні вкладення інвестора в цінні папери розглядають як його портфель. Структура останнього відображає інтереси інвес­торів, а також консолідацію ризиків за видами цінних паперів. Це дає змогу розглядати портфель як цілісний об'єкт управління, що, у свою чергу, передбачає необхідність:

• визначення завдань щодо управління портфелем;

• розроблення і реалізації стратегії і тактики вирішення цих завдань.

Тип портфеля — це узагальнена його характеристика з ураху­ванням виду паперів, які входять до нього. Виділяють такі типи портфелів цінних паперів.

• портфель зростання. Він орієнтований на акції, курсова ва­ртість яких швидко зростає. Мета формування портфеля — при­ріст капіталу інвесторів. Тому власникам портфеля дивіденди ви­плачуються в невеликому розмірі чи зовсім не виплачуються;

• портфель доходу. Метою його формування є отримання ви­соких поточних доходів. При формуванні такого портфеля від­ношення стабільно виплачуваного процента та курсової вартості цінних паперів, які входять у цей портфель, вище ринкового. Відповідно їх курсова вартість зростає повільніше;

• портфель ризикового капіталу. Це портфель, що складаєть­ся переважно з цінних паперів молодих компаній агресивного типу, які обрали стратегію швидкого розширення;

• збалансований портфель. Він формується частково з цінних паперів із швидкозростаючим курсом, частково — з високодохід­них. У цьому портфелі можуть міститися і високоризикові цінні папери. Метою його є приріст капіталу й отримання високого до­ходу, відповідно до чого і загальні ризики будуть збалансовани­ми. Такий тип портфеля частіше обирають інвестиційні фонди, оскільки він відповідає меті їхньої діяльності;

• спеціалізований портфель. У ньому цінні папери об'єднані за окремими критеріями (за видом ризиків, видом цінних папе­рів, галузевою чи регіональною належністю). Наприклад, до складу спеціалізованого портфеля входять: портфель стабільно­го капіталу і доходу, однорідні портфелі, коротко- і середньост-рокових депозитних сертифікатів); портфель короткострокових фондів (такий портфель характерний для взаємних фондів гро­шового ринку); портфель середньо- та довгострокових фондів з фіксованим доходом (сформований, як правило, з облігацій); ре­гіональний чи галузевий портфель; портфель іноземних цінних паперів).

Тип портфеля не є постійним, він змінюється залежно від ста­ну ринку і зміни цілей інвесторів.

Цілі портфельного інвестування можуть бути альтернативни­ми відповідно до різних типів портфелів цінних паперів. Напри клад, якщо ставиться мета отримання високого процента, то пе­ревага віддається «агресивним» портфелям, що складаються із низьколіквідних і високоризикових цінних паперів молодих ком­паній, спроможних дати високий дохід у майбутньому. Навпаки, якщо найважливішим для інвестора є забезпечення збереженості і зростання капіталу, то в портфель включаються високоліквідні цінні папери, які емітовані відомими компаніями.

Кожний власник намагається сформувати оптимальний порт­фель цінних паперів.

Оптимальний портфель цінних паперів — це такий портфель, який би відповідав вимогам підприємства як за дохідністю, так і за ризикованістю, що досягається збільшенням кількості цінних паперів у портфелі.

Основний принцип оптимізації портфеля цінних паперів – це диверсифікація вкладень, тобто придбання різних за інвестицій­ними якостями типів (видів) цінних паперів з метою зниження ризику втрат і підвищення сукупної прибутковості. Диверсифіка­ція заснована на розбіжностях у коливаннях доходів — цін на об'єкти інвестування. Ризик суттєво знижується, коли активи ак­ціонерного товариства розподіляються між багатьма видами цін­них паперів.

Диверсифікація веде до зниження ризику втрат за рахунок то­го, що можливі низькі доходи за одними цінними паперами бу­дуть компенсовані високими доходами від других фондових цін­ностей. Мінімізація ризику досягається за рахунок того, що у фондовий портфель включають цінні папери широкого кола га­лузей економіки. За оцінкою окремих спеціалістів, оптимальна величина фондового портфеля від 8 до 15 видів різних цінних паперів. Чим більша кількість типів цінних паперів, тим складні­ше управляти фондовим портфелем.

Загальним правилом для обережних інвесторів, які розподіля­ють кошти, що вкладаються в різні фінансові активи, є врахуван­ня того, що ці активи показали за попередні роки:

• різну тісноту зв'язку кожного фінансового активу із загальноринковими цінами;

• протилежний діапазон коливань цін на фондові цінності всередині портфеля.

Управління портфелем цінних паперів здійснюють відповідно до стратегії інвестора, яка визначається:

• типом і цілями портфеля;

станом ринку, його активністю, динамікою відсоткової став­ки та курсовою вартістю цінних паперів;

• чинним законодавством (передбаченими пільгами та обме­женнями);

• загальноекономічним станом країни (фазою економічних циклів, рівнем інфляції);

• необхідністю підтримування рівня ліквідності та мінімізації ризиків;

• типом стратегії (коротко-, середньо- та довгострокова).

Управління портфелем цінних паперів включає:

• формування його складу та структури;

• регулювання складу портфеля на основі моніторингу. Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій

має особливе значення, тому що єдині підходи для різних під­приємств відсутні. Кожне підприємство, що намагається розміс­тити вільні кошти на фондовому ринку, має свою шкалу оцінки ризику й дохідності. Висока дохідність для одного підприємства може бути низькою для іншого.

У нестабільній економіці України система цілей управління портфелем цінних паперів видозмінюється і може включати:

1)збереження і зростання капіталу відносно цінних паперів із зростаючою курсовою вартістю;

2)придбання цінних паперів, які за умовами обігу можуть за­мінити готівку (векселі);

3)доступ через придбання цінних паперів до дефіцитної про­дукції, майнових і немайнових прав;

4)розширення сфери впливу і перерозподілу власності, ство­рення холдингів, промислово-фінансових груп та інших підпри­ємницьких структур;

5)спекулятивна гра на коливанні курсів в умовах нестабіль­ності фондового ринку;

6)другорядні цілі зондування ринку, страхування від надлиш­кових ризиків шляхом придбання державних короткострокових облігацій з гарантованим доходом.

Управління портфелем цінних паперів здійснюють через реа­лізацію таких завдань:

1. Вибір типу портфеля (портфеля, орієнтованого на першоче­ргове отримання доходу за рахунок процентів і дивідендів; чи портфеля, орієнтованого на переважний приріст курсової вартос­ті цінних паперів, що в нього входять).

Визначення найбільш прийнятного для підприємства ризи­ку, питомої ваги цінних паперів з різними рівнями доходу і ризи­ку. Це завдання розв'язується з урахуванням загального правила, що діє на фондовому ринку: чим вищий потенційний ризик має цінний папір, тим вищий дохід він повинен приносити власнико­ві, і навпаки.

3. Оцінювання ліквідності портфеля (визначення спроможнос­ті швидкого перетворення всього портфеля або його частини в грошові кошти з мінімальними витратами на реалізацію цінних паперів); спроможності акціонерного товариства своєчасно по­гашати свої зобов'язання перед кредиторами, які брали участь у формуванні портфеля цінних паперів (наприклад, перед власни­ками облігацій).

4. Визначення початкового складу портфеля і його можливих змін з урахуванням кон'юнктури, що склалася на ринку цінних паперів (попиту і пропозицій фондових цінностей).

5. Вибір стратегії подальшого управління фондовим портфе­лем на основі таких підходів:

а) визначення фіксованої питомої ваги кожного виду цінних паперів у фондовому портфелі протягом місяця. Коливання курсової вартості цінних паперів на фондовому ринку обумовлює необхідність періодично переглядати склад портфеля, щоб зберегти вибрані свіввідношення між інвестиційними цінними паперами;

б) притримання інвестором гнучкої шкали питомої ваги цінних паперів у портфелі. Початково портфель формується на основі вибраних підприємством співвідношень між видами цінних паперів. Надалі ці співвідношення коригуються на основі аналізу ділової ситуації на фондовому ринку й очікуваних змін щодо попиту на цінні папери;