Нові вищі навчальні заклади і центри культури

З початком реформи освіти знову постало питання про відкриття уні­верситету в Україні, про який ук-

В. Боровиковськ Портрет Д-П. Трощинськ 1819 р.

ІП. Капніст.

"равюра

■інця XVIII ст.

раїнське дворянство давно мріяло і якого царська влада так не хотіла. Проблема університету була гос­трою ще й тому, що з аналогічними проханнями до уряду зверталося і польське дворянство.

Після поділів Польщі у поляків ли­шилися в Кракові — Головна корон­на школа (колишній Яґєллонський університет) та у Вільнюсі — Голов­на литовська школа (колишній університет Стефана Баторія). У Львові існував ліцей, 1817 р. реор­ганізований в університет з німе­цькою мовою викладання. В Росії польські освітні діячі добилися відновлення університету у Віль­нюсі з польською мовою викладан­ня (1803 р.) і створення в Кременці Вищої Волинської гімназії (1805 p.), з 1819 р. перетвореної на ліцей. 1808 р. організовано Королівський Варшавський університет. Домага­лися поляки і в Києві відкрити ви­щий навчальний заклад; 1809 р. на базі Головного народного училища на Подолі було відкрито Першу

Київську гімназію, яка через два п₀_ ки одержала статус вищого навчаль­ного закладу і була переведена в Кловський палац. З початку рефор­ми освіти стало ясно, що утворення університету в Україні неминуче, і Олександр вирішив організувати його в Харкові. Ініціатором створен­ня Харківського університету був місцевий поміщик В.Н. Каразін.

Василь Назарович Каразін (1773

1842 pp.) походив із сім'ї емігранта з Дунайських князівств, чи то грека, чи то болгарина; він вважав себе ук­раїнцем. На час приходу до влади Олександра він служив у Петер­бурзі канцеляристом, був колегою Сперанського. Каразін написав проект реорганізації системи освіти в імперії, конверт без підпису по­клав на столі в імператорському кабінеті; Олександр, захоплений анонімним автором, розшукав і на­близив його до себе. Каразін нале­жав до вузького кола авторів освітньої реформи. У Харкові він знайшов активну підтримку серед місцевого дворянства і заможних міщан. Повернувшись з тріумфом і великою сумою зібраних грошей в Петербург, Каразін несподівано відчув різку зміну ставлення царя, якому ентузіазм Каразіна просто набрид. Досить грубо Каразін був відправлений у відставку, але не міг змиритися з крахом, нічого не ро­зумів і продовжував закидати царя новими проектами, незважаючи на застереження придворних. Згодом Каразін був навіть заарештований.

На роботу в університет Каразін запросив багатьох відомих людей, зо­крема Й-В.Ґ. Гете, П.С. Лапласа та Й.Г. Фіхте. Навіть ті, хто приїхав, за­безпечили університету високи рівень викладання. З Ієни, що була

тоді одним із центрів європейської гуманітарної культури, в Харків за рекомендацією Гете і Шіллера при­їхав Йоган Баптіст Шад (1758— 1834 p.), філософ хоча й не дуже оригінальний, але принаймні прина-лежний до німецької інтелектуальної еліти. На викладання математики з Петербурга запрошено Т.Ф. Осипов-съкого (1765—1832 pp.). Осипов-ський, випускник Володимирської семінарії, працював у столичному пе­дагогічному інституті; як математик він належав до школи, залишеної в Росії Ейлером, читав курс математи­ки та небесної механіки на рівні най­кращих світових досягнень. Врахову­ючи, що підручників не було і Оси-повському доводилося писати все са­мому, його переклад «Небесної ме­ханіки» Лапласа і курси дифе-ренційного, інтегрального та варіа­ційного числень були унікальними в Російській імперії. З 1813 р. Т.Ф. Оси-повський був ректором Харківського університету.

Попередником Осиповського на посаді ректора був професор фізики з доброю європейською освітою 0.1. Стойкович (1764—1832 pp.), за походженням серб. Він запросив до Харкова свого земляка А.І. Дудрови-ча, який став не дуже здібним, але ду­же переконаним послідовником Ша-А^а- 3 приходом Осиповського на посаду ректора традиційна для Російських установ тих часів ворож­неча між «руськими» і «німцями» на-

Ула іншого вигляду — протистоян­ня природничників і філософів-гу-мадітаріїв. Осиповський розцінював німецьку філософію як «фантазию

⁰ преимуществу» і часто демонст­рував свою до неї зневагу. Між тим, ^гальна ситуація змінилася з при-аченням князя О.М. Голіцина на

посаду міністра освіти і віро­сповідань, а одного з його найближ­чих соратників Я.З. Корнєєва — на посаду попечителя Харківської нав­чальної округи. Корнєєв почав пе­реслідувати Шада за його книгу «Природне право» (1814 p.). He підтриманий природничниками, Шад був змушений покинути межі імперії. Викладання «природного права» в Росії було заборонене.

Помста філософів не примусила довго на себе чекати. 1820 р. ректор Осиповський висунув на отримання кандидатського ступеня талановито­го студента-математика М.В. Остро-градського. Дудрович запротестував у зв'язку з тим, що Остроградський, як і деякі інші студенти, не слухав курсу філософії, а, отже, не ро­зуміється і в законі Божому. Оси­повський на це відповів, що студенти не слухають філософії, «потому что не понимают из оной ничего, а вы­учивать слова наизусть они не распо­ложены»*. За умов, коли діяв цирку­ляр Голіцина, що вимагав зробити Святе письмо засадовим стосовно викладання всіх дисциплін, справа Осиповського була безнадійною. Ос-троградському ступеня не дали, Оси­повського відправлено 1821 р. у відставку. Остроградський же поїхав у Париж, де був оцінений надзвичай­но високо, повернувся 1828 р. вже не на Україну, а в Санкт-Петербург, де був професором і академіком. Ми­хайло Васильович Остроградський (1801—1861 pp.), родом із Кобеля­цького повіту, математик світової ве­личини, і Віктор Якович Бупяков-ський (1804—1889 pp.), родом із Бара на Поділлі, теж з паризькою освітою, разом із росіянином П.Л. Чебише-вим заснували в Російській імперії власну математичну школу.

■ Див.: Чириков С.С. Тимофей Федорові Осиповский // Русская старина. — 1876. —

Вып. IX—XII. — Т. XVII. — С. 483.

Шевченко.

утрет

О. Максимовича.

59 р.

учителів, які з ним приїхали. Це була єдина школа, в якій не припинилось викладання природного права.

1826 р. 1С. Орлай виїхав на нову по­саду — директора ліцею в Одесу, а че­рез деякий час гімназію сколихнули події, що почалися з доносів виклада­ча політичних наук Білевича, теж за­карпатця. Донос стосувався не дозво­леної правилами російських шкіл ор­ганізації шкільних вистав, але швидко переріс в дискусію про природне пра­во у формі доносів реакційної части­ни вчителів і виправдань прогре­систів. Особливу підозру у донощиків викликала обстоювана учителем Білоусовим теза про те, що «людина має право на свою особистість, тобто вона має право бути такою, якою при­рода створила її душу і тіло, і тому гідність розумної природи в чуттєво­му світі являє непорушність особис­тості». З погляду блюстителів засад, крамола полягала вже в посиланні на право власної особистості, що запере­чує «будь-який послух перед зако­ном», а посилання на розум прини­жує віру. Справа закінчилась 1830 р. втручанням царя Миколи І. Гімназію було перетворено на ліцей природни­чого напряму.

Ліцей підвищеного типу заснова­ний 1817 р. в Одесі; на честь градона­чальника Одеси і генерал-губернато­ра Новоросійського краю А.Е. Рі-шельє дю Плессі він був названий Рішельєвським. Викладання в ньо­му велось французькою мовою до 1820 року.

Повстання 1831 р. мало трагічні наслідки для долі польської культу­ри. Після придушення повстання цар Микола вжив нових рішучих за­ходів щодо подальшої русифікації краю. Закрито було всі польські вищі навчальні заклади — універси­тети у Варшаві й Вільнюсі та ліцей у Кременці. На противагу було вирішено на базі Кременецького ліцею відкрити в Києві російський університет, що й було зроблено 1834 р. в складі одного факультету — філософського з відділеннями істо-рико-філологічним та природничо-науковим; наступного року утворе­но ще юридичний факультет, а 1841 р. — медичний. Першим ректо­ром став Михайло Олександрович Максимович (1804—1873 pp.). Він був ректором всього рік, потім — де­каном філософського факультету, 1845 р. пішов у відставку і жив у себе на хуторі Михайлова гора біля с Прохорівки під Каневом. За фа­хом — ботанік, автор однієї з пер­ших природничо-наукових популяр­них книг, Максимович за спряму­ванням своїх найглибших інтересів був пристрасним шанувальником історії і культури українського наро­ду і залишився в ній як видатний історик і фольклорист. Ще в Москві він видав збірки «Малоросійські пісні» (1827 p.), «Українські народні пісні»(1834 p.), альманахи «Денни­ца», в Києві — три альманахи «Киев­лянин» та «Історію давньої руської

словесності» (1839 p.). Ці яскраві праці визначали напрям інтелекту­альних інтересів перших часів робо­ти Київського університету.

В часи, коли університети та вищі гімназії стають центрами європеїзо­ваної культури в Російській імперії, духовні академії і семінарії продов­жують відігравати велику роль. Ду­ховні заклади були більш демокра­тичними за своїм складом, до­ступнішими для здібних юнаків із простого люду. Іннокентій Борисов, переведений з посади інспектора Петербурзької духовної академії ректором у Київську 1830 р., застав тут те ж філософське збудження в середовищі студентів, що й у Петер­бурзі. Всі найвизначніші пропаган­дисти німецької ідеалістичної філо­софії в Росії і в Україні вийшли з се­редовища духовних семінарій та академій. Це стосується і Київської духовної академії.

Першим значним пропагандистом Шеллінґа в Росії був Д.М. Кавушик (Велланський, 1774—1847 pp.), родом із Борзни, випускник Київської ака­демії, який слухав лекції Шеллінґа в Німеччині. Професор медико-хірургічної академії в Петербурзі, Велланський читав природничі дис­ципліни в такому загальнофіло-софському стилі своїх німецьких учителів, що навіть в ту епоху, ще не­знайому з лабораторними заняттями і експериментами, здавався немило­сердно умоглядним. З Києва вийшов професор Петербурзької духовної академії В.М. Карпов, відомий своїм перекладом Платона. Після закін­чення Київської академії професо­ром філософії в університеті (1834— ¹⁸⁵0 pp.) був ОМ. Новщький, автор ершої в Росії книги з історії філо-^с°фії; його наступник — С.С. Гого-

цький, професор філософії в Київській академії (1841 —185 pp.) та Київському університеті (з 1851 р.), автор першого в Росії філософського словника, прихильник і своєрідний інтерпретатор філософії Гегеля. З Київської академії вийшов /. Міхне-вич, який читав філософію в Рі-шельєвському ліцеї. Нарешті, недо­статньо досліджений вплив на Кири-ло-Мефодіївське товариство П.С. Ав-сенєва (1810—1852 рр.), «смиренного філософа», який, будучи професо­ром, прийняв постриг і став архіман­дритом Феофаном.

§ 3. ТРАДИЦІОНАЛІЗМ І РОМАНТИЗМ

«Історія русів»

Рукопис під назвою «История ру-сов или Малой России. Сочинение Георгия Кониского, Архиепископа Белорусского» знайдено вперше, очевидно, 1828 р. в бібліотеці м. Гри­нева Стародубського повіту Черні­гівської губернії; невідомо, чи це був автограф, оскільки існували і раніші списки — і 1817, і 1814 років. Руко­пис став дуже поширеним десь із тридцятих років; досить швидко бу­ло встановлено, що це одна з чис­ленних в ту епоху містифікацій — написаний він значно пізніше, ніж сам себе датує (1769 p.), і автором його не міг бути Кониський.

«Історія русів», безумовно, пов'я­зана з Новгород-Сіверським гурт­ком. Чи були її авторами батько й син Полетики (Полетика-старший був учнем Георгія Кониського і лис­тувався з ним), чи, як вважає В. Шев-

чук, Андрій Худорба, а чи вийшла вона з маєтку Михайла Миклашев­ского — поза сумнівом її походжен­ня з того кола української старшини, яке пов язане з Глухівськими геть­манськими канцеляріями та архіва­ми Малоросійської колегії, збирача­ми старовини, що були натхненні ідеями самостійного витоку і зна­чення козацької рицарської гілки імперського дворянства, продовжу­вачами ідейно-політичної традиції Переяславскої угоди, які не забува­ли, що це мала бути саме угода.

Рукопис псевдо-Кониського має ту особливість, що він є псевдо-історією. Легкість, з якою автор оперує нібито фактами, напівлеген-дарний характер всієї історичної розповіді дали підставу визначити жанр «Історії русів» як твору радше літературного, ніж історичного. «Історія русів», будучи, звичайно, підробкою, все ж не уподібнюється літературному творові. Вона напи­сана в жанрі козацьких літописів, які теж недостатньо вірогідні в дета­лях, некритично користуються чут-

ками і історичними легендами. Що ж до псевдо-Кониського, то він свідомо творить ідеологію, викорис­товуючи для цього історичний ма­теріал так, як він його бачить, не зу­пиняючись перед дуже вільною по­дачею власних версій реальної історії.

Варто нагадати, що «Історію держа­ви Російської» М. М. Карамзін писав з 1816 по 1829 р., і що тоді було чима­ло читачів, невдоволених надмірною, як їм здавалось, прив'язаністю до фактів, несміливістю в їх «творенні». Такі були тодішні запити до історії, так формувалась культура історично­го дослідження.

«Історія русів» була опублікована О. Бодянським 1846 року. Більше російською мовою, мовою оригіна­лу, вона не видавалась; український переклад вийшов у Нью-Йорку 1956 р. і в Києві 1991 р. (передмова В. Шевчука, переклад І. Драча). Су­часник згадує, що списки «Історії» мали «характер якоїсь таємничості; читаючи її, зачиняли в кімнаті двері»*. Що ж було таємничого і не-дозволеного в цьому творі, який справив таке враження на читачів першої половини століття і потім на­довго зник з читацького горизонту?

Історична концепція псевдо-Ко­ниського виходить із єдності історії «Малої Росії» з історією «всієї Росії»■ Сам термін «Україна» неприйнят­ний для автора, він вважає введення цієї назви польською інтригою. В центрі історичної оповіді — події Хмельниччини, і автор неприховано захищає ідею об'єднання Росії та «Малої Росії». Нещастя, які випали на долю «русів» після входження Ук­раїни до Росії, він схильний навіть пояснювати інтригами поляків, не-родовитих українців та євреїв, що

обманом проникли до козацької верхівки: поляки «спроквола ввій­шли знову у всі уряди і командуван­ня Козацькі і... забули і затьмили врешті-решт те, що вони є зайдами в землі чужій... їм позаздривши і при­ревнувавши багато із природних Малоросіян, а особливо із попо­вичів, котрі вибились у чиновники завдяки інспекторіям, пристали до їхньої системи... А до сих ще пре-многії виниклі з Жидівства, змушені хреститися в час минулих над ними масових вигублень, і поверстані в Шляхту відомим про перехрестів статутовим артикулом склали, на­решті, із помішання всіх язиків і порід єдиний бич для Козаків і всіх Малоросіян»'. Традиція етнічної чис­тоти підтримується, на думку авто­ра, становою структурою суспіль­ства «русів». При цьому козацтво для нього — прямий продовжувач військово-політичної еліти Київ­ської Русі (навіть термін «козаки» він виводить із «козари»-«хазари»). Згідно з офіційною царистською історіографією, розставлені і всі оцінки гетьманів, поділених на «доб­рих» і «поганих» залежно від їх став­лення до Росії.

Що ж було в «Історії русів» небез­печного з офіційної точки зору?

Безпосередньо причиною невдово­лення ортодоксальних російських патріотів було те, що в книзі не при­ховувалися факти грубого знущання Царської влади з «Малоросії», що в ус­та противників союзу з Росією, в тому числі Мазепи, вкладались промови і аргументи, малоприємні для імперії, ґак, Мазепа, який характеризувався різко негативно («мерзенний задум той породила в ньому пекельна злоба ^За особисту образу свою»), промов­те Досить розумні речі: «Ми стоїмо

тепер, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не вибе­ремо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою мо­нархи, що наблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм наро­ди терплять уже і ще перетерплять бе­зодню лиха незмірну, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя. Обид­ва вони, через свавільство своє і при­власнення необмеженої влади, подоб-ляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи ко­ли спороджувала»".

Справа, проте, не тільки в тому, що в тексті є небажані висловлю­вання неприємних і неприйнятних, з офіційної точки зору, осіб. Загаль­на концепція твору полягає в тому, що Україна уклала з Росією угоду з власної доброї волі. А, отже, у ви­падку, коли інша сторона цієї угоди не дотримується, то Україна може вчинити так само, як вчинила з Польщею, якій теж служила вірно і віддано, доки не була нею зраджена. Обґрунтування своє ця позиція зна­ходить у промові, нібито проголо­шеній Хмельницьким: «Всі народи, що живуть у світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть най­нижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немов­лят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих чле­нах їх». У такий спосіб обґрунтова­не «природне право», спрямоване у цьому випадку проти поляків, які «вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови і віросповідання нашого; залиша­ється при нас саме життя, але й те

ненадійне і нестерпне самим нам»*. Але така логіка природного права на честь, власність, свободу і життя не­минуче веде до сумнівів у тому, що союз України і Росії вищими силами визначений як вічний.

Через століття, коли з'явились перші обґрунтування державної не­залежності України, вони посила­лись саме на те, що Росія не дотри­мується Переяславських угод. Ця міна була закладена вже в «Історії русів», чому, можна думати, автор і сховався за псевдонімом.

В «Історії русів» бачимо прояви етнічної обмеженості, або, краще сказати, національного консерва­тизму; з натяками на етнічну нечис­тоту козацької верхівки пов'язані і соціальні орієнтації — не випадково в «Історії» неодноразово даються негативні характеристики плебеям-заиорожцям. Проте автор не прихо­вує фактів геноциду в роки Хмель­ниччини і не виправдовує їх. Пев­ний національний консерватизм слугує іншим цілям: в «Історії русів» яскраво зображено лицарську муж­ність і героїчну самовідданість ко­зацької військової еліти «русів». І хоча й тут не обійшлось без легенд, можна сказати, що загалом картина безстрашної і нескінченної війни козацтва за свободу своєї вітчизни була правдивою. Ця романтична картина разом з терпким присма­ком чогось волелюбного і тому забо­роненого, і притягувала читача пер­шої половини століття.

Надзвичайна популярність «Історії русів» на початку XIX ст. свідчить про те, що в ортодоксальному царистсько­му світогляді нового українського дво­рянства, в його готовності увійти до складу дворянства всеросійського бу­ла певна недомовленість і кон-

венціональність. Нащадки козацької старшини неначе залишали за собою право на власну військово-аристокра­тичну традицію і вимагали до неї сер­йозного ставлення.

Іван Котляревський та його «Енеїда»

Десь приблизно в ту пору, коли пи­салася «Історія русів», над своєю «Енеїдою» в Полтаві працював Кот­ляревський. Без його згоди і відома перші три частини «Енеїди» надруко­вано в Санкт-Петербурзі 1798 p., че­рез десять років — другим виданням. Згодом наступного, 1809 p., І. П. Кот­ляревський видав там же, в Петер­бурзі, перші чотири частини твору (повний текст із 6-ти частин опуб­ліковано після його смерті, 1842 р.).

Іван Петрович Котляревський (1769—1838 pp.) був корінним пол­тавчанином, за винятком років війської служби та служби домашнім учителем жив у Полтаві безвиїзно, мав там досить велику, але просту, майже селянську хату поряд з нинішнім центром міста, на горбку над Ворсклою. Він був сином канце­ляриста, сам після духовної семінарії служив канцеляристом і належав до «канцеляристської» староукраїн­ської культури. Почав він писати «Енеїду», коли йому було років двад­цять п'ять, писав довго і видати час­тину наважився лише у сорок років. Після цього в житті Котляревського був істотний епізод: він брав участь у формуванні козацького війська (ініціатива, як згадувалось, належала близькому до автономістського гурт­ка Миклашевському), командував полком і одержав звання майора.

Ще до Рєпніна Котляревський був у Полтаві відомою і поважаною лю-

диною; будучи майором, Котля­ревський водночас був і директором театру. З прибуттям до Полтави кня­зя Рєпніна культурне життя пожва­вилося, роль Котляревського зросла. Він входив до того гуртка чиновників та інтелігентів, які створили 1818 р. в Полтаві масонську ложу «Любові до істини». Магістром ложі був службо­вець канцелярії Рєпніна М. Новиков, його заступником — С. М. Кочубей, колишній предводитель дворянства, родич відомого графа Віктора Павло­вича, одним із наглядачів — госпо­дар Качанівки В.В. Тарновський, а І.П. Котляревський обіймав посаду, що називалась вітія. Того ж року Котляревський написав для очолю­ваного ним театру, в якому він сам був і актором, дві українські п'єси: «Наталка Полтавка» та водевіль на мандрівний сюжет «Москаль-чарів-ник». Для того, щоб пустити п'єси в театри у межах генерал-губернатор­ства, достатньо було дозволу князя М.Г. Рєпніна, і Полтавський театр став першим, де почалися вистави українською мовою.

Важко переоцінити роль, яку відіграла скромна і непретензійна «Наталка Полтавка» в історії україн­ської культури. За нею пішли україн­ські п'єси, водевілі, навіть опери та оперети Г. Квітки-Основ'яненка, В- Гоголя, С. Писаревського, нарешті, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, що за­клало підвалини українського теат­рального репертуару XIX століття. Можна сперечатися, що справило оільший вплив на українське куль­турне життя того століття — «Натал­ка Полтавка» чи «Енеїда». Проте як літературне явище «Енеїда» на поря­док значущіша і самобутніше.

За своїм жанром, як зазначається в Літературі, «Енеїда» належить до дав-

нього бурлеску, тобто до «знижено­го» і сміхового виконання «високої» теми. Найчастіше при цьому гово­риться про пародійний характер бур­леску. Як підкреслював М.М. Бахтін, при цьому залишається незро­зумілим, на кого тут пишеться па­родія. Чи є «Енеїда» пародією на зна­менитий твір Верґілія? Якщо ні, то що ж тоді пародіює Котляревський? Плутанина виникає з моралізатор­ської і політизованої естетики, для якої якщо є сміх, то автор обов'язко­во когось чи щось висміює, картає і бичує. Поза всяким сумнівом «Енеїда» Котляревського належить до численних сміхових, «низьких» переспівів класичного Верґілієвого твору, що починаються в Європі XVII ст. і продовжуються протягом усього XIX століття (остання «Енеїда навиворіт» з'являється в Росії наприкінці XIX ст.).

Посмішку викликає вже перша фраза: «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак». Для бага­тьох читачів уже цього достатньо —

^г. Шевченко.

їудинок

.П. Котляревського

■ Полтаві. 1845 p.

далі йде повторення сміхового зіставлення образного ряду високо­го римського епосу з побутовим і простонародним українським об­разним рядом. Щоб оцінити харак­тер цього зіставлення, треба знати не тільки переспів Котляревського, а й оричнал Верґілія. В ті часи Верґіліп знала кожна освічена люди­на — це був чи не найпопулярніший римський автор, його читали лати­ною; сьогодні ми можемо скориста­тися вже й чудовим перекладом на українську мову М. Білика під ре­дакцією Б. Тена. Отже, початок по­еми у Верґілія звучить так:

Ратні боріння й героя вславляю,

що перший із Трої, Долею гнаний, прибув до Італії,

в землі лавінські. Довго всевишня по суші і морю

ним кидала сила, Бо невблаганна у гніві Юнона

була безпощадна. Досить натерпівся він у війні,

поки місто поставив, Переселивши уЛацій богів,

звідки рід був латинський, Родоначальники Альби й мури

походили Рима. Музо, про всі ті причини згадай нам,

чию він образив

Волю божисту і що так богів засмутило, Що навіть мужа такого побожного

змусила стільки Витерпіть бід і пригод;

чи такі вже боги невблаганні?

У Котляревського той самий поча­ток звучить так:

Еней був парубок моторний І хлопець хоч куди козак, Удавсь на всеє зле проворний, Завзятіший од всіх бурлак. Но греки, як спаливши Трою, Зробили з неї скирту гною, Він, взявши торбу, тягу дав; Забравши деяких троянців, Осмалених, як гиря, ланців, П'ятами з Трої накивав.

Він, швидко поробивши човни, На синє море попускав, Троянців насаджавши повні, І куди очі почухрав. Но зла Юнона, суча дочка, Розкудкудакалась, як квочка, Енея не любила — страх; Давно уже вона хотіла, Його щоб душка полетіла К чортам і щоб і дух не пах.

Як бачимо, повторення у сміховому варіанті теми Верґілія досить близьке до оригінального тексту і відріз­няється не тільки умисно-вульгарною стилістикою, а й сучасним і цілком «високим» за розміром і культурою рими віршем. Для майбутнього «Енеїди» Котляревського чи не вирішальним стала саме та обстави­на, що вірш її, легкий, невимушений, насичено-образний по-народному і зовсім не сміховий, поклав початок сучасній українській поезії. Сміховий ефект, отже, досягається не тільки подвійним, але й потрійним зістав­ленням: героїко-епічного латинського

Енея з сучасною культурою та прос­тонародним і грубим жартом.

Та обставина, що «Енеїда» Верґілія була знайома тодішньому освіченому українському читачеві, має бути врахована і при огляді тво­ру загалом. Сьогодні мало хто може відповісти на запитання, який у «Енеїди» Котляревського сюжет, чим вона закінчується. А у твору є сюжет, і він дублює сюжет Верґілія.

Верґілієва «Енеїда» — етногене-тична легенда: там розповідається про звитяжні дії родоначальника римлян, засновника римського на­роду і римської держави. Централь­ною темою є тема долі, що фор­мується в боротьбі між різними бо­гами, а у вирішальний момент Юпітер-Зевс дає герою самому виз­начити майбутнє у чесному двобої з Турном. Доленосна подорож з су­путніми нескінченними війнами та боротьбою з природними лихами проходить і через підземне царство. Еней — один із щасливців античної міфології, які побували в царстві мертвих і вийшли звідти живими; він одержує там благословення від батька, пророцтво якого служить йо­му опертям у боротьбі за майбутнє.

Хоч подорож по «тому світові» у Верґілія не має такого самостійного значення, як у Данте, опис царства Плутона, його п'яти зон Верґілієм є також характеристикою людського світу, людських чеснот та гріхів з висоти містичного лету. Картини мандрів Енея сповнені соковитих деталей, в тому числі є і описи бен­кетів, але переважно це — «пири»-битви, з детальними картинами то­го, куди увійшов спис чи меч і звідки він вийшов.

У «низькому» українському варі­анті все набуває іншого смислу.

Оповідь перетворюється на звичну для київського спудея комбінацію своєї і латинської мови і образності. За тиждень по прибутті на землю Латина Енеєві троянці «так латину взнали, / що вже з Енеєм розмовля­ли/ і говорили все на ус: / Енея зва­ли Енеусом, / уже не паном — домінусом, / себе ж то звали — тро-янус». Є в поемі і відверто карна­вальна нісенітниця — «борщів як три не поденькуєш /, на моторошні засердчить; / і зараз тяглом закиш-куєш, / і в буркоті закендюшить» і так далі. Підкреслена цими мовними пасажами дворядність образної мо­ви — це карнавалізація героїко-епічного світу римської «Енеїди». Сенс такої карнавалізації стане більш зрозумілим, якщо ми зга­даємо, яку роль римський образно-символічний ряд відігравав у куль­турі класицизму.

Позбувшись серйозного легендар­ного значення, сюжет про приїзд троянців до Лаціуму та їх перемогу над місцевим царем Турном не втра­чає сенсу, а набуває типово карна­вального змісту: загибеллю карна­вального царя завершується будь-який карнавал, вбивство Турна Енеєм перетворюється на карна­вальне ритуальне убивство. Подо­рож Енея з його «обірваними, мов гиря, ланцями» по світу має не стіль­ки героїчний, скільки комедійний характер, бо хоч би де вони опиня­лися, одразу ж починають залицяти­ся до місцевих молодиць і нестрим­но й буйно бенкетувати. В мораліза­торському тлумаченні твору Котля­ревського як сатири на вади сучас­ного йому суспільства центральне місце посідає опис відвідин Енеєм потойбічного світу, де він бачить справедливу кару за гріхи і вислов-

лює нібито соціальний протест. У ви­данні «Енеїди», блискуче ілюстрова­ному Д. Базилевичем, зображено як у картинах пекельних мук, так і в картині райського блаженства чле­нів Спілки радянських художників України. З однаковим успіхом мож­на було б твердити, що Д. Базилевич висміював пороки радянських митців.

У пекло український Еней потрап­ляє саме так, як це він мав би зроби­ти згідно з народними уявленнями: «густий пройшовши дуже ліс», він побачив, що «на ніжці курячій стоя­ла / то хатка дуже обветшала / і вся вертілася кругом», а з хатки «вийшла бабище старая, / крива, горбатая, су­хая, / запліснявіла, вся в шрамах; / сіда, ряба, беззуба, боса, / розхрис­тана, простоволоса, / і, як в намисті, вся в жовна.:». Казкова баба-Яга, на яку перетворилася пророчиця Сівіл-ла, веде Енея в дещо модернізовані пекло і рай, описані однаково з гумо­ром. При цьому в пеклі зустрічають­ся всі, і опис його нагадує ярмарок: «Там всі невірні і христьяне, / Були пани і мужики, / Була тут шляхта і міщане, / І молоді, і старики; / Були багаті і убогі, / Прямі були і криво­ногі, /Були видющі і сліпі, / Були і штатські, і воєнні, / Були і панські, і казенні, / Були миряни і попи».

Грішні всі, грішний світ люд­ський, для гріхів панських знайдено своє слово, як і для гріхів чинов­ницьких та інших. Протиставлення грішників праведникам навряд чи можна приймати всерйоз. Для ха­рактеристики раю достатньо згада­ти одну фразу: «Ні холодно було, ні душно, / а саме так, як в сіряках, / І весело, і так не скучно, / на велико-дних як святках». Опис райського блаженства вартий цитати:

Сиділи, руки поскладавши, Для них все празники були; Люльки курили, полягавши, Або горілочку пили, Не тютюнову і не пінну, Но третьопробну, перегінну, Настояную на бодян; Під челюстями запікану, І з ганусом, і до калгану, В ній був і перець, і шапран.

І ласощі все тілько їли, Сластьони, коржики, стовпці, Варенички пшеничні, білі, Пухкі з кав'яром буханці; Часник, рогіз, паслін, кислиці, Козельці, терен, полуниці, Крутії яйця з сирівцем І дуже вкусную яєшню, Якусь німецьку, не тутешню, А запивали все пивцем.

У цій повній гумору апетитній кар­тині райського блаженства — секрет не тільки стилістики, а й всього сенсу «Енеїди» Котляревського. Якщо у Верґілія поема сповнена нату­ралістичних описів побоїщ, що ма­ють увінчатися торжеством Риму над світом, то у Котляревського маємо натуралістичний, буйний, якийсь ру-бенсівський опис життєвих радощів, що скидаються радше на нехитрі, не­вибагливі мрії мандрівників по тер­нистих шляхах життя. Згодом з'я­виться чимало етнографічних описів України, в тому числі й української кулінарії; «Енеїда» й тут має серйозне наукове значення як джерело, але, по сугі, це не ілюстрації і не описи — це картини життя, через яке проходять чи хотіли б пройти Еней з земляками. А конфлікти вищих сил, від яких за­лежить доля людська, нагадують пізнішу «Кайдашеву сім'ю».

Поема «Енеїда», з якої почина­ється нова українська літературйі

немов би написана на берегах кла­сичного твору римської літератури, як писалися на берегах священних текстів грубі «ченецькі жарти». Ав­тор ніби переповідає слухачам зміст героїчної епопеї Верґілія, спускаю­чись до їхнього розуміння, — та так, що і переповідач, і слухачі вмирають зо сміху. Бо ці нібито маргінальні простаки читали поему в оригіналі, знають смак золотої латини, і тому можугь оцінити результат опускан­ня римської героїки в низову по­всякденну культуру свого націо­нального буття. Переповідач про­довжує з дуже серйозним виглядом; місцями, коли він говорить про мужність і відданість батьківщині своїх земляків, чи то пак Енеєвого мандрівного воїнства, він і справді серйозний.

У результаті поема Котляревського начебто втрачає цілісність, наявну у етногонічній героїчній легенді рим­лян. Сміхове начало знімає сюжетно-змістову напруженість, все розпа­дається на окремі картини, поєднані лише темою мандрів. Та й мандри втрачають той раціонально-повчаль­ний характер, який вони мають в чис­ленних модифікаціях сюжету блуд­ного сина. Згідно з естетикою карна­валу, сміховий простір неорганізова­ний, це світ хаосу, що протистоїть звичному порядку, світ «навиворіт». Сукупність картин, змальованих «Енеїдою» Котляревського, нагадує радше яскравий літній ярмарок де-небудь в Ізюмі чи Сорочинцях (при­гадаємо, що в «Ізюмському ярмарку» У гетьмана Розумовського актори го­ворили теж не по-нашому, щоправда, не латиною, а по-французьки). Ми оачимо і тих «троянців»:

Педька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма і Харка,

Леська, Олешка і Сізьона, Пархома, Іська і Феська, Стецька, Ониська, Опанаса, Свирида, Лазаря, Тараса, Були Денис, Остап, Овсій 1 всі троянці, що втопились, Як на човнах з ним волочились, Тут був Вернигора Мусій.

Жидівська школа завелася, Великий крик всі підняли, І реготня де не взялася, Тут всяку всячину верзли; Згадали чорт знає колишнє, Балакали уже і лишнє І сам Еней тут розходивсь...

Отаким «великим криком» і «ре­готнею» обернулося наше спілку­вання з предками завдяки великому переповідачеві, який так майстерно зіграв простачка в тому яскравому ярмарковому театрі, яким стала грізна римська легенда, спущена з літературних латинських небес на літературну полтавську землю. На місце виміряної гекзаметрами кла­сичної й класицистської цілісності прийшов все-таки не хаос — при­йшла якась внутрішня цільність ни­зового життя, просякнутого відчут­тям свободи.