НДРуШТИШГ,. ЛЛРОЙІ'ЛЗАКИЕС

тутом. 1921 p. при ІНО створено «ро­бітничі факультети» («робітфаки») для підготовки до вступу у вищі навчальні заклади вихідців із робітни­чого класу та селянської бідноти. Па­ралельно розгорнулася широка кам­панія по ліквідації неписьменності: 1923 р. створено організацію «Геть неписьменність!» на чолі з самим го­ловою ВУЦВК Г.І. Петровським. За десять років через систему ліквідації неписьменності пройшло два мільйо­ни чоловік, переважно селян. Кіль­кість неписьменних серед людей ві­ком від 9 до 49 років зменшилась з 48 відсотків у 1920 р. до 36 відсотків у 1926 р., у тому числі серед чоловіків — до 18 відсотків.

Рисою освітніх реформ була їх «робітничо-селянська» орієнтація. Українську Академію мистецтв біль­шовики перетворили на Київський художній інститут, ліквідувавши та­ким чином автономію цього закладу; натомість на «гетьманську» Академію наук вони зважали й обмежилися прийняттям Положення про Всеук­раїнську Академію наук постановою

уряду від 14 червня 1921 p., яке так ніколи в повному обсязі й не було впроваджене в життя. Зрештою, нар­ком Гринько намагався проводити політику в дусі постанови уряду від 1921 p., щоб «вищу школу і всю на­укову працю зробити посередником для визволення пролетарських мас від темноти і нужди»*.

Наслідком культурного розвитку України в перші роки комуністичної диктатури було, з одного боку, різке розширення соціальної бази ук­раїнської культури, залучення до освіти та творчості найширшого за­галу вчора ще малописьменних мас, переважно молоді, а, з іншого боку, неминуче при цьому різке знижен­ня «планки» мінімуму культурності, можна сказати, орієнтація на посе­редній рівень.

Діяли, проте, і протилежно спря­мовані сили. Зберігалась і зберігала вплив стара еліта, навіть заангажова-на політично в роки революції в ан­тибільшовицьку діяльність; вузівська молодь з пристрастю увірвалась до культурного життя, створювала нав­коло його болючих питань атмосфе­ру щирого ентузіазму і швидко вису­нула нові яскраві імена. Характер­ною рисою умонастрою молодих культурних сил була слабка їх по­в'язаність з традицією, гостра потре­ба пошуку абсолютно нових форм життєвої поведінки і загальних цін­ностей. Ознакою тієї епохи була зне­вага до так званих «умовностей», де­монстративна простота поведінки, яка виявляла потребу в створенні за­ново всього культурного світу. Однією з ознак такого антитра-диційного укладу повсякденого жит­тя є завжди відносна свобода у сфері шлюбних відносин. Україна давала тоді найвищі по радянських рес-

публіках показники розлучень: на 100 шлюбів припадало розлучень

місто село разом

1923 р. 16,4 9,9 10,8

1924 р. 19,4 11,9 12,8 1925р. 32,2 15,1 16,4*

Столицею Української Соціалістич­ної Радянської Республіки тоді був Харків. Київ залишався у багатьох відношеннях своєрідною культурною столицею. Тут працювала Академія наук, тут був центр українського ма­лярства — Київський художній інсти­тут, Київська консерваторія і музич­но-драматичний інститут ім. М.В. Ли­сенка (1925 p. консерваторію пере­творено на музичний технікум, де за­лишились лише виконавські факуль­тети, інші увійшли до музично-драма­тичного інституту). В Києві діяли 5 ук­раїнських театрів: Державний імені Шевченка, Народний (з 1922 р. — ім. Заньковецької), 3 районних, а та­кож російські — ім. Леніна, Держав­ний і Червоноармійський театр, Ук­раїнська експериментальна студія (пізніше театр ім. Гната Михайличен­ка) та єврейський «Оноіб». У березні 1922 р. Курбас створив театр «Бе­резіль».

Театр ім. І. Франка 1923 р. переве­ли до Харкова урядовим рішенням; 1925—1926 р. до Харкова з Києва пе­реведено й «Березіль». Крім них, тут працювали театри «Веселий проле­тар», Народний, дитячий, три росій­ських, єврейський. В Харкові 1925 р. створено і перший український те­атр опери та балету (наступного ро­ку—в Києві та Одесі, 1928 р. — в Полтаві, 1929 — у Вінниці, 1931 р. — в Луганську).

Столичний Харків був центром літературного життя України. У приміщенні ВУЦВИК знаходилась

скромна кімнатка-кабінет члена ЦК партії і члена ВУЦВИК, головного редактора газети «Вісті», душі і ор­ганізатора всіх починань в галузі но­вої української культури і особливо літератури Василя Еллана-Блакит-ного. Серед численних письмен­ницьких організацій і груп створе­ний Елланом «Гарт» і контрольова­ний ним «селянський» «Плуг» з од­нойменними часописами стали най­більш сильними письменницькими осередками, доки в конкуренцію з ними не вступила ВАПЛІТЕ («Всеук­раїнська асоціація пролетарської літератури») М. Хвильового. В Хар­кові знаходились провідні видав­ництва і редакції журналів, де могли

друкуватися українські літератори і культурні діячі (головний громад­сько-літературний журнал «Черво­ний шлях» заснований 1923 p., ре­дактором його тоді був Г. Гринько).

Для характеристики ідеології ук­раїнських інтелігентів, які пройшли через різні ідейні пошуки і обрали ко­муністичну орієнтацію, краще просто навести велику цитату з напівпрози, напіввірша, напівзвіряння Василя Ел-лана, написаного в лютому 1917 p.:

«Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі. Я сію слова на нивах твоїх — посію слова, хай з них виростуть трави і квіти розквітнуть; а онуки на чоло тобі по­кладуть із них вінок...

А я — вже щасливий, що можу кропити рубінами крові тернистий твій шлях в ім'я Будучини твоєї, — бо бачу тебе, Україно моя, в Будучині.

Щасливий я ще і тому, що — як крила могутні — Минуле твоє наді мною.

О, як я люблю його! Як я його ненавиджу!

Запоріжжя...Коліївщина... Моря крові, небосхил у червоних загравах пожеж...Смерть і банкет, що спле­лися у гаслі «повстання за волю»,що це за іскра у порох душі!

А що це за хрест, нестерпимий тя­гар на душі у народу — Минуле твоє!

Нас тягне воно до землі — і не вільно шугнути в Майбутнє.

Вогню ж!

Динаміту!

Хай зникне Минуле в ім'я Будучи­ни.

Церкви старовинні — в повітря!

Вишневі садки — під сокиру!

Прорвати Карпати тунелем!

Динамітом — пороги Дніпрові!

Гей, Сивий, вже бачу тебе я

у шорах камінних, у шлюзах.

О степе! О Луже Великий! Ти бу­деш лиш море пшениці і жита, прорізане стрілами колій, блискав­ками експресів розкраяне.

Криворіжжя! Донеччина! Ви два смоки гігантські, що смокчуть з підземних глибин блискучу і чорну кров огнедавчу, і вона розливається в жилах заводів і фабрик; а ті, нена­жерні, дихають важко і списами своїх димарів погрожують небу.

...О Україно моя, це гордість, надія твоя — Пролетарі, твої діти!

...Чи чуєш, моя Україно! То доля кується твоя на ковадлі — ^твоя Бу­дучим кується».

Хоча Громадянська війна прокла­ла межу між «червоними» та «жов­тоблакитниками», культурне життя в Радянській Україні проходило в тісному зв'язку з культурним жит­тям українського зарубіжжя.

Еміграція з України заторкувала, можна сказати, мало не всю україн­ську націонал-демократичну еліту. Спочатку культурні сили переважно зосереджувалися у Відні. Тут опи­нився М. Грушевський ще 1919 р. і організував Український соціоло­гічний інститут. Того ж року у Відні на базі Українського пресового бю­ро, що існувало при парламенті ще в цісарські часи, та його друкованих органів засновник цього бюро В. Кушнір і поет Олександр Олесь створюють Союз українських жур­налістів. 1921 р. уряд Чехословаччи-ни за ініціативою президента Т. Ма-саріка здійснив надзвичайно важли­вий для еміграції захід — «Російську акцію», що полягала в допомозі й фінансуванні спочатку «взагалі ро­сійських», потім і окремо україн-

ських культурних зусиль з метою надання емігран­там можливостей для постійної культурної та наукової роботи і навчан­ня емігрантської молоді (Чехословаччина була єдиною країною, де виз­навались свідоцтва про освіту, видані в Росії та в Україні).

В рамках «російської акції» Союз українських журналістів Олеся і Кушніра, Ук­раїнський соціологічний інститут Грушевського та Товариство при­хильників освіти виступили заснов­никами Українського вільного уні­верситету в Празі. Грушевський неза­баром вступив у конфлікт з керівни­ками університету з приводу системи навчання і відійшов від справ. Пер­шим ректором університету був Олександр Колесса, відомий львів­ський філолог, старший брат музи­кознавця Філарета Колесси. Велику роль у роботі університету відігравав Д. Антонович. Важливо підкреслити,

В. Еллан

що тоді це був єдиний україн­ський університет — в Україні існували тільки ІНО, у Львові в перші роки панування польської націонал-демократії української освіти не було, був створений.ли­ше підпільний український університет, який, звичайно, нор­мально працювати не міг.

До керівних кіл Чехословаччи-ни близький був за політичними спрямуваннями Микита Шапо-вал, який організував у Празі Україн­ський високий педагогічний інститут ім. Драгоманова. Під Прагою, в Подє-брадах, створено також Українську господарську академію, яка давала можливість українським емігрантам, головно воякам армії УНР та Ук-

раїнської Галицької армії, здобути освіту агронома, економіста-коопера-тора, лісового інженера й одержати роботу в Карпатській Русі. В Ужго­роді організував «Руський театр това­риства Просвіта» Микола Садов-ський, там працював видатний ук­раїнський актор Олександр Загаров.

Коли серед чільних політичних і культурних діячів української емігра­ції почали поширюватися настрої на користь повернення в червону Ук­раїну, безкомпромісним борцем за перетворення діаспорних центрів на справжні осередки української куль­тури залишався Микита Шаповал. Крім політичної (як керівник Голов­ного політичного комітету УПСР за кордоном), педагогічної та науково-організаційної роботи, Шаповал про­водив соціологічне дослідження важ­кого досвіду визвольної боротьби. 1924 р. він організував у Празі Ук­раїнський інститут громадознавства, що був важливим осередком соціоло­гічних штудій. Підсумком його науко­вої діяльності стала «Загальна соціо­логія», опублікована в Празі 1929 р. і перевидана 1934 p., вже після його смерті.

Соціологією Шаповал цікавився ще перед війною; в його праці відчу­вається вплив класичної на той час книги з соціології Максима Кова-левського. 1922 р. він написав листа в Петроград до Питирима Сорокіна, який був тоді відомий як автор книги з передмовою самого Ковалевського і викладав соціологію в Петроград­ському університеті. Шаповал ціка­вився працями Сорокіна й обіцяв до­помогу. З висланням Сорокіна на «філософському пароплаві» між ни­ми встановились творчі зв'язки, тим більше, що обом надавали підтримку урядові кола Чехословаччини. Піз-

ніше Сорокін виїхав до США, де за­снував перший у США факультет соціології в Гарвардському універси­теті — осередок, з якого пішла амери­канська соціологія. Стосунки між ни­ми охололи через повне неприйняття Сорокіним ідеї української незалеж­ності. Створений Шаповалом 1922 р. журнал «Нова Україна» припинив існування 1928 p., а після його смерті 1932 р. від серцевого нападу розпався й Інститут громадознавства.

Становище наукових та культур­них центрів на західноукраїнських землях та в еміграції різко погірши­лось у кінці 20-х років у зв'язку з Ве­ликою депресією та зміною політи­ки щодо СРСР. Але вже з середини 20-х років стало очевидно, що доля українського культурного та науко­вого життя вирішується все ж у ра­дянській Україні.