Дві культурно-політичні орієнтації. Дев'ятнадцяте століття для Росії почалося на рік пізніше, 12 березня 1801 р

Дев'ятнадцяте століття для Росії почалося на рік пізніше, 12 березня 1801 р. за старим стилем. У цей ра­нок «увесь Петербург» вийшов на вулиці в англійських круглих капе­люхах і фраках під хутрами, що сим­волізувало торжество з приводу вбивства імператора Павла. За часів Павла спеціальні патрулі нещадно різали на перехожих фраки і нищи­ли капелюхи. Щоб змусити вельмож носити пруські чоботи замість чере-

виків, Павло ввів церемонію, згідно з якою при зустрічі з ним дворянин мусив вийти з карети і вклонитися. Оскільки в тодішньому Петербурзі майже неодмінно він ступав по кісточки у багнюку, це був захід ефективний.

Протягом XVIII ст. Росія стала ко­лосальною євразійською імперією з населенням на початку XIX ст. — майже 40, в середині — близько 60 млн. Цими мільйонами, розкида­ними на неозорій території, керува­ла порівняно незначна, але швидко зростаюча армія чиновників — 15— 16 тисяч на початку, за 60 тисяч у се­редині століття при півмільйонній армії. 90 відсотків населення на по­чатку, 84 відсотки у середині століття становили селяни, майже половину з них — поміщицькі кріпаки. Фактич­но сяк-так керованими і взагалі пов'язаними з центром через по­штові тракти були губернські міста та невеликі території навколо них; на значному віддаленні від Петербурга сваволя місцевого чиновництва була необмеженою, а про Сибір просто ходили легенди.

Суть державної конструкції, за­вершеної Катериною, полягала в то­му, що правив не тільки державний апарат — правив дворянський клас, який щодо своїх кріпосних селян здійснював владу і опіку на патріар­хальних засадах. У середині XIX ст. Дворянських помість нараховується олизько 100 тисяч, але переважно це оули бідні поміщики; напередодні Реформ четверта частина селян зна­ходилась у 1382 маєтках, тобто десь у тисячі поміщиків. Безпомісним і ⁰¹днішим дворянам закони імперії ^Не надавали навіть права голосу на Дворянських виборах. Загалом дво-Рян на 1858 р. було 9 млн чоловік,

спадкових (у 1845 р.) — 565 тисяч, а право голосу на дворянських вибо­рах мали лише 22 тис. чоловік, тобто менше 4 відсотків спадкових дво­рян!* Про російського дворянина не говорили: «Він одержує стільки-то прибутку на рік». Радше про нього говорили, скільки він витрачає, і найбагатші магнати нерідко мали мільйонні борги. Іноді говорилося, скільки у поміщика десятин землі, але найзрозумілішою характеристи­кою було: «у нього двісті (п'ятсот, ти­сяча) душ». Душ двадцять — бідний поміщик, душ сто — «пан середньої руки»; були вельможі, які мали сотні тисяч душ. До правлячого класу Росії входило панство «середньої руки» і вище, реальним господарем був не­великий прошарок магнатерії та військово-адміністративної еліти. Переважна більшість «панів серед­ньої руки» дичавіла у себе в про­вінції, як і те соціально різношерсте населення, яке одержало назву «різ­ночинців».

Звільнення дворян від обов'язко­вої служби деякою мірою стимулю­вало господарський прогрес у помістях. Проте і через традиції, і через бідність переважної більшості дворян на початку століття майже не було таких, що не служили зовсім. Найпрестижнішою служ­бою залишалась військова. У XIX ст. повільно, але невпинно зростає се­ред чиновництва, на цивільній службі прошарок людей плебей­ського походження, переважно із семінаристів.

Чесний губернатор викликав біль­ше підозр, ніж хабарник і деспот. Але некерованість завжди небез­печна. Погана структурованість ко­лосальної імперії робила Росію не-передбачуваною.

Російська армія була вщент розби­та Наполеоном під Аустерліцем 1807 p., вона уникала битв з агресо­ром упродовж 1812 р. аж до Бо­родіна, та й не це славетне побоїще вирішило долю війни. Наполеон відчув тривожну ірраціональність ситуації, коли в Дорогомилово чекав делегації від приреченої на капіту­ляцію Москви: тут щось не відпо­відало нормальним сюжетам пере­мог і поразок. З точки зору ка­нонічної, раціональної війни, росій­ська армія була слабшою, недаремно вона уникала битв, у Бородінській вона зазнала важких втрат, столицю здано чи буде здано, слід чекати якоїсь реакції на поразку, але удари потрапляють немов кудись у невиз­наченість, очікуваних реакцій не­має, можна взяти одну столицю — є інша, як друга голова у змія; не мож­на очікувати, що було б, якби впала і друга столиця, все ірраціональне в цій хаотичній країні, якій нічого не варто втратити престиж влади у гро­мадській думці, зазнати політичної поразки.

Проте не такими вже й безвід­повідальними перед суспільством по­чували себе російські імператори. За кілька «непоротих» поколінь у ро­сійського дворянства склалася інте­лігентна верхівка, яка в салонах фор­мувала подобу громадської думки (тоді навіть про новини з театру воєнних дій дізнавалися в салонах, а не з газет). Політичні орієнтації, що скадалися в правлячому класі, були тісно пов'язані з культурними.

Вищі дворянські кола Росії диво­вижним чином поєднували кон­формістську відданість монархові з своєрідним шляхетним індивіду­алізмом. Із жорстокою деспотич­ною владою завжди сусідить відчай-

душний авантюризм, і в Росії долі й кар'єри нерідко бували карколом­ними. Звідси — поєднання в куль­турі побуту імперської еліти кон­формізму і відчайдушності. Гра в карти — не «комерційна», як віст чи преферанс, а азартна, з шаленими виграшами та програшами — була заборонена так само, як дуелі; але грали і стрілялися, особливо в перші десятиліття XIX століття. Нестрим­ний азарт тепер не тільки компенсу­вав скутість життя, а й означав зро­стаюче значення такого чинника, як охорона особистої честі. Саме тому імператори ненавиділи дуелі.

Почуття особистої відповідаль­ності за свою честь, почуття свободи у творенні власної долі і біографії, мабуть, найяскравіше виражене у Пушкіна, але властиве цілому по­колінню. Воно набувало найвищого піднесення в часи війни, коли влада людини над обставинами свого жит­тя найбільше залежить від випадку і неї самої. Війна творила нові со­ціально-психологічні типи і куль­турно-політичні орієнтації, нерідко протилежні. Російський дворян­ський індивідуалізм, лицарський дух, особливо на війні, апелював до солдатського світовідчуття і просто­народного патріотизму. Піднесення національного почуття в ході війни з загарбником незалежно від соціаль­ної програми чужинця — природ­ний результат війни. Але ця роман­тика «руського духу» набувала різних і протилежних форм.

З одного боку, в Росії ще в катери-нинські часи склався консерватизм «слов'янської», архаїчної орієнтації, репрезентований аж до миколаїв­ських часів адміралом Шишковим та людьми державінського культурно­го кола. Ні романтиками, ні класика-

ми в європейському розумінні цих старомодних «слов'ян» не назвеш — то були просто консерватори. Близь­кими по духу до цього патріотичного консерватизму можна вважати бага­тьох армійських авторитетів, які гра­ли роль патріархальних «отців-ко-мандирів», підробляючись під про­стонародну солдатську свідомість і сміхову культуру.

На протилежному полюсі знаходи­лась європеїзована дворянська еліта, найяскравішим представником якої на межі століть був М.М. Карамзін. Його позицію називають «передро-мантичною» в тому розумінні, що він знижував романтизм до культури сприйняття повсякденних цінностей, і водночас проста повсякденна ман­дрівка, спостереження, побут підно­силися до найвищого рівня сучасної світової культури. Російський інтелігент цього типу сентименталь­ний, але не трагічно, і перебільшено театральний: йому більше до вподоби слово «милий», ніж «прекрасний»*. Це гра і поза, але з великим соціаль­но-культурним навантаженням. Ха­рактерно, що консерватори-патріоти гурток Карамзіна називали «русски­ми», натомість себе і свій гурток — «славянами». Карамзіністи писали «так, як говорили», тобто так, як гово­рив по-російськи в салонах інте­лігентний дворянський «світ», бо­монд; це була Росія — і водночас «іно­земці в Росії», європеїзована, але не космополітична російська культурна еліта. При цьому «російськість» ка-рамзіністів жодною мірою не нагаду­вала романтичний «прорив у віч­ність» позачасових національних Цінностей. Карамзін на свої очі бачив Французьку революцію, не прийняв ч жорстокостей, але й не розчарував­ся в ідеях розуму й прогресу. В начер-

ках праці про Петра І (1798 р.) він пи­сав: «Виправдання деяких жорстокос­тей. Повсюдна м'якосердість не­сумісна з величчю духу. Les grands hommes ne voyent que le tout (великі люди бачать тільки ціле. — М.П.) Але іноді і чутливість торжествувала». Ю.М. Лотман і Б.А. Успенський, які цитували ці слова, слушно зазнача­ють: «Великі історичні події — а французьку революцію він відносив саме до великих історичних подій — на поверхні реалізуються у формі грубих і дрібних людських пристрас­тей. Але тим, хто здатний глянути глибше, розкривається велична кар­тина духовного звеличення люд­ства»**. Отже, ліберально-прогре-систський умонастрій європеїзова­ної інтелігенції у цьому випадку не суперечить імперській ідеології та ідеї самодержавства.

Прийшовши до влади у двадця-тичотирьохрічному віці, Олек­сандр І, симпатичний, поставний блакитноокий лисіючий блондин, до­ступний і доброзичливий, відігравав роль продовжувача традицій своєї бабусі Катерини та її ліберальної політики. Спочатку він спирався на статс-секретаря школи Безбородька Д.П. Трощинського, але потім усунув його і орієнтувався на вузьке коло молодих друзів. Проекти, що їх вони розробляли на таємних засіданнях, стосувалися не менш ніж скасування кріпосного права та введення кон­ституції. Проте поступово гурток по­чав розпадатися, а згодом хитрющий Кочубей почав замість себе посилати до царя з проектами чиновника М.М. Сперанського, через якого і так проходили всі папери, — без­рідного геніального бюрократа, яко­го Кочубей таємно переманив у Тро­щинського. Государ віднині безпосе-

' Див.: Лотман Ю.і Успенский БА. «Письма» Карамзі и их место в разви русской культуры Карамзин Н.М. Письма русского путешественника. Л., 1984.

" Там же. — С. 55? 561.

редньо мав справу із Сперанським, який досить швидко став першою після царя особою в державі і на яко­го, врешті, звалили крах ідеї лібе­ральних реформ.

Світло на суть справи Сперанського кидає ставлення до неї незмінного улюбленця Олександра — графа Аракчеева. Зразу після відправки в за­слання Сперанського і його найближ­чого співробітника Магницького Аракчеев писав своєму братові: «но вместо оных теперь парьтия знатных наших господ зделалась уже чрезмер­но сильна, состоящая из графов Сал­тыковых, гурьевых, толстых и Голи­цыных, — следовательно, я не был с первыми в связи, был оставлен без де­ла, а сими новыми патриотами равно­мерно нелюбим, так же буду без дела и без доверенности»". І тому, що Арак­чеев не належав до кола Сперансько­го (він сам мріяв, щоб у нього, як він висловлювався, була хоч третина ро­зуму Сперанського), хоча Аракчеев реакціонер, а Сперанський ліберал, — спільне у них те, що обоє були неродо-виті, вивищені Олександром з низів, і тому цар на них розраховував. А ари­стократи — не тільки патріот-консер-ватор граф Ростопчін, а й Карамзін — писали «записки» царю проти Спе­ранського, звинувачуючи того в підкопі під самодержавство.

«Демократична» орієнтація Олек­сандра виявилася за суттю не лібе­ральною, а самодержавно-деспо­тичною орієнтацією, що розрахову­вала на плебейсько-демократичну опору. Це робило постать Олександ­ра особливо малопопулярною в арис­тократичному середовищі.

Імператор Російський не потребу­вав ідеологічних санкцій на своє все­владдя — воно сприймалось як аксіо­ма. Релігійно-містичні умонастрої,

можливо, до певної міри були у нього виявом мук совісті — як-не-як, Олек­сандр був батьковбивцею. Головне ж джерело містицизму його часів поля­гало в тому, що Росія була антиподом раціоналістичної Франції.

Єдина реформа, яку «молоді друзі», передусім поляки Адам Чар-торийський і Северин Потоцький, встигли здійснити, — реформа осві­ти. За зразок було взято почасти німецьку, почасти польську систе­ми. Школа була реорганізована так, що початкова підпорядкована се­редній, середня (гімназійна) — університетам, яким, в свою чергу, підпорядковувалася вся навчальна і науково-видавнича справа в їх ок­рузі. Спочатку освіта була всестано-вою, але вже після війни міністр граф O.K. Розумовський робив за­уваження графу І.А. Безбородьку з приводу того, що той відправив до гімназії свого кріпака. Відставка ма­сона O.K. Розумовського з посади міністра в 1816 р. починала епоху не­стримного обскурантизму, пов'яза­ну з іменем нового міністра князя О.М. Голіцина та його улюбленців Магницького, Рунича та Корнєєва.

Друг дитинства Олександра князь О.М. Голіцин, знаменитий тим, що програв у карти графу Л.К. Розу-мовському свою жінку, несподівано захопився якимсь не цілком право­славним містицизмом, заснував Біблійне товариство надконфесійно-го характеру. Першим його актом на посаді міністра освіти і духовних справ (Голіцин був єдиним росій­ським міністром, який керував водно­час освітою та церквою) була інструк­ція про те, що основою всіх наук має бути релігія. Такого наступу невігла­ства, як за Олександра повоєнних часів, не знала європейська історія

нового часу. Побічним результатом була і ліквідація масонських лож.

Ложі фактично були дозволені Павлом, який сам був посвячений у масони, але формально відновив їх Олександр. Після війни масонство набуло надзвичайно широкого роз­повсюдження у зв'язку з загальною модою на містицизм та на різні таємні товариства, пов'язаною із зрослим почуттям особистої гідності і незалежності. Офіційні масонські організації розкололися 1815 р. на ложу «Астрея», на чолі якої став Є.О. Кушелєв, та «Провінційну», де магістром був граф М.Ю. Вєльгур-ський, а заступником («намісним магістром») — С.С. Ланськой. 1820 р. Кушелєв написав цареві донос на са­мого себе і масонство загалом. Гли­боко релігійний консерватор Ку­шелєв не розумів, що діється в ма­сонському русі: множаться якісь таємні товариства, що навіть в його власній ложі прагнуть «всі істини чистого масонства підкопати і пере­творити на байки», тобто право­слав'ю надати якогось алегоричного тлумачення. Насправді ложі дедалі більше перетворювалися на таємні клуби світського, подекуди політич­ного характеру, що Олександр чу­дово відчув. Результатом доповідної Кушелєва було рішення царя про за­борону масонських лож. На цей час уже діяли таємні товариства, що підготували декабристський зако­лот, про що Олександр також знав, але не наважувався йти на відкри­тий конфлікт з дворянською елітою.

Декабристський рух і наслідки 25 грудня 1825 р. добре відомі. •Зазначимо характерну «доповідну»-Донос на ім'я нового царя, Миколи, під назвою «Дещо про Царсько-сільський ліцей та дух оного».

«Ліцейський дух» автор анонімки виводив з ліберальних ідей ще Но-виковського масонства, підкреслю­ючи, що діти багатьох масонів кате-рининських часів засуджені за участь у декабристському русі. Анонімний автор — відомий Фадей Булгарин, колишній польський офіцер з легіонів Наполеона, рене­гат і добровільний донощик. Це — вияв ненависті до духовного аристо­кратизму, в цьому випадку в особі гуртка «Арзамас», заснованого С.С. Уваровим, М.І. Тургенєвим та іншими противниками консерва­торів Шишковського гуртка «Бесі­да». Група послідовників Карамзіна, серед яких були Пушкін і В'язем-ський, організувала, як тоді говори­лося, «партію» проти консерва­торів, яку донощик Булгарин прив'язував до масонів та лібералів. У двадцяті роки вже почалися і в Росії дискусії про романтизм і класи­цизм; В'яземський, який вважав себе романтиком, бачив своїх поперед­ників навіть у авторові перекладів з давньогрецьких трагедій Озерові. Як­що мати на увазі саме той романтизм, який апелює до позачасового духу на­роду і протистоїть класичній орієн­тації на передзадану норму, то такий романтизм тільки зароджувався в де­яких публікаціях і у деяких авторів. Уперше, здається, слово «народність» було сказане критиком Орестом Со­мовим, близьким до гуртка ка-рамзіністів, до Пушкіна і Дельвіґа, в одній із статей на теми музики, і підхоплене князем В.Ф.Одоєвським, письменником і музикознавцем, схильним до романтичної фантасти­ки. Мабуть, найкраще видно умов­ність класифікацій на зразок «роман­тизм — класицизм» на російськім ґрунті того часу на прикладі Пушкіна.

Пушкін передусім — геніальний поет і якби навіть він був політич­ним реакціонером, його твори зали­шались би чистим золотом високого мистецтва. Та Пушкін був винятко­во розумною людиною і чудово орієнтувався в партійно-політичних тонкощах, займаючи власну по­зицію, яка нам не завжди близька і навіть зрозуміла. Коли справжній романтик Полевой, колишній ку­пець, самоук, ентузіаст, став видава­ти журнал «Московський теле­граф», Пушкін з запалом виступив проти нього — оскільки Полевой протиставив романтизм Карамзіну, а свою «Історію народу російсько­го» — Карамзінській «Історії держа­ви Російської». Бо Пушкін був такий же російський державник, як і Ка­рамзін.

М.Н. Епштейн показав паралель­ність реакції двох великих поетів по­чатку століття, Ґете і Пушкіна, на трагічну повінь у Петербурзі, яка стала сюжетом «Мідного вершника» і послужила поштовхом для сюжету про упокорення моря в другій час­тині «Фауста» (1833 p. Ґете опубліку­вав повністю другу частину, а Пушкін закінчив «Мідного вершни­ка», відтак тут паралелі тільки типо­логічні). Упокорення водної стихії — мотив внесення порядку в хаос, і в обох випадках жертвами є безвинні подружні пари — Філемон і Бавкіда у Ґете, Євгеній і Параша у Пушкіна. Не Фауст винен у загибелі ста­риків — це справа рук Мефістофеля, посередника між генієм і людьми; але й не сам Петро губить Євгенія і Парашу. Чи збігаються позиції обох великих художників? Не можна не погодитися з М.Н. Епштейном: «Усе світовідчуття Ґете і Пушкіна класич­не в тому розумінні, що і в історії, і в

поезії вони над усе цінують момент визрівання форми з хаосу — подвиг об'єктивної творчості»*. Можна піти далі й побачити у Пушкіна все ту ж карамзінську ідею: «Велика людина бачить ціле». І хоч би як співчував Пушкін «маленькій людині», роман­тик часів барабанної, за його влас­ним висловом, «Полтави» і держав­ник часів «Наклепникам Росії» — це один і той же Пушкін, «класик» у то­му ж розумінні, що й Ґете.

Чи принижує це великого поета? Можна лише сказати, що не цим дер­жавницьким патріотизмом увійшов Пушкін у серця мільйонів, і не тільки незрівнянністю вірша — всі відчули в ньому почуття солодкої свободи, горду надхмарну красу «на свете сча­стья нет, а есть покой и воля». Пушкін тримався за своє дворянство тому, що в той час лише дворянин міг претендувати на духовну неза­лежність, хоча ми знаємо з його влас­ної трагедії, наскільки це відносно. Але саме це високе й людське було відчуте, пережите ним і донесене до нащадків — усіх, перелічених і не пе­релічених у «Пам'ятнику». І коли б не було дворянської станової винят­ковості і державницького патріотиз­му великороса Пушкіна, не дозріло б і те загальнолюдське, що відкрилося завдяки ньому нам усім.

С.С. Уваров, зневажений Пушкі­ним, став у Миколи І міністром освіти завдяки своїй ролі у формуванні ідео­логії самодержавства. Висунувши і обґрунтувавши знамениту формулу «самодержавство, православ'я, на­родність», ліберальний новатор із гуртка «Арзамас» водночас запропо­нував імперському деспотизму спосіб леґітимізації і позбавив його потреби в ній. Принцип самодержав­ства є антитезою принципу свободи,

як принцип православ'я або братства во Христі — антитезою братству, то­вариству всіх громадян. Народність мала замінити рівність. Гасло рів­ності спрямоване проти станової нерівності; згідно з альтернативним принципом народності, всі руські лю­ди можуть бути рівними тільки в своїй співприналежності до росій­ської нації, зберігаючи станову нерівність. За цим були віки «Бога, царя і отечества», або «одні моляться, другі воюють, треті орють».

Найважливіше полягало в тому, що не самодержавство ґрунтується на народності чи вірі, а навпаки. Лише те народне, що служить самодержав­ству. Так обґрунтовується принцип імперії. Тому вірнопідданий Полевой був розгромлений як вождь «рево­люційної партії», і Уваров з люттю розповідав наступного дня Никитен-ку, яку змію викрито в особі редакто­ра «Московського телеграфа»: супо­стат-романтик хотів благословляти самодержавство іменем «народного духу». А через два роки така ж доля спіткала редактора «Телескопа» про­фесора М.І. Надєждіна. Ідея Надєж-діна була ще прямолінійнішою: він вважав, що самодержавство най­надійніше опертя може знайти в де­мократичних низах; дворянську епо­ху, а відтак і Пушкіна, і романтиків, яких він вважав дворянськими письменниками, Надєждін зарахову­вав до безповоротного минулого.

Микола І суворо стояв на пози­ціях станової імперії. В створений ним 14 травня 1826 р. «Комітет вла­штування навчальних закладів» уві­йшли як консерватори-патріоти О-С. Шишков, М.М. Сперанський і ^•Г. Строганов, так і європеїсти ^Князь К.А. Лівен, С.С. Уваров і граф А-М. Блудов. Нерідко вони кон-

фліктували, але в одному дійшли згоди: засадовими стосовно керів­ництва до складання статуту 1828 р. зроблено вказівки про виховання, «співрозмірне з істинними потреба­ми того роду життя, до якого кожен призначається». Кожен рівень шкіл призначався для певного соціально­го класу, цьому служило й розпоря­дження про підвищення платні за навчання в університетах і гімназіях «не стільки для посилення еко­номічних сум навчальних закладів, скільки для утримання прагнення юнацтва до освіти в межах певної співрозмірності з громадянським побутом різнорідних станів». На до­повіді Уварова резолюція царя: «При тому слід зміркувати, чи немає способу утруднити доступ в гімназії для різночинців»*.

Що передусім рухало імперато­ром, людиною без комплексів, до­сить розумною і вольовою? Страх перед революцією, відчуття своєї всесвітньо-історичної місії — збе­регти порядок скрізь, куди сягає мо­гутність великої Росії? Природний педантизм, вихований казармою, парадами, культурний статус, за йо­го власним іронічним визначенням, «дивізійного генерала, який раптом став імператором»?

Понура жовта фарба, в яку по­фарбовані були всі будинки столиці; губернські міста, — зменшені і сильно погіршені копії столиці; маса штатних і заштатних міст і містечок, що жалюгідно копіювали губерн­ські; панські будинки з «грецькими» колонами,чиновництво в мундирах, прихована ненависть до інтелігент­ності і освіти, що стала відвертою в час революції 1848 p., коли за захист університетів пішов у відставку навіть С.С. Уваров — над усією цією

' Цит. за: История России в XIX веке СПб., б/г.— Т. IV. Вып. 9.— С. 101 —

імперською спорудою ніби бов­ваніла постать царя Миколи, який дивився на все своїм олов'яним по­глядом і пильно стежив, щоб ніщо не відхилялося від заведеного роз­порядку. На гауптвахті сиділи за найменші провини редактори і цен-зори-професори, сидів одного разу навіть наслідник за те, що проїхав на параді не риссю, а галопом. У гли­бині душі цар розумів, що треба щось робити і передусім із крі­пацтвом, створював один за одним надзвичайно таємні комітети, але спромігся тільки на одне — видати заборону на продаж людей окремо від сім'ї і без землі. Його старший брат Олександр, який грався з ре­формами, всім щось обіцяючи зі своєю чарівною посмішкою, не спромігся навіть на це. Обидва ніби відчували, що найменший рух у ко­лосальній споруді імперії може при­звести до непередбаченого обвалу, обидва не дозволяли нікому приво­дити в рух суспільний механізм, який, на їх думку, мусив підкоряти­ся тільки їх владним порухам.

Не дивно, що коли в Росії виник справжній, в західноєвропейському дусі, романтичний російський на­ціоналізм, він більше перелякав ца­ря, ніж ліберальне західництво.

У 1839 р. з'явилися у списках і жва­во обговорювалися в московських са­лонах реферати поета О. Хом'якова та критика і філософа І. Киреєвсько-го. Обидва автори були солідарні у ставленні до кріпосництва: Хом'яков говорив про «мерзенність рабства за­конного, важкого для нас в усіх ро­зуміннях, речовому і моральному»; І. Киреєвський — про «перевагу праці вільної перед панщинною ро­ботою, вільного життя перед приму­сом». О. Хом'яков обстоював думку

про те, що Петровські реформи завдали Росії непоправної шкоди, позбавивши її національної самобут­ності, і що відродження Росії пов'яза­не з переорієнтацією на допетровські духовні цінності. І. Киреєвський ста­вив питання інакше: не відмова від західної освіти та західних елементів культури, а таке сполучення росій­ського і європейського, за якого ней­тралізована була б головна вада Захо­ду, яку він вбачав у надмірній вірі в розум. Втіленням раціоналізму для І. Киреєвського були і антична класи­ка, і середньовічна схоластика като­лицизму, і буржуазний суспільний лад, і буржуазний демократизм. Ідеал свободи для нього був таким же без­душним егоїзмом матеріальної сили, як і ідеал самовладдя, тільки егоїзмом з боку пригноблених класів. Вихід І. Киреєвський вбачав у поєднанні особистості з «миром», маленьким осередком суспільства; носієм колек­тивістської ідеології бачив автор пра­вославну церкву.

Не можна не впізнати тут повного набору ознак того романтичного світогляду, який на Заході знаходив інші традиційні вбрання.

§ 2. НОВИЙ «КУЛЬТУРНИЙ ЛАНДШАФТ» УКРАЇНИ __