Власна давньоруська книжність 2 страница

В середній' XVI ст. здавалось навіть,
що така мета близька, і Священна
Римська імперія Габсбурга, об'єдна­
на під (.•днин) кореною з Іспанією
Карлом V, ось-ось встановить пану-
•Hfiyr/r в.н. ваиня Риму над континентом, Ці пла­
ни виявилися ефемерними, імпера-
- м ism тор після їх провалу подався до монас-

І2-І

ченто до сеісченто в європейському деивописі, архітектурі, музиці, — все це було реалізоване в соціально-культурному просторі католицького світу. Недарма Еразм Роттердам-ський писав: «Там, де перемагають лютеранці, занепадаютьиауки».

Прогрес humanitas супроводжу­вався все новими спробами церкви взяти культуру під контроль, спираю­чись на найтемніші інстинкти мас. Папа Сікст IV, жадібний і жорстокий інтриган, суперничав із сім'єю Медічі і готував навіть убивство Лоренцо, саме він 1481 р. створив перший іпквізищщ-шй суд в Іспанії, в Севільї. Він же заснував і знамениту Сікстинську капелу для папської літургії. 1484 р, його наступник папа Іннокентій VIII видав буллу проти відьом, слідом за якою з'явилась зна­менита книга Інсісторіса та Шпрен-ґера «Молот відьом», з чого почи­нається всеєвропейська істерія по­лювання на відьом. Між іншим, папа був бабієм і п'яницею, мав сина, яко­го вигідно одружив з дочкою Медічі, ще й заклав свою тіару за 100 тисяч дукатів.., Наступником Іниокентія був папа Олександр VI, знаменитий свої ю иечуваною навіть у тодішньо­му Римі розпустою Родріго Борджіл, а після нього на престол св. Петра прийшов папа Юлій II, відомий і своєю жорстокістю, і скандальним продажем посад писців-архівістів. Але, між іншим, це його малює Рафа-ель на фресці у Ватиканському музеї, його зображує Мікеланджело в ста­туї Мойсея, при ньому Рафаель роз­писує Сікстинську капелу, а Брамаи-те починає будувати собор святого Петра...

Біблійні сюжети і персонажі пере­стали бути предметом сакрального мистецтва: всі ці страждання муче-

ників, бенкети і зцілення багаторазо­во зображуються на цілком світських за стилістикою полотнах. Художник користувався великою свободою у виборі засобів зображення, і духовні пастирі, самі будучи людьми з доб­рим смаком і до життя, і до мис­тецтва, вміли оцінити справжню ро­боту, якщо це не було небезпечно.

Коли інквізиція вже пильно сте­жила за всім, що відбувалося в куль­турі, Паоло Веронезе опинився на допиті у зв'язку зі своєю черговою «Таємною вечерею», де, згідно з до­носом, «блюзнірськи» було зобра­жено німців-алебардників та всіля­ких блазнів. Показові його пояснен­ня інквізиторам.

«Він сказав: Ми, художники, доз­воляємо собі користуватися свобо­дою, якою користуються і поети, і бе­зумці. І тому я зобразив двох але-бардників, один із них п'є, а другий їсть коло «мертвих східців», і я роз­ставив так їх фігури, бо вважав, що доцільно показати їх в домі людини заможної, багатої, якій, як мені каза­ли, годиться мати таких слуг. — Йому сказано: А з якою метою ви зобрази­ли на картині людину, одягнену блаз­нем, з папугою в руці? — Він сказав: Для краси, бо це заведено». І далі: «коли його запитали, чи доцільи' його думку, на картині, що зображає Таємну вечерю Господа нашого, на­малювати блазнів, п'яниць, собак і іншу гидоту, він відповів: Ні, ваші ви-сокороддя. — Його запитали; Чому ж ви тоді їх намалювали?' Він відповів: Я вчинив так тому, що вони знахо-. дяться за межами того місця, де про­ходить вечеря»'.

Відбулася деса кралі за ція мите­цької діяльності: художник і п

уподібнені блазням, належать таким ^ _

чином не до сакрального, а до межі

.iff К

що кінець XV ст. був для Європи ча­сом величезного релігійного підне­сення, справжньою «епідемією по­божності», супроводжуваною масо­вими переслідуваннями євреїв, відьомськими процесами, безконеч­ними релігійними процесіями і роздмухуванням релігійного фана­тизму. Серед Книг, які друкуються в Європі, більше двох третин присвя­чено релігійним сюжетам, причому переважає література, що тлума­чить зовнішній бік релігії. Єдиний письменник XVст., якого можна на­звати великим релігійним мислите­лем, —- Миколай Кузаиський, — за­лишився одинаком у богоо\овській літературі, не справивши на неї серйозного впливу. Критичне ставлення до вад като­лицької церкви не породжус в країнах Середземноморської культу­ри прагнень до релігійного оновлен­ня. Натомість на північ від Альп, у германській землях історії з прода­жем індульгенцій, моральною нечп-стоплотністю кліриків, прагненнями церкви стати вище за державу ви­кликають страшенне роздраіування і стають причиною глибоких роз­колів у суспільстві та його деста­білізації. В якому напрямі розгортається критика католицизму Лютером, Бу-цером, Цвінглі. Кальвіном, Соціні та іншими, менш впливовими заснов­никами нових релігій чи релігійних течій? Не кажучи про політичну критику церкви, про викривання морального занепаду кліру, відірва­ності церкви від потреб віруючих, зосередженості и на зовнішньому, ритуальному боці культу, загальним напрям© реформ прямував до підновлення «справжньої»! забутої природи християнства, Засобом для

«нижнього», карнавального світу, і тому наділені правом говорити те, що вважають за потрібне. В старому сакральному мистецтві увесь прос­тір був організований за власними сакральними мірками, що виражали небесну гармонію. Грубе, «нижнє», сміхове можна було вміщувати на полях навіть сакральної книги, на марґінезі, де чеиці-переписувачі ма­лювали часом чортиків і непристой­ності, не впадаючи у гріх. У рене­сансному мистецтві маргінальним є певне місце вже не на марґінезі, а в самому світі, в самій картині, поруч із сакральним місцем, в якому відбу­ваються священні події. Поза цим місцем можна зображувати «ниж­ній світ» з його блазнями, папугами і п'яними ландскнехтами. «Нижній світ» вривається в сакральний простір як гріх у Град земний.

Реформація і Контрреформація

Мартін Лютер проголосив свої 95 тез 31 жовтая 1517 року. 1534 р. Ігнасіо Лойола організував новий орден, що згодом одержав назву ор­ден єзуїтів. 1545 р. розпочався Трі-дентський собор, що з перервами продовжувався до 1563 р. і заклав ос­нови католицької кояірреформації. 1557 р. започатковано список забо­ронених книг, який Ватикан з того часу вів і поновлював безперервно. Ніч на 24 серпня 1572 р. — це знаме­нита Варфоломіївська піч. XVI— XVII ст. для Європи — століття ката­строф, нещасть та релігійних війн.

Склалось певне уявлення про період релігійного вільнодумства, виразом якого нібито і була Рефор­мація як визвольна раціоналістична критика католицизму. Проте без­сторонні дослідження показують,

цього мало бути рипуче скорочення суто ритуальної сфери, зниження церковної ієрархії до рівня міської громади, спрощення культової від­прави та переведення її на «просту мову» (ліквідація не тільки диглосії, а и сакрально-позасакральної куль­турної двомовності). Лютер при цьому залишав два таїнства — хре­щення і причастя, а Кальвіи був більш радикальним.: для нього при­частя залишилося не більш, ніж спогадом про смерть Ісуса Христа. Відповідно лютеранство залишило середній рівень кліру — проповід-ників-пресвітерів, натомість кальві-візм вимагав виборності священика громадою і права громади відклика­ти негідного проповідника.

Протестанти визнавали лише Святе Письмо — Біблію, при цьому насамперед Старий Заповіт, і служ­ба у них зводилася до співу исалмів та читання і коментування біблійно­го тексту. Протестантизм заперечує за церквою роль посередника між особистістю і Богом, наполягаючи на безпосередньому звертанні віру­ючого до Бога. Відсутність церков­ної організації як посередника між віруючими і Богом свідчить про иле-бейськи-демократичну фундамен-талістську орієнтацію протестан­тизму. Поява перших форм релігій­ного критицизму була тільки перед­вісником розгортання все більш ліворадикальної критики, аж до по­яви містичних напрямів, у яких довіру викликають передусім екста­тичні явища (квакери в Англії), і до радикального соціального крити­цизму комуністичного напряму [Мкищер у Німеччині, «польські

І

брати» в Польщі). Оспівані марк­систською літературою криваві се­лянські революції цього період

лишили жахливі спогади і були при­душені з ще більшою жорстокістю. Можливий був і інший спосіб виз­волення від диктатури католицизму, і він був реалізований якраз у одній із найбільш буржуазних країн — Англії. А саме: Англія в добу Єлиза­вети проголосила главою своєї церкви короля, але догматику та об­ряд залишила майже без змін. Тим самим політична боротьба перено­силася на політичний же грунт. Що­правда, в часи англійської революції політичні партії конституювались саме як релігійні секти — індепен-денти, левеллери, квакери, пурита­ни (кальвіністи) тощо. Проте рево­люція залишилась епізодом. Більш пов'язана з середземноморською культурою Франція врешті не. прий­няла ніяких форм протестантизму, але фактично підпорядкувала церк­ву державним інтересам, не зупиня­ючись перед підтримкою протес­тантів та ісламу.

Перемога протестантизму була небезпечною з точки зору перспек­тив культури тим, що ламала вже ус­талені межі між вірою і наукою, вірою і мистецтвом, вірою і морал­лю, і це могло призвести до втручан­ня невігласів із мирян у справи, в яких вони були некомпетентні. Так, власне, і сталося на перших порах. Прикладом протестантського фун-даменталізму є факт спалення Каль­віном видатного вченого Сервета на повільному вогні. Але прогресив­ним виявилося втручання світської моралі в релігійні справи — воно закріпило в західноєвропейському суспільстві дух буржуазної працьо­витості й економності.

Орієнтація на просту відправу і народну мову й поезію не скоро да­ло високі культурні наслідки.

 

Реальних і швидких результатів протестантські течії досягай в шкіль­ництві. Протестантські школи, в то­му числі високого типу, залежали, щоправда, від покровителя, і тому во­ни не одразу стали тривалими. Силь­ним їх боком була орієнтація на здо­ровий глузд, спроби вийти за межі застарілої схоластичної системи, яка поступово заводила у безвихідь кращі європейські університети. Ад­же університетська освіта була орієнтована на теологію, особливо після того, як керівництво нею опи­нилось у домініканців та фран­цисканців.

У Польщі кількість протестації в була досить великою, переважали тут послідовники італійця Соціпі, що переїхав до Польщі. Соцініани були досить радикальними протес­тантами, заперечували божествен­ну природу Христа, що зближувало їх з аріанською єрессю початку н. є. і дало підставу називати їх аріанами, що дуже неточно. В Україні протес­тантизм виступав найбільше в соцініанській формі.

Успіхи реформації спочатку були грандіозними, відхід від католицизму в Центральній Європі — масовим. Так, в Австрії в деяких провінціях частка лютеран наприкінці XVI ст. до­сягала 90 відсотків загалу віруючих. У наступному столітті католики вже ста­новили 70—80 відсотків населення.

Чим викликаний успіх контрнас­тупу католицизму в Центральній і Східній Європі? Певною мірою і зовнішньополітичними, ВОЄННИМИ обставинами.

Саме католицька церква була ор­ганізатором численних спроб сгвори-ти єдиний фронт європейських дер­жав проти загрози турецького завою­вання. З воєнпо-дипломати'шої точки

зору, віссю європейської історії в XV—XVII ст. був саме конфлікт хрис­тиянство — іслам, але не дуже оче­видний, оскільки Європу в ці часи роздирали війни між католиками і протестантами. З падінням Констаїь тішополя (1453 p.), коли султан Мох-мед II заприсягся, що годуватиме, вівсом свого коня на престолі святого Петра в Римі, до перемоги над туре­цьким військом під Віднем 1684 р. — два з половиною століття майже без­перервних війн, у яких вирішувалася доля європейської цивілізації.

Чималою мірою успіхи контрнас­тупу католицизму були і наслідком боротьби церкви проти морального розкладу в лавах католицького клі-ру, за повернення до «чистого хрис­тиянства», посилення ідеологічного впливу католицької церкви внаслі­док широкого використання засобів культури.

Аж до XVIII ст. в Європі головним джерелом художнього формотворен­ня залишалося релігійне життя і, кон­кретно, християнська культова від­права. В критичний період релігійних війн католицький світ вирішував, чи повернути йому назад, до безпосеред­ньої єдності художнього відчуття і релігійного почуття в слові проповіді і співу, чи використати для посад релігійного почуття увесь той світ­ський театр, ту розкіш словесної, зву­кової і пластичної самволікйі яка на­була вже суто художнього значення. Контрреформація означала перемогу другої позиції.

У другій половши XVI ст. з'явля­ються нові явища в архітектурі і му­зиці, що одержали — спочатку у Франції — назву «бароко». В архітек­торі це були пишність і^театральність побудов, де прикраси нерідко закри­вали конструкцію цілого, буйні, не-

стримні, суто театральні композиції викликали відчуття піднесення і схви­льованості, де доводилося поєднувати в цілісний «великий порядок» окремі іенти. Так, пілясгри, що почали айво широко використовувати­ся, членували площина фронтону, який сприймався як складне ціло. В музиці передвісником бароко було захоплення монодією (на проти­лежність поліфонії) у Флорентійсько­му' гуртку кінця XVI ст., душею якого був Віченцо Галілей, батько великого вченого. Флорентійці прагнули, грун­туючись на засадах естетики Плато­на, до особливої виразності слова. Звідси — витоки італійської опери, народженої геніальним Клаудіо Мон-теверді. В церковному співі з опертям на слово використовується як техніка багатоголосся, розвинута Палестрі-иого, так і поліфонія на основі фран-ко-фламандської школи. Спільне у різних мистецьких форм бароко — їсть несполучних, здавалося б, ментів, що досягається охоплен­ням їх з висоти, так би мовити, пташи­ного лету. Неначе вищою NtyApicno, охоплює і поєднує барочну кон­струкцію задум митця, досягаючи цим ефекту напруженої театральності.

В справі освіти особливу енергію проявив новостворений орден єзуїтів, що стан найбільш активним провідни­ком ідей контрреформації. Єзуїти не тільки переслідували єретиків — вони ' іалагодили найкращу за того часу сис­тему'шкільної і вищої освіти, створю­ючи школи під керівництвом монас­тирів із сгрогаю дисципліною, проте не нав'язуючи там відкрито своїх релігійних принципів (до єзуїтських шкіл приймалися і представники інших християнських конфесій, але в середні і вищі школи — обов'язково шляхетного походження),

.1»

Протестантський світ вибирав між наївною плебейською просто­тою культу і багатством культурних фирм, вироблених у полі католи­цької культури, і вибрав останнє. Витворений для піднесення на ви­щий щабель світовідчуття позакуль-товий художній простір, простір світського мистецтва, використову­вався для посилення позицій віри.

Імперія Османів

Туркменські кочовики, які завою­вали Анатолію під прапором ісламу, З нечуваною легкістю розгромили і рештки Візантії, і арабо-єпшетську імперію мамлюків. Наведемо харак­теристику мамлюкської держави з книги М.О. Іванова, опублікованої на рубежі перебудови і явно націле­ної на «розвинутий соціалізм»;

«В XI—XV ст. населення арабських країн скоротилося принаймні на три чверті. Матеріальні збитки, що прирікали людей на тваринну бороть­бу за існування, постійно порушували соціальну рівновагу східнофеодаль-ного суспільства. Вони ж породжува­ли ненаситну жадобу «правди», спо­конвічну мрію про загальну соціальну гармонію, яка була засадовою стосов­но всіх релігійно-політичних рухів у арабському світі. В свідомості мас ця мрія втілювалась у вченні Мухамме­да, в небесно керованому халіфаті, влаштованому за істинним заповітом Божим. Проте правлячі кола араб­ських країн, на думку народу, давно вже відійшли від «пакту Аллаха». 1 справді, вони повністю втратили довіру мас і були зовсім нездатні вес­ти їх за собою. Новаторство, сміливі рішення давно вже відступили перед ііггелектуальиим застоєм і консерва­тизмом. Покликані служити фунда-

' Иванов НА. Османское завоевание арабских гіраи. 1516—1574 — М„ 1984, — С. 4

ментальним принципам ісламу, прав­лячі кола арабських країн були абсо­лютно байдужі до офіційно сповіду­ваних цінностей. В глибині душі вони найбільше боялись звинувачень у відступництві і сліпою відданістю тра­диції прикривали відсутність у себе якихось вищих ідеалів. Інерція, а та­кож глибоко вкорінена боязнь нового ще більше сковували ініціативу пра­вителів і прирікали наслідників Салах ад-Діна і альмохадського Махді на дріб'язкову і безпринципну боротьбу за владу»*.

Імперська система була організо­вана досить просто. Від знайомого Сходові приватного володіння — «мулька» — Османи майже нічого не залишили, повернувшись до звично­го для військових режимів земельно­го та іншого пожалуваиня за службу, Підлеглий одержував землю, за що мусив вийти на війну сам і вивести кілька кінних воїнів, але без жодних передач йому владних прерогатив щодо місцевих селян (імунітетів).

Армія спочатку була просто народ­ним ополченням, кінним і пішим; пізніше організоване «нове вій­сько» — єні чари, загальновідомі «яничари», і такі ж кіннотники — сіїїагі. 1 ті, й інші служили за грошову винагороду і відрізнялись від євро­пейських найманців лише тим, що на­бирали їх із християнських хлоп­чиків, переважно вірмен, греків, бол­гар, сербів, виховували в суворих умовах — у турецьких селянських сім'ях, на будівництві, переважно у Стамбулі (так почали називати заво­йований Константинополь, спочатку Ісламбул, потім Стамбул). Суворе життя на важкій роботі, а потім у стамбульських казармах було підго­товкою до війни, де яничар, як і ко­жен правовірний, мусив виказати

якомога більшу хоробрість і жорс­токість — безмірна, садистська жорс­токість прирівшовалась до військової доблесті.

В імперії Османів не склалось ста­нове суспільство. Ніхто (чи майже ніхто) не мав власності на землю: всі, в тому числі селяни, свій наділ, роз­рахований на пару волів [чіфтлік], одержували умовно, все розподіляв султан. Досягти високих державних посад міг теоретично кожен хороб­рий воїн або хитрий і улесливий придворний слуга незалежно від по­ходження. Головними везірами бу­вали і колишні раби, і яничари, й інші незнатні люди, та й саме понят­тя «знать» важко вживати щодо ви­щого прошарку турецького суспіль­ства. Раб відрізнявся від звичайного придворного тільки тим, що після смерті його майно переходило влас­никові; придворний же вважався теж кулом, рабом, тільки не особис­то султана як людини, а султана як посади.

Звичайно, різниця між яким-но-будь яничаром-тавукчі (потрошите­лем курей для казарми) і яничар­ським агою (командуючим) була ко­лосальною. Вищі сановники, які ма­ля право носити високий червоний головний убір, розширений вгору, входили до складу найвищої ради при султані — діван-і-хумшон, і пе­ред ними тремтіли всі жителі султа­нату: султан не прощав, якщо ко­мусь із його слуг не корилися. Але всі вони все одно були слугами.

Головне поняття для характерис­тики державного і суспільного уст­рою імперії — капу кулу, «слуги, які знаходяться ари дверях». Словом капу («двері», «ворота») позначала­ся будь-яка установа, що мала слу­жителів, у тому числі й султанський

двір. Звідси «Порта» в європейськії! Традиції — італійський переклад nftany»; '.гадаймо семантику порога, дверей — межа між священним, об­житим, своїм і зовнішнім, чужим значуща в різних цивілізаціях, «Двір» і був цією межею. Члени дво­ру були хіба що біАЬШ гідними слу­гами, бо ставали ближчими до і >соби «султана двох континентів, хаіш двох морів, слуги двох священних міст». Тому, скажімо, придворний •пі!і Хранителя Султанських Тюр­банів був більш значущим, ніж поса­да будь-якого провінційного адмі­ністратора.

В ті часи слово «тюрк» означало не наїпональність, а соціальний статус;: «турок» — селянин з Анатолії. Імперія була не етнічною, а релігійною, і при цьому турки були як на ті часи дуже віротерпимі. Іновірці жили за систе­мою райя, що нагадувала пізнішу «культурно-національну автономію». Громади віруючих, що визнавали Біблію («люди книги»), тобто христи­яни і євреї, а пізніше — фактично всі більш-менш впливові релігії, мали самоврядування і покровительство султана, сплачуючи державі додатко­вий податок — джі.и.є, і не одразу ця: порилася на апартеїд.

У центрі ісламу — осмислення по-тестариого, владного відношення «залежний — покровитель», Іслам виникав як релігія абсолютної влади, як ідеологія теократично-тоталітар-иа; він не визнавав відділення сфери іої від сфери ідей і вірувань. і через це не знає церкви як ок­ремої інституції, повноважної утвер­джувати релігійну догматику. Це призвело до парадоксальних наслід­ків — громада правовірних, умна ісламійа. розпадається на множину шкіл — течій — напрямів (неможли-

во підібрати відповідне «західне» сло­во!), де по-різному тлумачаться релігійно-юридичні проблеми. Проте скрізь освячене відношення «залеж­ний — покровитель», скрізь поза пи­танням ідея абсолютного послушен­ства, поділу громади віруючих на об­раних {шь-хасса) і натовп (аль-амма).

Культурі ісламу властива здатність до граничного спрощення проблем, зведення суспільної багатосклад-ноєті до елементарних і загальнодос­тупних відповідей. Рухи за соціальне оновлення в світі ісламу найчастіше зводилися до пошуку таких струк­тур, де в центрі був би порядний, совіслйвий і чесний трудівпик-віру-ючий, що живе за заповітами Кора­ну. В країнах Магрібу та Близького Сходу завжди були розкіш і злидні, деспотія і рабство, проте їм прита­манна і велика вертикальна мобіль­ність, завдяки якій простий мумін-правовірний міг зробити приголом­шливу кар'єру. Фундаментализм природно пов'язапий з ідеологією, що виростає з ісламу.

Інший бік цієї риси — велика сила ісламської солідарності. Всі віруючі творять громаду умма, і до неї, а не до нації чи класу, належить вірний.

Для європейського світу турки бу­ли карою Божою і мечем Про­видіння, розплатою за пороки, в яких погрузло суспільство. При цьо­му ісламські народи чекали турок як визволителів від арабського гніту, самі араби не мали ніякої полі до опо­ру, а християнські народи нерідко співчували туркам і чекали від них якоїсь справедливості. І італієць 7о-мазо Кампаиелла, і росіянин Іван І (Є-ресветов пишуть про султана Мех-меда II як про справедливого прави­теля, жорстокого до неправедних юж і надійного захисника бід-

 

них. Можна навести чимало імен гу-маністів-утопістів Ренесансу, які не бачили іншої можливості для реа­лізації своїх ідеалів, крім рішучої жорстокої дії на турецький кшталт. У свою чергу, султани засуджували ка­толицизм і підтримували Рефор­мацію в своїх посланнях до «люте­ранських беїв Фландрії та інших іспанських вілайєтів», закликали до солідарності протестантів з усіма, хто боровся проти «папи і його маз-хабу». А Сулейман Чудовий (1520— 1566 pp.) вимагав від вельмож так поводити себе зі своїми селянами, щоб селяни сусідніх країн заздрили їх долі. До речі, це той самий Сулей­ман, улюблена дружина якого Хур-рем Султан, або Роксолана, була ук­раїнкою, захопленою в полон татара­ми і проданою в султанський гарем.

У кінці XIV і протягом наступного XV ст. Османи досягають найбільших успіхів. 1389 р. битва на Косовому полі вирішила долю сербів; найдовше, до кінця XV ст., протрималася Чорно­горія. 1475 р. турки оволоділи Багда­дом. Протягом XVI ст. продовжувався наступ на Балканах і в Подунав'ї, час­тина Угорщини була завойована, про­тестантська частина — Трансільва­нія — стала васалом Порти, як і ру-мунські князівства. Із завоюванням Тунісу в 70-ті роки XVI ст. заверши­лось встановлення влади турецьких правителів над Магрібом,

Але уже в XVI ст. Османська імперія виявляє явні ознаки розкла­ду і ослаблення. Дефіцит бюджету неможливо було поправити держав­ною фальсифікацією срібних мо-нет-акче, яничарам погано платил» заробітну платню, і вони тримали в страхові султанів; почалися махіна-іомельними наділами, які слуги султана з охотою таємно здавали ба-

гатим скупннкам-аянам. Аяии здо­були навіть право давати яничарам, які служили в провінції, довідки про хворобу, що звільняли їх від походу! Система «відняти і поділити», яка викликала стільки бажань насліду­вання, виродилась у систему нечу-ваного насильства, хабарництва і взасмообману. Імперія Османів де­далі більше нагадувала свою араб ську попередницю.

Порті дедалі важче було добивати­ся воєнних успіхів, а, отже, звужу­валися її можливості годувати сіпагі та яничарів за рахунок воєнної здо­бичі. І в цьому чималу роль відіграла дедалі енергійніша організація опо­ру держав Центральної та Східної Європи.

Татари

Через одне-два покоління після розгрому Русі монголів, власне ка­жучи, в Європі вже не було. Біль­шість повернулася в рідні степи, час­тина монгольських родів залишала­ся в складі кочових тюркомовних орд на становищі найбільш шанова­них, але вони вже говорили по-кип-чакськи і ставили юрти входом на схід, а не на південь, як годилося за монгольськими звичаями, Всіх — і кочовиків, і тих, хто осів на старих культурних землях Поволжя, і на­щадків місцевого фіномовного на­селення, які перейшли на кип-чакські діалекти і мусульманську віру, — стали називати татарами. Між тим «татари» представляли для руських земель Схід у різному куль­турному сенсі і при цьому зовсім іншому, ніж імперія ісламу.

Північна Русь мала справу пере­важно з Золотоординською держа­вою, організація якої значною

мірою наслідувала далекосхідну, ки­тайську деспотичну владну культу­ру. В Золотій Орді існували чіткі по­рядки, яких не знала тодішня Євро­па; регулярно проводилися перепи­си населення, злагоджено працюва­ла пошта і транспортна ямська служба, справно діяла канцелярія. Ординські власті підтримували пра­вославну церкву. З упокореними народами Золотоординєька держа­ва спілкувалась як з васалами, зо­крема через систему баскаків, що пали податі відповідно до да­них переписів. Навколо державного центру — міста Сарай — поширю­валась кипчакомовна культура, ісламська теля того, як за хана Уз­бека в XV ст. Золота Орда прийняла іслам. Волзькі татари — це ісламізо-вані етноси, що змінили фінські діалекти на кипчакські, зберігати традиційну аграрну культуру.

У Золотій Орді чим далі, тим сильніше виявлявся антагонізм між войовничими ватажками кочових орд та правителями держави. Фак­тично незалежними від держави ста­ли кипчакські кочовики, що їх вивів ай, темник із монгольського арис­тократичного роду, в південні степи від Яїку до Дігіпра. Цих степовиків шали иогаяки або ногайськими татарами, степ, де вони кочували, вався Кипчак.

Конфлікти між Золотоординськи-ИИ державцями та вождями кочо­виків у фольклорі останніх відобра­жали,!, як боротьба підступних Жорстоких ханів проти їх. чесних і мужніх васалів. Можливо, за цим стояли реалії протиборства азіат-го державницького деспої новиками, з їхньою архаїчною "атирською мораллю, Принаймні і Московська Русь, і Русь-Україна

страждали від розбійницьких набі­гів кочівницьких загонів більше, ніж від податкового гніту і образ ор­динських властей. Одним із леген­дарних вождів кочових батирів був на початку XV ст. Єдіґе, чесний без­страшний лицар епосу тюркомовно­го степу, кривавий і хитрий ворог слов'ян у їх епічній пам'яті. Між іншим, до потемків Єдіґе належать і російські аристократичні роди Юсупових і Урусових.

Окремі татарські групи проникали в Крим, кочували в його степовій час­тині й осідали на землю. Центром та­тарського населення Криму спочатку було м. Крим (нині Старий Крим), звідки починалися татарські шляхи на північ. У середині XV ст. Крим повністю підпадає під владу татар­ської держави, очолюваної динас­тією Ґіреїв. Столиця, Бахчисарай, розбудовується біля центру колиш­нього Маиґупського князівства. Пер­ший хан, Хаджі-ґірей, принаймні певний час жив у Литві у Вітовта; в кінці XIV ст. він захопив владу на півострові і над кочовиками і здобув повну незалежність від ослабленої Орди. 1454 р. турки взяли Константи­нополь, а 1475 р. їхній флот завдав нищівної поразки італійським ко­лоніям на південному узбережжі Криму. Татарська держава в Кри­му — Кримське ханство — стала ту­рецьким васачич

Місцеве кримське населення було дуже етнічно строкате: на південно* му узбережжі жили колоністи — італійці, греки, вірмени, в Криму побутувала готська мова аж до XVIII ст, Татари панували спочатку в степовій частині, поступово осіда­ючи на землю і асимілюючи чи-Сельніше місцеве землеробське на-ііія. В Кримському ханстві

Покровська церква-фортеця, с. Сутківці на Поділлі. J 467 р.

 

позначається на цій системі; сюзе­рени змінюються, а князі зі своею кіннотою та панцерними слугами залишаються; замки будуються і ре­монтуються, як і раніше; служать на баштах і воротях правнуки тих са­мих міщан, які служили в київські часи. Історія замикається в просторі навколо невеличких міст і князів­ських замків,

 

Шлюб литовського Великого князя Ягайла з. дванадцятирічною поль­ською королевою Ядвігою — Крев-ська унія 1385 р. — не перетворили Польщу і.Литву на одну державу: тільки особиста унія монархів об'єд­нувала обидва утворення з їх різними політичними, юридичними, соціаль­ними та релігійним? умовами існу­вання. Після Люблінської унії 1569 р... коли було створено тгольсько-ли-

товську конфедерацію, українські землі увійшли до складу Польщі, але зберегли ті правові підстави свого житгя, які було закладено в час і бування їх у складі Литви.

Влада Великого князя Литовського встановлювалася почасти внаслідок завоювань, почасти шляхом укладан­ня угод з місцевою руською знаттю, Чисто через шлюбні союзи. В усіх ви­падках передача влади здійснюва­лась за принципом «старовини не рухаємо», тобто на підставі збере­ження відносин, що склалися в пра­давні часи. Перехід влади від Рюри­ковичи} до Гєдимінокичт нерідко по­лягав у простому вкоріненні литов­ського куніґайштіса в князівську ро­дину, відтак не тільки діти, а й сам зять ставали за культурно-побутови-ми рисами справжніми русинами. Литовська адміністрація користува­лась «руською мовою», аристократія формально була католицькою, а по суті — иапівязичницькою, і на зем­лях Русі литовські князівські роди швидко стали частішою русинського правлячого класу.