Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Батьки і діти» в наддніпрянській націонал-демократи




Поворот в орієнтаціях галицької націонал-демократи' загострив обста­новку в керівництві наддніпрянсько­го Громадовського руху. Відмовив­шись від культурно-політичної стра­тегії Драгоманова, не підтримуючи і проавстрійської політики Антонови­ча — Кониського, Київська Стара Громада залишалася на невизначе-них культурницьких позиціях. У се­редовищі громадовців визрівав кон­флікт «батьків» з молодшим по­колінням.

1890 р. в Харкові створено таємне
«Братство Тарасівців»; засновником
його був Іван Липа (1865—1923 pp.),
лікар, який писав під псевдонімом
«Петро Шелест» (!). Товариство бу­
ло нечисленне і після арештів 1893 р.
швидко розпалося. Проте значення
його виходить за рамки звичайної
історії таємних товариств; досить
згадати його учасників — Борис
Гріпченко (1863—1910 pp.), Микола
Міхновський (1873—1924 pp.),
пізніше Михайло Коцюбинський
(1864—1912 pp.), Володимир Самій-
ленко
(1864— 1925 рр.), Микола Воро­
ний
(1871—1942 pp.), Євген Тимчен­
ко,
Олександр Чернігівський, Воло­
гі, /-. ' Ронге Макс. Разі

димир Шемет та інші. Серед и контрразВедка. тодішніх «тарасівців» — чи не най- к., 1993. — с 124


відоміші постаті українського літе­ратурного та політичного життя но­вого покоління. Якщо згадати, що через кілька років (точніше, 1900 р. і теж у Харкові) заснована Рево­люційна Українська Партія (РУП) і серед засновників її — син професо­ра Дмитро Антонович, син Олексан­дра і Софії Русових Михайло Русов, то складається враження про сильну радикалізацію молодшого покоління діячів національного руху.

Серед молодих лідерів справді ба­гато прямих нащадків старшого по­коління. У Михайла Старицького бу­ло дві дочки; старша Людмила ви­йшла заміж за згаданого доктора О.С Черняхівського, молодша Марія («Муха») — за Івана Стешенка (1873—1918 pp.), який єдиний з мо­лодшого покоління був членом Ста­рої Громади. Євген Тимченко був ро­дичем Антоновича з боку першої дружини, сестри О.Ф. Кістяківсько-го; Богдан Кістяківський доводився дружині Антоновича племінником і був його хрещеником. Одружений був Богдан на дочці відомого грома-довського діяча Марії Беренштам. Численна родина Косачів, племінни­ки і племінниці Драгоманова, а серед них насамперед — Леся Українка, відігравали значну роль у культурно­му й політичному житті.

Така «сімейність» говорить радше
про нечисленність громадовського
рухівського активу. Але все ж слід
сказати, що те нове радикальне по­
коління, що почало з 90-х років тісни­
ти старших громадовських лідерів,
виростало поза вузьким колом
ssion dc foi націонал-демократичних гуртківців.

"ька суспільно- Ц<Э буЛИ М°Л0АІ ^^ 3 НИЖЧИХ ПР<>

чнадумка шарків «освічених класів», вони вчи-

'~ '1'~ лись, звичайно, в російських гімна-

хе. — с.24. зіях, але їм уже була доступна ук-


раїнська література, вони виросли на Шевченкові, журналах українською мовою, на українських віршах, які майже поголовно намагались писати і самі, на українському театрі, що по­лонив багатьох освічених українців, молодість яких припала на кінець століття. Конфлікт став конфліктом «батьків і дітей» у переносному ро­зумінні.

Заклики тарасівців вражали своєю категоричністю: «тепер українофіли вже неможливі, як дійсні і щирі патріоти, як люде ідеї. І коли ми бачи­мо тепера, що яка-небудь молода лю­дина свідомо йде старим шляхом ук­раїнофільським, то сьміливо, не вага-ючи ся можемо сказати, що то не єсть син України, то її ворог, то зрадник, перевертень, ренегат»*. Ані «Братст­во Тарасівців», ані окремі молоді чле­ни громадовського руху не висували якихось радикальних політичних га­сел. В маніфесті «Братства Та­расівців» йдеться про федеративний устрій Росії і Австрії; дуже радикаль­но там сказано тільки про мову — «так кожен із нас, свідомих укра­їнців, має промовляти в родині, в то­варистві і взагалі скрізь, де його зро­зуміють, по вкраїнському»". Про не­залежну українську державу загово­рив Міхновський тільки в брошурі «Самостійна Україна» 1900 р.; у Грінченка в його «Листах з України Наддніпрянської», надзвичайно вой­овничих за тоном, теж нічого нового в політичній програмі немає. Грін-ченко говорить про «незалежність української нації», але виявляється, що то незалежність в рамках консти­туційної Російської держави.

Увесь запал молодих радикалів звернутий на мову. «Коли розвива­тися народні маси можуть тільки на національному ґрунті (а ми думає-


мо, що се аксіома), то всяке відхи­лення він національного ґрунту є річчю шкідливою. Кожен, хто при­носить хоч крихту обмоскалення в наш народ (чи словом з уст, чи книжкою), робить йому шкоду, бо відбива його від національного ґрун­ту, — себто: збиває його з того ста­новища, що єдино на ньому можли­вий є народний розвиток»*. «Муси­мо сказати голосно нашій молоді: дивіться, як не треба робити! Дивіться і згадайте поетове слово про тих перевертнів, що пособлю-ють і останню полатану сорочку здирати з матері-України!»".

Ця шалена й безкомпромісна по­зиція в мовному питанні виражала глибоку суть справи. Таку «програ­му» легко було аргументовано кри­тикувати, але аргументи тут нічого не важили. Це була суто емоційна, ірраціональна позиція й опозиція, молоді діячі інституціоналізувались як етнічні націоналісти і протистави­ли себе «немічному раціоналістич­ному лібералізмові» — бодай не в програмі, а тільки психологічно.

Соціально-психологічну природу цього протесту ясно видно в казці молодого Коцюбинського «Хо», на­писаній 1894 р. Хо — персонаж, що нагадує Гоголевого Вія: так само, як під поглядом Вія, під його поглядом мертвіє від жаху все живе. Проте Хо сам хотів би, щоб люди перестали його боятися і він міг піти на відпо­чинок, — і ось мужні борці за народ­ну справу йдуть по селах, повні віри й любові до своєї країни... Кінець царства страху — ось як уявляються радикальному поколінню нові часи. Це ще не був конкретний програмо­вий крок — але тут уже було все для розриву з раціоналістичним посту-повством, звичною до компромісів


повсякденною культурницькою ро­ботою. Далі міг бути зроблений будь-який відчайдушний крок.

Гранична, не виміряна раціональ­ними обрахунками позиція могла б бути не мовною, а якоюсь іншою, але обов'язково символічною: головне, що вона різко віддаляла аванґард, еліту від сірої і хаотичної маси. Роз­ходження стосувалися поки що енергії тієї самої просвітницької ро­боти. Далі елітаризм висунув гасло державництва. По суті, «національ­но-державницький» напрям був, з культурно-політичної точки зору, на­самперед елітарним, ґрунтованим на винятковій ролі державотворчої еліти; саме цей крок мусив зробити енергійний «націонал», щоб порвати з негідним «українофільством».

А поки що молоді глузували з жа­люгідних лібералів. Найпопулярні-шими віршами Самійленка (автора переважно дуже бравурних патріо­тичних поезій, — між іншим, сьогод­ні всі знають лише його «Тихесень-


Б. Грінченко

' Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської /. Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — С. 104. " Там же. — С 40.


кий вечір на землю спадає...») стали численні сатири на лінивих лже-патріотів, які не злазять з печі:

Ще стоїть Україна! Не вмерла вона І вмирати не має охоти. Кожна піч українська — фортеця міцна, Там на чатах лежать патріоти.

Прагматичний і розсудливий Чика-ленко згадував, що на молодь завжди справляли велике враження палкі й плутані промови Івана Стешенка, після яких не можна було пригадати, про що ж він так пристрасно говорив. Із старими громадовцями Стешенко розмовляв з ледве прихованим пре­зирством. Про Грінченка, якого Гро­мада викликала з Чернігова до Києва для роботи над словником, Чикален-ко розповідає, що той був дуже ми­лий в приватгій розмові, але ставав абсолютно нестерпним на засідан­нях — чіплявся до кожної фрази, відстоював якісь незрозумілі позиції й принципи, був різким і сам без по­треби ображався. Уживався він тільки з молодими керівниками ви­давництва «Вік» — С Єфремовим, семінаристом В. Дурдуківським та ін. Мабуть, це було наслідком не тільки його вдачі, а й відчуттям ворожості до старшого покоління.

При цьому ні Грінченко, ні Єфре-мов не висунули нових культурни­цьких чи політичних вимог, залишаю­чись у рамках того ж таки просвіт­ництва. І не посередніми віршами чи партійно-політичною діяльністю, а са­ме своїм культурницьким доробком і увійшов Грінченко в історію. Йому Україна зобов'язана й остаточним оформленням фонетичного правопи­су, і безцінним словником україн­ської мови.


У «Листах», підписаних псев­донімом «Вартовий», Грінченко на­зивав серед тих нечисленних вождів української культури, які чинять опір обмосковленню, Антоновича, Кониського, Нечуя-Левицького і... «Чайченка», тобто себе самого. Ра­дикальний національний рух спи­рався, таким чином, на традицію консервативного культурництва.

1900 р. Антонович з Кониським за­думали створити Загальну українську організацію на засадах індивідуально­го входження «свідомих українців», а не вже існуючих Громад. Це була спроба якось обійти Стару Громаду. На І з'їзді цієї організації почесними членами її Ради обрано В.Б. Антоно­вича, П.Г. Житецького та М.В. Лисен­ка, а Кониський виявився настільки непопулярним навіть серед створю­ваної ним організації, що не був обра­ний нікуди. Загальна організація існу­вала, скликала з'їзди, вела, як і раніше Громади, культурницьку роботу, але не виходила на політично-партійну арену. Найбільшим авторитетом в ук­раїнському національному русі зали­шався М. Лисенко, на засіданнях най­частіше головувала або В. Науменко, або І. Шраг. Після революції 1905 р. в Київ переїхав Грушевський; він і став визнаним головою Загальної органі­зації. Всього до організації входило, за свідченням Є. Чикаленка, «душ 150» по всій Україні.

Частина націонал-радикалів, які не вийшли за рамки політики та ідео­логії консервативного громадовства, залишилася в єдиних організаційних націонал-демократичних структурах, тим більше, що розвиток революції на Наддніпрянщині не сприяв підне­сенню національної свідомості, вису­ваючи дедалі більше соціальні проб­леми і насамперед проблеми села.


Кількість передплатників україно­мовної преси, як згадує Є. Чикален-ко, незалежно від змін її політичного курсу коливалася близько 5 тисяч. Пізніше, влітку 1917 p., передплат­ників було майже 6 тисяч. Це яскра­во свідчить про перевагу соціальних та загальнодемократичних цілей у настроях суспільства Східної Ук­раїни над суто національними.

Коли почалися вибори до Держав­ної думи, здійснювалися спроби ви­ставляти кандидатів «від українців», але тільки на Полтавщині вдалося провести одного депутата — колиш­нього «тарасівця» В. Шемета. Учас­ники українського національного руху змогли пройти в Державну ду­му тільки через загальноросійські політичні партії, передусім через ка­детів. 1908 р. було знову створено безпартійну організацію — Товарис­тво Українських Поступовців (ТУП), з єдиною програмовою вимогою — федеративний устрій Росії та авто­номія України. Фактично це була невелика група, як тоді говорилося, «свідомих», «твердих» або «щирих» українців з літературно-громадсько­го середовища, яка намагалася в час політичної реакції продовжувати культурницьку політику і готувати кадри для нових політичних умов. Після смерті Лисенка, Старицького й Антоновича лідерство Михайла Грушевського (який повернувся до Галичини) було поза сумнівами.

Між тим радикалізація молодої ге­нерації продовжувалась.

Ще в РУП утворилася націона­лістична опозиція (М. Міхновський, А. Макаренко), частина якої потім виділилася в Народну партію (УНП), вже зовсім крихітну. Написана на за­мовлення лідерів РУП М. Міхнов-ським нині широко відома брошу-


ра «Самостійна Україна» (1900 р.) була настільки ради­кально-націоналістичною, що від неї РУП після тривалих вагань відмовилася.

Головна ідея брошури по­лягає в тому, що оскільки Пе­реяславська угода 1654 р. не виконана російською сторо­ною, Україна має моральне право її розірвати. З погляду Міхновського, невиконання росіянами «Переяславської конституції» морально пов­ністю розв'язує руки українцям: «не­людські відносини росіян до нас ос­вячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, оборонюючись від насилля». «Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна уважаєть ся так­же відповідною, як і боротьба фізічною силою»*. Оскільки ук­раїнська інтелігенція «раз-у-раз гра­ла ганебну й соромицьку ролю», «ніколи не служила своєму народо-ви», то тільки нова, «третя інтеліген­ція» є представником нації і «стерно національного корабля належить ся їй»". Проголошуючи гасло «Одна, єдина, нероздільна Україна від Кар-патів аж по Кавказ», Міхновський підсумовує: «Нехай жахляки та відступники йдуть, як і йшли до табо­ру наших ворогів, їм не місце поміж нами і ми виголошуємо їх ворогами вітчини. Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Вкраїнців, і док-и хоч один ворог-чу-жинець лишить ся на нашій терріто-риї, ми не маємо права покласти

оружія»*".

Не менш виразний націоналізм Міхновського З написаних ним «Де­сяти заповідях УНП». Тут маємо, на­приклад, такі постулати: «2. Усі люди


М. Міхновський

' Міхновський М. Самостійна Україна // Українсь суспільно-політичне думка в 20 ст. — T. 1. —С 68,70. •• Там же. — С .69. — Там же. — С 71.


твої брати. Але москалі, поляки, мад'яри і жиди це вороги нашого на­роду, як давно вони панують над на­ми і визискують нас. 3. Україна для українців, тому виганяй з неї усіх во-рогів-зайдів. 4. Усюди і завжди вжи­вай української мови. Хай ні дружи­на твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гноби-телів» тощо'. Доведений до мораль­но-політичного принципу неприми­ренної ворожості до російської мови мовний екстремізм зливається з гас­лом етнічної чистки. Звичайно, в та­кому оформленні, та ще в країні, де увесь інтелігентний прошарок нації мав російську освіту і рідко вмів спілкуватися інакше, ніж по-російськи, гасло самостійності Ук­раїни не могло бути привабливим.

РУП перші роки свого існування не мала власної програми і тільки 1903 р. відмовилася від політичної ідеології Міхновського. Київська громада РУП запропонувала свій проект, в якому РУП проголошува­лась частиною світового соціалістич­ного руху, а в національному питанні приймала гасло автономії України. На 2 з'їзді 1905 р. РУП перейменова­на на Українську Соціал-Демокра-тичну Робітничу Партію (УСДРП). УСДРП не справляла серйозного впливу на робітництво України і за­лишилась невеличкою групою моло­дої інтелігенції. Як бачимо, УСДРП формувалася в рамках радикальної частини націонал-демократії і радше була частиною національно-визволь­ного руху з удедалі більшим соціаліс­тичним забарвленням.


Традиція й «модерн»

Та суб'єктивістська (і в доброму, і в недоброму значенні слова) течія в культурі, що тоді пов'язувалася з терміном модерн, в Україні політизо-вана з самих початків свого виник­нення. За витоками український мо­дерн, чи авангардизм, різко відріз­няється від російського. Звичайно, європейська література та маляр­ство справляли однаково потужний вплив і на Україну, і на Росію. Проте у російського модерну були власні джерела. Російський символізм мав сильні імпульси від містичної тео­софії та антропософії Штайнера та Блаватської. Теоретики символізму (Вяч.І. Іванов) звертаються до Ніцше та європейських джерел з метою ідейного обґрунтування певного варіанта універсального і позакон-фесійного богобудівництва, до чого виявляються небайдужими люди надзвичайно різні — від християн­ських персоналістів Булгакова і Бер­дяева до ультралівих Богданова, Лу-начарського та Горького.

В Україні вплив модерну йде безпо­середньо з Польщі на Галичину і звідти — на Наддніпрянщину. В поль­ській культурі своєрідним заломлен­ням Ніцше став яскравий письмен­ник Пшибишевський; безпосередній зв'язок з літературою і малярством у Галичині мав Виспянський, який жив у Кракові й особисто підтримував добрі стосунки з такими українськи­ми діячами, як письменник Василь Стефаник та художник Михайло Жук (1883—1964 pp.), який вчився і у Мурашка в Києві, і в Кракові в Ака­демії мистецтв. Утворене 1906 р. у Львові товариство «Молода муза» (поети і письменники Б. Лепкий, В. Пачовський, П. Карманський, М. Яцків, композитор С. Людкевич,


критик М. Євшан та ін.) знаходилось під великим впливом модерністської «Молодої Польщі». Найповажнішою особою в «Молодій музі» був краків'янин — викладач української мови й літератури Краківського університету Богдан Лепкий (1872— 1941 pp.). В його спогадах назва «Мо­лода муза» пов'язується з іншим мож­ливим варіантом назви — «Молода Україна» та аналогіями з «Молодою Польщею» та «Молодою Сканди­навією». Зрештою, були і антології новітньої української поезії під на­звою «Молода Україна», і відверті апеляції до містичного відчуття но­визни світовідкриття, споріднені з ранньохристиянським очікуванням «нових часів». Т. Гундорова поси­лається на Остапа Луцького: «відхи­ляється звільна широка заслона, з не­знаних далей долітає якась дивна пісня — в задуманих душах людських родиться віра, що там далеко, «за дев'ятою горою, за дев'ятим морем синім» — кінчається не життя і світ, лиш межа; за нею інший, кращий світ»*.

Це трепетне й екзальтоване відчуття чи передчуття пришестя Нових Часів надавало поетичним відкриттям особливого сенсу й зна­чення, створювало віру в новітніх художньо-філософських пророків і впевненість у тому, що старі духовні боги вмерли. Власне, визначити суть того різноликого явища, яке з легкої руки критиків-стародумів одержало спільну назву «модерн», просто неможливо: декадентами, модерністами чи символістами на­родницька реалістична естетика од­разу вилаяла всіх, хто писав у різних нових манерах. Проте єдиний стри­жень цієї новітньої літератури існу­вав: це було загострене відчуття


суб'єктивності, не тільки увага до людського «Я», до психології і до вічних проблем індивіда, насампе­ред волі до життя, любові й смерті, але й спроба все життя і всю ре­альність побачити крізь мерехтливе і нестійке «Я», подивитись не на миттєвість з погляду вічності, а на вічність крізь нетривке «тепер».

Перші ж кроки новітньої ук­раїнської естетики, що її традиціо­налісти визначили як декадентство, або модернізм, були пов'язані з праг­ненням зберегти чи завоювати ук­раїномовній літературі читача. Інте­лігенція читала Метерлінка, Ібсена, Кнута Гамсуна, Гауптмана, Бодлера, Верхарна, російських символістів. Виправдовуючись перед старими ав­торитетами, на це посилались ор­ганізатори новітніх збірок — Воро­ний, Коцюбинський. При цьому Во­роний не шкодував лестощів, щоб зберегти стосунки з традиціоналіста­ми: «Будь же ласка, не поскупіться та пришліть нам щось із ваших пречу­дових творів, — писав він Нечуй-Ле-вицькому, — що як мед той липовий, і солодкі, і запашні, і добрі на вжи­ток»". Нечуй меду не прислав, а Па­нас Мирний на звернення Коцю­бинського відповів, що на Україні інтелігенції немає, і писати треба, як писали.

«Молода муза» стала явищем не стільки української поезії, скільки української літературно-філософ­ської культури. Умонастрої, що запа­нували в бунтівній групі літераторів, викликали шалений опір у консерва­тивної народницької критики, яка вбачала у модернізмі відмову від гро­мадських національних гасел, втому і втечу, повторення західницького за­непадництва і взагалі протипри­родність. Характерно, що найбільш


•Див.: Гундорова Проявлення слові Львів, 1997. — С 88—89. " Цит. за: Павлич Дискурс модерні: в українській літературі. — К., 1997. — С 101.


непримиренними ворогами «модер­ну» стали вожді вчорашніх «моло­дих» першої хвилі — Б. Грінченко і особливо С Єфремов.

«Молода муза» існувала до 1909 p., а того ж таки року в Києві Павло Бо-гацький (1883—1962 pp.) та Микита Шаповал (1882—1932 pp.) заснували журнал українського модерну — «Українська хата» (1909—1914 pp.). Сполучною ланкою цих товариств були поет Микола Вороний (1871— 1942 pp.) та критик Микола Євшан (1889—1919 pp.). Власне, початок українського модернізму пов'язу­ють з відозвою Миколи Вороного про видання альманаху «З-над хмар і долин», опублікованою в львів­ському «Літературно-науковому віснику» 1901 року. Колишній «та-расівець» Вороний емігрував до Ав­стро-Угорщини, жив у Відні та Львові, зблизився з галицькою літе­ратурною та театральною публікою, повернувшись в Росію 1897 p., грав в українському театрі, писав і вів партійну роботу в РУП. За його власними словами, він прагнув ли­ше взяти від модерну все корисне і не формулював якихось радикаль­них модерністських програм; його поезія досить прив'язана до звичних трафаретів і, принаймні, не стала поетичним відкриттям. Те ж можна сказати про доброго, але не епохаль­ного поета Олександра Олеся (Кан-диби, 1878—1944 pp.), перша збірка якого «З журбою радість обнялась» вийшла 1907 р. і принесла йому ве­лику популярність. Олесь, як і Воро­ний, досить традиційний за своїми виразними засобами. Проте есте­тичне й критичне обличчя журналу було дуже виразне — завдяки, на­самперед, Миколі Євшану і Микиті Шаповалу («Сріблянському»).


Микола Євшан писав і в журналі «Молодої музи» «Світ», і в «Ук­раїнській хаті». Родом із Станіслав-щини, Євшан (справжнє прізвище Федюшко) став у роки війни офіце­ром австрійської армії, потім УГА і помер від тифу в Вінниці.

Один із організаторів «Україн­ської хати» Микита Шаповал, який писав вірші і критичні статті під псевдонімом «Сріблянський» (він народився в слободі Сріблянка під Бахмутом), був надзвичайно харак­терною та яскравою постаттю ук­раїнського модерністського руху, яка поєднувала художні й політичні орієнтації. Він походив з дуже бідної багатодітної селянської родини і не мав ніякої освіти, крім лісової шко­ли (університет він кинув, щоб зосе­редитися на роботі в журналі). При­родна обдарованість заміняла йому, де це було можливо, професійну підготовку; врешті — вже після ре­волюції — він став фаховим соціо­логом. Політичні колеги — Гру-шевський, Винниченко — залишили про нього спогади й оцінки, досить неприємні: вони створюють образ людини неврівноваженої, егоцент­ричної та імпульсивної. На захист Шаповала можна сказати, що його легко було вивести з гри звинува­ченням в егоїстичних мотивах: він ображався, спалахував і відмовляв­ся від посад і позицій, чим суперни­ки негайно користалися. До «свідо­мого українства» Шаповал прийшов під впливом прихильника Міхнов-ського, пізніше — «соціаліста-само-стійника» О. Макаренка. Його рад­ше можна було б назвати радикаль­ним народником: Шаповал вважав неукраїнським усе в українській історії, що передувало Котлярев­ському. Козаки не були українцями,


бо залишалися «руськими» право­славними патріотами; Сковорода писав Бог зна якою мовою. Навіть вживання української мови не дава­ло гарантії українства, бо можна бу­ло бути ще й «ідеологічно неук­раїнським».

Євшан і Шаповал роблять новий крок порівняно з галицьким наслід-ницьким «новомузівством». Вони пос­тулюють духовне існування такої Ук­раїни, що належить до наймо-дернішого Заходу, і під цю Україну, так би мовити, творять українців («маємо Італію, тепер для неї треба зробити італійців», сказав один із діячів Рісорджіменто після завоюван­ня незалежності). Зрозуміло, що під­ґрунтям такої ідеології мусив стати Ніцше, при цьому Ніцше досить хо­довий і популярний, взятий поза зв'язком із його полемікою з Вагне­ром, Ніцше-«надлюдина», розтира­жований десятками переспівів. У Євшана можна прочитати практично все, що проголосив після війни Дмит­ро Донцов — аж до витлумачення Шевченка й Лесі Українки як єдиних сильних індивідуальних особистос­тей в українській літературі.

Теза про творення моралі силь­ним самотнім індивідом, творення нації силою національного духу об­ранців є дальшим кроком у тому на­прямі, який був обраний радикала-ми-«тарасівцями».

Хоч як це парадоксально, ук­раїнські модерністи при цьому почи­нають з гасла «мистецтво для мис­тецтва». Про «чисте мистецтво» го­ворить Микола Вороний, полемізу­ючи з Франком, а Василь Пачов-ський (1978—1942 pp.) в першій своїй збірці «Розсипані перли» (1901р.) писав: «То є штука, я не пхаю ту ідей». Характерно, що того


ж року Пачовського було виключе­но із Львівського університету за політичний антипольський виступ (історичний факультет він закінчив у Відні). Як свідчив він у своїй «Ав­тобіографії», його драма «Сонце Руїни» (1908—1909 pp.) була виявом нового душевного настрою, коли Пачовський «станув перед містич­ною загадкою свого народу»: осмис­лення історичної долі України як місії він пов'язує з загальноєвро­пейськими богобудівничими шукан­нями — «зачинало родитися щось у роді релігійности, глибоко поняте шукання Бога, далеке від конфесії, що ставить питання про послідні причини і цілі світу і життя, і це не тільки одиниці, але й громадського життя»*. Богобудівництво Пачов­ського веде його до давньослов'ян-ської міфології — маємо повторення духовного шляху Ваґнера, і воно та­ке ж політично визначене.

Заперечення ідеологічної спрямо­ваності літератури й мистецтва, гас­ло «штука для штуки» були на­справді не виявом аполітичності мо­дерністської «Молодої України», а запереченням старого народницько­го мистецтва. На місце романтично­го обожнення народу приходить йо­го критика і навіть картання з по­зицій національного ідеалу, суб'єк­тивістське прагнення до елітарності.

Якщо абстрагуватися від різних, часто протилежних політичних ре­алізацій цих елітарно-суб'єктивіст­ських настанов і розглядати тільки їх культурний зміст, то в один потік можна було б об'єднати і Євшана, і

ДоНЦОВа, ЯКИЙ ПОЧаВ уже ВИСТупаТИ :Цит. за: Нахлік і

як політик і критик-літератор, і Шапо- Василь Пачовськ;

г г г про всесвітню мк

вала, і Вороного, і Пачовського, і мо- українського лодого Винниченка, і навіть Коцю- ^j"]^*-* бинського та Ольгу Кобилянську. №і-з. — с зі.


Донцов став симпатиком фашизму, Винниченко — націонал-комунізму. Шаповал з тих же суб'єктивістських позицій прийшов у еміграції до своєрідного нового просвітництва.

Вороний, радикальний національ­ний діяч, увійшов в історію, мабуть, все-таки найбільше своїм перекла­дом «Інтернаціоналу», який співав­ся українськими комуністами на офіційних зібраннях і тоді, коли йо­го автор уже був розстріляний НКВД.

Різноманітність і несумісність шля­хів, які починалися від усвідомлення вагомості вольового первня в історії і культурі, засвідчена різністю життєвих доль українських інтелі­гентів, запалених на початку століт­тя близькими радикальними ідеями. Умонастрої, що їх узагальнено об'єднують словом модерн, пород­жували дуже різні політичні резуль­тати, проте в мистецтві іноді не по­роджували нічого. Важко, а чи й не­можливо визначити міру приналеж­ності до «модерну» письменників, які вивищувалися над літературним тлом своїм яскравим обдаруванням, таких, як Ольга Кобилянська (1863— 1942 pp.), Василь Стефанш (1871 — 1936 pp.) чи Михайло Коцюбинський (1864—1913 рр.).

Михайло Михайлович Коцю­бинський зовнішність мав навіть аристократичну: це був високого зросту горбоносий чоловік із борідкою-еспаньйолкою та підкру­ченими вусами, його не псувала ані рання лисина, ані сивина. Насправді Коцюбинський доброї освіти не мав, не закінчив навіть семінарії, бо виріс у бідності. Батько був дрібним урядовцем, після його смерті на ру­ках у Коцюбинського залишилася сліпа мати, а сам він змолоду був на


обліку як політичний, і сяку-таку ро­боту (в філоксерній комісії) одер­жав завдяки допомозі громадовців. Уже будучи відомим письменником, Коцюбинський працював у Черні­гові скромним земським статисти­ком. Гострота світосприйняття по­части зумовлена важкою сердеч­ною хворобою, що поставила його в пограничну ситуацію і рано звела в могилу. Але високий літературний смак став наслідком самоосвіти, постійної роботи над собою.

Навіть у ранніх творах Коцюбин­ський виходить за межі традиційного романтичного поклоніння Народу як меті діяльності й еталону чеснот. Ха­рактерний для молодшого покоління непокірний і безстрашний заклик до дії, бодай «поза межами можливого», відлунює в його «Хо» та інших неве­ликих прозових творах. З без­оглядністю людини дії сусідить знева­га до лібералізму, що її бачимо в пізній прозі («Коні не винні»). Цей во­льовий і персоналістський мотив упродовж усієї письменницької діяль­ності Коцюбинського знаходить вияв у глибокому інтересі письменника до психології персонажів, включаючи найпримітивніших напівлюдей, та­ких як кат Лазар в оповіданні «Persona grata». Вся історія залом­люється крізь буття індивіда, через його серце проходить межа між вічністю й обов'язком, тим «мушу», що прив'язує до сумної повсякден­ності. Коцюбинський не ідеалізує ні народну масу, ні тих мужніх і са­мовідданих людей, які торують шлях у майбутнє. Служниця Варвара про­ривається істеричним сміхом в облич­чя інтелігентним господарям: «Ха-ха-ха!.. Б'ють... і нехай б'ють... Ха-ха-ха!... Бо годі панувати...». І, охоплений жахом чекання натовпу погромників,


пан Чубинський раптом бачить її «босі ноги, холодні, червоні, брудні й порепані... як у тварини».

У незакінченій повісті «Fata mor­gana», що сполучає риси класичного реалістичного полотна на теми се­лянської революції й імпресіоніст-ськи витонченого психологічного ро­ману, не знайдемо виправдання тих селян, які, пограбувавши панів, для врятування від урядової розправи самі вбивають своїх ватажків. Все це — груба реальність, і разом з тим у читача немає сумніву, що життя має сенс лише як служіння цим неща­сним людям.

Найсильніша художньо річ Коцю­бинського — новела «Intermezzo». Потреба в самотності дає мож­ливість людині не просто відпочи­ти — сприйняти саму суть життя, пе­режити сенс його, відчути одвічну полярність світла й темряви. Герой звертається до сонця: «З тьми «невідомого» з'явився я на світ, і перший віддих, і перший рух мій — в темряві матнього лона. І досі той мо­рок наді мною панує — всі ночі, по­ловину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги — хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене — і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе У вогні, в лампі, у фейерверках, зби­раю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить».

Коцюбинський впродовж усього життя — в пошуках радикальних


розв'язань національних і соціаль­них проблем, і впродовж усього життя йому світить оте сонце людя­ності. Коцюбинський мав ліві пере­конання, не випадкові і ліві пов'я­зання його сім'ї: син Юрій став відо­мим більшовиком і однією з перших жертв терору, як і зять Віталій При­маков та інша близька до його кола молодь. Він знав, що люди будуть жорстокими, коли візьмуться за зброю, і намагався примирити це якось із своїм гуманізмом.

Врешті в поезії, після скутих на­родницькою традицією, несміливих, наслідницьких спроб, з'являється відкриття музики українського сло­ва. Леся Українка була одним із дже­рел інтелектуальної орієнтації літе­ратури, звідки потреба економити слово, шукати найстисліший спосіб викладу. Проте саме в пошуках «ми­стецтва для мистецтва» з'являються перші знахідки музики вірша. За­галом поезія «Молодої музи» та «Ук­раїнської хати» не стала таким ху­дожнім відкриттям, як російська по­езія «Срібного віку». З віршів тієї по­ри до сьогодні дожило небагато; так, Богдана Лепкого ми знаємо пере­важно по пісні «Чуєш, брате мій, то­варишу мій». Справжнім художнім відкриттям епохи стала новела Васи­ля Стефаника. Вона, здавалося б, нічим не відрізняється від числен­них оповідань на народні теми, що були й до того; але їх лапідарність змушувала автора до філігранної праці із словом для досягнення мак­симальної виразності. Передвісника майбутніх відкриттів у ритміці, інструментовці вірша вбачають у по­езії Пачовського.

Школою молодої української по­езії стали «суботи» Коцюбинського. Там зросли і Василь Еллан (Блакит-


ний), і Павло Тичина. Звідси, з цього гуртка починалося становлення му­зики вірша Тичини. Перші його вірші позначені 1914 p., коли вже померли і Леся Українка, і Михайло Коцюбинський; свої геніальні рядки він скаже пізніше, в «Сонячних кларнетах» (1918 p.), але оте надзви­чайне відчуття матеріалу слова, яке, наприклад, бачимо у вірші тієї пори:

Я стою на кручі —

за рікою дзвони;

жду твоїх вітрил я —

тінь там тоне, тінь там десь...

— до цього чуда поезії дорога від­кривається вже в передвоєнні роки.







Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 71. Нарушение авторских прав

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.01 сек.) русская версия | украинская версия