Україна в системі тоталітаризму

Мілітарна культура вимагала ви­сокої військової техніки і сильної загальної індустріальної та енерге-

М.М. Боголюбов і MM. Крилов

і

Jooomu ю вивченню '.томного ядра ■ Харкові, в УФТІ. Оператор юстійного струму <а 1,4 млн вольт

Див.: Клочко И. '. вопросу накоплении омсостава запаса // 'ЄСТНИК еволюции. — 1925. — Ге 3. Див.: Советские оенно-воздушные илві в Великой >течественной войне 941—1945 гг.— 1., 1968.

..^■«і л: am \rjjk

fjF 'K"^x-"*jr j;, і * ^г jit

тичної бази. Як і Росія петровських часів, Росія сталінська хотіла б взяти від Заходу не його культурно-полі­тичні підвалини, а техніко-утилітар-ні результати, і в роки першої п'ятирічги на промислових під­приємствах Німеччини, Сполуче­них Штатів Америки та інших дер­жав вчилися сотні радянських інже­нерів, у тому числі й українських. Промисловість, створювана на базі останніх досягнень світової науки і техніки, не могла спиратися на ма­лописьменну робочу силу. Було зроблено рішучі кроки до введен­ня загального обов'язкового по­чаткового навчання (постанова ЦК ВКП(б) 1930 p., продубльована постановою ЦК КП(б)У). Школою була охоплена вся молодь України від 8 до 15 років. Того ж 1930 р. «інститути народної освіти» (ІНО) перетворені на інститути про-фосвіти, фізико-математичні та інститути соціального виховання (згодом педагогічні інститути), а 1933 р. відновлено Київський, Харківський, Одеський та Дніпро­петровський університети.

За даними переписів, частка письменних серед людності України

віком від 9 до 49 років 1926 р. становила 63,6 відсотка, а 1939 р. — 88,2 відсотка, в тому числі серед чо­ловіків — 93,9 відсотка. На 1939 р. на 1000 чоловік населення України ви­щу освіту мали вже 8 і середню — 112 чоловік, тобто майже 1 відсоток населення мав вищу і більше 10 відсотків — середню освіту.

Загальне підвищення культурно-освітнього рівня населення СРСР відіграло велику роль у роки Великої Вітчизняної війни, оскільки створи­ло можливості прискореної підготов­ки офіцерських кадрів. Порівняння кадрових можливостей СРСР і Росії в обох світових війнах показує, яку роль відіграло загальне підвищення культури. Царська Росія при насе­ленні в 150 млн чоловік виставила армію в 9 млн, а Німеччина при насе­ленні в 80 млн — армію в 11 млн чоловік! Військові представники Ан­танти при російському уряді ніяк не могли збагнути, чому така багато­людна імперія неспроможна виста­вити додаткових військових форму­вань. А справа була в тому, що 20 від­сотків новобранців були непридатні за станом здоров'я, а офіцерів не могли підготувати через відсутність для цього масової освітньої бази. На 1 жовтня 1914 р. в Росії було на фронті всього 38 тис. офіцерів. Під кінець війни було 136 тис. офіцерів, на фронтах загинуло 115 тисяч. Та­ким чином, Росія змушена була вис­тавити не менше 250 тис. офіцерів, а потреби були ще більшими". Що ж говорити про Вітчизняну війну, як­що, наприклад, у 1941 р. один збитий літак у нас припадав на 32 літакови-льоти і, отже, льотчик жив на фронті не більше місяця, а на підготовку йо­го йшло не менше 6—8 місяців!" Впродовж 1942 р. у військових учи-

лищах і на армійських окружних та фронтових курсах підготовлено 564 тис. офіцерів, повернулися до лав після поранень 180 тис. і призвані з запасу 42 тисяч; 26,5 тис. фахівців випустили академії та академічні курси. Це стало можливим лише за­вдяки освіченості молодого по­коління і підвищенню рівня охорони здоров'я.

Розвиток служби охорони здоров'я уможливив у роки війни налагоджен­ня значно кращої системи військової медицини, ніж це було в російській армії в попередню війну, що дозволи­ло зменшити людські втрати, і без то­го колосальні. Кількість лікарів на 10 тис. населення зросла на Україні з 1,8 в 1913 р. до 7,9 осіб в 1940 році. Ме­режа лікувальних закладів збільши­лася в 2,6 раза, налагоджено було санітарно-епідеміологічну службу.

Хоча сталінське керівництво на­магалося зосередити новобудови ВПК у глибокому тилу, на Уралі й за Уралом, Україна з її розвиненою міською культурою, ресурсами ро­бочої сили, традиціями нової індустрії Півдня і Сходу, природни­ми ресурсами та можливостями енергетики залишалася важливим регіоном індустріального будів­ництва, спрямованого на зростання державно-мілітарної міці СРСР.

У міській культурі України — а в містах напередодні війни жила вже третина населення — технічна, мате­матична та природнича освіта займа­ли важливе місце. В Україні розвива­лися технічні науки — матеріало­знавство, металургія, машинознав­ство, електротехніка, теорія та прак­тика електрозварювання та інші. Розвивалися також математика та природничі науки. Серйозним цент­ром світового значення став Ук-

раїнський фізико-технічний інсти­тут у Харкові; тут розпочалися дослідження, які напередодні війни вивели СРСР на поріг відкриття атомної енергії. В Харкові на базі па­ровозобудівного заводу ще 1927 р. почалося будівництво центру танко­вої промисловості СРСР, в якому вже через 4 роки створено першу оригінальну конструкцію, а напере­додні війни, 1940 p., — легендарний танк Т-34 з унікальним на той час ди­зельним двигуном. З іменем Є.О. Па-тона, видатного українського вчено­го і інженера-мостобудівника, пов'я­зані світові досягнення в галузі теорії й практики зварювання металів, які дозволили вийти на передові рубежі також і в танкових конструкціях.

Суспільство мало колосальну по­требу в кадрах керівників установ та організацій, інженерів, вчителів, лікарів. Цю потребу воно задоволь­няло недостатньо якісно, але в масо­вому порядку, надаючи можливість людям із соціальних низів за дер­жавною підтримкою одержати не­обхідну освіту. Поняття «соціальні низи» тут можна вживати в прямо­му значенні слова, оскільки рядові громадяни країни були «низами» до революції й залишились «низами» в

Є. О. Патон 6 танка, створі із застосувані автоматично, зварювання. 1944 р.

розумінні безправності та політич­но-культурної неосвіченості і після революції. Але з села, з міського простого люду вийшли наприкінці 30-х років свої інженери, команди-ри-льотчики або танкісти, вчителі, лікарі, а дехто вибився і в партійні керівники чи директори підпри­ємств. На відданість цих «висуван­ців», які за умов станової Російської імперії ніколи б не могли зробити подібної культурної чи адміністра­тивної кар'єри, на ілюзію доступ­ності «всім» вершин інтелектуаль­ного та політичного життя була роз­рахована популістська демагогія сталінського комуністичного керів­ництва. Тому не можна сказати, що комуністичне керівництво країни не мало масового опертя на терені України, як і в інших республіках СРСР, і трималось виключно на насильстві.

Не слід також скидати з рахунку привабливість загальних ідеалів соціалізму, які успадковували віковіч­ні прагнення до справедливості і за­хисту бідних і пригноблених, збере­жені зокрема світовими релігіями. Перетворений на політичну релігію «марксизм-ленінізм» сприймався ба­гатьма як ця одвічна віра в справед­ливість. Певною мірою це мало міжнародний характер і було вира­зом тієї глибокої кризи, в якій опини­лося людство після Першої світової війни.

З утвердженням тоталітарного ре­жиму Радянська держава стала імперією в буквальному розумінні слова, тобто абсолютною владою, не легітимізованою ідеологічними мо­тивами, — навпаки, тепер інтереси Держави виправдовували всю ідео­логію. Ленінське «моральне все, що служить революції» непомітно пе-

ретворилось на «морально все, що служить Великій Державі». Не СРСР мав служити справі Світової Пролетарської Революції, а світо­вий комуністичний рух — Союзу РСР. Уже 1940 p., після захоплення країн Прибалтики, Сталін подуму­вав про ліквідацію Комуністичного Інтернаціоналу, але не хотів робити кроків, що надто б демонстрували зближення з Гітлером. Комінтерн розпущено в роки війни без жодних ідеологічних проблем.

У ході Великого терору без широ­кого розголосу здійснено перегляд ставлення до Росії як державної та культурної традиції. Після смерті М. Покровського була піддана кри­тиці його загальна історична кон­цепція, згідно з якою сам вираз «російська історія» оцінювався з «класової пролетарської точки зору» як контрреволюційний. У частині, що стосувалася України, було засу­джено оцінку Покровським гетьмана Хмельницького і приєднання Ук­раїни до Росії. Як писав дещо пізніше провідний на той час український історик М.Н. Петровський, «в творах Покровського і його «школи» виз­вольна боротьба українського наро­ду проти польсько-шляхетського гніту зведена, всупереч фактам, до «козацької революції», до «буржуаз­ної революції», до «революції торго­вого капіталізму»; національно-ре­лігійний гніт, прагнення українсько­го народу до об'єднання з братнім російським народом, загальнонарод­ний характер визвольної війни — все це Покровський і його «школа» за­мовчували, а особу Хмельницького оцінювали негативно»*. Хмельнич­чина оспівувалась як вираз прагнен­ня українського народу до об'єднан­ня з російським у єдиній державі в

боротьбі з «головним ворогом» — Польщею. Щоправда, в довоєнний час ще підкреслювалося, що «Ук­раїна приєднувалась до Росії цар­ської, де влада була в руках по-міщиків-кріпосників, а також, що це приєднання в тодішніх конкретних умовах було для України найменшим злом»".

Починаючи з 1935 p., реабілітова­но слово «патріотизм», щоправда, поки що у варіанті «радянського патріотизму». Але вже в уславленні історичних подвигів російського на­роду бачимо той поворот до російського патріотизму, який було здійснено з початком Вітчизняної війни (фільм С. Ейзенштейна «Олек­сандр Невський», 1938 p.). Олек­сандр Довженко був запрошений на бесіду із Сталіним, уже маючи сце­нарій задуманого ним фільму «Тарас Бульба», але український національ­но-патріотичний задум Довженка Сталіну не сподобався, і він порадив режисеру створити фільм про ком­дива Миколу Щорса (фільм вийшов 1939 р.). Того ж 1939 р. поставлено виставу за п'єсою О. Корнійчука «Богдан Хмельницький», за що ав­тор одержав Сталінську премію і був прийнятий до лав ВКП(б).

Упродовж часу, коли остаточно ут­верджувався в Радянському Союзі надзвичайно жорстокої форми ко­муністичний тоталітаризм, україн­ська національна культура зазнала важких втрат. Майже повністю була винищена та національна інтелі­генція, яка сформувалася на початок XX ст., зокрема розстріляна й розсіяна по таборах ліва художня інтелігенція, яка свого часу активно підтримала революцію. Літературу, мистецтво, всю гуманітарну культу­ру зведено до примітивного рівня. Ті

нечисленні українські поети й письменники, яких проминув терор, упродовж довоєнного часу видають поетичні збірки, прозові та драма­тичні твори, як правило, надзвичайно політизовані, позбавлені живого по­чуття і тієї майстерності, що властива їх власним і ранішим, і багатьом пізнішим творам.

Утвердження тоталітаризму озна­чало ліквідацію вільних літературно-мистецьких об'єднань і створення унітарних організацій, повністю підконтрольних партії та державі. Ці організації — так звані «творчі спіл­ки» — відігравали роль міністерств у різних галузях культури, їх керів­ництво фактично призначалося пар­тійними органами, хоча формально обиралося відповідними з'їздами, і здійснювало ідеологічний і фаховий контроль. Діяльність «творчих спі­лок» відбувалася в атмосфері бун­дючних парадних з'їздів, декад, ювілеїв, виставок тощо і тихих за­кулісних інтриг, нерідко з трагічни­ми політичними наслідками.

З середини 30-х років почалась епоха сталінського пропагандист­ського кіно. «Багата наречена» (1938 р.) та «Трактористи» (1939 p.), поставлені І. Пир'євим силами «Ук-раїнфільму» (з 1939 р. — Київська кіностудія) разом з Мосфільмом, стали типовими стандартними кіно-мелодрамами з неймовірно щасли­вим кінцем, де особисте щастя не­віддільне від щастя всесоюзного.

Про якесь осмислення та світо­глядне переживання трагедій і надій епохи годі й говорити в суспільстві, де все духовне життя стало пропа­гандистською прикрасою тоталітар­ного режиму. Цей прикрашальний характер мистецтва добре ілюструє музичне й театральне життя, яке

планувалося в такий спосіб, щоб бу­ли збережені пристойні пропорції між українською класикою (в час­тині, дозволеній для демонстрації), світовою та російською класикою і новітніми ідейно і художньо «витри­маними» творами. В музиці працю­ють видатні композитори, які спи­раються на основу, закладену М. Лисенком; музична творчість теж введена в строгі рамки (стаття в «Правді» «Сумбур замість музики», 1936 p., спрямована проти глибокої й оригінальної, помірковано аван­гардної музики Д. Шостаковича).

Найбільше, що дала Україна ра­дянській літературі в тридцяті ро­ки, — це російськомовні твори, які мали велике ідеологічне значення: «Педагогічна поема» А. Макаренка та «Як гартувалася сталь» М. Ост-ровського. Це, власне, не літерату­ра, а людські документи, що мали вплив на суспільство: перший — як платформа виховної діяльності, дру­гий — як приклад самовідданого служіння комуністичній ідеї.

Абсолютну відданість ідеї та «гене­ральній лінії партії» ілюструє життя Миколи Островського, хлопця з Ше­петівки, який піднявся з нижчого рівня соціальної ієрархії, з приниже­них «куховарчиних дітей» до досить значного партійного функціонера. Паралізований і приречений на повільне вмирання, він знаходить сенс і радість життя в єдино до­ступній йому діяльності — письмен­ницькій. Що письменницька твор­чість при цьому перетворювалась на різновид партійної роботи, популя­ризаторів творів Миколи Остров­ського мало турбувало; але в цьому слабкому з літературного погляду творі було щире почуття подолання немічності й смерті силою духу.

Методику переростання особис­того, індивідуального інтересу, примітивного й асоціального, дити­ни та молодої людини, спотвореної громадянською війною та руїною, через залучення до інтересів малого колективу і далі, в напрямі інтересу загальногромадського, патріотично­го і комуністичного розробляє Ма­каренко. Твір і досвід його тим при­вабливіші, що він був дійсно безмірно талановитий як педагог, при цьому щедро наділений високи­ми людськими якостями. Можемо побачити потворний відповідник педагогіці Макаренка в тих «вихов­них» нормах, що склалися в ра­дянських «виправно-трудових» та­борах. Колективна відповідальність, жорстка залежність особистої долі від результатів власної праці та спрацьованості колективу — ця ме­тодика, розроблена на будові Біло­морканалу, яскраво схарактеризо­вана О. Солженіциним в «Архіпела­гу ГУ ЛАГ». Здається неймовірним, що нелюдські механізми придушен­ня індивіда через колективну від­повідальність мали паралелі в дійсно гуманістичному макаренковому досвіді прориву через жорстокий егоїстичний індивідуалізм до спіль­ного інтересу, відповідальності та людського співчуття.