Мікрокосм і макрокосм. Світське і священне 2 страница

Важливе місце в слов'янських культах займав бог Род і рожаниці. Культ Рода, як природно чекати з етимологічних міркувань, пов'яза­ний з культом предків і водночас із силами родючості, натомість рожа­ниці — аналог грецьких мойр, рим­ських парк, балтських лайм, відпо­відальних за людські долі. В трапе­зах на честь Рода і рожаииць «кра­ють хліби і сири і мед», як повідо­мляють літописці; отже, характер трапез близький до характеру весільних учт. Під час свят Рода і ро­жаииць ворожили, в тому числі і по зірках. Є підстави вважати, що Род і рожаниці якимсь чином пов'язані з Велесом; деякі дослідники припус­кають, що Род — не більше, ніж од­не 3 імен Велеса. Проте у нього було окреме свято і, мабуть, він був окре­мим богом. Род ніде не фігурує се­ред пантеону слов'янських богів, але серед селянства, простих хлібо­робів культ його був найбільш по­ширений. Це дає підстави відносити Рода до третьої, трудової, продук­тивної сфери. Точна аналогія Рода с у алаяо-осетин: це — бог Наф. Та за­гальнослов'янський культ Рода і ро­жаииць не є іранським запозичен­ням, оскільки має спільні індоєвро­пейські корені.

Ми знаємо ще багато імен слов'янських богів — Сварог, Сваро-жич, Симаргл, Ярило, Яровит (у захід­них слов'ян), Діва, Жива, Прове.Лада і Лель тощо. Серед них є, очевидно, і імена загальнослов'янських богів, і імена «племінних», місцевих богів, і імена «дрібної нечисті», і епітети, ад­же у зв'язку зі звичаєм табуювання справжнє ім'я бога заміняли епітетом або описом. Безсумнівно, загально­слов'янським було ім'я богині Лади, що пов'язувалась із шлюбом та ко­ханням. Запозиченнями з іранської релігійно-міфологічної системи г. Хоре і Симаргл — не загально­слов'янські, а специфічно «київські» боги. Симаргл — запозичений із іранського бог-єобака Сенмурв, що пізніше, як припускав Б.О. Рибаков, еволюціонував у слов'янського бога Пєреплута.

На думку P.O. Якобсона, Сварог, Тварог, Рарог — синонімічні імена одного й того ж персонажа, а Світо-вит, Русвит, Яровит, Поровит — його епітети. У слов'янських пам'ят­ках часто згадується Сварожич, але дуже рідко і без характеристик — Сварог. Сварожичем називали во­гонь, він був втіленням («сином») Сварога як іншої сили, — природно чекати, небесного світла-блиску. Сонце називали Дажбогом. Сварог згадується в одному коментарі (глосі) до перекладної грецької кни­ги. Глосатор (автор глоси) ототож­нює Сварога з грецьким Гефестом, міфічним ковалем, і називає Сонце Дажбогом, сином Сварога. Сварог пов'язаний з Рарогом, демонічним соколом або карликом, або драко­ном, який перетворюється на вогня­ний вихор. Фольклорний Рарог, ук­раїнський Папір, має явні риси вог­ню — щедрий, рухливий, мстивий

іскристий дух, він випускає іскри з рота, перетворюється на птахів та зміїв. Рарог може бути «низьким» дублером Сварога.

Найцікавішою пам'яткою культо­вої скульптури тих часів є так зва­ний «Збруцький ідол», знайдений 1848 р. біля м. Гусятина (копія його стоїть у м. Києві на Софійській

площі).

Груба кам'яна скульптура має ви­гляд стовпа з чотирма сторонами. Чотири лики язичницького бога вкриті однією шапкою, що робить ідола схожим на фалічний символ типових фракійських герм, присвя­чених Гермесу. До речі, на цій тери­торії і до слов'янського розселення споруджувались подібні, але більш примітивні ідоли, можливо, фра­кійським населенням. По вертикалі пам'ятка ділиться на три частини. Верхня, що за розміром займає по­ловину всієї пам'ятки, зображує чо­тирьох богів «верхнього світу». Се­редня частина — наш, людський світ, тут зображено чоловічі і жіночі фігурки, що тримаються за руки в ритуальному хороводі. «Нижній світ» репрезентований одним бо­гом, який стоїть навколішках і три-мас на собі всю споруду.

Найменше сумнівів викликає «нижній світ»: зображення одно­стайно розшифровується як Велес, Що втілює силу предків, на яких три­мається порядок у людському сус­пільстві. Завдяки позиції Велеса можна визначити передню і задню частини пам'ятки, але ми, на жаль, не знаємо, як він був орієнтований за частинами світу.

На передньому боці — жішчий персонаж з рогом достатку в руках. Припускають, що це — зображення великої Матері-Мокоші. Лівий бік

містить зображення кінного і оз­броєного бога, треба думати, — Пе­руна. На правому боці — жіноче зоб­раження з обручкою в руках. Б.О. Ри­баков вважав, що це Лада, богиня ко­хання і шлюбу. Персонаж на задньо­му боці не ідентифікований.

Головне полягає в тому, що шука­ти, де хто зображений, не має звич­ного сенсу. «Збруцький ідол» не є скульптурним портретом ані Світо-вита, як це думали його перші ко­ментатори, ані Рода, як переконує Б.О. Рибаков, ані когось Іншого. Це суперечило б характеру язичниц­тва, яке мислило за принципами схожості і причетності. Бог єдиний в тому розумінні, що він ніби дерево, бо всякий порядок виділяє верх, се­редину і низ; ніби стовп з чотирма сторонами; ніби гора — все це і є ідеал порядку. Кожен бог — радше певна сила чи сукупність функцій, тому його можна змальовувати по-різному, навіть уподібнюючи якійсь незвичайній людині. Багатобожжя означає терпимість до різних богів, здатність поклонятись кожному з них по-своєму, адже кожен бог по-своєму небезпечний і по-своєму ко­рисний.

 

Язичницький культ Звичаєм ми називаємо норми по­ ведінки, які успадковуємо за тра­ дицією, не цікавлячись навіть їх по­ ходженням та смислом. Обряди, або ритуали — це звичаї, що мають сим­ волічний смисл. їх виконують для того, щоб надприродним способом вплинути на якісь події. Цей сим­ волічний смисл може буги перекру­ ченими рештками якогось давно за­ бутого давнього світорозуміння, але він обов'язково наявний. Коли ж об­ ряди становлять собою цілісну сис­ тему, що реалізує вірування релі­ гійного чи міфологічного характеру, то гаку систему ритуальної поведін­ ки називають культом. Можна ро­ зуміти культ і вужче: культом систе­ му, ма обрядів є тоді, коли вона вико- трукцін. иується під керівництвом спеціаль-, Ходосовичі но призначеної для цього особи.

Культ є органічною частиною релігії, оскільки передбачає засоби впливу людей на хід подій. Чи суміс­ний культ у такому разі з уявлення­ми про неминучу долю?

Слов'янські уявлення про долю дивовижно близькі до давньогре­цьких. У греків було уявлення про долю як присуд, тобто як світопоря-док на рівні богів — діке. Слово «діке» за змістом близьке до слов'янського судьба («суд», «при­суд», «рішення»). Стосовно людей

ЦЄЙ ПрИСуд бОГІВ, ЇХ ВНУТРІШНІЙ!!<>

рядок виступає як чужа сила — апанке, що близько до слов'янсько­го ереижа, сьряща, звідки срітен-ня — зустріч. Долю кожного в цьо­му світі у греків символізувала мой­ра. До функцій слов'янських мойр-рожаниць належали доля, уділ, участь, щастя, вдача — все си­ноніми, що походять від слів із зна­ченням «ділити» та аналогічних ідей. З іншого боку, ділять мойри, а кожному з нас доля обертається сліпим випадком — тюхе, а по-слов'яиськи — жребій, кош. Проте, якщо грецька цивілізація на підставі цих уявлень виробила ідеал ге­роїчної непорушності щодо ударів долі, готовності прийняти ЇЇ, хоч би якою вона була, то греків дивувало те, що слов'яни активно намагалися вплинути на долю, не шкодуючи жертв своїм богам перед боєм.

Ідея вічного світопорядку дійсно уживалася в слов'янському світі з ідеєю постійного втручання в цей світопорядок, докладання усіх зусиль, щоб підтримати його. Цій меті і слугу­вала система календарних обрядів.

У слов'ян існував свій календар, де назви місяців мають побутовий, аграрно-виробничий характер. От­же, на перший план в плині часу ви-

ступають виробничі, практичні, прикладні аспекти річного циклу. Літочислення найімовірніше не бу­ло. Як пори дня і пори року циклічно переходять одна в одну, так і час ру­хався по колу. А минуле, світ предків, який для традиційного суспільства здавався зразком, уяв­лялось «острівним часом», що не тыс пі змін, ні бід.

Рік ділився на три часта ни: весна-літо, осінь і зима. Водночас виділя­лись чотири віхи річного циклу — рівнодення та сонцестояння. Якщо потрійний поділ на пори року більше відображав аграрні цикли, то чотири нори року, відповідно до перєлам-иих позицій Сонця, — міфологічні події. Оскільки час рухався цикліч­но, виділити «початок» року можна було лише умовно, хоча є дані, що рік у слов'ян починався навесні.

Найвиразніший весняний святко­вий цикл у росіян, сербів, хорватів — Масляна (масниця); у інших слов'ян він дещо стерся з пам'яті. На весняні свята запалювалися сонячні вогнища на узвишшях. В катаннях з гірок на санчатах та на конях видні рештки со­нячної символіки, збереглось пере­житками і катання запаленого «со­нячного колеса». Вода вважалась особливо небезпечною, а русалки та інша «водяна нечисть» — особливо активними в час, що відповідає ший впнім Зеленим святам. Масляна святкувалась у давньослов'янські ча­си, очевидно, не в той час, як зараз, а тоді, коли весна наставала на пра­батьківщині слов'ян. «Язичницьку Масляну» відносять до 24 березня, весняного рівнодення. Пізніше, з роз­ням слов'ян на північ і втратою Цілісної міфологи, терміті весняних свят змінилися..Масляна — типово Карнавальне свято, свято сміхової

культури з переодяганнями, фарсо­вими похоронами ляльок жіночого божества (Мари — в українців. Мари, Маржаї-ш — у поляків тощо), буйни­ми діонісійсБкими веселощами. Саме свято багатьма рисами нагадувало весілля, що дивовижним чином спо­лучається з карнавальними імітація-мн поховання. Обрядова їжа пов'яза­на з символікою родючості. В різних

Культові

предмети та об їхти поклоніння

Виш итий кішчідир з язичницькими

та християнськими святами. Інтерпретація Б. О. Рыбакова (Дна.: Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. - М, 1981)

 

Кб

місцях Слов'янщини поширені обря­ди качання — качання підвішеного яйця або вуглинки у південних слов'ян, катання на гойдалці, нерідко зі співом любовних пісень, а особливо значуще — качання по землі, яке сим­волізує віддачу землі сили, взятої в неї восени на зиму. Поминання помер­лих відбувалося вдень і на кладови­щах, з буйною і асоціальною по­ведінкою учасників обряду.

З літнім сонцестоянням пов'язане свято Купола, архаїчні риси якого збереглися найкраще. Вважалося, що вода очищалася силами вогняно­го характеру, за пізнішими кален­дарними уявленнями — між весня­ним Миколою (8 травня) та днем Іллі (2 серпня за новим стилем), коли й можна було купатися. В день Купала в давнину приносилася людська жертва — у воді топили дівчину, яка, власне, і називалася Купала (Іван Купала з'явився пізніше). З цим свя­том особливо пов'язані пересліду­вані церквою «плясанія», «скака-нія», «бісовські пісні» та «нічне пле-щеваніє», ходіння до гаю «бісовської потіхи ради». Такі ж риси асоціаль-ності зберегли поминальні традиції цього періоду. «Троецкие дзяды» у білорусів справлялися не вдома, а на кладовищі. На літній період прихо-дилося свято Перуна, як можемо су­дити за святом його християнського двійника — святого Іллі. В цей же літній період відбувались карна­вальні похорони Мари.

Слідів дохристиянського свята, яке відбувалось би восени, не зберег­лось, проте Б.О. Рибаков обґрунто­вує припущення, що восени було свято Рода і рожаниць. Восени укла­далися і розривалися угоди. Осінь — час весіль. Першого тижня листопа­да святкувалось жіноче свято, пов'я-

зане з Мокошшю. Поминання помер­лих відбувалося вдома і вночі. «Жах, який відчували домашні в «дідову ніч», можна порівняти тільки з пер­шою ніччю при покійному, коли «сторожать тіло»»'. Ритуально запа­лювався вогонь; у підмосковних се­лах довго під 1 вересня гасили вогонь у хатах, а зі сходом сонця запалюва­ли новий. Восени відбувалось обря­дове качання по землі з метою взятії силу із землі на зиму.

Зимові свята теж більш-менш чітко пов'язані з днем зимового сон­цестояння. Свята, близькі до цього дня, — сімейні, сімейна трапеза до­повнювалась зібраними на коляду­вання пожертвами. В сім'ї в ніч на 24 грудня запалювався вогонь. По­минання покійних теж сімейні і нічні, отже слід було не спати. Водно­час зимові свята — радісні, теат­ральні і сміхові. Реконструюється їх зв'язок з культом Велеса, що пов'яза­но з виразно жрецьким характером пісенних обрядів: колядки сповнені оповідей на космогонічні теми, ха­рактерна їх риса — возведения дому в ранг Космосу. Введення тварин в дім, зокрема кози — символу плід­ності, говорить про відродження ве­гетативної сили природи.

Повертаючись тепер до небесної символіки координат світу, зазначи­мо випадки, коли виділяються не три елементи — Сонце, Місяць, зорі, — а чотири: «в одно віконце ой Місяць світе, в друге віконце зіриичка сяє, в третє віконце зоря зоряє, а в то чет­верте Сонце сіяє», як співається в одній колядці. Чотири сторони світу позначаються як «Сонце, Місяць, зорі, ясна зірниця» (варіанти: «світаннячко раннє», «ясная зоря»). В українській мові «зоря», «зірниця»' може означати і вечірню, і ранкову

 

зорю (наприклад, у Гршченка: «Чи це тая зоря зійшла, щоб я додому йшла? Чи це тая вечірняя, щоб я погуляла?». Аналогічно для хлопця: «Тоді козак од дівки йде, як зійде зорниця». — «Ой ішов я до дівчини, як зійшла зірниця»). До зір, як звичайного сим­волу, додається четвертий — саме ранкова зоря, або світ і зоря, як нази­валась пора перед сходом Сонця. От­же, південь — літо, дощове і грозове, асоційоване з грізним Перуном і сим­волізоване Сонцем; північ-ніч-зима, пора віщувань, асоційована з Беле­сом і символізована Місяцем; захід-вечір-осінь мають символіку родю­чості, множинності і пов'язані з до­лею, Родом і рожаницями, зоряним небом; весна-ранок-схід, світло-зоря, що пробуджують від темряви, найбільш невиразне і зберігають пам'ять про бога-Отця-Небо (блиск, сяйво) та велику Матір.

Розглянемо тепер систему обрядів дохристиянського походження, по­в'язану з життям особистості (родин­на обрядовість).

Культові дії супроводжували все Життя людини від народження до смерті. Сьогодні в обрядах цього циклу виділяються передусім ро­дильні, хрестильні, весільні та похо­вальні. В архаїчних культурах вели­ку роль відігравали обряди, пов'я­зані з переходом з одного вікового класу до іншого. Кожен віковий клас мав чітко визначені соціальні функції, зокрема, вік визначав і приналежність до класу воїнів. Чим більше зусиль вимагало господарст­во, чим професійнішим ставало за­няття війною, тим менше залиша­лось обрядів посвячення в воїни. Прийняття християнства поєднало обряди, призначені для родин, з іиіціацією-хрещенням, а в язич-

ників ініціація була віддалена в часі від вступу в життя і одержання пер­шого Імені. Отже, реконструкція і тут виявляється складною, але мож­ливою,

Про майбутні пологи повинна бу­ла знати якомога менша кількість людей — народження оточене таєм­ницею від чужої і нечистої сили. З народженням людина одержувала «утробу» — душу-життя, але ще не соціально повноцінне існування. Проводився ряд сакральних дій з вітальною символікою: послід зако­пувався під піччю або в іншому ви­значеному місці, заховувався «пу­пок» на 6—7 років. Дитина знаходи­лася в колисці, захищена оберегом. До породіллі приходили на відвіди­ни тільки жінки, потім святкувались

Прикраси

з Мартинівського

скарбу на Пороссі.

Фігурки людей,

імовірно,

зображені

в ритуальному

танку, в масках

та сорочках

з сакральними

вишивками

 

родина, теж без чоловіків. Вони

пишвського

на Пороссі приходили лише на хрестини, де по­давали кашу та інші ритуальні стра­ви, — розбивався горщик з кашею так, щоб каша лишилась цілою. Ми бачимо тут рештки дохристиянської ін"ірндовості: до ініціації, зам хрестинами, батько не мав кон­тактів з дитиною, до сім'ї дигина приймалась дшие після ініціації. Подібні звичаї засвідчені у багатьох народів.

Вибір імені доручався бабі-и<>вп-тусі, яка приймала полот. Су- но, це було колись перше ім'я, do після ініціації молода людина одер­жувала друге, яке й супроводжува­ло її все жичтя. Це друге ім'я сим-волізувало набуття душі-особис-тості, але й ім'я, одержане від пови-

тухи, надавало статусу, очевидно, асоціюючись із набуттям чуттєвої душі. Перший віковий клас охоплю­вав, як можемо судити, дітей до 5— 7 років (приблизно такий час зберігався і захований «пупок» і;і обереговою метою). В цей період дітей не розрізняли за статевими оз­наками, вони були «середнім ро­дом», одягалися в однакові довгі со­рочки. Це й були оті «ясні зорі» — радше символ родючості і багатства, ніж реальні члени суспільства. На Україні дітей цього віку називали «ротами», «куколем» або «кашника­ми». Потім, до років 14—15, діти ста­вали «підлітками». Ініціація пере­творювала їх на дорослих людей, здатних укласти шлюб

У звичаї кумівства збереглись рештки спільної для багатьох народів системи авункулату, коли виховання хлопчика до ініціації довірялося бра­тові матері — вую. Вуй взагалі відігра­вав особливу роль, і коли різниця функцій зникла, в більшості випадків зникла і термінологічна різниця між дядьками — вусм і стриєм. Підготовка підлітав до важких випробувань, уяв­ної смерті в процесі ініціації, «другого народження» та включення в сім'ю і клас воїнів лягала на братів матері, Збереглись тумані и спогади про об­ряд пострижения та садіння иа коня. До початку нашого століття дитину стригли вперше в рік, причому спо­чатку вистригали маківку голови, а потім уже всю голову. До цьо можна було стригти нігтів і волосся — дитина, отже, знаходилась, вра ючи їх символіку, під покрови ством Волоса. Важко сказати, яка са­ме процедура пострижения супрово­джувала ініціацНо. У іранських, а потім і тюркських кочовиків причор­номорського степу віковою ознакою

молодих воїнів був «кекел» (тюрк.) — пук волосся саме на маківці. Такий «хохол», як свідчать літописи, носив князь-воїн Святослав, мабуть, за ма­нерами ясів-осетинів, яких завжди було багато у князівському війську.

Найбільше яскравих дохристи­янських елементів зберегли обряди, пов'язані із шлюбом..

Широко відомі слова літописця про дикість і примітивність шлюбни чаїв усіх слов'ян, крім полян. Згідно з дим свідченням, лише поляни домов­лялися про шлюб з батьками наперед, тобіо із сватанням, а інші ходили на ігрища, а потім викрадали (за попе­редньою домовленістю з ними) своїх дівчат, і на тому іилюбнт ритуал ви­черпувався. Крім очевидного д\я цьо­го уривка поляиського «шовінізму», відіграє роль і та обставина, що поля­ни на той час дійсно були в побуті більше християнізовані, ніж їх слов'янські сусіди. Рештки дохристи­янської обрядовості, які бачимо сьо­годні в фольклорио-етнографічннх матеріалах, збереглися і в сватанні, і в заручинах, і у весіллі. В чисти цих решток — і обряди, що імітують ви­крадення і взагалі ворожість родів на­реченого і нареченої. В основі цієї де­монстрації — надзвичайно архаїчна ідея «освоєння чужого» шляхом обміну жінками, споріднення з по­тенційним ітротивником.

Хто керував шлюбним обрядом? Організатором ритуалу був стар­ший сват, старости виконували ролі керівників ворогуючих родів, що Домовляються. Старшинство бать­ків у процедурі добре помітне, але оточення наречених і самі вони гра­ють роль військової сфери сус­пільства: їх, а по батьків, називають князем і княгинею, у них — дружи-іи, if українській мові цей термін

закріпився за жінкою, що вийшла заміж), дружки, бояри. Сватання відбувалось за стандартними зраз­ками текстів, де акт шлюбу уподіб­нювався до полювання — чисто князівської справи.

Поза всяким сумнівом, ця термі­нологія і ці ролі прийшли в народний побут пізно, десь в кінці Київської доби. Але прийшли вони на місце, яке функціонально відповідало цій соціальній сфері. Кінчалася справа згодою у формі пов'язування руш­ників — предмета сакрального, сим­волу зв'язку, прикрашуваного зви­чайно глибоко символічними ви­шивками.

Заручини найвиразніїпе мали ха­рактер торговельної угоди, що саме по собі не означає пізнішого їх похо­дження: «дар» напочатку — перед­усім даріиня як символічний об­мін, при цьому саме даріння і відда-рування дівчат у чужий рід.

Весілля справлялося звичайно у неділю. У п'ятницю у молодої збира­лися «бгати коровай». Коровай — надзвичайно архаїчна обрядова їжа, повна космічної символіки. До ко­роваю допускалися дише «чисті» жінки, але в піч його саджав «чу­жий», чоловік — (пізніше в Україні «вірмен»). Саджання в піч першого короваю супроводжувалось со­роміцькими піснями і танцями жіноцтва. Для короваю мала вико­ристовуватися «вода з семи кри­ниць», «борошно з. семи млині»», «яйця від семи курей». Імітувався акт народжения-творіння. упоряд­кування світу.

В суботу відбувався «дівич-вечір». Дівчина прощалася з подругами та попереднім життям, оплакувалися її дівоцтво і воля, відбувався обмін да­рами між нареченими. В обрядових

піснях співалося про те, що «бу­дується город», «три стіни кам'янії, а четверта золотая», — знову ж таки акт творіння із підкреслюванням «світа та зорі», «золотої», культурної природи створюваного мікрокосму. Описуване весілля включало в се­бе безліч обрядів, у тому числі, без­умовно, пізнішого, хоч і дохристи­янського за символікою, характеру. Центральним обрядом було ритуаль­не обведення молодих, які знаходи­лись біля дому нареченого, навколо діжі, винесеної посеред двору. Варіантами було дерево — «рокита», верба або дуб. Найімовірніше, най­давнішим варіантом було обведення молодих навколо дуба. В обрядах ви­користовувалось вільце [гільце) — пережиток символу світового дере­ва. Серед обрядів найдавнішого по­ходження — колективний круговий танок-хоровод («корогод»), «поїзд», що везе наречену з її дому до дому нареченого, імітація штурму воріт, вимоги викупу. Мальовнича, радісна і тривала процедура шлюбу — справжня вистава, яка вимагала від учасників і особливо організаторів дотепності, артистизму, організа­торських здібностей.

Після шлюбу наречена, ставши дру­жиною, покривала голову хусткою і назавжди виходила з середовища ко­лишніх подруг. Апочег наречених ще гуляв сміхове весілля (пізніше «ци­ганщина»), «весілля навиворіт», оче­видно, антивесілля для чужих сил, і вже після цього карнавального весілля все закінчувалось.

Поховальний цикл можна розгля­дати як прощання з кожною з душ по черзі.

Залишився з глибокої давнини по­рядок, сенс якого забутий, але виділяються в ньому ті ж, що й за-

раз, головні дні: перших три, дев'ятий та сороковий. В перший день людину покидає та душа, що робить її живою, — і починалось оп­лакування. На третій день оплаку­вання припинялось. Як показують залишки обрядовості в глухих кутах Слов'янщини, обряди набували оргіастичного та сміхового характе­ру: сміх, хмільне пиття, музика, співи, танці, ігри, сексуальна свобо­да — все це явища «світу нави­воріт», антисвіту, соціального хаосу. Можна думати, що він був і антите­зою включення людини в суспіль­ство — антитезою ініціації. Під час ініціації надавали ім'я і включали до спільноти — під час сміхового похо­вального обряду забирали ім'я і ви­ключали з спільноти живих.

Позбавившись людського образу, імені, особистості, покійний міг ще лишитися упирем. Ритуал дев'ятого дня позбавляв його грубої віталь-ності, життєвої сили. І, поблукавши коло своїх, на сороковий день гість залишав їх у спокої, щоб з'являтись тільки у «родитєльські» дні.

Померлого ховали, як можна су­дити з літописних та фольклорних матеріалів, на саночках, — «той світ» асоціювався з північчю.

Залишалась чітка різниця між «своєю» та «не своєю» смерпо. По­кійник, що вмирав «неприродною» з погляду тодішньої людини смертю або не був похований згідно з ритуа­лом, вважався нечистим і дуже не­безпечним, Система культових дій пов'язувала стародавнього слов'яни­на з поколіннями предків, постійний контакт з якими був настільки ж мо­торошним, наскільки необхідним.

Життя людей архаїчної культури регламентоване до дрібниць, і кожен їх крок був пов'язаний з космого-

нічними, міфологічними та морально-етичними уявленнями. Існувало і за­крите, екзотеричне вчення, доступне лише посвяченим у нього жерцям і нині безповоротно втрачене. Жерці, які могли сполучати свої функції з функціями родових старійшин, керу­вали в цілому виконанням культових дій, без яких, згідно з уявленнями лю­дей тих епох, міг буга порушений космічний порядок.

Більшість культових дій виконува­лась за традиціями, вони здійснюва­лись під керівництвом не спеціаль­но для цього призначених осіб з чис­ла жерців, а самими виконавцями, особами, обраними для цих ролей принагідно або простими родовими старійшинами та главами сімейств. Якби не ця обставина, старовинні вірування і ритуали були б для нас безповоротно втрачені.

ЛІТЕРАТУРА Алексеева ТИ. Этногенез восточных сла-

•. —М.. 1973,

Артюх Л.Ф. Українська народна куліна-- К., 1977.

Бчйбурин А.К. Жилище в обрядах и пред­ставлениях восточных славян. —Л., 1983. Веронський Я.С. Світогляд давніх киян. —

К., 1992.

Велецкая Н.Н. Языческая символика сла­вянских архаичных ритуалов. — М., 1978. Весілля: У 2 кн. — К., 1981. Гаврилюк Н.К. Картографирование явле­ний духовной культуры (по материалам ро­дильной обрядности украинцев). — К., 1.981. Зеленин Д.К, Восточнославянская этногра­фия.—М., 1991.

Иванов Вяч.Вс, Топоров В.Н. Исследования в области славянских древностей. — М„ 1974. Колесов В.В. Мир человека в слове древней Руси, —Л„ 1986.

Лелеков АЛ. К реконструкции раннесла-вянской мифологической системы // Сла­вянское языкознание. — 1973, — № 1.

Аіослова Г.С. Орнамент русской народной вышивки. — М., 1978,

Писаренко Ю.Г. Велес-Волос в язичницько­му світогляді давньої Русі. Автореф, дне.... канд. іст. наук. — К., 1996.

Попович М.В. Мировоззрение древних славян, —К.. 1985.

Русанова И.П. Славянские древности. —

М„ 1976.

Рыбаков БЛ. Язычество древних славян. —

М„ 1981.

Седов В.В. Происхождение и ранняя исто­рия славян. — Мм 1982,

Успенский Б.А Филологические разыскания в области славянских древностей. — М., 1982.

 

54

§ 1. КИЇВСЬКА РУСЬ У ПЕРСПЕКТИВІ «ЗАХІД — СХІД»

Захід

Період з IX по ХНІ ст. в історії на­шого краю виділяється як період Київської Русі. Київське полянське князівство стає центром великого державного об'єднання. На початку згаданого періоду воно очолює низку традиційних військових по­ходів східних слов'ян на Візантію, як правило, успішних. Але стабілізації міжнародного статусу Київської дер­жави сприяє не так війна, як мир, — не стільки військова поразка Кон-стантинополя чи розміри військової здобичі, скільки мирні договори, що їх укладають київські князі з імпера­торами. Підписавши мир з Візан­тією, київські князі вступали в систе­му правових відносин з тим світом, який за традицією називався «Римський світ», чи «Римський мир» — pax готапа. Впродовж X ст. хрещенням князя полян-лехітів Мешка І (966 p.), а потім князя полян-русі Володимира (988—989 pp.) за­вершується офіційна християнізація слов'янського світу. Акт хрещення для Візантії означав, що правитель включається до кола імператорської сім'ї як «духовний син» кесаря. Та­ким чином Русь ставала учасником рахготатш.

УIX—ХШ ст. формуються головні політичні та культурні структури, що визначали майбутню історію Європи. На цей час спадкоємцями старої середземноморської культу­ри стають на півночі християнський світ, на півдні — світ ісламу. Обидва світи знаходились у гострому

релігійному і культурному проти­стоянні. Проте не воно тоді осмис­лювалось як протистояння Сходу і Заходу.

Власне «Заходом» ще впродовж тривалого часу звались Італія, Іспанія і південь Франції — Прованс. Куль­турною серцевиною Заходу залиша­лась Італія. Південь її міцно тримали різні іноземні завойовники; на півночі, в майбутній Ломбардії, роз­селилися германці-лангобарди, але в містах і поселеннях міського типу, якими вкрита була Італія, жила рим­ська культурна спадщина. Італійські історичні провінції зберігали свою цілісність і ревно відстоювали само­стійність, у тому числі і від герман­ських імператорів, й від папи Рим­ського, адже він теж був володарем однієї з невеликих держав, як і інші. Тому при всій гостроті протистояння спадкоємців римської міської куль­тури грецькому Сходові та імперії ісламу, а також германській Півночі, Італія зберігала вірність своїм «ма­леньким вітчизнам», але не могла бу­ти «політичним тілом» для західного християнства.