Галичина — український П'ємонт

Майже двадцять років після рево­люції в імперії йде процес, що завер­шується 1867 р. угодою з угорцями і поляками і перетворенням Австрій­ської імперії на конституційну Авст-ро-Угорську монархію з фактично польською автономією Галичини. 1866 р. Австрія, що намагалася не до­пустити утворення Німецької імперії під орудою Пруссії, потерпіла пораз­ку у війні з Пруссією і поступово відійшла від антинімецької політики, ініційованої Францією та Росією. Чим далі, тим більше загострюються відносини між Австро-Угорщиною і Росією у зв'язку з суперництвом на Балканах.

У 70-ті роки Галичиною активно зацікавився російський уряд і вій­ськові. Генеральний штаб австрій­ської армії починає організовувати тут контррозвідувальну діяльність.

Після 1882 р. стосунки з Росією на­бувають хронічної гостроти. З цього року австрійські консульства в Росії починають активну розвідувальну діяльність. 1889 р. засуджено першо­го російського шпигуна в Австрії.

Все це відбивалося на внутрішній політиці цісарського уряду посилен­ням орієнтації на польську громаду. В Галичині — як Західній, так і Східній — офіційно введено поль­ську мову в адміністрації, судочин­стві й самоуправлінні, в Львівському і Яґєллонському університетах. За новою виборчою ординацією було впроваджено куріальну систему, і українці мали в сеймі не більше 10 відсотків послів. Відповідно поль­ські політичні сили прагнули пере­творити Галичину на опертя майбут­ньої польської держави.

Боротьба між польською і ук­раїнською громадами була в центрі

' Булгаков СИ. Героизм

И ПОДВИЖНИЧЄСТВ'

С. 59.

"Там же. — С. 56

політичного і культурного життя, і симпатії галицьких українців до Росії (москвофільство) були пов'я­зані з напруженням стосунків з по­ляками. В 50—70-ті роки «тверді ру­сини» з москвофільською орієн­тацією переважають у галицькій ук­раїнській громаді, справляють непо­дільний вплив на уніатську церкву та очолюють громадські організації Галичини.

Вплив кліру на культурно-полі­тичні процеси, консервативні політичні й культурні орієнтації по­силюється за митрополита Спиридо- тЛитвиновича (1810—1869 pp., ми­трополит з 1863 p.). Підтримуючи відновлення староукраїнських зви­чаїв, виступаючи проти латинізації церковної та світської культури (зо­крема, проти спроб перевести «ру­ську мову» на латинський алфавіт), святоюрський клір був не зовсім солідарний з активним москвофіль­ством нижчих верств духівництва, які в своїх промосковських орієн­таціях заходять все далі і далі, і поде­куди переходять у православ'я. Тільки за митрополита (з 1885 р.) Сильвестра Сембрапювича (1836 — 1898 pp.) орієнтація греко-католи-цької церкви змінюється з старору-синської на українофільську.

1870 р. у Львові засновано політич­ну організацію для захисту прав ру­синів — Руську Раду, що мала продов­жити справу Головної Руської Ради революційних часів. Органами Ру­ської Ради були журнал «Слово», га­зети «Руська Рада» (1871 —1912 рр.) та «Наука». Культурна діяльність зосе­реджується в Ставропігійному інсти­туті, Народному Домі та Галицько-руській матиці, де керівництво утри­мують «староруські» консервативні діячі. Понад партіями стояв багатий

суддя Михайло Качковський (1802— 1972 pp.), коштом якого засновано 1861 р. журнал «Слово» (проіснував до 1887 p.). Народному Дому Кач­ковський заповідав 60 тис. гульденів на нагороди за твори місцевою говіркою та стипендії студентам.

Активним діячем «твердорусин-ського» напряму з виразними моск­вофільськими орієнтаціями був свя­щеник із Коломийщини Іван Наумо­вич (1826—1891 pp.), посол до гали­цького сейму та австрійського пар­ламенту. 1861 р. Наумович заснував у Коломиї пасічницьке товариство, 1871 p., теж у Коломиї, газету для се­лян «Наука» народною мовою (на «язичіє» перейшла в 80-х роках), а також двотижневик «Русская Рада». Писав багато повістей, оповідань, п'єс, літературно надзвичайно слаб­ких. Радикальний антипольський і промосковський активізм Наумен-ка завершується його переходом у православ'я та виїздом у Росію.

Відомим діячем цього напряму був Богдан (Теодозій) Дідицький (1827— 1908 pp.), гімназійний учитель. 1853 р. він написав «язичієм» поему «Конюший», 1860 р. — «Буй Тур Всеволод». Дідицький став популяр­ним після статей «О неудобности латинской азбуки в письменности руской» та «Споръ о рускую азбу­ку» (1859 p.), збірника «Зоря галиц-кая яко альбу^гм», де він був редакто­ром, Дідицький працював редакто­ром «Слова», створеного на кошти Качковського. Етапною стала вида­на ним анонімно 1866 р. брошура «В один часъ научиться малорусину по великорусски», де він доводив, що українська мова — це одна з вимов єдиної російської мови.

«Народовська» опозиція до «старо-русинського» керівництва виникає

насамперед під впливом з Наддніп­рянської України — Шевченкової по­езії, контактів з літераторами, особ­ливо з Кулішем і Кониським. Після 1864 р. О. Кониський, П. Куліш та І. Нечуй-Левицький починають дру­куватися у Львові. 1867 р. виникає літературний місячник «Правда», але ще раніше, 1862—1864 pp., видаються і зникають невеличкі журнали («Ве­чорниці», 1862—1863 pp.: Ф. Заревич, Д. Тинячкевич, В. Шашкевич, К, Климкович, Н. Вахнянин; «Ме­та» — орган групи «Молода Русь», ре­дактор — молодий письменник К. Климкович, 1863—1864 рр.; «Русал­ка»). Тинячкевич організовує «Гро­мади» серед старшокласників та сту­дентів у.Львові.

Провідним діячем, який зачинав «народовський» рух, був Юліан Лаврівський (1821—1873 pp.), суддя, замолоду учасник Руського Собору і Собору руських учених 1848 р., посол до галицького сейму і віце-маршал сейму. Якщо Качковський був авст-рофіл, то Лаврівський — речник ук-раїно-польської згоди та українофіл-«народовець». 1861 р. Лаврівський засновує «Руську бесіду», 1864 р. — її театр, 1870 р. — стає головою товари­ства «Просвіта» і засновником газети «Основа», яка видавалась 1870— 1872 pp. двічі на тиждень (редакто­ри — Т. Леонтович і К. Климкович). Брати Леонтовичі, старший Теодор і молодший о. Павло, — музиканти і письменники; Павло написав квартет пам'яті митрополита Яхимовича (1865 р.), Теодор — музику на слова Гушалевича «Мир вам, браття», був власником «Основи».

Товариство «Січ» у Відні засноване Анатолем Вахняншом (1841— 1908 р.) 1867 p., наступного року ним же у Львові — товариство «Просвіта», а

1870 р. — співацьке товариство «Тор­бан», Вахнянин, композитор, жур­наліст і політичний діяч, був пізніше послом у парламенті.

До поміркованого консервативно­го націоналізму Лаврівського при­єднуються деякі старі діячі русин­ського руху, насамеред о. Степан Качала (1815—1888 pp.), активний учасник подій 1848 року. Переглядає свої позиції і святоюрська верхівка кліру на чолі з активним митрополи­том Сембратовичем.

Вживаючи тут слово «україн­ський», мусимо мати на увазі, що тоді так на Галичині ніхто не говорив. Од­ностайним було прагнення «зберегти русинство». Як писав Омелян Ого-новський у вірші на честь відкриття українського театру у Львові 1864 p.:

Най тая Муз святиня сповіщає, Що нарід руський сили розвиває, Щоб оказалась слів сих лож сама, Що в руськім місті русинів нема!

Після того, як староруське керів­ництво Руської Ради програло вибо­ри 1879 p., здобувши лише 3 мандати до парламенту, україно-руське «на-родовство» Лаврівського — Роман -чука утверджується на політичній арені.

Першим політичним актом «наро-довства» було видання газети для се­лян «Батьківщина» в 1879 р. під ре­дакцією Юліяна Романчука (1842— 1932 pp.). В грудні 1879 р. за ініціати­вою В. Барвінського відбулася таємна нарада за участю 36 осіб, якою керував Романчук. На проти­вагу «Слову» вирішено видавати га­зету «Діло», щоб «ділом, не словом прямувати до кращого в народі». Го­ловним редактором став В. Бар-вінський, активними співробітника­ми — І. Белей, Ю. Романчук, А. Вах-

нянин. Реально справу зрушив вели­кий грошовий внесок о. С. Качали, який очолив видавничу спілку «Діло». Перше число «Діла» вийшло 1.1.1880 ст. ст. (14.1 н.ст.). Поступово «Слово» було витіснене і 1887 р. при­пинило існування.

У народовському русі значну роль відіграла родина Барвінсьшх — бра­ти Осип (1845—1889 pp.), Олександр (1847—1927 pp.) та Володимир (1850—1883 pp.). Старший Осип був священиком, автором популярної в 80-ті роки драми «Павло Полубо­ток». Середній Олександр в 1868 р. — учитель гімназії в Бережа­нах, 1888 р. — професор учитель­ської семінарії у Львові, під впливом Куліша створює серію підручників для українських шкіл. Саме Олек­сандр Барвінський запровадив фо­нетичний правопис у школах і термін «україно-руський» у підруч­никах. Рішучий противник моск­вофілів, Олександр Барвінський так само послідовно був прихильником угоди з поляками. Наймолодший Во­лодимир, рано померлий, 1868 р. взяв активну участь в організації «Просвіти» і «Рідної школи», редагу­вав «Правду», потім — «Діло». 1880 р. В. Барвінський організував українські народні віча у Львові, де приймалися резолюції у справах становища галицьких українців.

Значний відбиток в історії залиши­ла родина Огоновських — брати Оме­лян (1833—1894 pp.), Олександр (1848—1891 pp.), Микола (1850— 1907 pp.), Петро (1853—1917 pp.) та Іларій (1854—1929 pp.). Філолог та історик літератури Омелян і правник Олександр були професорами уні­верситету, Микола — священиком у Чернівцях, де вів просвітницьку ро­боту; Петро, вчитель Львівської Ака-

демічної гімназії, написав підручник з математики і фізики українською мовою, Іларій викладав там же кла­сичну філологію, багато писав і пере­кладав.

1881 р. відбувся гучний процес Ольги Грабар, що послугував причи­ною повного розриву між «моск­вофілами» і «народовцями». 1881 р. до Львова переїхав Адольф Доб-рянський, закарпатський діяч «ста-рорусинського» напряму; його доч­ка Ольга була заміжня за Емануїлом Грабарем, закарпатцем, послом до угорського парламенту. Ольга Гра­бар була звинувачена в антидер­жавній діяльності, оскільки підтри­мувала зв'язки з антиавстрійськими російськими політичними силами. На лаві підсудних опинились Адольф Добрянський, о. І. Наумо­вич, В. Площанський та інші моск­вофіли. Ольгу Грабар виправдано судом — її зв'язки були суто куль­турно-політичними. Згодом вона виїхала в Росію разом з батьком (її син — славнозвісний художник, академік Ігор Грабар).

1885 р. «народовці» засновують свою політичну організацію — На­родну Раду під проводом Ю. Роман-чука. Народна Рада випустила відо­зву до «русинів галицької землі» й 2 лютого 1888 р. провела свої перші загальні збори, Спочатку це була група інтелігентів, що не мала місце­вих організацій; на її ґрунті постала галицька націонал-демократія.

Етапне значення мала організація 1873 р. Товариства імені Шевченка у Львові. Ініціатором створення то­вариства був старий кирило-ме-фодіївець Д. Пильчиков, діяч пол­тавської Громади, який відвідав Львів і розповів відомій діячці цієї громади графині Милорадович про

перспективи, що їх відкриває ук­раїнському рухові співробітництво з галицькими культурно-політични­ми силами. Графиня Є.І. Милорадо­вич, з дому Скоропадська (вона до­водилася тіткою майбутньому геть­манові), належала до дуже багатої сім'ї; чоловік її був українським дво­рянином сербського походження. Милорадовичі (до них належав та­кож граф Милорадович, убитий на Сенатській площі) дали багатьох діячів української культури. Графи­ня пожертвувала на утворення То­вариства імені Шевченка величезну на той час суму — 9 тис. австрій­ських Гульденів («рейнських золо­тих»). За участю Драгоманова було вироблено статут товариства, за­сновниками якого стали С Качала, Ом. Огоновський, Ю. Романчук, О. Кониський, Д. Пильчиков, Є. Ми­лорадович та інші. Гроші пішли спо­чатку на організацію друкарні. В по­дальшому не припинялись надхо­дження від заможніших прихиль­ників справи з Наддніпрянщини, і на базі видавництва Товариства друкувались кращі твори україн­ського письменства.

Контакти між східними українця­ми і галичанами налагоджувались не просто. Східняків неприємно вража­ло те, що галичани дотримуються ієрархії навіть у своїх клубах і зібраннях. Так, Драгоманов довго не міг зрозуміти в перший свій приїзд до Львова, чому йому не личить сидіти в товаристві «Руська бесіда» в одній кімнаті з молодими людьми («академіками», як звали там сту­дентів), яке приміщення йому го­диться; як і інші приїжджі зі сходу, він відчував небезпеку «рутен-ства» — за його виразом, елементу «вузькодумного, реакційного і ла-

кейськи-кар'єристського». Демокра­тична імперська російська інтеліген­ція з її опозиційністю до уряду та нехіттю до «Табелі о рангах», а особ­ливо українська, з її козацькими тра­диціями ворожості до панськи-адміністративної ієрархії, не прий­мала властивого Заходу пієтету до рангів, посад і авторитетів.

Можна зазначити, що тут східні українці багато в чому не мали рації: пієтет перед високими особами, зви­чайно, властивий німецько-австрій­ському бюрократизованому суспіль­ству, але треба зрозуміти галичан, для яких кожен представник ук­раїнства, який здобув високу освіту і посаду, був предметом гордості і мо­ральною підтримкою. В російській Україні не заведено було в суспіль­стві з демократичними ідеалами гра­ти в карти, в побуті більш-менш освіченої громадськості широко вживана була книжка, всі кошти, які в громадському русі з'являлися, йшли на бібліотеки. В Галичині інтелігенти багато часу проводили в кав'ярнях, не було й того культу кни­ги, який властивий східній громаді. Східні українці якщо не дорікали, то про себе зазначали вузькість та провінційну замкнутість політичних інтересів галичан. У свою чергу, га­личани вели політичне життя в рам­ках конституційної держави, незро­зуміле східнякам, — політика тут ро­билася не у всесвітньому масштабі, вона заторкувала прості й життєві речі. З іншого боку, галичани не сприймали як українську культуру все, що писалося російською мовою, просто тому, що по-російськи не ро­зуміли, а також тому, що у них у Га­личині чітко вирізнялися справи польські, українські, єврейські і німецькі.

А коли вже зовсім розходилися по­гляди й оцінки, так це тоді, коли йшлося про церкву. Традиційні пози­тивістські, антиклерикальні, атеїс­тичні погляди російсько-українських вільнодумців натикалися на той про­стий факт, що в Галичині вся інтелігенція походила з греко-като-лицького священництва або якось була з ним пов'язана. Тільки ради­кальні кола молодої галицької опо­зиції виразно виступали проти кліру, намагаючись усунути священни-цький стан від керівної ролі в духов­ному житті суспільства. Хоча сільська біднота не завжди розуміла оті просвітницькі акції святого отця, збирання грошей на «казету» тощо, на селі вчитель ще не грав незалеж­ної від священика ролі. І провінційна вітальня, де освічені попівни музици-рували на фортеп'яно і велися розмо­ви на культурні та політичні теми, не пасувала до радикальних настроїв.

Галицькі часописи і видавництва, галицькі культурні та політичні ор­ганізації ставали базою для діяльності східноукраїнських учених, письмен­ників, театральних і музичних діячів. У свою чергу, постійна присутність східних українців у культурному житті Галичини була потужним сти­мулом для подолання «рутенства», розвитку культури в цьому краї в за­гальноукраїнському річищі. Цим не вичерпується взаємодія українського Сходу і Заходу. Без самовідданості га­личан, їх безмежної захопленості ук­раїнською ідеєю, їх дисциплінова­ності не було б загальноукраїнського культурного процесу.

§ 5. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ 60—80-х років