ЦЄ СЮЖеТ Про несумісність Христа І С 428.
Цій поезі.' оптимізму романтики протиставлять мотив нездоланної стіни між світом і сильною особистістю, приреченою на самотність. Як Мефістофель веде Фауста через таємниці вічності, подібно до героя Данте, так у Байрона Люцифер веде Каїна через таємницю смерті й вічності. Романтик Байрон протиставляє «древо пізнання» «древу життя»; першолюдина обрала древо пізнання, а слід було обрати древо життя. Що істина є благо, каже у поемі саме Люцифер, а йому суперечить жінка Каїнова, яка говорить, що істина несе нам тільки біди. Колізія «знання — віра» розв'язується в оригінальний спосіб: вірі Байрон протиставляє не знання, а сумнів. Саме сумнів веде Каїна до трагічної самотності. Характерно, що серед ідеалів XIX ст. ми не знайдемо таких, що передвіщали б прихід «світлого капіталістичного майбутнього», бу- дували б «вертикаль» прийдешнього ринкового суспільства високого добробуту. Хіба що утвердження в англійській економічній літературі першої половини XIX ст. класичної концепції Адама Сміта можна вважати таким опосередкованим визнанням ідеї «економічної людини». Тема добробуту належить до грубої буденності життя, романтизм і його антипод — просвітницький класицизм є наслідком пошуків системи цінностей, які визначали б у буденності якісь устремління вгору. На формування таких концепцій, спрямованих у майбутню перспективу, найбільший вплив у XIX ст. справляла німецька філософія, звана класичною. У Шеллінґа і Геґеля маємо відповідно романтичний і класичний варіанти німецького ідеалізму. При цьому у Геґеля держава виявляється на вищому, а особа — на початковому, нижчому щаблі розвитку духу в сфері права й моралі; державний інтерес повністю поглинає інтерес особистий і протистоїть як розум історії романтичним апеляціям до «духовних першоджерел і народних витоків». Росія:
|
породженої ним корисливої і фанатичної церкви. Тема відчуження, невіддільності добра і зла гранично точно опрацьована у «Фаусті», особливо в другій його частині, написаній уже в кінці 20-х років, незадовго до смерті поета. Мефістофель, диявольська зла сила, що стоїть між Фаустом з його високими задумами та реальністю, вносить хаос у життя, спотворює вкладене Фаустом в його справу добро, і той гомін робіт, який ввижається Фаусту в його останні хвилини відгомоном величної всенародної праці, насправді є скреготом лопат його могильників-Лемурів. І все ж Фауст перемагає, Мефістофе-лю не вдається забрати його душу після смерті, добро виявляється сильнішим, ніж так тісно з ним поєднане зло!
