Розділ VIII. Культура України в період
__________ комуністичної диктатури § 1. Криза європейської цивілізації................ Війна і загроза цінностям Заходу................ Двадцяті роки: проблиски надії................ Фашизм........................................................ § 2. Утвердження комуністичного тоталітаризму Ленін і «диктатура пролетаріату»......... «Ленінський кооперативний план»........... Тоталітарний поворот............................. § 3. Україна в епіцентрі трагедій................... Українська інтелігенція в Громадянській війні Непівський реформізм і «українізація»...... Терор і кінець «українізації»...................... § 4. Культурне піднесення 20-х років............ Освіта і культура...................................... Всеукраїнська Академія наук...................... «Масовізм» і Хвильовий............................. Український авангард................................. Винниченко.................................................. Культурні орієнтації українського націоналізму........................... § 5. Культура України в період сталінського тоталітаризму...................... Сталінський тоталітарний режим............ Україна в системі тоталітаризму........... Україна в Другій світовій війні: культурно-політичні перспективи............ Культура України в повоєнній тоталітарній імперії.................................. «Соціалістичний реалізм»........................... § 6. Розклад тоталітаризму............................. Глобальний контекст історії..................... Економічна стагнація СРСР........................ Політична культура епохи Хрущова.......... «Розвинутий соціалізм»............................. Політичний простір України................... Культура повсякденного життя............... Науково-технічна культура України.......... Гуманітарна культура України................... Підсумки........................................................ Що таке Україна?....................................... пам'яті якої час від часу не звучали б і ні фрази з творів великого німецького композитора. Проїдає це підстави змішувати в кожній культурі своє і запозичене? Можна сформулювати характеристики власне української музичної культури і віднести до національної три, тільки ті твори, яким ці характеристики властиві. Але в такому разі можна навести каверзніший приклад: чи належить до української культури Біблія? Заперечуючи належність Біблії до нашої національної культури, ми ризикуємо вилучити з неї всі ікони і храми, всю систему свят і обрядів, без яких немислима культура побуту нашого народу впродовж віків. Звичайно, народна свідомість прийняла християнство з його віровченням і обрядовістю далеко не у повній відповідності до канонічної книжне церковної норми. Та неможливо відокремити в культурному фонді нації «власне українське» від «набутого християнського». У подальшому викладі ми намагатимемося не нав'язувати читачеві відповіді на питання, що для національної української культури органічне, а що не органічне. Право такого суду належить історії. Будемо розглядати в цілості все те, що входить АО культурного фонду українського народу, по можливості як систему, і будемо пам'ятати, що різкі люди, соціально-культурні верстви, політичні течії завжди вибирали собі з цього фонду не все набуте, а лише те, що хотіли і на що були здатні. І, нарешті, ще одна складність, мабуть, найбільш серйозна: що вважати нацією? З якого часу можна гово- рити про українців як націю, а, отже, який період і який культурний комплекс належать до української національної культурної традиції? Одразу слід відкинути відповідь, що здасться найпростішою: спиратися на українську мову як необхідну ознаку української культури. По-перше, не вся культура втілюється в мові. По-друге, навіть такі сфери культури, як література, далеко не завжди спираються на національну мову. Нарешті, мова імінюється, і було б помилкою вилучати з історії української культури якийсь період тільки тому, що мова тих наших предків відрізнялася від сучасної. Якби перш, ніж писати про історію української національної культури, необхідно було знайти загальновизнану дефініцію нації, мета написання цієї киши була б безнадійною. Мабуть, і тут слід пошукати компроміси. Аналогія, яка здається в цьому випадку корисною'г доцільною. — це аналогія між етносом (народом, нацією) та популяцією. Все живе в природі поділяється на види, останні підрозділяються на популяції — групи особин певного виду, що живе на певній території. «Популяція», якого є етнос (нація, народність), має із тваринною популяцією спільне тільки те, що групи людей розподілені на різні в культурному відношенні спільноти, які проживають на певних територіях. Ця різність, відносна відокремленість і територіальна прив'язаність соціально-культурних груп забезпечує інформаційну багатоманітність у суспільстві. Етнічна єдність нє-рід- ко усвідомлюється як «кровна», світу. Новації в культурі відбуваються в рамках певного етносу, перебігають по етнічному культурному полю, взаємодіючи з іншим! лузями цієї культури. Так я; загальнолюдський культурний прогрес, бо етноси культурно не закрий" один для одного, культурне «схрещування» відбувається ерервно, якщо відносини між етносами не складаються особливо нещасливо. Національна чи етнічна організація є однією з структур, що нагромаджують досвід і передають його новим поколінням. Як класифікувати етнічні спільноти, як відділити нації європейського типу від інших видів етнічної спільності — це проблема соціології та філософії історії. Для курсу історії культури достатньо констатувати, що певна спільність — мqЯЩ) не така згуртована, може, надто крихка, але спільність — існувала, в ЇЇ рамках жила культура. Духовна культура українського суспільства розглядається в цьому посібникові у взаємозв'язку з політичною та господарською. Увесь комплекс проблем розвитку української культури висвітлюється у зв'язку з світовим культурним процесом. Посібник розрахований не тільки на викладачів і слухачів курсу історії української культури. Враховувати широкий культурний фон доводиться при вивченні і літератури чи окремих мистецтв, і загальної історії, Звичайно, запропонована в книзі концепція розвитку української культури не є абсолютною і безсумнівною і допускає альтернативні точки зору.
§1. СЛОВ'ЯНИ В ГРУПІ НАРОДІВ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКОЇ МОВНОЇ СІМ'Ї Індоєвропейська проблема Слов'яни — мовні і культурні нащадки стародавнього народу, який ми називаємо індоєвропейцями. Отже, історію України треба було б починати не з нашої сучасної території, а звідки-небудь із Малої Азії, степів Алтаю, північного Причорномор'я чи іншого ареалу, де визначать, нарешті, лінгвісти і археологи прабатьківщину індоєвропейців. Можливий, щоправда, і дещо інший підхід, що його один із українських політичних діячів наївно, але виразно визначив фразою: «ми жили тут вічно». Можна вважати, що ті, хто тут жив впродовж віків, ну, хоча б з неоліту, і є «ми». Що таке взагалі в історії «ми»? До якої глибини віків, як далеко в часі правомірно говорити про народи-попередники «ми»? Що спільного у тих, хто обробляв українську землю примітивними мотиками тисячі років тому, з нами — сьогоднішніми жителями міст і сіл України? Єдиної для всіх випадків відповіді на це питання немає. Зміна населення може бути повною, супроводжуватись витісненням або винищенням аборигенів — і те, й інше бувало в історії людства. Вона може бути частковою і супроводжуватись асиміляцією місцевого населення чи його решток. Тоді залишається суб-стратний культурний вплив на за-войовників. Але й сліди місцевого, субстратного впливу не означають ще, що історія прийшлого народу Є
продовженням попередньої історії цієї землі. Можна твердо сказати: хибно вважати історію українського народу простим продовженням історії тих народів і культур, які колись жили на нашій території. Яке це мас значення сьогодні, в атомний та комп'ютерний вік? Виявляється, має. Не тільки в дрібницях, але й в глибинних світоглядних структурах, що визначають напрямки культурного розвою, знаходимо сьогодні сліди найархаїчніших уявлень. Саме тому, а не з абстрактного прагнення відшукати втрачених фізичних праотців, необхідна реконструкція глибокої давнини. На території України знаходяться сліди різноманітних культур далекого минулого, наприклад, так званої Трипільської культури V—ПІ тис. до н. є. Було чимало спроб подати історію цієї культури часів єгипетських фараонів як історію «праукраїнців». Проте носії Трипільської культури аж ніяк не могли бути ані слов'янами, ані їх прямими попередниками. Загалом для істориків розшифрування етнокультурної приналежності «трипільців» є частиною проблеми Балкансько-Дунайських культур, які могли бути індоєвропейськими, а могли належати до-індоєвропейському населенню цього регіону. Проте «трипільці» почасти могли передати свою культурну спадщину тим індоєвропейським предкам слов'ян, які прийшли на цю територію і їх витіснили або частково асимілювали. Індоєвропейська проблема має багато різних аспектів. Лінгвісти встановлюють риси давньої індоєвропейської мовної системи, групи діалектів, на які членувалися індоєвропейські мови, генезу індоєвро- пейських мов. Разом з істориками та археологами вони намагаються встановити територію первісної індоєвропейської мовної спільноти, шляхи міграції індоєвропейських народів, маршрути, за якими предки сучасних індоєвропейських народів прийшли на нинішні свої землі. Реконструюються риси культури, міфології, суспільного устрою стародавніх індоєвропейців та їхніх нащадків. Хоч би як було заманливо простежити маршрути руху наших предків по Євразії, їх взаємодію з доіидо-європейським населенням завойованих територій, а потім і з іншими народами індоєвропейського мовного кореня, не все це істотно для історика української культури. Нам важливо сьогодні відшукати архаїчні уявлення, рештки яких дійшли до нас крізь пітьму століть, — незалежно від того, якими дорогами прийшли наші предки на землю України. Тому зупинимося лише на тому боці гіпотез про історичне минуле індоєвропейців, який має безпосереднє значення для розуміння минулого і сучасного стану культури. У середині минулого століття дослідникам здавалось, що характеристика індоєвропейського (раніше часто говорили «арійського») пра-народу — справа досить доступна кожному, хто знайомий з санскритом, іранською, грецькою та латинською мовами. Пізніше виявилось, що в таких реконструкціях все побудоване довільно, і вибрати серед конкуруючих гіпотез одну-єди-ну абсолютно неможливо. Настав період спаду інтересу до індоєвропеїстики. Історики культури зацікавились більш надій; здавалось би, працею — порівняльним аналізом міфів індоєвропей- ських народів, а лінгвісти перейшли від історії мов (дісхрошюго мовного аналізу) до систематичного опису мовних структур (синхронний мовний аналіз, дескриптивна лінгвістика). Дескриптивна лінгвістика після класичних праць фердінанда де Соссюра дала можливість зробити точні класифікації мовних явищ, розгорнути типологічні дослідження, особливо в фонології — аналізі звукового складу мови як системи. Справа в тому, що відтворення стародавньої лексики індоєвропейської прамови є єдиним надійним способом реконструювати культуру індоєвропейців і навіть географічне середовище, в якому вони жили. А відтворення праіндоєвро-пейських слів на підставі простої схожості слів сучасних індоєвропейських мов — справа безнадійна, оскільки збіг звучань і значень може бути випадковим. Треба встановити закони, за якими з певної пра-форми конкретна комбінація звуків 'Преходить у різні мови, який вигляд вона буде мати в кожній мові-наступниці. Саме ці методики вдалося розробити на підставі дескриптивної лінгвістики. Однією з оригінальних реконструкцій індоєвропейського минулого, що охоплює максимум доступних на сьогодні лінгвістичних та істори-рних даних, є гіпотеза, запропонована Вяч.Вс. Івановим та Та-мазом Гамкрелідзе. Хоч би яким було ставлення до цієї гіпотези, будь-який дослідник сьогодні повинен зважати на факти, що їх ввели автори в науковий обіг. Так, використовуючи новітні концепції лінгвістич- • аналізу, Вяч.Вс. Іванов таТ крелідзе показали, що в прамові була лексика для позначення гірських
|
