ІШеІІ:КйОТЛТИМГГІХЯм

ЛіТПІГЛіІ БС0ЛЄНСКДГр

О tf О * 11 il^ Нд хі Помдгмн Стпм

/І Л Д Д J] Afi.U.

ДДД Д A t ft*JUfc*& ** A* fct

В,£#0

ptrivfOMod месс*»*

політичні проблеми в калейдос­копічному різноманітті світоглядів і смаків як князівських, шляхетських, міщанських, козацьких, так і святен­ницьких і селянських. Українці спо-^ відують віру православну, уніатську, кальвіністську, соцініанську, римо-католицьку, а в містах живуть, крім русинів, греки, поляки, вірмени, євреї, татари.

Досить пройтися вулицями годнішнього старого Львова, щоб зро­зуміти строкатість тодішнього куль-турного житія. В місті височіє вико-

І 92

наний у готичних традиціях като-лицький собор — Катедра, довкола нього на колишньому католицькому кладовищі, яке давно зникло, — д^. кілька збережених часом витворів тодішнього західноєвропейського мистецтва — каплиць з прекрасною скульптурою. На вірменській ву­лиці — ансамбль церковних споруд а стилі від класичної вірменської церк­ви до католицької храмової архітекту­ри, споруджений переважно італій­цями. На Руській вулиці на початку XVII ст. будується (вчетверте після пожеж) православна Успенська церк­ва із баштою Корнякта. Дивлячись на цю церкву, можна уявити себе в Італії часів Відродження. А були ще кам'я­ниці італійських купців, татарський квартал на північ від вірменського, два єврейських гетто.

Край, що зберігав якимсь дивом культурну цілісність на всьому своє­му неосяжному як на ті часи просторі, центр тяжіння якого дедалі більше пе­рем ііцувався на дніпровський Низ, не мав стабільної структури, увесь час був у високій температурі, у русі, як гігантська соціальна плазма.

Від хаосу цей край оберігала на­самперед надзвичайна стабільність і консервативність селянського світу. Micro, яке важило в ті роки дуже ба­гато хоча б Тому, що за його мурами жило подекуди до третини населен­ня, також прагне Сприймати нова­ції, асимілюючи їх через старовинні суспільні форми.

Та якщо ми зупинимося на цій об­ставині, ми тілшй повторимо звич­ну формулу про вирішальну роль народних мас і народної культури-Залишиться незрозумілим, як саме можливий культурний про:

Ця обставина буде яснішою, коли ми зважимо па зміни в культурі села.

Будучи стабільним опертям націо­нальної культури загалом, вона завжди засвоює доробок профе­сій мої архітектури, малярства, музи­ки, книжну культуру, і, насамперед, принаймні в ту старовинну епоху, юмлює все це через масовий релігійний світогляд.

Нам сьогодні важко простежити деталі цього процесу, оскільки і будівництва велось небагато, і писа­лось мало як у церквах, так і в кан­целяріях. Проте в деяких пам'ятках епохи можна бачити сліди культур­них перетворень і впливів.

Кам'яне будівництво до XVI ст. ве­лось переважно замкове, оборонне; численні замки залишилися на Во­лині. Тут простежуються впливи роз­витку нової військової техніки, пере­дує ім поява вогнепальної зброї, та пе­ренесення із заходу культури фор­тифікації. Для естетики це дало неба­гато. Натомість можна помітити в пізніших церковних кам'яних будо­вах явний вплив техніки дерев'яного храмового будівництва. В безпереч­но «дерев'яних» традиціях церковної архітектури водно, що саме невеликі сільські церкви стали законодавцями ' архітектурної моди Взагалі присадкуватий «волинський» стиль церковного будівництва має не су­ворі романські риси, а печать ліриз­му; церкви затишні, простуваті по-се-лянськи; нерівні муровані поверхні їх стін мають щось від звичайної хати, неначе несуть тепло чиїхось рук. Пам'ятки письменності того часу, як адмїїгістративно-господарські акти, так і рукописні євангелія. — нечис­ленні, але цікаво те, що останні нерідко створюються в селах

Що ж до ікон, з яких згадаємо Ми­колу Зарайського з Житієм (збере­глась у Москві), Волинську Богоматір

з церкви Покрови в Луцьку, Юрія Змієборця та Преображення з села Стаиила біля Львова, Петрівську Бо­гоматір (всі XIV ст.), деісус з чином з с Ваиівці на території нинішньої Польщі, Богоматір Одигітрія з с. Кра-сова на Львівщині (XV ст.) тощо — то можна у ішзці випадків говорити про неймовірної сили мистецтво, яке спо­лучало примітив із прекрасним во­лодінням принципами організації простору. Це той самий примітив- з ознаками геніальності, що буває ви­явом повної мобілізації художніх сил простого люду, якому стало доступне мистецтво, створене високими про­фесіоналами.

Звичайно, культурні цінності й ху­дожні смаки по-різному формують­ся в різних соціальних середовищах.

Як і католицькі контрреформа­ції! ні автори, православні та уніат­ські письменники (наприклад, лу­цький уніатський єпископ Кирило

пли

ЬСТУП

 

Цей посібник визнано одним і кращих,

представлених на конкурс,

організований Міністерством освіти України

та Міжнародним Фондом «Відродження»,

в рамках Програми

«Трансформація гуманітарної освіти в Україні».

Головне завдання Програми полягає в сприянні

гуманізації освіти через створення умов для розробки

та впровадження нового покоління підручників і навчальних посібників,

зорієнтованих на цінності вітчизняної та світової культури,

що притаманні сучасним суспільствам демократичного типу.

Міжнародний Фонд «Відродження», який представляє всесвітню

мережу фондів, заснованих відомим американським підприємцем

та громадським діячем Джорджем Соросом,

буде щиро вдячний за відіуки, пропозиції та зауваження

щодо цього видання під час його експериментальної перевірки

в навчальних аудиторіях.

ПОПОВИЧ М.В. 158 Нарис історії культури України. — К.: «АртЕк», 1998. — 728 с: іл. -(Трансформація гуманітарної освіти в Україні).

ISBN 966-505-205-5 ББК 63.3(4УКР)

 

ш	)
—----------------

©М.В. Попович, 1998
Ю СІ. Чуев, обкладинка, 1998
ISBN 966-505-205-5 © «АртЕк,. комп'ютерний макет. 1998

Перед.тим. як говорити про історію культури, необхідно визначити, що таке власне «культура». І вже тут по­чинаються труднощі, здавалося б, не­переборні, Якщо ми звернемося до і п.-'пшдьних книг і статей за визна­ченнями поняття «культура», то знайдемо більше сотні дефініцій. На якій із них зупинитися?

Певну ясність у розуміння поняття «культура» внесла Всесвітня конфе­ренция з культурної політики, прове­дена під егідою ЮНЕСКО 1982 року. Вона прийняла декларацію, в якій культура тлумачиться як комплекс характерних матеріальній, духов­них, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включас в себе не ли­ше різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, сис­теми цінностей, традицій і вірувань.

Прийняти таке розуміння культу­ри спонукає не тільки авторитет ЮНЕСКО. Книги та лекційні курси з історії культури, являють собою по суті історію окремих мистецтв, літе-ратури. освіти тощо. Але у загально­му слововжитку термін «культура» означає щось значно більше, ніж су­ку нність предметів культури чи видів діяльності з їх виробництва. Ми роз­різняємо живопис і культуру живо­пису, тобто культуру творення пред­метів живопису та культуру їх сприй­няття, розуміння, вживання у по­всякденному житті. Ми розрізняємо побут і культуру побуту. Ми розріз-

няємо музику як сукупність творів різних жанрів і музичну культуру цього суспільства, тобто здатність творити і сприймати музику.

Але для того, щоб засвоїти і навчи-вися ОЕверкш-Ей певний комплекс явищ культури, треба мати т тільки систему умінь і навичок, а й систему цінностей. На жаль, ми не тільки по­гано знаємо все те, що було створе­но нашим народом впродовж його історії. Ми часто не розуміємо, що саме ці культурні набугки означали для людей в ті минулі часи і, отже, як їх н.ім читати і сприймати сьогодні.

Запропонований посібник ч істе­рії української культури являє со­бою спробу саме такого викладу. Тут містяться і загальнонеобхідні факти з історії культури України..Але сугь викладу — в спробі подати фундаментальні культурні цінності різних епох як цілісні системи. Тоді і наступність епох може виглядати як поступовий розвиток зі своїми втратами і набутками.

Проте такий підхід має свої труд­нощі.

Поставимо, наприклад, таке запи­тання: чи належить творчість Бетхо­вена до сучасної української націо­нальної культури? Відповідь зале­жить від того, як ми розуміємо вираз «національна культура». З одного бо­ку, неможливо уявити не лише ук­раїнського професійною игузикаита, а й просто культурну людину, в

 

 

:■*

статутів—1529, 1566 і і588 років; про­те.- статут 1588 р. вже модо різнився від попереднього. Прийнявши статут 1566 р. як правову засаду існування Великого князівства Литовського) правлячі кола князівства, як литов­ська, так і русинська — білоруська і українська — знать, могли вже йти на об'єднання двох держав. Певна різниця у загальній поставі польської і литовсько-руської шлях­ти виявилася у їх ставленні до пра­вової культури. Підготовка Литовській статутів бу­ла великою справою, що вимагала серйозної юридичної культури. Як за­значив видатний польський дослід­ник Юліуш Бардах, подібні за обся­гом проекти не були здійснені тоді в жодній європейській країні попри по­ширені в Європі XVI ст. ідеї раціо­нальної кодифікації права. В Польщі атмосфера для подібної юридичної діяльності була вкрай несприятлива. Один із головних учасників роботи над документами, професор рим­ського права Краківської академії, ви­хованець університетів Падуї і Бо­лоньї Петро Ройзіус (Педро Руїс де Морос, іспанець) писав своєму при-

ятелеві, що юрист у поляків пошано-вуєтьгя так само, як кушнір у ефіо­пів*, Саме тому Ройзіус переїхав до Вільї ю.

В Європі ідеї правової реформи
були пов'язані з тенденцією до ство­
рення централізованих правових
держав, у яких статус людні ш щ
■•.ежнт.ь від її станової, етнічної,
релігійної тощо приналежності та
від регіону, в якому вона проживає.
Такі умови в європейських держа­
вах не могли скластися, доки вони
залишалися становими державами.
В Польщі подібні ідеї викликали
особливо шалений опір шляхти,
оскільки принцип рівності всіх пе­
ред законом (незалежно від того, які
саме свободи визнавались за грома­
дянами) загрожував привілейовано­
му становищу шляхти і виборності
короля (тобто рівності шляхти навіть
із королем). Тому шляхта принци но­
во виступала проти правової держа­
ви,.'згаданий Станіслав Оріховський
наполягав іт тому, що римське пра­
во с право людей невільних: він хи­
зувався тим, що «ані параграфів, ані
глосс не вчив, а що Е декрет, не ро­
зуміє». Оріховський закликав шлях­
ту повигашпи отих докторів йа
за Альп, що «волочаться по краю»:
«повинні гидувати ними, паиове-
браття, що, зрештою, ви й робите.
Повинні уникати їх як м к Ми-

ронову школу, виганяти їх 3 нашого королівства, аби ці паршиві вівці не заражали чистих джерел нашої справедливость..»"

Кодифікація права могла бути здійснена лише за умов, коли у Вели-колгу князівстві Литовському! З "°" редусім у иайчисольиішій ЙОГО «руській» частині, вже існувала, ви­словлюючись гкь генпія досить високого рівня освіче-

пості. Користуючись юридичними консультаціями фахівців, литовеь-_ко-руська шляхта створювала пра­вові умови свого входження в спільну Річ Посполиту, що ґрунтува­лись на традиціях Київської Русі, враховували деякі важливі норми римського права і забезпечували умови панівного положення шляхти іціальної стабільності на цьому ґрунті. Магмо приклад розвитку світських культурних форм, що не легітимізовані посиланнями па релі­гію, а існують паралельно. З точки зору становища людини в ясному українському суспіль­стві, її свободи і безпеки, найсут­тєвішим с артикул 1 розділу 12 Ста­туту 1588 р. — «Про забиття чо­ловіка простого стану від шляхти­ча». В ньому зокрема говорилось: «Ми, Господар, кладучи край сва­волі і зухвальству людським, котрі в людях нестриманих час від часу ви­являються без усякого страху Божо­го, з чого і кров невинну людську оозветидно і безвинно, з надією сплати за неї грошової виплати, роз­ливають і тим не менше Пана Бога іву на Річ Посполиту штовха­ють, встановляємо: якби який шлях­тич з зухвальства, з пияцтва і без причини до свавілля умисне, легко­важачи право посполите і знущаю­чись над створінням Божим, чо­ловіка просі ото стану, не шляхтича, заоив, а був би пійманий одразу на гарячім учинку в часі, визначеному в сім ста тугі як гарячий учинок, та-шляхтич після належного дока­зу Мас бути скараний па горло, крім сплати головщини»'.

Великий князь і ного близькі люди добре знали свою шляхту — нестри­ману, водночас закомплексовану і пихату, грубу і свавільну. Обмежен-

ня цієї сваволі для випадку умисного вбивства ґрунтується на християн­ських нормах: «не убий» стосується всіх людей однаково. Вперше з часів Київської Русі засуджується вимір ціпи людського життя в грошах, та ще й залежно від соціального стану вбитого. За смерть убивця має плати­ти власним життям — цей принцип поширюється на всіх підданих дер­жави.

Проте реально здійснити ці еле­ментарні права людини на життя і безпеку особистості для простого люду було важко або й неможливо. Уявімо, що розлючений шляхтич ви­хопив шаблю і зарубав парубка в присутності, скажімо, його батька і матері. Ті поскаржилися, а шляхтич присягнув, що парубок з погрозами накинувся па нього, і він мусив вжи­ти зброю в обороні. Згідно зі стату­том, справа невтішних батьків без­надійна. Шляхтич щонайбільше за­платить «головщииу» залежно від статусу забитого, як і було за «Ру­ською правдою».

Присяги свідків далекі від норм до­казу, які використовувало римське право. Справа в тому, що слово шлях­тича розцінювалось як доказ. Юри­дична сила, яку має слово людини із вищого стану, відображає ту хари зму, яку в свідомості суспільств,, носив у