Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Мікрокосм і макрокосм. Світське і священне 5 страница




хиститися від нападників ov посе-


 





ка, дорогі хутра і візантійські матерії, меч — предмет розкоші, до якого ста­вилися мало не як до живої істоти, прикраси, скарби в скринях. У літо­пису ггід 1146 р. побіжно згадується, що у князя Ігоря Ольговича в його гос­подарстві під Путивлем пограбовано 900 стогів хліба. Це — урожай при­близно із 150 десятин землі. Але чи був це урожай із власних земель князя, чи сюди були завезеш данини з селян підвладних князю земель? У цьому випадку відповіді немає. А загалом можна сказати, щодо ХП ст. головним джерелом князівських прибутків бу­ли не власні землі, а побори-даниии. Князі не мали постійного місця про­живання, вони княжили там, де їм відвів місце батько або старший ро­дич, що сидів на Київському «столі», або там, де їм вдавалося захопити «стіл» силою. Німецькі гості, яким один князь по­казав свої скарби, були вражені не стільки цим незмірним як на західний масштаб багатством, скільки тим, що воно лежить у скрині без ужитку. Ще більше були б вони вражені, якби вислухали поради, які дає князю ав­тор «Моління Даниїла Заточника» вже в ХШ ст.: роздавати злато-срібло дружиш, бо не золотом добувається дружина, а дружина добуває золото. Так у свідомості, щоправда, консерва­тивній, руської людини Київських часів міцно тримається уявлення про престижний характер багатства. Справді, на перших етапах розвитку Русі багатство князя мало суто пре­стижний характер: чим багатшим був князь, тим більше було у нього «сла­ви», чим щедріше він ділився багат­ствами, тим більше було у підвладних честі і СИЛИ. Одніс-іо з форм щедрого наділення власною харизмою був князівський

пир. Зважаючи на архаїчний зміст цього слова, будемо вживати його, не перекладаючи українською мо­вою як «учта», чи «бенкет». Пир, як скандинавська вейцла, — не просто бенкет, а ритуал кормління князем підданих, за що вони мали «годува­ти» його даниною. Об'їжджаючи свої володіння (система «полюддя»), князь не тільки збирав данину, але й «годував» і поїв (обов'язково!) своїх підданих, ніби ділився з ними хариз­мою. Першим князем Русі, якому дорікали за «скупість» і який дійсно не так щедро влаштовував цілотиж­неві пири в гридниці, був Ярослав Мудрий. Саме тому, що він починає замість «годування» народу на пи­рах «годувати» церкву як надійного гаранта свого військового щастя.

Впродовж усієї історії Київської Русі князь залишався передусім воїном, який особисто очолює походи і бере участь у битвах. Відповідно джерело його прибутків — військо­вий трофей, передусім «полон» і да­нина. Перший князівський приві­лей —перевесища, мисливські угіддя, бо єдине мирне заняття, гідне кня­зя, — лови. Князь мусив мати арсенал зброї, яку роздавав народу у випадку загального походу, та кінне господар­ство, яким завідував «конюший тіун» і яке мало те ж призначення. Пізніше князь уже мав свої борті, а розведен­ня бобрів стало князівською моно­полією. На цих господарствах поса­джені були невільні люди — служебне населення, яке могло добровільно приймати на себе тягар часткового або повного холопства, оскільки одержувало на князівській землі дім і землю і опинялось під князівським за­хистом. На базі поселень «служебиих людей» виникли численні і посьо-годні «Борпіичі», «Бобровиці», «Боб-


рики», «Бобровники» тощо. Таким чином, князь мав у власності основні предмети експорту — РабШ' хУтРа' і віск. Князь ве був господарем чи власнії-м земель, що входиш до його -зівства: спочатку він навіть не мав там власності, принаймні жив не з своєї «вотчини». Пізніше маємо згад­ки саме про власність князя, його землю, де розташовувалася його «жизнь». У XII сг. князь просип» стар­шого князя не відправляти його в да­лекі краї на князівство, бо тут «вся жизнь його». Як свідчить напис на сті­ні Софійського собору в Києві, княги­ня Київська купила в місті «землю Бо-яню». Отже, в приватному порядку князі успадковували або купували землю, де згодом на приватних заса­дах вели свое власне господарство, що ним керували управителі-тіуни.

Хто працював на князівських ла­нах? Раби-холопи, закупи і рядо-вичі, напівзалежні смерди, вільні се­ляни, приневолені до цього якимись повинностями? Даних про це не маємо, можемо лише говорити про формування князівських помість десь із XII сторіччя,

На структуру князівської дружини справили певний вплив і сканди­навські, і іранські (осетинські), і гре-ко-болгарські зразки. На перших по­рах у київських князів (а ще більше у новгородських) велику частину дру­жини становили шведи, переважно вихідці із області нинішнього Сток­гольму та острова Готланд. Коли скандинав ішов у похід за здобиччю і славою, він називався вікінґом (як і сам похід). Вікінг міг бути орган во-:і за рішеїшям зборів (тішу) об­ласті чи всієї Швеції, тоді його очо­лював хтось із родини конунга (кня­зя, короля). Найчастіше вікінг заті-


вався групою молодиків на спій страх і ризик, тоді ним керував найбільш щасний «морський ко­нунг». Іншим способом заробити славу і здобич була служба найман­цем — верінґом або в Русі, або у Візантії. Шведське «верінг» транс­формувалося в слов'янське «варяг». Рядовою фігурою у вікінгів та верін-ґів був ґірд (ґрід) — молодий чоловік, який з різних причин не набув во­лодіння спадщиною і заробляв собі майбутнє зброєю. Звідси гридь [гридниця — зала, де збиралась і бен­кетувала гридь, дім, де жила гридь). Старші чи нарочиті дружинники називались боярами. Слово це най­імовірніше болгарського походжен­ня: у тюрків-болгар була розвинена титулатура, і найвищий ранг бо'іл (множина боїляр, боляр) відповідав


Речі руських дружинників. Поховання в кургані Гульбище, Чернігів


 


У.Ч


 



виводяться в один із трьох ступенів церковної ієрархії. Диякон (в черне­цькому чині — ієродшікон) належить до молодшого ступеня, він служить при таїнствах, але вважається, що не здійснює жодного з них. Пресвітер (священик, ієрей, в монастирі — ієромонах; грецьке пресвітерос — старець, ієреїс — священик) здій­снює всі таїнства, за винятком хіро­тонії. Протопресвітер (протоієрей) в білому духівництві, ігумен («вождь братії»), або архімандрит (настоя­тель монастиря) у чорноризців теж належить до молодших пресвітерів. Тільки єпископ може здійснювати всі таїнства, тобто висвячувати свя­щеників. Єпископа називають іноді ар­хієреєм. Сан єпископа має п'ять сту­пенів у адміністративному відно­шенні. Вітрій керус приходами не­великого міста або групи сіл, епис­коп — єпархією, архієпископ — біль­шою за розміром єпархією, митро­полит ~ великим містом та прилег­лою областю, екзарх — великим сто­личним містом та кількома єпар­хіями. Вищим чином церковної ієрархії с патріарх, який постав­ляється Собором і керує всією Помісною Церквою. Коли була встановлена в Русі єпис­копська кафедра, невідомо. Це могло бути ще до Володимирового хрещен­ня, про яке, до речі, маємо тільки літописи» відомості і не маємо жод­них згадок у Консічінтинопольських ріалах- Хрещення приймали київські князі ще до захоплення Києва Олегом. Так чи інакше в Києві була митрополія, кількістьспископій в Русі - понад десять. За винятком двох митрополитів за часів Ярослава та Ізяслава, всі інші бумі греками, присланими з Константинополя.

Яросте Мудрий, Реконструкція ММ. Герасимова

юецький замок томаха. конструкція і Рыбакова


візантійському патрикію. Боярин на Русі означав переважно старшого дружинника, гридь — молодшого. В післякиївські часи в українській тра­диції «бояр» означає невільного військового слугу — на відміну від російської 'фадиці'ї, де за вищим ко­лом князівського оточення закріпи­лось саме «боярин». Можливо, як і західноєвропейські milites, бояри могли бути як вільними, так і невільниками князя.


Різниця між вільним і невільним слугою — дружинником виявлялася в тому, що вільний міг завжди пере­рвати стосунки з князем і перейти до іншого. В описувані часи дру­жинники часто поділяли з князем усі нещастя, мандрували з ним з міста до міста і рідко вдавалися до підступу й зради, принаймні літопи­си мовчать про це. Але покинути князя в біді і перейти до іншого зовсім не вважалось безчестям, як і для князя — на другий день після хресного цілування порвати всі зо­бов'язання і піти на вчорашнього союзника чи сюзерена війною. Ви­раз «бути хазяїном власного слова» в ті часи розумівся буквально.

У XII—ХНІ ст. дедалі частіше князь поступається частиною своїх прав на управління підвладною те­риторією своїм представникам, у тому числі боярам.

«Співати славу», або «хвалити» оз­начало не простий мовно-поетичний акт, а сакральну передачу-послання співцем правителю слави, чи та­ли — благодатної харизми. На заході існувала формула, що чітко розме­жовувала повноваження і сакральні функції сеньйора і васала; сеньйору належала слава, васалові — честь. При цьому честь — це і духовна суб­станція, і прозаїчна військова здо­бич, якою воїн завдячує і власній мужності, і силі, і харизмі-славі сво­го сюзерена. В руському матеріалі ця формула простежується лише як тенденція, нерідко славу беруть собі і піддані. Це може означати неуста­леність на слов'янському сході тих чітких відносин «сеньйор — васал», які панували на заході.


Світ церкви

Церква як суспільний організм відомлюється в східному христи-"стві як «Божий народ", тобто як «ожина людей, наділених хариз-ою Святого Духа і тому виділених усього людства як «обраний на-од». На відміну від Старого Ьраїлю, християни як Новий Ізраїль об'єднані не етнічною спільністю і є етнічною долею, а релігією, і у зв'язку з цим — особливою долею. «Божий народ» складається з ми-рян-оглашенних (тобто тих, хто ще не прийняв хрещення, але вже зна­ходиться під дією «Божого гласу»), жрян-вірних і членів церковної ієрархії. З часом, коли хрещення стало здійснюватися практично над усіма і в дитячому віці, відпала сама категорія оглашениях (грецьке «ка-техумен»), і «Божий народ» складав­ся уже з одних членів церкви.

Усі члени церкви через таїнства хрещення і миропомазання поставля­ються на служіння в церкві. В перші століття існування, християнства це означало буквально, що священиком міг бути кожен. Згодом було розділе­но поняття «служіння» на служіння-управління, що стало функцією ієрархів як «духовних пастирів стада Божого», та служіння — судження і випробування, що лишилося функ­цією мирян. У зв'язку з цим справа призначення ієрархів перестала за­лежати від волі мирян, адже, згідно з ідеологією церкви, душпастирство є не нас\ідком волі людей, а проявом Волі Божої. Тому введения в кожний і ні. церковної ієрархії відбу­вається через таїнство священства в обряді рукоположення [хіротонії] ■

Розрізняється біле (жонате) та чор­не (монастирське, чернецьке) духів­ництво — священнослужителі. І


ВО


Руська Церква не була помісною — церковна організація Київської Русі була частиною Константинополь­ської церкви і надсилала частину своїх прибутків до Патріархії.

Церква прагнула контролювати особисте життя кожного вірного, супроводжуючи всі найістотніші віхи життєвого шляху від народжен­ня до смерті. її контроль, щоправда, був переважно духовним. Але всё ж це був контроль, який забезпечував церкві досить велику суспільну вагу навіть за умов майже поголовного панування язичництва в побуті. Особливо важливою була роль церкви в освіті й культурі. Ми не знасмо, якою була система навчан­ня, наскільки її можна назвати шкільництвом, але були і вчителі -диякони (дяки), школи при монасти­рях і церквах, були скрииторії-бібліотеки. Як показали знахідки бе­рестяних грамот на Півночі (за її кліматичних умов береста зберегла­ся в ґрунті), а також аналіз видряпа­них на церковних стінах написів (графіті), в руських містах було чи­мало письменних, причому в різних прошарках населення.

Культура, що формувалася під впливом церковної освіти і книж­ності у міських центрах та монасти­рях, була посгійно пов'язана з інши­ми християнськими центрами, пере­дусім із півдеш-юслов'янськими і, зви­чайно, передусім — грецькими. Ми не можемо сьогодні з певністю сказа­ти, яким був загальнокультурний та богословський рівень тих грецьких священиків, яких присилав Констан­тинополь на Русь. В Русі було, як за­значалось, близько десятка єпархій, натомість у Константинопольській церкві налічувалось майже б тис. епи­скоп і в. Можливо, на далеку Пірнііч


їхали не кращі з тих душпастирів. яких у Візантії був надлишок.

Окрім храму з його культовою практикою, церкву репрезентував монастир. Центром культури монас­тирського життя у всій Русі був Києво-Печерський монастир. Він по­чинає свою історію з того часу (не пізніше 1058 p.), коли в печері на схилі одного з київських пагорбів по­селилися Антоній і Никон Великий. Києво-Печерський монастир відзна­чався тим, що його заснував не князь, а чернецька громада, і він був віднос­но незалежним. Він організувався за статутом Студійського монастиря в Константинополі, продовжував тра­диції не індивідуального схимництва, а гуртожиткового чернецтва, обґрун­товані Василієм Великим. Іншими словами, в монастирському житті Русі було дві традиції, започатковані Антонісм і Феодосієм Печерським Якщо Антоній утверджував мо­ральність і духовну силу християнст­ва тим, що відрікався від земного життя і своєю аскезою заперечував його гріховність, то Феодосій, в свою чергу; аскетичний чернецький спосіб життя обертав на спосіб активного впливу на повсякденний побуг гріш­ного земного світу.

Наскільки далеким був від справжньої монастирської ідеології тодішній світ, можна судити з того, що заможні люди іноді йшли в ченці разом із своїми рабами і навіть ра­бинями. Простому русину поступи­ти в монастир було не так просто, позаяк бродяжого люду було на Русі багато, всіх до обителі не приймеш, а заможні іноки приносили в монас­тирське господарство сяку-таку гість. Чернецька аскеза ста нила іноків рашШИ "Цього», «середнього»


світу і морда в очах простої людини наближати їх до «нижнього», сміхо­вого світу. Особливо це стосується юродивих — категорії аскетів, майже християнських святих, які свідомо грали роль блазнів, викликаючи вод­ночас і сміх, і страх. Характерно, що в Київській Русі культура юродства, за­позичена у Візантії, не набула роз-юдження. В цей період відомий лише один юродивий. Справжній розквіт юродства починається пізні­ше в Московській Русі.

Юродивий знаходився, так би мо­вити, в небезпечній близькості до сміхової культури. За часів Київської Русі християнська культура, в тому числі аскетична, не сприймається як сміхова. Ченець-аскет, відмовляю­чись від «цього» світу, належить не до «нижнього», а до «верхнього», дублю­ючи військову діяльність. Тільки «христове воїнство» бореться не з ре­альними земними ворогами, а з по­тойбічними силами зла.

Влада і свобода

У XII ст. вживались паралельно ви­соке, літературне «власть» і низьке, побутове «волость». «Власть» — це сама духовна сутність позбавлення волі підвладного, «волость» — тери­торія, на яку розповсюджується «власть». Щоб була влада, її треба три­мати. Держава — буквально те ж са­ме, що в арабському світі «султан», у Лсттішському — «імперія». «Тіло крі­питься жилами, а ми, княже, твоею Державою», — говориться в одній літературній пам'ятці тієї доби.

Як уже згадувалось, князівский Пе-руп має риси грізного караючою бо­та, дія якого спрямована згори вниз, а Дія Волоса знизу вгору є дією «суспільного договору», сила якого є


силою молитви і жертви, силою тра­дицій і предків. Звідси особливий світ «простого люду», земля, з якою князь іде на війну і яка «знизу» санкціонує його державу. Компроміс князя і «землі» знаходив вираз у пирах-при-гощаннях, Таким чином, ііайар-хаїчніші уявлення про владу князя містять подвійну легітимацію: «зго­ри», від сили і загрози, і «знизу», від космосу-волості, встановленого пред­ковічними традиціями.

Це ілюструється подвійною прися­гою, яка існувала у русинів: присяга­лися Перуном і Белесом. Саме понят­тя присяги {рота) походить від уяв­лення про космічний порядок [arta, r(i)ta), закріплений магічною силою сакрального слова. Присяга Перуном давалася на зброї, присяга Велесом, очевидно, має зв'язок із присяганням землею.

Моделлю владних (потестарних) відносин у давньоруському суспіль­стві залишалися потестарні відноси­ни в сім'ї (челяді).

Влада домовладики суспільства над дітьми часто була безмежною і вклю­чала право на їх життя. Так само і в правових нормах Русі ми не знайдемо покарань за посягання на житія і здо­ров'я власних дітей, хоча, можливо, звичай уже не схвалював цього. Такі ж норми поширюються на всіх, хто входить до складу «великої сім'ї» — челяді: челядином був і син, і невіль­ник, і той, хто проживав у сім'ї на яки­хось інших умовах. Характерно, що «отрок» і «дітський» означало повіль­ного челядина в княжому дворі і мало водночас якийсь стосунок до власної дитини. Статус людини, яка позбав­лена власної волі, — це і статус молод­шого члена сім'ї, і статус раба.

У церковній інтерпретації всі ха-ризми нероздільно належали Богові;


 




як говорилося в одному новгород­ському рукопису, Бог — «слава, і честь, і держава кріпості і слави». В світському житті ці харизми розділялись, і в християнські часи ще довго князь і його зброя мали особ­ливу харизму сили і влади.

Політично подвійна легітимація князівської влади знаходила вираз у вічевому ладі. На віче приходили всі домовладики, віче мусило висловити схвалення чи осуд князю. Регуляр­ною інституцією віче стало на Нов­городській і Псковській півночі, на «україно-руському» півдні все зале­жало від реального співвідношення сил. Князь міг силою «сісти на стіл», якщо за ним стояла міцна дружина, міг бути і вигнаним містом. Проте чіткого механізму вічової демократії не було ні на півдні, ні на півночі.

Суто господарськи вага князівсько­го світу ґрунтується спочатку на військовій дружині, зброї та «комо-нях», які князь дає «землі» для походів та оборони, пізніше — на землях як боргах та бобрівниках, тобто джерелі меду, воску і хутра, що поряд з поло-неними-рабами були головним пред­метом експорту, і, нарешті, на владі над землею як власністю (самі терміни «влада» і «власність» прихо­дять пізніше із чесько-польського світу, але походять від тих самих уяв­лень про «земляну» Велесову силу). Характерно, що прадавнє «держава» втрачає первісі ній фундамсі пуілм і и п характер: «держати» землю означає мати її в управлінні, але не у влаа

Київська Русь ЗН&ла інституцію рабства і работоргівлі. Київ був од­ним із світових центрів работоргівлі: звідси рабів відправляли на схід, у Се­редню Азію, або на захід, через Реґенєбурґ і Прагу на Марсель і далі — морем у країни ісламу. Торгу-


вала рабами Русь і з Візантією. Оскільки християнство забороняло работоргівлю, князі широко користу­вались посередниками: в Києві рабів продавали іноземним купцям, пере­важно — єврейським торговцям. Торгували полоненими тюрками і тюрчанками, ходовим товаром були половецькі хлопчики, але більше тор­гували «своїми», полоном, взятим у міжусобних війнах. Недарма в ці ча­си в європейській латині римсько servus («раб») витісняється новим йо­го синонімом sclavus (буквально «слов'янин»).

Знала Русь і розвинені товарно-грошові відносини, інституцію влас­ності і найманої праці.

Завдяки наявності розвинених тор­говельно-економічних відносин і правових норм ми можемо оцінити соціальну структуру Київської Русі навіть у буквальному розумінні сло­ва, користуючись тими оцінками вар­тості людського життя, які зафіксо­вані в «Руській правді» — збірниках правових норм XI—XIII століть.

Найвище цінувалося Життя кня­жого управителя, вогнищного та ко­нюшого тіуна: 80 гривен. Це були шалені гроші: ціна вола становила 1 гривну, на гривну можна було ку­пити 10 телят, 20 баранів. Далі Йшли конюх та княжий отрок, тобто раб з княжої адміністрації, те ж, що в Європі — міністеріал Вони оцінюва­лися в половину вартості тіунів, у 40 гривен. Життя сільського і рвйРай-ного тіунів — нижчих верста княжої адміністрації — оцінювалося так са­мо, як ЖИТТЯ простого ремісника: в 12 гривен. Простий раб оцінювався в 5 гривен, стільки ж коштувало ж і гп-я смерда і закупа. Це — розміри штрафів за вбивство людей вказаних соціальних рангів. У випадку, якщо


тіун чи ремісник були невільниками, це була також їх приблизна базарна ціна. В «Слові про Ігорів похід» автор журиться, що Ігоря спіткала невдача, бо якби похід був вдалим, раб («ко­щей») коштував би різану, а рабиня («чага») — ногату. Мабуть, це ху­дожнє перебільшення, але можна ба­чити, що ціни на рабів залежали від воєнних успіхів і що головним спо­живачем на невільничому ринку бу­ли в ту епоху свої, а не перекупники. Тримали, отже, невільників і сім'ї го­родян, і в князівському дворі, при цьому раб міг мати досить високий статус у князівській адміністрації. Такі явища характерні для найрізно­манітніших цивілізацій, і відмирає інституція рабства, як правило, тоді, коли рідкістю стає полон і раби над­мірно дорожчають.

З точки зору цінності особистої
свободи, найцікавіші якраз ситуації
маргінальні, проміжні між рабством
та свободою. Характерно, що до ра­
ба прирівнюються принципово
вільні люди, якими були і закуп, і
смерд. Яким був статус смерда, точ­
но невідомо, але ця категорія селян
платила податок і, отже, не була не­
вільною; радше за все це були
напівневільні члени суспільства на
зразок германських літів. А от закуп
юридично був вільним: він потрап­
ляв у за\єжність «за купу», тобто за
позичку, тут же відробляючи кре­
дит. Тим ближчим до статуса вільно­
го був рядович — робітник, який ук­
ладав з хазяїном ряд, угоду на пев­
ний строк. Всі ці категорії залежних
Людей не змішувалися між собою,
відрізнялися суспільством і від
обельнпх холопів — повних раб
проте і закуп, і рядович потрапля­
ли — хоч на деякий час і на деяких
умовах — в стані ^владного,


челядина, людини невільної, позбав­леної власної волі.

Поряд з цим «найманим раб­ством» існувала на Русі звичайна наймана професійна праця, і при цьому праця ремісників, за підра­хунками С.С. Струміліна, оплачува­лась дуже високо, набагато вище, ніж у XIX сторіччі. Мабуть, значною мірою це наслідок надзвичайної де­шевизни продуктів харчування, які впродовж кількох століть подорож­чали в десятки разів. Це — нормаль­не явище прогресу: чим розви-неніїна країна, тим дорожче в ній життя і вища заробітна платня.

Критичною віхою в історії Русі стало правління Володимира Моно-маха, яке почалося із заворушень соціальних низів. Мономах пішов тоді на заходи щодо пом'якшення гніту напівзалежних. Але вирішаль­ний крок, який відділяє інституцію розвиненого рабовласництва від не-розвиненого, зроблений так і не був. Цей вирішальний крок полягав у античному світі в ліквідації само­продажу в різних формах. Тим са­мим раби набували статусу «худоби, що розмовляє», якого не може мати «свій». Коли вільна людина за якусь гривну може себе віддати хоча б тимчасово в рабство, ризикуючи тим, що не виплутається і станс ра бом обельним, тоді практично грань між рабством та іншими формами залежності, наприклад, залежністю сипа під батька, січи невловною.

Ще хроністи часів перших сло­в'янських вторгнень у Візантію «--тачали, що словяии дуже м'яко став­ляться до своїх рабів-полонених і до­зволяють їм після певного часу вику­питися. Порівняна м'якість слов'ян-.іотпмй бік ме­далі: її супроводжує невизначеність


 


М-і


ЙЛ


напівсімейної, напіврабовласницької влади, патріархальний деспотизм у системі «господар — челядин», що поширюється на різні сфери життя.

Важливою функцією, яку викону­вали князі в перший період, була су­дова функція. Пізніші тексти спов­нені ностальгічними спогадами про добрі, старі часи, коли князі самі су­дили по справедливості і не було жахливої системи штрафів.

Правова система, встановлена Яро­славом та його спадкоємцями («Ру­ська правда»), — це система штрафів (продаж), які має сплатити особа або громада за певні злочини. В ній, на­приклад, передбачено покарання за зґвалтування рабині, а додатково ок­ремо — за публічне приниження її, але за все це треба платити її хазяїну (окремо — за «сором»), а головне — слід платити «продаж» у князівську казну. Було старанно розписано, скільки платити за навмисний заріз чужої худоби, за крадіжку сіна, за підруб бортного дерева і так далі, але всі ці «продажі» платилися злочин­цем князю. Як між собою розрахову­ватимуться ображений і той, що об­ражав, князя не обходило.

Особливо показове законодав­ство про убивство. Штраф за убив­ство сплачується князю, і при тому залежить від соціального рангу осо­би. «Руська правда» залишає без за­хисту житгя і свободу цілих кате­горій простого люду. Каралось убивство чужого челядина, нічого не говорилось про свого. Фактично право регулює не відносини між людьми, а відносини між світами.

Принципово відмінною була по­зиція церкви. Церква намагалась ввести поняття гріховності смерто-убивства взагалі. Там, де вона могла спиратися на правові норми


держави, вона використовувала власні засоби, накладаючи епітимію за смертоубивство, яке не каралося вирою-продажем за законом.

Можна зазначите принаймні два негативних наслідки правової систе­ми «Руської правди». По-перше, убивство, як пише Б.О. Романов, ста­ло побутовим явищем. Частими були жорстокі бійки, нерідко — зі смер­тельним результатом. Убивали навіть у церкві: передбачено було, що у ви­падку бійки з убивством у церкві в ній не слід було служити 40 днів, потім треба було скопати церковний поміст і висипати залитий кров'ю шар землі, а криваві плями на стінах змити водою, і лише після цього, по­кропивши святою водою і сотворив­ши молитву, дозволялося «почати співати» (тобто служити). Верв по­винна була платити князю продаж, якщо на її території знайдено мерця; оскільки це був дуже буденний випа­док в «Пространній правді» ХІІ ст. з верві знято обов'язок платити за тру­па або знайдені людські кістки, якщо невідомо, кому ці рештки належали. Тому у «Вопрошаиии Кирикову», церковній пам'ятці, вимагається при­наймні поховати людські кістки, що валяються просто неба. Знецінення людського життя — прямий наслідок принципу плати за життя, прийнято­го князівською владою з суто фіс­кальних, фінансових міркувань.

По-друге, прокляттям для народу стали роз'їзди князівських вирників для збору вири. Вирник приїздив у супроводі метельника (мечника) і отрока (князівського раба) і жив за рахунок громади, доки не виявить усіх діянь, за які має бути сплачена вира, і не збере усіх продаж.

І вже в кінці XI ст. у Вступі до На­чального зводу літописів з яоі


тальгією говориться про давнину, коли князі не збирали з люду багато майна, не «творили вир», ані про­даж, а діяли по справедливості, а ту «праву виру», яку збирали, давали на зброю дружині, дружина ж цим «кормилася», «тягнула» за своїм князем і за Руською землею, воюва­ла в чужій, а не своїй землі; жінки дружини одягали не золоті, а срібні обручі, і дружинники не вимагали від князя більше, ніж двісті гривен на рік. Так уявлявся «золотий вік» князівської Русі.

§ 4. САКРАЛЬНА КУЛЬТУРА

Християнська культура

Розмірковуючи про християнську культуру, слід розрізняти власне те, що станоиило культуру церкви, і те, що розвивалося під впливом церкви, але безпосередньо до церковного життя не належало. Як і кожна релігія, християнство мас свій культ, тобто сукупність предметів, текстів і дій, що вважаються сакральними (священними) і регламентуються церковними нормами. В широкому розумінні слова всі такі словесні і несловесні дії сучасна семіотика на­зиває текстами. Отже, до культури церкви у власному розумінні слова належать лише сакральні тексти. Зрозуміло, що і породження (ство­рення) цих текстів, і їх розуміння та тлумачення вимагають певної і \ Купності ідей (ідеології). Богослов'я І теологія), взагалі кажучи, належить до сакральної культури. Проте воно непомітно переходить у філософію,


де ідеї та тексти вже мають автор­ський характер, не регламентуються безпосередньо церковними устано­вами. Точніше, до сакральної культу­ри входить не сама по собі теологія, а ті її результати, які набувають чітких мовних формулювань і вже як фор­мули приймаються церковними рі­шеннями.

Все інше може бути віднесене до світської культури. Світська культу­ра знаходиться під впливом ідеології і образності християнства, почасти асимілюючи в християнському дусі архаїчні язичницькі уявлення, почас­ти зовнішньо співіснуючи з ледве зміненою старовиною. Все це поро­джує перед сучасними дослідника­ми багато проблем, бо ми вже не ро­зуміємо того смислу культурних явищ, який був очевидний для ру-синш тисячу літ тому. Відновлення контексту творення, вживання і сприйняття пам'яток давньої куль­тури потребує врахування і христи­янських, і дохристиянських спо­собів мислення і відчуття.


Поможем в написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой





Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 381. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2022 год . (0.045 сек.) русская версия | украинская версия
Поможем в написании
> Курсовые, контрольные, дипломные и другие работы со скидкой до 25%
3 569 лучших специалисов, готовы оказать помощь 24/7