Студопедия — Нові вищі навчальні заклади і центри культури
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Нові вищі навчальні заклади і центри культури






З початком реформи освіти знову постало питання про відкриття уні­верситету в Україні, про який ук-


В. Боровиковськ Портрет Д-П. Трощинськ 1819 р.


ІП. Капніст.

"равюра

■інця XVIII ст.


раїнське дворянство давно мріяло і якого царська влада так не хотіла. Проблема університету була гос­трою ще й тому, що з аналогічними проханнями до уряду зверталося і польське дворянство.

Після поділів Польщі у поляків ли­шилися в Кракові — Головна корон­на школа (колишній Яґєллонський університет) та у Вільнюсі — Голов­на литовська школа (колишній університет Стефана Баторія). У Львові існував ліцей, 1817 р. реор­ганізований в університет з німе­цькою мовою викладання. В Росії польські освітні діячі добилися відновлення університету у Віль­нюсі з польською мовою викладан­ня (1803 р.) і створення в Кременці Вищої Волинської гімназії (1805 p.), з 1819 р. перетвореної на ліцей. 1808 р. організовано Королівський Варшавський університет. Домага­лися поляки і в Києві відкрити ви­щий навчальний заклад; 1809 р. на базі Головного народного училища на Подолі було відкрито Першу


Київську гімназію, яка через два п0_ ки одержала статус вищого навчаль­ного закладу і була переведена в Кловський палац. З початку рефор­ми освіти стало ясно, що утворення університету в Україні неминуче, і Олександр вирішив організувати його в Харкові. Ініціатором створен­ня Харківського університету був місцевий поміщик В.Н. Каразін.

Василь Назарович Каразін (1773

1842 pp.) походив із сім'ї емігранта з Дунайських князівств, чи то грека, чи то болгарина; він вважав себе ук­раїнцем. На час приходу до влади Олександра він служив у Петер­бурзі канцеляристом, був колегою Сперанського. Каразін написав проект реорганізації системи освіти в імперії, конверт без підпису по­клав на столі в імператорському кабінеті; Олександр, захоплений анонімним автором, розшукав і на­близив його до себе. Каразін нале­жав до вузького кола авторів освітньої реформи. У Харкові він знайшов активну підтримку серед місцевого дворянства і заможних міщан. Повернувшись з тріумфом і великою сумою зібраних грошей в Петербург, Каразін несподівано відчув різку зміну ставлення царя, якому ентузіазм Каразіна просто набрид. Досить грубо Каразін був відправлений у відставку, але не міг змиритися з крахом, нічого не ро­зумів і продовжував закидати царя новими проектами, незважаючи на застереження придворних. Згодом Каразін був навіть заарештований.

На роботу в університет Каразін запросив багатьох відомих людей, зо­крема Й-В.Ґ. Гете, П.С. Лапласа та Й.Г. Фіхте. Навіть ті, хто приїхав, за­безпечили університету високи рівень викладання. З Ієни, що була


тоді одним із центрів європейської гуманітарної культури, в Харків за рекомендацією Гете і Шіллера при­їхав Йоган Баптіст Шад (1758— 1834 p.), філософ хоча й не дуже оригінальний, але принаймні прина-лежний до німецької інтелектуальної еліти. На викладання математики з Петербурга запрошено Т.Ф. Осипов-съкого (1765—1832 pp.). Осипов-ський, випускник Володимирської семінарії, працював у столичному пе­дагогічному інституті; як математик він належав до школи, залишеної в Росії Ейлером, читав курс математи­ки та небесної механіки на рівні най­кращих світових досягнень. Врахову­ючи, що підручників не було і Оси-повському доводилося писати все са­мому, його переклад «Небесної ме­ханіки» Лапласа і курси дифе-ренційного, інтегрального та варіа­ційного числень були унікальними в Російській імперії. З 1813 р. Т.Ф. Оси-повський був ректором Харківського університету.

Попередником Осиповського на посаді ректора був професор фізики з доброю європейською освітою 0.1. Стойкович (1764—1832 pp.), за походженням серб. Він запросив до Харкова свого земляка А.І. Дудрови-ча, який став не дуже здібним, але ду­же переконаним послідовником Ша-Аа- 3 приходом Осиповського на посаду ректора традиційна для Російських установ тих часів ворож­неча між «руськими» і «німцями» на-

Ула іншого вигляду — протистоян­ня природничників і філософів-гу-мадітаріїв. Осиповський розцінював німецьку філософію як «фантазию

0 преимуществу» і часто демонст­рував свою до неї зневагу. Між тим, ^гальна ситуація змінилася з при-аченням князя О.М. Голіцина на


посаду міністра освіти і віро­сповідань, а одного з його найближ­чих соратників Я.З. Корнєєва — на посаду попечителя Харківської нав­чальної округи. Корнєєв почав пе­реслідувати Шада за його книгу «Природне право» (1814 p.). He підтриманий природничниками, Шад був змушений покинути межі імперії. Викладання «природного права» в Росії було заборонене.

Помста філософів не примусила довго на себе чекати. 1820 р. ректор Осиповський висунув на отримання кандидатського ступеня талановито­го студента-математика М.В. Остро-градського. Дудрович запротестував у зв'язку з тим, що Остроградський, як і деякі інші студенти, не слухав курсу філософії, а, отже, не ро­зуміється і в законі Божому. Оси­повський на це відповів, що студенти не слухають філософії, «потому что не понимают из оной ничего, а вы­учивать слова наизусть они не распо­ложены»*. За умов, коли діяв цирку­ляр Голіцина, що вимагав зробити Святе письмо засадовим стосовно викладання всіх дисциплін, справа Осиповського була безнадійною. Ос-троградському ступеня не дали, Оси­повського відправлено 1821 р. у відставку. Остроградський же поїхав у Париж, де був оцінений надзвичай­но високо, повернувся 1828 р. вже не на Україну, а в Санкт-Петербург, де був професором і академіком. Ми­хайло Васильович Остроградський (1801—1861 pp.), родом із Кобеля­цького повіту, математик світової ве­личини, і Віктор Якович Бупяков-ський (1804—1889 pp.), родом із Бара на Поділлі, теж з паризькою освітою, разом із росіянином П.Л. Чебише-вим заснували в Російській імперії власну математичну школу.


■ Див.: Чириков С.С. Тимофей Федорові Осиповский // Русская старина. — 1876. —

Вып. IX—XII. — Т. XVII. — С. 483.


Шевченко.

утрет

О. Максимовича.

59 р.


учителів, які з ним приїхали. Це була єдина школа, в якій не припинилось викладання природного права.

1826 р. 1С. Орлай виїхав на нову по­саду — директора ліцею в Одесу, а че­рез деякий час гімназію сколихнули події, що почалися з доносів виклада­ча політичних наук Білевича, теж за­карпатця. Донос стосувався не дозво­леної правилами російських шкіл ор­ганізації шкільних вистав, але швидко переріс в дискусію про природне пра­во у формі доносів реакційної части­ни вчителів і виправдань прогре­систів. Особливу підозру у донощиків викликала обстоювана учителем Білоусовим теза про те, що «людина має право на свою особистість, тобто вона має право бути такою, якою при­рода створила її душу і тіло, і тому гідність розумної природи в чуттєво­му світі являє непорушність особис­тості». З погляду блюстителів засад, крамола полягала вже в посиланні на право власної особистості, що запере­чує «будь-який послух перед зако­ном», а посилання на розум прини­жує віру. Справа закінчилась 1830 р. втручанням царя Миколи І. Гімназію було перетворено на ліцей природни­чого напряму.


Ліцей підвищеного типу заснова­ний 1817 р. в Одесі; на честь градона­чальника Одеси і генерал-губернато­ра Новоросійського краю А.Е. Рі-шельє дю Плессі він був названий Рішельєвським. Викладання в ньо­му велось французькою мовою до 1820 року.

Повстання 1831 р. мало трагічні наслідки для долі польської культу­ри. Після придушення повстання цар Микола вжив нових рішучих за­ходів щодо подальшої русифікації краю. Закрито було всі польські вищі навчальні заклади — універси­тети у Варшаві й Вільнюсі та ліцей у Кременці. На противагу було вирішено на базі Кременецького ліцею відкрити в Києві російський університет, що й було зроблено 1834 р. в складі одного факультету — філософського з відділеннями істо-рико-філологічним та природничо-науковим; наступного року утворе­но ще юридичний факультет, а 1841 р. — медичний. Першим ректо­ром став Михайло Олександрович Максимович (1804—1873 pp.). Він був ректором всього рік, потім — де­каном філософського факультету, 1845 р. пішов у відставку і жив у себе на хуторі Михайлова гора біля с Прохорівки під Каневом. За фа­хом — ботанік, автор однієї з пер­ших природничо-наукових популяр­них книг, Максимович за спряму­ванням своїх найглибших інтересів був пристрасним шанувальником історії і культури українського наро­ду і залишився в ній як видатний історик і фольклорист. Ще в Москві він видав збірки «Малоросійські пісні» (1827 p.), «Українські народні пісні»(1834 p.), альманахи «Денни­ца», в Києві — три альманахи «Киев­лянин» та «Історію давньої руської


словесності» (1839 p.). Ці яскраві праці визначали напрям інтелекту­альних інтересів перших часів робо­ти Київського університету.

В часи, коли університети та вищі гімназії стають центрами європеїзо­ваної культури в Російській імперії, духовні академії і семінарії продов­жують відігравати велику роль. Ду­ховні заклади були більш демокра­тичними за своїм складом, до­ступнішими для здібних юнаків із простого люду. Іннокентій Борисов, переведений з посади інспектора Петербурзької духовної академії ректором у Київську 1830 р., застав тут те ж філософське збудження в середовищі студентів, що й у Петер­бурзі. Всі найвизначніші пропаган­дисти німецької ідеалістичної філо­софії в Росії і в Україні вийшли з се­редовища духовних семінарій та академій. Це стосується і Київської духовної академії.

Першим значним пропагандистом Шеллінґа в Росії був Д.М. Кавушик (Велланський, 1774—1847 pp.), родом із Борзни, випускник Київської ака­демії, який слухав лекції Шеллінґа в Німеччині. Професор медико-хірургічної академії в Петербурзі, Велланський читав природничі дис­ципліни в такому загальнофіло-софському стилі своїх німецьких учителів, що навіть в ту епоху, ще не­знайому з лабораторними заняттями і експериментами, здавався немило­сердно умоглядним. З Києва вийшов професор Петербурзької духовної академії В.М. Карпов, відомий своїм перекладом Платона. Після закін­чення Київської академії професо­ром філософії в університеті (1834— 1850 pp.) був ОМ. Новщький, автор ершої в Росії книги з історії філо-с°фії; його наступник — С.С. Гого-


цький, професор філософії в Київській академії (1841 —185 pp.) та Київському університеті (з 1851 р.), автор першого в Росії філософського словника, прихильник і своєрідний інтерпретатор філософії Гегеля. З Київської академії вийшов /. Міхне-вич, який читав філософію в Рі-шельєвському ліцеї. Нарешті, недо­статньо досліджений вплив на Кири-ло-Мефодіївське товариство П.С. Ав-сенєва (1810—1852 рр.), «смиренного філософа», який, будучи професо­ром, прийняв постриг і став архіман­дритом Феофаном.

§ 3. ТРАДИЦІОНАЛІЗМ І РОМАНТИЗМ

«Історія русів»

Рукопис під назвою «История ру-сов или Малой России. Сочинение Георгия Кониского, Архиепископа Белорусского» знайдено вперше, очевидно, 1828 р. в бібліотеці м. Гри­нева Стародубського повіту Черні­гівської губернії; невідомо, чи це був автограф, оскільки існували і раніші списки — і 1817, і 1814 років. Руко­пис став дуже поширеним десь із тридцятих років; досить швидко бу­ло встановлено, що це одна з чис­ленних в ту епоху містифікацій — написаний він значно пізніше, ніж сам себе датує (1769 p.), і автором його не міг бути Кониський.

«Історія русів», безумовно, пов'я­зана з Новгород-Сіверським гурт­ком. Чи були її авторами батько й син Полетики (Полетика-старший був учнем Георгія Кониського і лис­тувався з ним), чи, як вважає В. Шев-


чук, Андрій Худорба, а чи вийшла вона з маєтку Михайла Миклашев­ского — поза сумнівом її походжен­ня з того кола української старшини, яке пов язане з Глухівськими геть­манськими канцеляріями та архіва­ми Малоросійської колегії, збирача­ми старовини, що були натхненні ідеями самостійного витоку і зна­чення козацької рицарської гілки імперського дворянства, продовжу­вачами ідейно-політичної традиції Переяславскої угоди, які не забува­ли, що це мала бути саме угода.

Рукопис псевдо-Кониського має ту особливість, що він є псевдо-історією. Легкість, з якою автор оперує нібито фактами, напівлеген-дарний характер всієї історичної розповіді дали підставу визначити жанр «Історії русів» як твору радше літературного, ніж історичного. «Історія русів», будучи, звичайно, підробкою, все ж не уподібнюється літературному творові. Вона напи­сана в жанрі козацьких літописів, які теж недостатньо вірогідні в дета­лях, некритично користуються чут-


ками і історичними легендами. Що ж до псевдо-Кониського, то він свідомо творить ідеологію, викорис­товуючи для цього історичний ма­теріал так, як він його бачить, не зу­пиняючись перед дуже вільною по­дачею власних версій реальної історії.

Варто нагадати, що «Історію держа­ви Російської» М. М. Карамзін писав з 1816 по 1829 р., і що тоді було чима­ло читачів, невдоволених надмірною, як їм здавалось, прив'язаністю до фактів, несміливістю в їх «творенні». Такі були тодішні запити до історії, так формувалась культура історично­го дослідження.

«Історія русів» була опублікована О. Бодянським 1846 року. Більше російською мовою, мовою оригіна­лу, вона не видавалась; український переклад вийшов у Нью-Йорку 1956 р. і в Києві 1991 р. (передмова В. Шевчука, переклад І. Драча). Су­часник згадує, що списки «Історії» мали «характер якоїсь таємничості; читаючи її, зачиняли в кімнаті двері»*. Що ж було таємничого і не-дозволеного в цьому творі, який справив таке враження на читачів першої половини століття і потім на­довго зник з читацького горизонту?

Історична концепція псевдо-Ко­ниського виходить із єдності історії «Малої Росії» з історією «всієї Росії»■ Сам термін «Україна» неприйнят­ний для автора, він вважає введення цієї назви польською інтригою. В центрі історичної оповіді — події Хмельниччини, і автор неприховано захищає ідею об'єднання Росії та «Малої Росії». Нещастя, які випали на долю «русів» після входження Ук­раїни до Росії, він схильний навіть пояснювати інтригами поляків, не-родовитих українців та євреїв, що


обманом проникли до козацької верхівки: поляки «спроквола ввій­шли знову у всі уряди і командуван­ня Козацькі і... забули і затьмили врешті-решт те, що вони є зайдами в землі чужій... їм позаздривши і при­ревнувавши багато із природних Малоросіян, а особливо із попо­вичів, котрі вибились у чиновники завдяки інспекторіям, пристали до їхньої системи... А до сих ще пре-многії виниклі з Жидівства, змушені хреститися в час минулих над ними масових вигублень, і поверстані в Шляхту відомим про перехрестів статутовим артикулом склали, на­решті, із помішання всіх язиків і порід єдиний бич для Козаків і всіх Малоросіян»'. Традиція етнічної чис­тоти підтримується, на думку авто­ра, становою структурою суспіль­ства «русів». При цьому козацтво для нього — прямий продовжувач військово-політичної еліти Київ­ської Русі (навіть термін «козаки» він виводить із «козари»-«хазари»). Згідно з офіційною царистською історіографією, розставлені і всі оцінки гетьманів, поділених на «доб­рих» і «поганих» залежно від їх став­лення до Росії.

Що ж було в «Історії русів» небез­печного з офіційної точки зору?

Безпосередньо причиною невдово­лення ортодоксальних російських патріотів було те, що в книзі не при­ховувалися факти грубого знущання Царської влади з «Малоросії», що в ус­та противників союзу з Росією, в тому числі Мазепи, вкладались промови і аргументи, малоприємні для імперії, ґак, Мазепа, який характеризувався різко негативно («мерзенний задум той породила в ньому пекельна злоба За особисту образу свою»), промов­те Досить розумні речі: «Ми стоїмо


тепер, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не вибе­ремо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою мо­нархи, що наблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм наро­ди терплять уже і ще перетерплять бе­зодню лиха незмірну, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя. Обид­ва вони, через свавільство своє і при­власнення необмеженої влади, подоб-ляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи ко­ли спороджувала»".

Справа, проте, не тільки в тому, що в тексті є небажані висловлю­вання неприємних і неприйнятних, з офіційної точки зору, осіб. Загаль­на концепція твору полягає в тому, що Україна уклала з Росією угоду з власної доброї волі. А, отже, у ви­падку, коли інша сторона цієї угоди не дотримується, то Україна може вчинити так само, як вчинила з Польщею, якій теж служила вірно і віддано, доки не була нею зраджена. Обґрунтування своє ця позиція зна­ходить у промові, нібито проголо­шеній Хмельницьким: «Всі народи, що живуть у світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть най­нижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немов­лят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих чле­нах їх». У такий спосіб обґрунтова­не «природне право», спрямоване у цьому випадку проти поляків, які «вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови і віросповідання нашого; залиша­ється при нас саме життя, але й те


ненадійне і нестерпне самим нам»*. Але така логіка природного права на честь, власність, свободу і життя не­минуче веде до сумнівів у тому, що союз України і Росії вищими силами визначений як вічний.

Через століття, коли з'явились перші обґрунтування державної не­залежності України, вони посила­лись саме на те, що Росія не дотри­мується Переяславських угод. Ця міна була закладена вже в «Історії русів», чому, можна думати, автор і сховався за псевдонімом.

В «Історії русів» бачимо прояви етнічної обмеженості, або, краще сказати, національного консерва­тизму; з натяками на етнічну нечис­тоту козацької верхівки пов'язані і соціальні орієнтації — не випадково в «Історії» неодноразово даються негативні характеристики плебеям-заиорожцям. Проте автор не прихо­вує фактів геноциду в роки Хмель­ниччини і не виправдовує їх. Пев­ний національний консерватизм слугує іншим цілям: в «Історії русів» яскраво зображено лицарську муж­ність і героїчну самовідданість ко­зацької військової еліти «русів». І хоча й тут не обійшлось без легенд, можна сказати, що загалом картина безстрашної і нескінченної війни козацтва за свободу своєї вітчизни була правдивою. Ця романтична картина разом з терпким присма­ком чогось волелюбного і тому забо­роненого, і притягувала читача пер­шої половини століття.

Надзвичайна популярність «Історії русів» на початку XIX ст. свідчить про те, що в ортодоксальному царистсько­му світогляді нового українського дво­рянства, в його готовності увійти до складу дворянства всеросійського бу­ла певна недомовленість і кон-


венціональність. Нащадки козацької старшини неначе залишали за собою право на власну військово-аристокра­тичну традицію і вимагали до неї сер­йозного ставлення.

Іван Котляревський та його «Енеїда»

Десь приблизно в ту пору, коли пи­салася «Історія русів», над своєю «Енеїдою» в Полтаві працював Кот­ляревський. Без його згоди і відома перші три частини «Енеїди» надруко­вано в Санкт-Петербурзі 1798 p., че­рез десять років — другим виданням. Згодом наступного, 1809 p., І. П. Кот­ляревський видав там же, в Петер­бурзі, перші чотири частини твору (повний текст із 6-ти частин опуб­ліковано після його смерті, 1842 р.).

Іван Петрович Котляревський (1769—1838 pp.) був корінним пол­тавчанином, за винятком років війської служби та служби домашнім учителем жив у Полтаві безвиїзно, мав там досить велику, але просту, майже селянську хату поряд з нинішнім центром міста, на горбку над Ворсклою. Він був сином канце­ляриста, сам після духовної семінарії служив канцеляристом і належав до «канцеляристської» староукраїн­ської культури. Почав він писати «Енеїду», коли йому було років двад­цять п'ять, писав довго і видати час­тину наважився лише у сорок років. Після цього в житті Котляревського був істотний епізод: він брав участь у формуванні козацького війська (ініціатива, як згадувалось, належала близькому до автономістського гурт­ка Миклашевському), командував полком і одержав звання майора.

Ще до Рєпніна Котляревський був у Полтаві відомою і поважаною лю-


диною; будучи майором, Котля­ревський водночас був і директором театру. З прибуттям до Полтави кня­зя Рєпніна культурне життя пожва­вилося, роль Котляревського зросла. Він входив до того гуртка чиновників та інтелігентів, які створили 1818 р. в Полтаві масонську ложу «Любові до істини». Магістром ложі був службо­вець канцелярії Рєпніна М. Новиков, його заступником — С. М. Кочубей, колишній предводитель дворянства, родич відомого графа Віктора Павло­вича, одним із наглядачів — госпо­дар Качанівки В.В. Тарновський, а І.П. Котляревський обіймав посаду, що називалась вітія. Того ж року Котляревський написав для очолю­ваного ним театру, в якому він сам був і актором, дві українські п'єси: «Наталка Полтавка» та водевіль на мандрівний сюжет «Москаль-чарів-ник». Для того, щоб пустити п'єси в театри у межах генерал-губернатор­ства, достатньо було дозволу князя М.Г. Рєпніна, і Полтавський театр став першим, де почалися вистави українською мовою.

Важко переоцінити роль, яку відіграла скромна і непретензійна «Наталка Полтавка» в історії україн­ської культури. За нею пішли україн­ські п'єси, водевілі, навіть опери та оперети Г. Квітки-Основ'яненка, В- Гоголя, С. Писаревського, нарешті, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, що за­клало підвалини українського теат­рального репертуару XIX століття. Можна сперечатися, що справило оільший вплив на українське куль­турне життя того століття — «Натал­ка Полтавка» чи «Енеїда». Проте як літературне явище «Енеїда» на поря­док значущіша і самобутніше.

За своїм жанром, як зазначається в Літературі, «Енеїда» належить до дав-


нього бурлеску, тобто до «знижено­го» і сміхового виконання «високої» теми. Найчастіше при цьому гово­риться про пародійний характер бур­леску. Як підкреслював М.М. Бахтін, при цьому залишається незро­зумілим, на кого тут пишеться па­родія. Чи є «Енеїда» пародією на зна­менитий твір Верґілія? Якщо ні, то що ж тоді пародіює Котляревський? Плутанина виникає з моралізатор­ської і політизованої естетики, для якої якщо є сміх, то автор обов'язко­во когось чи щось висміює, картає і бичує. Поза всяким сумнівом «Енеїда» Котляревського належить до численних сміхових, «низьких» переспівів класичного Верґілієвого твору, що починаються в Європі XVII ст. і продовжуються протягом усього XIX століття (остання «Енеїда навиворіт» з'являється в Росії наприкінці XIX ст.).

Посмішку викликає вже перша фраза: «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак». Для бага­тьох читачів уже цього достатньо —



г. Шевченко.

їудинок

.П. Котляревського

■ Полтаві. 1845 p.


далі йде повторення сміхового зіставлення образного ряду високо­го римського епосу з побутовим і простонародним українським об­разним рядом. Щоб оцінити харак­тер цього зіставлення, треба знати не тільки переспів Котляревського, а й оричнал Верґілія. В ті часи Верґіліп знала кожна освічена люди­на — це був чи не найпопулярніший римський автор, його читали лати­ною; сьогодні ми можемо скориста­тися вже й чудовим перекладом на українську мову М. Білика під ре­дакцією Б. Тена. Отже, початок по­еми у Верґілія звучить так:

Ратні боріння й героя вславляю,

що перший із Трої, Долею гнаний, прибув до Італії,

в землі лавінські. Довго всевишня по суші і морю

ним кидала сила, Бо невблаганна у гніві Юнона

була безпощадна. Досить натерпівся він у війні,

поки місто поставив, Переселивши уЛацій богів,

звідки рід був латинський, Родоначальники Альби й мури

походили Рима. Музо, про всі ті причини згадай нам,

чию він образив


Волю божисту і що так богів засмутило, Що навіть мужа такого побожного

змусила стільки Витерпіть бід і пригод;

чи такі вже боги невблаганні?

У Котляревського той самий поча­ток звучить так:

Еней був парубок моторний І хлопець хоч куди козак, Удавсь на всеє зле проворний, Завзятіший од всіх бурлак. Но греки, як спаливши Трою, Зробили з неї скирту гною, Він, взявши торбу, тягу дав; Забравши деяких троянців, Осмалених, як гиря, ланців, П'ятами з Трої накивав.

Він, швидко поробивши човни, На синє море попускав, Троянців насаджавши повні, І куди очі почухрав. Но зла Юнона, суча дочка, Розкудкудакалась, як квочка, Енея не любила — страх; Давно уже вона хотіла, Його щоб душка полетіла К чортам і щоб і дух не пах.

Як бачимо, повторення у сміховому варіанті теми Верґілія досить близьке до оригінального тексту і відріз­няється не тільки умисно-вульгарною стилістикою, а й сучасним і цілком «високим» за розміром і культурою рими віршем. Для майбутнього «Енеїди» Котляревського чи не вирішальним стала саме та обстави­на, що вірш її, легкий, невимушений, насичено-образний по-народному і зовсім не сміховий, поклав початок сучасній українській поезії. Сміховий ефект, отже, досягається не тільки подвійним, але й потрійним зістав­ленням: героїко-епічного латинського


Енея з сучасною культурою та прос­тонародним і грубим жартом.

Та обставина, що «Енеїда» Верґілія була знайома тодішньому освіченому українському читачеві, має бути врахована і при огляді тво­ру загалом. Сьогодні мало хто може відповісти на запитання, який у «Енеїди» Котляревського сюжет, чим вона закінчується. А у твору є сюжет, і він дублює сюжет Верґілія.

Верґілієва «Енеїда» — етногене-тична легенда: там розповідається про звитяжні дії родоначальника римлян, засновника римського на­роду і римської держави. Централь­ною темою є тема долі, що фор­мується в боротьбі між різними бо­гами, а у вирішальний момент Юпітер-Зевс дає герою самому виз­начити майбутнє у чесному двобої з Турном. Доленосна подорож з су­путніми нескінченними війнами та боротьбою з природними лихами проходить і через підземне царство. Еней — один із щасливців античної міфології, які побували в царстві мертвих і вийшли звідти живими; він одержує там благословення від батька, пророцтво якого служить йо­му опертям у боротьбі за майбутнє.

Хоч подорож по «тому світові» у Верґілія не має такого самостійного значення, як у Данте, опис царства Плутона, його п'яти зон Верґілієм є також характеристикою людського світу, людських чеснот та гріхів з висоти містичного лету. Картини мандрів Енея сповнені соковитих деталей, в тому числі є і описи бен­кетів, але переважно це — «пири»-битви, з детальними картинами то­го, куди увійшов спис чи меч і звідки він вийшов.

У «низькому» українському варі­анті все набуває іншого смислу.


Оповідь перетворюється на звичну для київського спудея комбінацію своєї і латинської мови і образності. За тиждень по прибутті на землю Латина Енеєві троянці «так латину взнали, / що вже з Енеєм розмовля­ли/ і говорили все на ус: / Енея зва­ли Енеусом, / уже не паном — домінусом, / себе ж то звали — тро-янус». Є в поемі і відверто карна­вальна нісенітниця — «борщів як три не поденькуєш /, на моторошні засердчить; / і зараз тяглом закиш-куєш, / і в буркоті закендюшить» і так далі. Підкреслена цими мовними пасажами дворядність образної мо­ви — це карнавалізація героїко-епічного світу римської «Енеїди». Сенс такої карнавалізації стане більш зрозумілим, якщо ми зга­даємо, яку роль римський образно-символічний ряд відігравав у куль­турі класицизму.

Позбувшись серйозного легендар­ного значення, сюжет про приїзд троянців до Лаціуму та їх перемогу над місцевим царем Турном не втра­чає сенсу, а набуває типово карна­вального змісту: загибеллю карна­вального царя завершується будь-який карнавал, вбивство Турна Енеєм перетворюється на карна­вальне ритуальне убивство. Подо­рож Енея з його «обірваними, мов гиря, ланцями» по світу має не стіль­ки героїчний, скільки комедійний характер, бо хоч би де вони опиня­лися, одразу ж починають залицяти­ся до місцевих молодиць і нестрим­но й буйно бенкетувати. В мораліза­торському тлумаченні твору Котля­ревського як сатири на вади сучас­ного йому суспільства центральне місце посідає опис відвідин Енеєм потойбічного світу, де він бачить справедливу кару за гріхи і вислов-


лює нібито соціальний протест. У ви­данні «Енеїди», блискуче ілюстрова­ному Д. Базилевичем, зображено як у картинах пекельних мук, так і в картині райського блаженства чле­нів Спілки радянських художників України. З однаковим успіхом мож­на було б твердити, що Д. Базилевич висміював пороки радянських митців.

У пекло український Еней потрап­ляє саме так, як це він мав би зроби­ти згідно з народними уявленнями: «густий пройшовши дуже ліс», він побачив, що «на ніжці курячій стоя­ла / то хатка дуже обветшала / і вся вертілася кругом», а з хатки «вийшла бабище старая, / крива, горбатая, су­хая, / запліснявіла, вся в шрамах; / сіда, ряба, беззуба, боса, / розхрис­тана, простоволоса, / і, як в намисті, вся в жовна.:». Казкова баба-Яга, на яку перетворилася пророчиця Сівіл-ла, веде Енея в дещо модернізовані пекло і рай, описані однаково з гумо­ром. При цьому в пеклі зустрічають­ся всі, і опис його нагадує ярмарок: «Там всі невірні і христьяне, / Були пани і мужики, / Була тут шляхта і міщане, / І молоді, і старики; / Були багаті і убогі, / Прямі були і криво­ногі, /Були видющі і сліпі, / Були і штатські, і воєнні, / Були і панські, і казенні, / Були миряни і попи».

Грішні всі, грішний світ люд­ський, для гріхів панських знайдено своє слово, як і для гріхів чинов­ницьких та інших. Протиставлення грішників праведникам навряд чи можна приймати всерйоз. Для ха­рактеристики раю достатньо згада­ти одну фразу: «Ні холодно було, ні душно, / а саме так, як в сіряках, / І весело, і так не скучно, / на велико-дних як святках». Опис райського блаженства вартий цитати:


Сиділи, руки поскладавши, Для них все празники були; Люльки курили, полягавши, Або горілочку пили, Не тютюнову і не пінну, Но третьопробну, перегінну, Настояную на бодян; Під челюстями запікану, І з ганусом, і до калгану, В ній був і перець, і шапран.

І ласощі все тілько їли, Сластьони, коржики, стовпці, Варенички пшеничні, білі, Пухкі з кав'яром буханці; Часник, рогіз, паслін, кислиці, Козельці, терен, полуниці, Крутії яйця з сирівцем І дуже вкусную яєшню, Якусь німецьку, не тутешню, А запивали все пивцем.

У цій повній гумору апетитній кар­тині райського блаженства — секрет не тільки стилістики, а й всього сенсу «Енеїди» Котляревського. Якщо у Верґілія поема сповнена нату­ралістичних описів побоїщ, що ма­ють увінчатися торжеством Риму над світом, то у Котляревського маємо натуралістичний, буйний, якийсь ру-бенсівський опис життєвих радощів, що скидаються радше на нехитрі, не­вибагливі мрії мандрівників по тер­нистих шляхах життя. Згодом з'я­виться чимало етнографічних описів України, в тому числі й української кулінарії; «Енеїда» й тут має серйозне наукове значення як джерело, але, по сугі, це не ілюстрації і не описи — це картини життя, через яке проходять чи хотіли б пройти Еней з земляками. А конфлікти вищих сил, від яких за­лежить доля людська, нагадують пізнішу «Кайдашеву сім'ю».

Поема «Енеїда», з якої почина­ється нова українська літературйі


немов би написана на берегах кла­сичного твору римської літератури, як писалися на берегах священних текстів грубі «ченецькі жарти». Ав­тор ніби переповідає слухачам зміст героїчної епопеї Верґілія, спускаю­чись до їхнього розуміння, — та так, що і переповідач, і слухачі вмирають зо сміху. Бо ці нібито маргінальні простаки читали поему в оригіналі, знають смак золотої латини, і тому можугь оцінити результат опускан­ня римської героїки в низову по­всякденну культуру свого націо­нального буття. Переповідач про­довжує з дуже серйозним виглядом; місцями, коли він говорить про мужність і відданість батьківщині своїх земляків, чи то пак Енеєвого мандрівного воїнства, він і справді серйозний.

У результаті поема Котляревського начебто втрачає цілісність, наявну у етногонічній героїчній легенді рим­лян. Сміхове начало знімає сюжетно-змістову напруженість, все розпа­дається на окремі картини, поєднані лише темою мандрів. Та й мандри втрачають той раціонально-повчаль­ний характер, який вони мають в чис­ленних модифікаціях сюжету блуд­ного сина. Згідно з естетикою карна­валу, сміховий простір неорганізова­ний, це світ хаосу, що протистоїть звичному порядку, світ «навиворіт». Сукупність картин, змальованих «Енеїдою» Котляревського, нагадує радше яскравий літній ярмарок де-небудь в Ізюмі чи Сорочинцях (при­гадаємо, що в «Ізюмському ярмарку» У гетьмана Розумовського актори го­ворили теж не по-нашому, щоправда, не латиною, а по-французьки). Ми оачимо і тих «троянців»:

Педька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма і Харка,


Леська, Олешка і Сізьона, Пархома, Іська і Феська, Стецька, Ониська, Опанаса, Свирида, Лазаря, Тараса, Були Денис, Остап, Овсій 1 всі троянці, що втопились, Як на човнах з ним волочились, Тут був Вернигора Мусій.

Жидівська школа завелася, Великий крик всі підняли, І реготня де не взялася, Тут всяку всячину верзли; Згадали чорт знає колишнє, Балакали уже і лишнє І сам Еней тут розходивсь...

Отаким «великим криком» і «ре­готнею» обернулося наше спілку­вання з предками завдяки великому переповідачеві, який так майстерно зіграв простачка в тому яскравому ярмарковому театрі, яким стала грізна римська легенда, спущена з літературних латинських небес на літературну полтавську землю. На місце виміряної гекзаметрами кла­сичної й класицистської цілісності прийшов все-таки не хаос — при­йшла якась внутрішня цільність ни­зового життя, просякнутого відчут­тям свободи.







Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 540. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Вычисление основной дактилоскопической формулы Вычислением основной дактоформулы обычно занимается следователь. Для этого все десять пальцев разбиваются на пять пар...

Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Принципы, критерии и методы оценки и аттестации персонала   Аттестация персонала является одной их важнейших функций управления персоналом...

Пункты решения командира взвода на организацию боя. уяснение полученной задачи; оценка обстановки; принятие решения; проведение рекогносцировки; отдача боевого приказа; организация взаимодействия...

Что такое пропорции? Это соотношение частей целого между собой. Что может являться частями в образе или в луке...

Кишечный шов (Ламбера, Альберта, Шмидена, Матешука) Кишечный шов– это способ соединения кишечной стенки. В основе кишечного шва лежит принцип футлярного строения кишечной стенки...

Принципы резекции желудка по типу Бильрот 1, Бильрот 2; операция Гофмейстера-Финстерера. Гастрэктомия Резекция желудка – удаление части желудка: а) дистальная – удаляют 2/3 желудка б) проксимальная – удаляют 95% желудка. Показания...

Ваготомия. Дренирующие операции Ваготомия – денервация зон желудка, секретирующих соляную кислоту, путем пересечения блуждающих нервов или их ветвей...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.01 сек.) русская версия | украинская версия