Мікрокосм і макрокосм. Світське і священне 3 страница

Таким «політичним тілом» Риму стало германське королівство. Ще франки були проголошені папами «захисниками престолу». Після роз­паду франкського королівства його місце в Центральній Європі зайняла держава саксів. Саксонський король Оттон І вінчався на царство в грубо­му франкському плащі в Аахені, сто­лиці франкського короля Карла Ве­ликого, і не просив корони у Риму — її папа сам запропонував йому після вдалого походу германців на Італію, 962 року. Прийнявши від Римської церкви корону, сакси прийняли і на­зву своєї держави — «Римська імпе­рія» (дещо пізніше — «Священна

^:^

Римська імперія»). Це викликало бурхливі протести в Константино­полі, де ніколи не визнавали чийогось права на римську спадщину. Пропо­зиція Отгона скріпити союз шлюбом його сина з однією з візантійських принцес була грубо і з образами відкинута кесарем.

На землях германців у цей період, X—XIII ст., остаточно утвердився той устрій, що одержав назву феодально­го. Сугь його полягала в тому, що ви­щий володар надавав нижчому, за умов служби, в тому числі військової, в управління певну територію — фе­од або ф'єф, з частковим відступом своїх верховних прав (судити підлег­лих, збирати податки тощо). Коли власник ф'єфа заходив настільки да­леко, що перебирав собі Blutbahn, — право виносити смертні вироки підданим, — він ставав фактично не­залежним государем. Феодал, як на­зивали власника феода, міг викорис­товувати свої права щодо підлеглих, змушуючи платити йому чинш грішми або натурою або ж відробля­ти на пожалуваній йому землі. Зе­мельний наділ у класичному випадку був умовною власністю — держан­ням, яку феодал втрачав, якщо пере­ставав служити. Проте феод міг пе­рейти і в повну власність — аллод. При цьому могла зберігатись система владної напівзалєжносгі.

В системі, яку називають феодаль­ною, між селянами і феодалами існує певна взаємозалежність: селяни ви­конують певні повинності, а феодал мусить захищати своїх підлеглих, по-кровительствувати їм, підтримувати порядок. Крім того, рисою феодаль­них відносин є ієрархія «сеньйор — васал» з кодексом покровительства, з одного боку, і кодексом вірності — з іншого. Архаїчна система «даріння —

віддарування» продовжує жити в сис­темі васальних відносин, створюючи свою економічну і політичну струк­туру і свою поетику. Перетворюю­чись на самостійний об'єкт юридич­ного опису і морального прийняття, васальна вірність стає предметом оспівування спочатку в прован­сальській трубадурській поезії, а потім збагачується ритуалами і стає елементом культури рицарства.

У ранньому європейському Серед­ньовіччі військовий стан не завжди був почесним і престижним, оскільки серед військових — miles — і навіть їх вищої верстви були й раби. Пізніше на півдні складається стан кабалларіїв (від caballa — кіль), або, по-північнофранцузьки, шевальє. Калька з цього слова — німецьке Ritter. Наше «рицар» визначає соціальний стан, «лицар» — більше його етичну оцінку. В описувані часи спочатку у Франції, потім — по всій Європі складається ритуал посвяти в рицарі, являються турніри, герби, культ прекрасної дами (в реальності, як правило, кастелянші, тобто дру­жини господаря замку, castella). Зви­чайно, для якого-небудь небагатого рицаря з Пікардії, у якого було з вісім акрів землі, засіяної вівсом, і який не вилазив за межі мурів свого містечка і не завжди вмш читати, — а таких була більшість, — вся ця романтика залишалась чимось подібним до каз­ки, Слово «честь» він розумш бук­вально, як здобич; були й такі рицарі, групи яких бродили дорогами Євро­пи і жили грабунком вдів і сиріт. Проте культура рицарства набирала сили і впливу, особливо після того, як вона з'єдналась із старою культурою чернецьких орденів і в істериці хрес­тових походш породила духовно-ри­царські ордени.

Система васальної залежності ви­явилась ефективною за умов тодіш­ньої Європи, країни лісів, боліт і пус­тищ, де освоєнню краю перешкоджа­ли не стільки вторгнення грандіозних армій, скільки місцеві конфлікти та вторгнення невеликих загонів — скандинавів, арабів, аварш, угрів (ма­дяр) тощо. З невеликими конфлікта­ми могли оперативно впоратися мобільні вшська місцевих феодалів, не потребуючи великої й неповорот­кої армії імперії.

Другим могутнім чинником, що визначав долю Заходу, стали міста, Зокрема, міста конкурували з церк­вою за вплив на університети, що бу­ли досить незалежними корпо­раціями і лише під кінець XIII ст. ос­таточно підпали під контроль держа­ви і церкви, зокрема орденів домініканців та францисканців. З кінця XII ст. до університетів, а потім і ремісничих міських майстерень пе­реходить від монастирш головна роль у виготовленні книг.

До XII ст. Захід був помітно слаб­ший культурно, ніж візантіїтський Схід. Ще ближчим до давніх витоків середземноморської культури був на той час світ ісламу. Лише після успіхів реконкісти — відвоювання у арабів Іспанії — європейським вченим стали відомі головні твори Арістотеля, дав­но перекладені на арабську.

Нікейський собор 1054 р. проклав межу між католиками і православ­ними. Але він і попередив, що напас­ти на Константинополь — все одно, що пролити кров Христову. Тому, коли рицарі-пілігрими третього хре­стового походу 1204 р. опинилися під Константинополем, єпископам довелося їх переконувати, за слова­ми сучасника, «що битва є закон­ною, бо греки — зрадники і вбивці і

ікону в окладі: пишний ритуал перед­бачав строго визначений порядок, особистість немовби проглядала у підготовлених для неї виразах. Тому насправді під важким золоченим при­криттям владних відносин жили і ре­ально діяли людські зв'язки, визначу­вані словом «філія». Це слово бук­вально означає дружбу і любов, але тут воно розумілося як особистий зв'язок, що може однаковою мірою сполучати як відданих друзів або воїнів, так і злочинців в один згурто­ваний клан. У центрі клану знаходив­ся імператор в оточенні відданих рабів-євнухів. Тому, хоч знатність по­ходження з часом відігравала дедалі помітнішу роль, система відзначалась великою «вертикальною мобільніс­тю»: титули і пожалування не були спадковими, навіть на імператор­ський престол потрапляли люди із плебейських низів. Ця система культивувала не­щирість, хитрість і жорстокість, але вона була досить ефективною, доз­воляючи висуватись на імпера­торські пости подекуди людям видат­ним, освіченим, здатним керувати імперією. Взагалі, як для тих часів, Візантія була досить освіченою: деся­та частина населення була письмен­ною, в містах були школи, у великих містах — добрі школи, але тільки Константинополю дозволялося мати справжні вищі школи з класами філософії. Панування популістської демагогії в суспільстві з порівняно відкритим характером мит призво­дило водночас до великого авторите­ту освіченості і до безмежної влади забобонів, орієнтації культури на примітивні простонародні смаки. Школи і на Заході, і в Візантії діли­лись на «тривіум». де вивчались гра­матика, риторика і діалектика, і

їм чужа вірність, адже вони вбили свого законного сеньйора, і вони гірші від євреїв»'. Рицарів перекона­ти у чому завгодно було неважко — вони були впевнені, що у місті, яке лежало перед ними, знаходиться дві третини багатств світу. Після пере­можного штурму всю золоту і срібну утвар, золототканій матерії, дорогоцінне каміння, кришталь та інші скарби віднесли до одного мо­настиря для чесного поддлу здобичі; для опису багатства свідкам забрак­ло слів. Найцінніше розікрали баро­ни і венеціанці.

Значення цього погрому полягало не тільки в тому, що він став поштов­хом, який розвалив Візантію. Було пролито християнами християнську кров, і обидві сторони стали смертно чужими одна одній, що і стало дже­релом ще не однієї трагедії.

Візантія

«Візантія» — штучний термін, вига­даний істориками. Ця держава нази­вала себе просто Римом і вважалась продовжувачем традицій Імперії на тій підставі, що успадкувала і право, і територію, і імперську знать. Тери­торія, щоправда, різко скоротилася, але після подолання внутрішньої кри­зи та низки перемог над військами ісламу в X ст. Новий Рим займав знач­ні для того часу простори корінної Греції на Балканах та в Малій Азії. Се­бе громадяни цієї держави називали римлянами («ромеями»), слово «еллін» було лайливим синонімом язичника. Віруючі західної церкви були для «ро-меїв» «латинянами», а «латиняни» зневажливо називали перших «грека-

обпр де Клари- МИ», ЯК І В СТарориМСЬКу добу.

^|1"^,'"'^шн" Античні міста-поліси знаходилися

гаде. _ в глиоокому занепаді. Площа їх ско-

ротилася вп'ятеро-вдесятеро, серед уламків колон паслися вівці, на ко­лишніх центральних площах — аго­рах — в Афінах, Корінфі та інших містах стояли церковки і розташову­валися цвинтарі. Нові міста Римсько­го часу теж вийшли з кризи підупали -ми й зубожілими; як і вся країна, во­ни набули виразно сільського, агра-ризованого вигляду. Тільки величез­ний Константинополь залишався принаднішим для всього світу містом-гігантом, славним своєю розкішшю. За населенням (майже 400 тис. мешканців) близькою до ньо­го була лише столиця арабського халіфату в Андалуеії — Кордоба; міста Європи рідко налічували більше 5 тис. населення, сам старий Рим — не більше 45 тис. (а, можливо, і лише 15 тис.) мешканців. І багатство Нового Риму було вже не те: поряд із запаморочливим багатством цент­ру — сморід і напівтемрява кривих вузеньких вуличок, де в крихітному мешканні — майже нічого, крім брудної посгелі та жаровні на зиму. Тут, як і в провінційних містах, вули­цями бродили кози, а біля будинків вирощувались капуста та огірки.

Новий Рим зберіг рису старовинно­го полісу: вся держава розглядалась як продовження міста. Імперія була підпорядкована столичному монстру. Константинополь не торгував — його постачали. Для столиці хліб скупову­вали за твердими зниженими цінами (на зразок «хлібозаготівель»), пред­ставник єпарха (міського голови) сте­жив, щоб худоба, яку приганяли до міста щоденно, продавалась м'ясни­кам не дорожче визначеної ціни. Діяльність ремісників була детально регламентована, оскільки й вони по­кликані були забезпечити населення всім необхідним за невелику ціну. А

Щоб провінційні міста не були конку­рентами, їх утискували, як тільки мог­ли. Пам'ятаючи небезпеку стихії, люмпенізованого натовпу, особливо партій болільників на іподромах, імперія сполучала граничну жор­стокість владних структур і розгалу­жену систему шпигунства з заграван­ня м із найелементарнішими, най-грубішими соціальними інстинктами

мас. Імперія належала чиновницькій юрократії, що становила чітку єрархію почесних титулів, роз-ядів, рангів. На вершині піраміди находився імператор — василевс, з кесар, проголошений персоною "-вященною, безпосереднім пред­ставником та втіленням Бога на емлі. Культ священної особи імпе-атора охоплював усі сфери життя і втілювався як у високих мисте­цьких формах, так і в майже цирко­вому ритуалі. Колишні партії пере­творилися на громадські організації при іподромах, одним із обов'язків яких було уславлення імператора.

При цьому історія Візантії — це історія безконечних переворотів, осліплень, задушень, зарізань одно­го за одним всевладних кесарів їх дружинами, коханцями дружин, братами, племінниками, полковод­цями, адміністраторами.

Характерна риса власне візантій­ського деспотизму — безмежне по­клоніння не самій тю собі особі імпе­ратора та відповідно до ієрархії — до­годжання знатним людям. У Візантії схилялися саме перед місцем у освя­ченій релігією ієрархії. І церковні вла­дики, й імператори-письменники (Лев VI Мудрий, син його Костянтин Багрянородний) твердили, що коли імператор «забуде страх Божий», йо­го можна і вбити. Система нагадувала

 

Amp;0

ній з кінця в кінець займала майже рік, але подорожній на своєму мулі або верблюді скрізь знаходив ана­логічні закони і схожі звичаї, скрізь міг розрахуватися не тільки золоти­ми динарами або срібними диргема-ми, а й векселями або чеками у місцевих банкірів і ночував себе без­печніше, ніж мандрівник у Цент­ральній Європі аж до XVIII століття. Саме в цей період з'являються вищі досягнення країн ісламу, пов'язані з іменами аль Фарабі, ібн Сіни (Авіценни), Ібн Рошда (Аверроеса), Фірдоусі, Омара Хайяма. Сприйнятгя спадщини античної культури світом ісламу було строго цілеспрямованим та вибірковим. Ви­кладання в ісламських «університе­тах» зосереджувалось навколо бого­слов'я та ісламського права, яке вод­ночас було й кодексом звичаїв та мо­ралі. Все, що виходило за межі інте­ресів улема (вчителя богослов'я) та факіха (вчителя права), відсівалося від культури ісламу. Але, оскільки в країнах ісламу були численні грома­ди інаховіруючих — християн, іудеїв, прихильники* індійських релігій, зо-роастрійців, — то існувала потреба і в філософії та логіці, і в поршняльному богослов'ї, що свідчило про иечувану для Середньовіччя толерантність. Та­ка віротерпимість притаманна пер­шим століттям епохи Аббасидів, і ідейні опоненти іноді навчали навіть в одній мечеті. У міру розкладу верхівки суспіль­ства посилюються опозиційні течії з їх прагненням повернутися до «за­сад віри» (традиціоналізм або фун-даменталізм). Цьому сприяв стан безперервної війни, що її вів іслам проти християнського світу. Райони, прикордонні з Візантією, притягува­ли фанатиків, невдах і авантюристів,

«квадривіум», з арифметикою, гео­метрією, астрономією, музикою. Ця система мала переваги все ж на Сході: тут була Греція, тут зберіга­лися рукописи літературних і філо­софських творів, тут читали і кла­сиків, і теоретиків мистецтв і музи­ки. М'який відблиск елліністичної культури завжди лежав на Візантії, а чим далі, тим менше «ромеї» соро­мились визнавати користь еллін­ської освіти.

Збідніла імперія не могла утриму­вати військо, за винятком флоту, та й то на засадах найманетва. Осно­вою військової організації була сис­тема ополчення, яке в мирний час утримувало себе працею на наділах землі. Пожалування землею свого роду командуючих вшськовими ок­ругами, хоча і без передачі її у власність, призводило до посилення провінцшної знаті, яка не без успіху прагнула спочатку до участі в сто­личних інтригах, а потім і до унеза-лежнення від центру. Наскільки слабкою насправді виявилася влада імператорів, показав 1204 p., коли після погрому, вчиненого хресто­носцями в Константинополі, імперія розвалилася, щоб більше ніколи не об'єднатися під одним скіпетром.

Церква у Візантії займала підпо­рядковане становище; в системі влади і не претендувала на зверхність щодо монарха. Кесар призначав єпископів, і був випадок, коли єпископом став катехумен — ще не хрещений «огла-шенний», який тільки готувався ста­ти християнином. Пишність церков­ної служби та краса і багатство храмів впливали на іноземців інколи більше, ніж військова міць імперії. Проте одна справа — співвідношен­ня владних структур у Візантії, а інша справа — особисті стосунки і впливи.

Не раз патріархи вступали в супереч­ки з імператорами і змушували їх відступити. Сильний і войовничий імператор Михаїл Комнін (правив у 1143—1180 pp.) мав відкриту дис­кусію з патріархом, у ході якої дово­див, що ромеям потрібен союз із За­ходом ціною навіть підпорядкуваиші Римській церкві. Патріарх же вва­жав, що краще підкоритися халіфам, ніж іти на союз із латинянами. 1 імпе­ратор, зважаючи на зростаючий по­нурий націоналізм мас, був змуше­ний публічно визнати правоту патріарха.

Через два десятки років після того, як кесар грубо відмовив імперато­рові германської Римської імперії, інший кесар віддав свою сестру за кагана слов'янської Київської дер­жави. Це було нечувано для тодіш­ньої візантійської дипломатичної практики. Недосяжна, на відміну від Болгарії, для візантійської зброї, майже недосяжна для візантійських інтриг Руська держава стала чинни­ком європейської політики і куль­турним партнером європейської цивілізації.

Слід зважати на ту обставину, що християнська Європа вела непе­рервну війну із світом ісламу. Безпо­середнім противником воїнів ісламу була передусім Візантія, що воювала на своїх сухопутних кордонах у К4алій Азії. В X ст. їй вдалося завдати халіфату значної поразки і поверну­ти частину втрачених азшських во­лодінь. Араби захопили частину південної Італії і здійснювали окремі набіїн на землі християнського Се­редземномор'я, а також протистояли учасникам хрестових походів, що відбувалися у 1096—1270 роках.

Азійський Схід

Для світу ісламу розглядуваний період приблизно збігається з епохою Аббасидів (750—1258 pp.) Після вторг­нення з Хорасану в Сирію Абу Абба-са Кривавого халіфи спираються вже не на арабські етнічні сили та племін­ні угруповання, а на иадетнічну ісламську теократичну організацію, що використовувала апарат і тра­дицію іранської держави. «Вітчизна ісламу» — мамлакат аль-іслам — стає типовим імперським утворенням. Різниця між арабськими і неараб-ськими мусульманами практично стає неістотною. Центр халіфату пе­реміщається на схід, у Вавилонію, де (персидські зодчі будують нову столи­цю— Багдад. Імперія ісламу відкрита передусім східним виливам. З Індії йдуть і сюжети казок «Тисяча і однієї ночі», і одяг, починаючи з тюрбана, і висока індійська математика, і музич­ний лад. Водночас іде «іранське вторг­нення» в літературу, орієнтація на персидські державні форми, ісламізо-ваких іранських чиновників та дих-кан (землевласників), на курдські войовничі племена. Іслам сформувався як теократична і тоталітарна ідеологія, де релшйна і державно-правова організації то­тожні. Це призвело до парадоксаль­них наслідків: відсутність церкви як окремої ісламської інституції не доз­воляла санкціонувати догматику і підтримувала простоту культу. Тому тривалий час у країнах ісламу поряд з безправ'ям, деспотизмом халіфів сусідить віротерпимість.

З початку X ст. халіфат розпа­дається на окремі історичні області. Але переставши існувати як цілісний політичний утвір, мамлакат аль-іслам стає дійсною культурно-релігійною цілісністю. Подорож по

шукачів здобичі й слави. У XI ст. в малу Азію вторглися кочовики-турк-мени, очолювані родом Сельджуків. Створення султанату Сельджуків у межах ісламського світу різко зміни­ло співвідношення сил на користь традиціоналістів і архаїчних суспіль­них форм, У світі ісламу почалася де­градація культури, зростало всевлад­дя військово-політичної верхівки.

Легенда про вибір між християн­ством, ісламом та іудаїзмом, який нібито робив князь Володимир, відображає якісь привабливі кон­такт Русі з країнами ісламу. Проте пои' азавня навіть з іудаїстською Ха-зарією були для Русі більш серйоз­ними зв'язками зі Сходом, ніж тор­говельні зв'язки з мамлакат-аль-іслам. Реальними контактами Русі зі Сходом були насамперед стосунки з кочовим світом.

При всій небезпеці Великого Сте­пу враження, що може створитися від постійних закликів до об'єднан­ня проти Поля, які ми зустрічаємо в літописах, не зовсім відповідало б дійсності. Якщо вважати, що по­ловці знаходилися в стані постійної війни з Руссю і становили загрозу її існуванню майже так само, як пізніше — монголи, то виникає безліч незрозумілих фактів..Адже гри найбільші шляхи Київської землі проходили через степ, де па­нували половці: Залозний шлях вів з Києва на Дон, Соляний — вздовж Дніпра на річку Самару, Вовчі Води і далі на Перекоп і в Крим, нарешті, знаменитий Гречник — по Дніпру через пороги до Чорного моря. І всі ці шляхи діяли навіть у часи військо­вих зіткнень, хоча половці брали з купців і подорожніх велике мито. Ще цікавіше, що на південному Подніпров'ї з самого початку сло-

в'янської колонізації проживали якісь потомки уличів, до них підсе­лялися алани, тюрки-болгари, по­стійно йшов потік нових поселенців з руської півночі. Все це якось не вкладається в картину постійної війни із Степом не на життя, а на смерть.

Очевидно, військова загроза з бо­ку половців, як раніше — печенігів; була звичайною для сусідства кочовиків і землеробів. Кочовики час від часу своїми набігами спусто­шували землі сусідів, сусіди не зали­шалися в боргу, але військове моло­децтво не вичерпує відносин аграр-но-міської цивілізації з кочовим По­лем. Кочовики, як правило, ведуть із сусідами постійну торгівлю, оскільки не забезпечують себе повністю хлібом та іншими товарами, особли­во міського виробництва. До того ж серед усіх драматичних епізодів грабіжницьких нашесть половців на Руську землю чи не половина припа­дає на війни, де половці виступали союзниками князів — ініціаторів конфлікту. СМ. Соловйов підраху­вав, що чернігівські Ольговичі при­водили половців 15 разів, а сам Воло­димир Мономах—19!

Підсумовуючи, можна сказати, що визначення культурно-історич­ного місця Київської Русі як синтезу Сходу і Заходу було б неприпусти­мим спрощенням. Насамперед «схід» настільки різноманітний, — від степу до малоазійського деспо­тизму, — що хибно говорити про «Азію взагалі». Європейський світ, до якого після прийняття християн­ства включається культурне життя слов'ян, мав власний «захід» і влас­ний «схід», які, кожен по-своєму, зберігали і розвивали старі куль­турні традиції.

§ 2. РУСЬ У КУЛЬТУРНО-ПОЛІТИЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ УКРАЇНИ

Мовний вимір

З РОЗВИТКОМ міст, особливо з по­ширенням християнства східного обряду на всій величезній і різно­манітній з етнокультурного погляду території, що визнавала політичну зверхність Києва, панувала одно­типна міська, в тому числі книжна, культура, діяли приблизно однакові юридичні норми, в ролі засобу висо­кого культурного спілкування вжи­валася одна літературна мова. Це дає підстави говорити, що слов'ян­ство Східної Європи жило в єдино­му культурному просторі. Можли­вий найпростіший, здавалось би, вихід: проголосити східну Слов'ян­щину монолітною давньоруською зоною, «колискою трьох братніх на­родів і трьох братніх культур».

Справді, культура Київської Русі стала колискою трьох культур — ук­раїнської, російської, білоруської. Але це стосується тільки книжної культури. Більше того, книжна східнохристиянська культура цер­ковнослов'янською мовою була спільною також для болгар, східних романців, сербів. Теза про те, що в рамках єдиної феодальної держа­ви — Київської Русі — «сформувала­ся» єдина руська «феодальна» на­родність, щоб майже одразу, на жаль, розпастися під впливом фео­дальної роздрібненості, не витр: критики.

Водночас із певним внутрішнім опором сприймається беззастереж­не проголошення Київської Русі давньою Україною. Не кажучи вже

проте, що сам термін «Україна» як­що і вживався в давньоруські часи, то лише в розумінні лісостепової,окраїни» держави. Сумнівним за­лишається сам факт відокремлення русинів Київського часу — предків українців — в окрему етнічну кате­горію у їх власній самосвідомості.

Насправді, терміни Русь, русин (зрідка русич), руський вживаються або в надто широкому значенні, що охоплює всю державу від Новго­родської півночі до Приазовської Тьмутаракані, або ж у надто вузько­му значенні, що стосується лише по-лянських земель (Київщина та Чернігівщина). Не згасають супереч­ки про походження самого терміна Слово добре етимологізується на іранському ґрунті, але сучасники наполегливо виводять його з гер­манських коренів, приписуючи цей етнонім давнім шведам, («варягам»). Можливий, щоправда, компроміс: у міфологію скандинавів аси, як вста­новлено, потрапили з осетинсько-аланського світу, — чому б не могли так само потрапити і роси-русь? У будь-якому разі, літописці сприйма­ють слово як чуже і ледве-ледве за­своєне в слов'янському світі. А іншо­го етноніма для південної території Східної Слов'янщини — нинішньої України — не існувало.

В сучасній етнології та соціальній філософії часто приймають за кри­терій існування нації (народності, етносу) наявність етнічної са­мосвідомості. Цей принцип не може бути застосований без огляду на різницю в історичних формах са­мосвідомості й самоусвідомлення. Що стосується етнокультурної ситу­ації н Київській Русі, то тут необ­хідно взяти до уваги теорію диглосії і двомовності, висунуту Ч.А. Фергу-

 

з^|,д

еоном і обґрунтовану на давньору­ському матеріалі Б.А. Успенським.

Відрізняють двомовність, коли люди в побуті і культурному спілку­ванні користуються двома рівно­правними мовами, від диглосії, коли кожна з цих двох мов вживається тільки в певній ролі, у визначеній функції. В культурній ситуації Київської Русі мовою літератури, культу, права була спеціальна «ви­сока», книжна мова, сформована на тій слов'янській основі (очевидно, салонікського діалекту, близького до староболгарської), яка була знайо­ма великим просвітителям Кирилу і Мефодію. В побуті розмовляли «племінними», етнічними діалекта­ми, які впливали на мовні стилі літе­ратурних пам'яток залежно від місця їх створення і соціально-куль­турної функції. Але сама ідея нормо-ваності мови ніколи не пов'язувала­ся з етнічним діалектом. Нормована, культурна мова — це тільки мова книжна і сакральна. Розмовляти в побуті книжною мовою, переклада­ти з книжної на побутову тощо не можна — ці два типи мов живуть у різних площинах. Така ситуація існувала в Україні, за Успенським, десь до XVI ст., в Росії — на століття пізніше.

Йдеться, таким чином, не тільки про мовну, а й про культурну зага­лом самосвідомість. «Етнічна са­мосвідомість» за умов диглосії — це абсурд. Самосвідомість взагалі є культурне явище, вона належить не до побутового, а до «високого» рівня, не до рівня стихії, природи, а до рівня порядку і культури. Як етнічні говірки і діалекти належать до хаосу мовної стихії, так до побу­тової, неокультуреної поведікковоі стихії належить етнічна («племіп-

на») самосвідомість. Звичайно, ко­жен знав, що він древлянин чи поля­нин, нарешті, що він слов'янин вза­галі, але як людина культури, як лю­дина із самосвідомістю, він ототож­нював себе з Руссю як державою, або з християнством як культурою.

Звідси не випливає, що етнокуль­турної спільноти, яка була базою для майбутньої української нації, в часи Київської Русі не існувало. Ніколи для людини не збігається самосвідомість і буття, ніколи не одне і те ж — бути ки­мось і думати про себе, хто ти є.

Дані археології свідчать, що на всьому перебігу історії часів Київ­ської Русі зберігалися етнокультурні особливості літописних «племен»-ет-носів, які, крім полян, зберігали внутрішній племінний поділ. З пішо­го боку, впродовж усього домон-гольського періоду залишається за­гальнослов'янська самосвідомість, що знаходить вияв зокрема у спільності імен на -мир та -слав, на­самперед у князівському середовищі, А проте вже в період Русі чітко вияв­ляється відмінність між різними культурними зонами, насамперед зо­нами півдня і півночі.

Ми не знаємо, якими діалектами розмовляли етноси Київської Русі. Проте загальний хід мовного роз­витку на східнослов'янській тери­торії досить переконливо дослідже­ний. Ще в 30-х роках М.С. Трубе-цькой показав, що давньоруський масив діалектів спершу розпадався на дві групи: північну і південну, які мали центрами відповідно Новгород і Київ. Особливістю південної групи, до якої входили також попередники майбутніх иівденновеликоруських говірок, була їх близькість до півден­нослов'янського мовного і культур­ного світу. Ця різниця в орієнтаціях

ілюструється згадкою про обмін да­рами між Київським князем Ізясла-вом та Смоленським князем Рости­славом: Ізяслав «да дари Ростиславу,.что от Рус киї землі і от всіх царских.земель» (тобто від Візантії), а Рости­слав «да дари Ізяславу, что от верьхніх земль і от варяг»'. Звідси, з одного боку, їх консервативність, прив'язаність до слов'янських мов­но-культурних традицій, з іншого Ібоку ^— чутливість до тих змін, які йшли із слов'янського Півдня. Північ же, чинячи опір новаціям з півдня, була сприятлива до впливів з західнофіиського світу та з лєтто-ли-товської Прибалтики. Так, південь дуже рано засвоїв «скіфське» (чи «українське») «м'яке» г, північ «по-фінськи» не розрізняла ці ч.

Три головні мовні явища прохо­дять хвилями через всю слов'янську мовну стихло: (1) перетворення зву­ка, що позначався на письмі літерою «ять», на «є» на півночі, «і» на півдні; (2) втрата музичної інтонації та дов­готи голосівок, заміна музичного інтонування наголосом; (3) «падіння єрів» («єрами» називаються літери «і.» та «ь»,що означали колись неви­разні голосівки, близькі до «о» та «і»). Море східнослов'янських діа­лектів являло собою єдину мову в тому розумінні, що по ньому пе-али одні й ті ж мовні новації, Але вони перебіїали в різний час, утворюючи різні комбінації, і тут північ і південь утворювали різні Умови для реалізації мовних змін. Так, коли на півдні зникли «єри», то інтонації і різна довгота голосівок Ще існували; на півночі ж усі ці но­вації ще не розпочались. Туди пер­шою прийшла заміна інтонації та довготи наголосом, а вже потім по­чалось «падіння редукованих» —

зникнення «єрів». Ця різниця в комбінаціях одних і тих же мовних змін приводила до того, що північні діалекти виявлялись несприятливи­ми до одних новацій, південні — до іїшіих.

А в період між серединою XII ст. та серединою XIII ст. відбуваються зміни, які заторкують уже тільки ук­раїнську мовну область. Відбува­ються мовні явища, які становлять підґрунтя особливостей фонетичної системи української мови: насампе­ред затвердіння м'яких приголос­них, що після приголосної змінює є на є, / на и. Десь протягом XII ст. ук­раїнська мова в найархаїчнішому її варіанті відокремлюється в особли­ву мовну сферу, за межі якої новації уже не розповсюджуються або роз­повсюджуються в іншому вигляді.

М.С. Трубецькой підкреслював, що «правеликоруської» мови взагалі не існувало: попередників великору­ської мови слід відносити до двох різних мовних зон — північновелико-руської (з культурним ядром в Новго­роді — Пскові) та північно-східного діалекту ишденноруської (з культур­ним ядром у регіоні Москви).