Українська романтика і слов'янська ідея

Публікація Котляревським чоти­рьох частин «Енеїди» не просто збігалася в часі з дискусією про ста­тус української мови, а стала, можна сказати, найбільш значущим аргу­ментом у цій дискусії, що затяглася на довгі роки й десятиліття.

Початок дискусії поклала стаття професора Краківського університе­ту Бандке, опублікована 1818 р. в журналі «Вестник Европы» з приміт-

ками її редактора, професора М. Ка-ченовського. Польський вчений об­стоював думку про те, що українська мова є самостійною слов'янською мовою, натомість скептичний і обе­режний Каченовський твердив, що це всього лише «малороссийское на­речие». Поставлені в дискусії пробле­ми виходили за рамки філології, йшлося, по суті, про те, чи українці являють собою окрему націю, чи є лише етнічною та діалектною групою єдиного «руського» народу. Поява «Енеїди», літературного твору, що сполучав — з великим почуттям гу­мору — латиномовну освіченість із культурою, побудованою на народ­ній мові, була немовби декларацією про те, що українська нація, україн­ська мова й українська культура є фактом, який просто треба брати до уваги.

Характерно, що в згаданій дискусії суверенний статус української мови першим відстоює саме польський культурний діяч. Це відображало певні тенденції розвитку польської культурно-політичної свідомості.

Після того, як Польща стала в ос­новній своїй частині провінцією Ро­сійської імперії, в середовищі поль­ської еліти визріває ідея об'єднання зусиль з українськими колами, на по­чатку століття поширюється ук­раїнофільство. В аристократичних салонах співають українські пісні, з'являються численні публікації, де здійснюються спроби зрозуміти не тільки козаків Хмельницького, а й гайдамаків; українська козаччина стає модою. Інтерес до української минувщини захоплює й польських учених; збиранням українського фольклору та вивченням української старовини займався Зоріан Доленґа-Ходаковський (Адам Чарноцький,

1784—1825 pp.), якого слушно вважа­ють не тільки польським, а й ук­раїнським етнографом і фольклорис­том. У політичних колах ці тенденції збігаються зі спробами встановити контакти з російськими ліберальни­ми і революційними колами.

Спочатку ці контакти здійснюють­ся в межах масонського руху. В Ук­раїні більшість масонських лож були створені польським Великим Схо­дом; такою була ложа Розсіяного мо­року в Житомирі (1787 p.). Але за­сновані 1818 р. ложі Об'єднаних слов'ян в Києві, Озіріса до по­лум'яніючої зорі в Кам'янці-Поділь-ському вже об'єднували і польську, і російську інтелігенцію та офіцер­ство. Полтавська ложа Любові до істини, заснована того ж року, була російсько-українською; вона, до речі, формально так і не діяла, оскільки князь Рєпнін, людина лібе­ральна, але в межах допустимого, дозволу на діяльність ложі не дав.

Після розпуску масонських лож за рескриптом 1822 р. збереглись таємні товариства, де відбувались контакти між польськими та російськими ко­лами. Назву «Товариство об'єднаних слов'ян» взяла спілка, створена офі­церами в м. Новоград-Волинську; пізніше воно об'єдналося з декаб­ристським Південним товариством. На той час дворяни-українці, які бра­ли участь у таємних товариствах, не мали окремої української національ­ної програми, хоча Південне товари­ство протиставило федералістські ідеї централістам-північанам. На од­ному з таємних зібрань, що відбулося в серпні 1825 р. у Житомирі за учас­тю Муравйова-Алостола, Рилєєва і польських аристократів, з промовою виступив молодий випускник Креме­нецького ліцею, поляк, який писав

українські вірші, Тимко (Томаш) Па-дурра. Він «зовсім несподівано висту­пив в ім'я свободи третьої слов'ян­ської національності, малоруської власне... А промовляв з таким захоп­ленням про давні вольності народу на Україні, так образно змалював його минуле, що прихилив до себе серця всіх»'. За іншими даними, тоді йому було доручено поїхати за Дніпро по українських землях, а Муравйов на знак братерства подарував Падуррі залізний перстень.

Після поразки декабристського повстання зусилля польських ук­раїнофілів спрямовані на здобуття підтримки польському рухові з боку українських кіл. Справжнім подвиж­ництвом можна назвати подорож Падурри через всю Україну аж на Кубань, під час якої він виступав із своїми українськими піснями геро­їчного і патріотичного спрямування. По дорозі Падурра відвідав І.П. Кот­ляревського в Полтаві, який прийняв його з виразами співчуття й мораль­ної підтримки. Між іншим, музику на тексти Падурри писав один із арис­тократів Жевуських, Вацлав-Севе-рин, великий оригінал, який багато подорожував, грався спочатку в арабського еміра, а потім — «козака Ревуху». (Одна з Жевуських, за пер­шим чоловіком Ганська, — стала дру­жиною Бальзака.)

Жевуський загинув під час поль­ського повстання 1831 року. Подо­рож Падурри не мала наслідків. Цар Микола, занепокоєний перспекти­вою україно-польського зближення, запропонував спочатку князеві Рєп­ніну створити українське військо для Участі в придушенні польського пов­стання; той взявся за справу, частина Українського дворянства хотіла ви­користати цю можливість для

відновлення своїх збройних сил, але, на щастя для України, обійшлося без участі українських військ у приду­шенні польського національно-виз­вольного руху.

Український культурний рух трид­цятих — сорокових років став де­монстрацією самостійності й само­бутності української культури. Про­являвся він передусім у поетичній та прозаїчній творчості (українські вистави в театрах були тоді рідкістю) та етнографічних і фольклорних дослідженнях, особливо після ство­рення у 1845 р. Російського гео­графічного товариства. В різних кінцях України, від Слобожанщини до Карпат, спалахує поетична твор­чість українською мовою.

За літературним рівнем переваж­на більшість цих поезій може бути віднесена до так званого «літератур­ного фону». Гімназійні вчителі, від­ставні чиновники в своїх сільських маєтках, семінаристи, члени петер­бурзьких та московських земляцтв, сільські священики, польські шлях­тичі і навіть ксьондзи переживають радість словесної творчості (тоді існував у Росії надзвичайно вираз-

А. Мокрицький. Портрет Є. Гребінки. 1833 р.

' Цит. за: Кирчів Р. Мовою української народу //

Українською музон натхненні. — К., 1971. —С 15.

ний вислів: «изящная словесность») в українській мовній стихії. Але тра­диція тільки створюється, пере­важній більшості мову треба вивча­ти з самого початку, як вивчав її сту­дентом М. Костомаров, просиджую­чи цілими днями у корчмі. Ця хвиля письменства звичайно відноситься до романтичного напряму в ук­раїнській поезії.

Оскільки термін «романтизм» чітко не визначений, можна знайти ознаки, за якими всі ці вірші від до­сить кострубатих поезій Падурри чи галицьких поетів гуртка «Руської трійці» до харківських професорів-«словесників» Петра Гулака-Арте-мовського та Амвросія Метлинсько-го, петербуржця Євгена Гребінки та москвича Осипа Бодянського при­родно вважати романтичними. Що­правда, можна знайти й певні озна­ки сентиментального, мелодрама­тичного й «жорстокого» жанру, який існує вічно і зумовлений близькістю до невибагливого чита­ча, у художньому відношенні — читача-початківця, яким і був тоді й

російський, і український масовий споживач культури. Так чи інакше в поезіях звучать сум, почуття самот­ності, нерозділеного страждання, трагізм, прагнення до високих іде­алів, і принаймні в цьому побутово­му розумінні слова культура, що формується в другій чверті XIX ст., є романтичною.

В українській культурі, яка скла­дається в цю добу, є сміховий і «нижній» регістри творчості, вона продовжує традицію «Енеїди», але далеко не завжди з тією вишу­каністю, яка властива поемі Котля­ревського. На сцені українських те­атрів живуть навіть комедії князя Шаховського — зразок «горілчано-вареничної» псевдокультури. Не­зважаючи на протести, зокрема Котляревського в «Наталці Полтав­ці», незважаючи на те, що подібні водевілі мають такий самий стосу­нок до української культури, як при-снопам'ятні анекдоти «вірмен­ського радіо» — до вірменської, во­ни продовжували знаходити спожи­вача, який не дуже відрізняв їх від «Енеїди».

Образ українця з подвійним дном, не такого вже простака, яким він ви­дається, входить у літературу, пода­ний з добрим гумором. На довгі роки так увійшов в українську культуру образ Шельменка-денщика, створе­ний Григорієм Квіткою-Основ'янен-ком. Типологічно цей образ спорідне­ний із широко розповсюдженим в європейській культурі образом слуги чи пари «слуга — служниця», які створюють низовий і сміховий дублі пана чи панської парі. Шельменко-денщик — це, так би мовити, Санчо Панса, але без дон Кіхота. В роман­тичній культурі України описуваного часу відчувається брак свого дон

Кіхота і здійснюються спроби знайти відповідну «вертикаль», яка допов­нювала б горизонтальний вимір.

Здавалось би, регістр, в якому ре­алізується українська культурна природа, знайдено: це — сміхова культура, найвиразніше відтворена в «Енеїді». Простонародний жарт стас надзвичайно популярним жан­ром на початку XIX століття. Це сто­сується не тільки літератури, але й побуту. Так, сучасники пригадують, що вельможа Дмитро Трощинський страшенно любив ходити на хрести­ни та інші свята своїх кріпаків, там співав пісень і танцював гопака — незважаючи на свій гонор і вражене самолюбство вчорашнього світсько­го лева.

Характерною рисою цієї культури, яка зближує її з романтизмом, є нове переживання в ній у вигляді «пе­респівів» літературних творів спорід­неного культурного кола. Сьогодніш­нє розуміння авторства було чуже то­дішньому красному письменству. Без посилань на авторів повторюються не тільки окремі мотиви, а й цілі твори — це переживається як перевтілення чужого твору в нове культурне сере­довище. Так, П. Гулак-Артемовський «переспівує» «Пана Твардовського» А. Міцкевича, при цьому досить аб­сурдно, в «сміховому» українському ключі, який він ніколи не відрізняв достатньо чітко від анекдоту в стилі князя Шаховського, але, кажуть, сам Міцкевич сказав, що вийшло краще, ніж у його польському оригіналі.

Мабуть, ще важливішим є факт пе­реходу деяких поезій в пісенний до­робок народу. Деякі з пісень, що вва­жаються зараз народними, створені поетами-романтиками; так, на слова вірша Віктора Забіли «Гуде вітер вельми в полі» музику написав вели-

кий Глінка, з яким поет познайомився в Качанівці у Тарновського, а на слова вірша Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю» — аматор­ка, дочка поета B.C. Александрова. Вірш Михайла Петренка, поета, про якого ми майже нічого не знаємо, ду­же довгий і не міг би співатися увесь; той шматок його, що популярний і сьогодні, якось вирваний із контексту і не має, здається, викінченого змісту. Проте це прагнення «злетіти на не­бо», яке тільки й чути в пісні-романсі, власне, і є тим невизначеним, але ви­разним сенсом не лише пісні Петрен­ка, а й усієї романтичної поезії.

Велися й теоретичні дискусії на­вколо питання про культурно-націо­нальні особливості українців — бай­дуже, що їх називали «южными рус­скими» і розглядали як частину єди­ної нації. 1834 р. в Москві виходить книга Юрія Венеліна (псевдонім Юрія Івановича Гуци, закарпатця з-під Сваляви, болгарознавця, автора двотомної праці про болгар). «Можна сказати рішуче, — пише Венелін, — що серце руського народу знаходить-

ся на півдні, а голова на півночі»*. Ва­дим Пассек, український слобід­ський дворянин чеського походжен­ня, в «Путевых записках Вадима» (1834 p.) говорить про традиційну для всіх слов'ян-землеробів сумирність і покірність. А Осип Бодянський 1835 р. в «Московском наблюдателе» пише про небажання російського на­роду займатися політичним життям, а через два роки, в магістерській ди­сертації — про свідоме відсторонен­ня народу від політики «вінчаними главами». Риси «споглядальності» Бо­дянський вбачав якраз у російському фольклорі, якому протиставив «буй­ну» і «кипучу» українську пісню".

Найбільш чітко культурно-полі­тичні орієнтації українського руху середини століття формулюються в ідеології «Кирило-Мефодіївського товариства.).