Мікрокосм і макрокосм. Світське і священне 4 страница

Отже, можемо виділити за мовни­ми критеріями не три, а чотири зо­ни: (1) «україно-руський» південь з культур но-політичним центром в Києві, (2) «північновеликоруську» зону з центром в Новгороді, про­міжні зони — (3) майбутню Беларусь і (4) майбутню Московську зону.

Вимір культури побуту

Ця концепція підтверджується фольклорио-етнографічн йми ма­теріалами, зокрема аналізом зимо­вої святочної обрядовості. Особли­вий інтерес становлять такі без-

' Полной собрание русских летописей

ІЛаЛІПСРЛ).—

Т. II: Ипатьевская летопись. — СПб.,

1843— с. зэ;—

В цитатах із літописів тут і надалі «ять» передається через «і»,

як воно ні півдні і звучало, «ерн»

II КІПЦІ СЛІВ

опускаються, крім шн-тичннх тексті її.

Ця обставина давно відзначена фольклористами та етнографами і ставилася у зв'язок з тим, що сім'я у великоросійській традиції була дес­потичною, з необмеженою владою домовладики. Влада домовладики в Північно-Східній Русі була набагато більшою, ніж на півдні, так само, як влада домовладики у стародавньому Римі — набагато більшою, ніж влада батька у Греції. Щодо російської Півночі, то звичаї там були м'якши-ми, ніж на Північному Сході, що можна ілюструвати численними ма­теріалами, особливо щодо сватання і подружнього життя. Далі будуть розглянуті суто госпо­дарські відмінності півночі і півдня: на півночі довго трималося підсічно-вогневе землеробство, на півдні ж «вогняна ляда» в часи Русі витіс­няється трипіллям. На півдні панува­ла напівземлянка, яку лише впро­довж Київського періоду витісняє північний наземний дерев'яний бу­динок, але зберігається властивий для напівземлянки звичай обмазу­вання стін білою глиною. На півночі металургія ґрунтується на західній (германській) традиції наварювання або вварювання лез чи тришарового пакету, на півдні — на майстерності цементації металевих виробів та їх загартовування, що продовжує кельтську традицію. І так далі. Мабуть, все ж найістотнішою ви­явилась та різниця в статусі домовла­дики, яка відбилася в структурі коля­док. Владні, гютестариі. відносини кожного народу мають за зразок ті відносини підпорядкування, модел­лю яких £ сім'я. Римляни говорили, що жоден народ не знає такої суво­рої влади батьків, як вони, і що це — підґрунтя їх дисциплінованості і си­ли. Можливо, вони мали рацію.

умовно дохристиянські, архаїчні твори народної культури, як коляд­ки. За своїми поетичними характе­ристиками і колядки, і щедрівки на­лежать до пізнього часу, вони явно витримали вплив пізнішої поетики. Тому не можна ставитися до них не­критично, як до прямих свідчень глибокої давнини. Але, як показує їх дохристиянська образність, коляд­ки і щедрівки пережили радше ре­дакцію, згідно з новими умовами, ніж змістовну переробку.

Характерна різниця між північчю та півднем виражена в символіці ко­лядок.

Колядки прийшли в слов'янський світ з провінційно-римського півдня, від календ, що свідчить про розвиток не лише церковної, а й традиційної культури під греко-болгарським впливом. Ні в межиріччі Волги і Оки, ні на російській півночі колядок, власне, немає. Колядки на російсько­му півдні та в Бєларусі явно походять з української території. В межиріччі Волги і Оки їм відповідає так званий «овсень», а на Півночі — «виногра-дье». «Виноградье» засадово — зви­чайні вірші, сакралізовані завдяки додаванню приспівочки «виноградье красно, зеленое». Ця літературна, християнська за походженням і об­разністю приспівка розкриває міський характер самого обряду в північному краї. «Овсеиь» більше пов'язаний з архаїчним ритуалом, а його відмінність від українських ко­лядок надзвичайно характерна: тут відсутнє виділення в складі сім'ї по­ряд з батьком жінки і дітей. В колядці співаки звертаються до усіх трьох елементів сім'ї, кожен із яких мас свій космічний символ. У велико­російському овсені наявний лише владика.

Етноси й землі

Впродовж цього періоду на півдні Русі утворюються три «землі», віднос­но самостійні Київське, Чернігівське та Галицько-Волинське князівства.

Київська земля займала терито­рію, обмежену зі сходу Дніпром (хо­ча вузька ділянка на лівому березі Дніпра контролювалась Київськими князями, а Переяславське князів­ство являло собою південний фор­пост Київської землі). На півдні ме­жею Київської землі було Поросся, хоча князі виїжджали на лови знач­но південніше, в район сучасних Черкас, отже, цю територію кочови­ки не контролювали. Західна межа Київської землі — так звана Погори-на, територія вздовж річки Горинь, з містами Бужеськ, Шумськ, Тихомль, Вигошів, Дорогобуж, Гнойниця. За Погорину боролися Волинське і Київське князівства, взагалі це ко­рінна Волинська земля, але бувало, що вона ставала «волостю» київ­ською. Нарешті, північні межі Київської землі проходили приблиз­но по Прип'яті, але фактично в сфе­ру впливу Київських князів входило все Полісся; так, князівство Турово-Пінське впродовж половини всього розглядуваного періоду знаходилось У формальній залежності від Києва.

Територію Київської землі насе­ляли два етноси; поляни і древляни. Древляни розселилися і далі на Захід, на Волинь, де жили впереміж з волиняиами, і на північ від Прип'яті, на дреговицьку землю. Поляни-русь покорили древлян ще в часи княгині Ольги і врешті-решт асимілювали їх, але в часи Русі різниця між цими двома етносами була ще відчутною. Полянин Нестор у літописі характеризує древлян як варварів, «живущих скотсько». Як-

що поляни в цей період були ґрун­товно християнізовані, ховали своїх небіжчиків хоч і в курганах, але за християнським обрядом, без кос­трищ, та не клали їжу в домовину, то древляни залишили характерні кур­гани без ям, із слідами ритуальних вогнищ.

Неоднорідним з етнічного погляду було й населення Чернігівської землі. Русь-поляни займали південь її і луки вздовж Десни аж до Новгород-Сіверського. Головна територія кня­зівства населена була сіверою, яка за­лишила, зокрема, кургани вздовж ріки Сули і на схід аж до Курська. Північними межами землі сівери бу­ли лісові простори аж до Дворянська (нинішній Брянськ). Влада Чернігів­ських князів сягала далеко на північ­ний і південний схід — від Рязані до Причорномор'я (Тьмутаракань).

Можна думати, що піднесення Га­лицької землі чималою мірою стало наслідком її колонізації з півночі, з боку Волині. У будь-якому разі, якщо назва «Червона Русь» («червенські городи») має просторову символіку, то вона означає території на південь від основної землі, отже, в цьому ви­падку — Волині. За антропологічни­ми і культурними ознаками прикар­патське населення різко виділяється із слов'янського масиву галичани і гірці менші на зріст, темніші, гра-цильніші, їх музичний і танцю­вальний фольклор дуже різниться від загальноукраїнського. Радше за все, це наслідки змішування прийш­лого слов'янського населення з місцевими нащадками кельтського або фракійського етносу. Так чи інакше, дуже рано після заселення слов'янами Волинської землі почи­нається активне будівництво міст по верхів'ю Дністра і в прилеглих

 

Ы:

гірських районах. Галич побудовано, за даними археологи, в X ст.; місто стояло далі вглиб, у гори, на південь від нинішнього райцентру, на узвиш­шях над Дністром, що тече тут у гли­боких каньйонах. На заході Пере­мишль, Сянок, Ярослав стають цент­рами гірської «Перемишляи'■ землі». На сході землі, що їх об'єдна­ло Галицьке князівство, сягали в су­часну придністровську Буковину і в Поділля аж до Ушиці. Незважаючи на різницю між Волинню та Галичи­ною з Поділлям, ці дві землі, час від часу об'єднуючись у одному кня­зівстві, мали багато спільного в істо­ричній і культурній долі.

Ці три південноруські землі розта­шовані на території найдавнішого слов'янського розселення, базовій території для наступної слов'янської колонізації лісової півночі Східної Європи та її південного лісостепу, а згодом і степу. Відстані тут, як на той час, величезні, землі неосяжні, зв'яз­ки між землями і всередині них слабкі, — хіба що соляний шлях з Підкарпаття на схід ніколи не завми­рав. І все ж, незважаючи на неком-пактність території, вона являє со­бою певне ціле, центром якого є ве­личний Дніпро. Як два крила, прими­кають до нього Прип'ять і Десна з численними притоками в піщаних і болотистих, порослих сосновими та мішаними лісами берегах. Навіть звірина орієнтувалась на Дніпро як на вісь цієї території: восени водо­плаваюче птаство летить на південь вздовж Дніпра, до багатих рибою плавнів біля його гирла.

Галицько-Волинська, Київська та Чернігівська землі охоплюють воло­гу і достатньо родючу лісову смугу, що поступово переходить в чорно­земний лісостеп. Рубіж із барвис-

тим трав'яним степом — історична межа України, край поля, який завжди притягував охочого до землі хлібороба, край загрози і свободи.

Культурно-політичний сенс роздрібненості

В історіографії, як російській само­державній, так і в радянській, закрі­пилось уявлення про «період фео­дальної роздрібненості» як про сум­ний час у нашій історії, своєрідний за­непад Руської держави. Та факти не підтверджують уявлення про якийсь занепад Київської Русі в період, що настав після смерті Ярослава чи при­наймні Володимира Мономаха. Як і всі «варварські королівства», як слов'янські держави на заході, Київська Русь виявляє здатність зібрати величезну військову потугу і стати грозою для сусідів, але ця поту­га не може бути довготривалою. Не можна ототожнювати її з держав­ністю взагалі. Перші кроки до ство­рення правових засад Руської дер­жавності зроблені якраз після смерті Ярослава його синами («Руська Прав­да» першої редакції). Встановлення реального державного контролю над територією Русі могло бути досягнуте тільки шляхом послаблення цент­ральної влади, передачі її функцій землям та удільним князям.

Роздрібненість Русі не може бути оцінена однозначно на тій підставі, що стала причиною безсилля перед лицем монгольської навали. Муси­мо бачити всі сторони справи.

Розпад держави на дрібніші фраг­менти може мати різний характер. Він може супроводжуватися зане­падом та аграризацією міст, загаль­ним зниженням культурного рівня. В Київській Русі відбувався інший

процес: падіння влади Києва над регіонами супроводжувалось роз­квітом міст, посиленням регіонів, загальним піднесенням культури. В останню третину XII і першу поло­вину ХШ ст. і Київська земля, і пери­ферійні князівства знаходяться у мані найвищого розквіту культури.

В соціальній, політичній та куль­турній історії Київської Русі при­близно всередині XII ст. проходить рубіж, який відд^яє епоху, де діяла інерція централізованої держави, де відбулася перша рецепція христи­янської культури, від нової епохи, коли всі регіони східної Слов'янщи­ни набувають свого неповторного кулмурио-політичпого обличчя.

Політично різниця між регіонами східної Слов'янщини стає дедалі оче­виднішою. Північ (Новгород, Псков та зеті їх колонізації аж до Білого моря) підпорядковує князівську владу місту, висуваючи на перший план постать церковного владики як «президента» міської республіки, і перетворюючи князя на головнокомандуючого та на­чальника поліції. Північний Схід (Москва, Московська Русь) грун­тується на необмеженій владі велико­го князя, побудованій за моделлю дес-пота-домовладики. Південь, ядром якого була Русь у власному значенні слова, або, як ми будемо говорити з великою часткою умовності і орієнту­ючись на сьогоднішні реалії, Україна-Русь, — зберігає нерівноважиий, кон­сенсусний характер влади, з певною мірою залежності князівської влади від віче, але без юридичного оформ­лення процедури і форм залежності, із змаганням князів за владу над тери­торією Русі загалом, яка тепер зво­диться до змагань між трьома землями за прикордонні міста і за династичні права на Київський престол.

Цілісність території підтримувалась і її релігійною інтеграцією, і книжною культурою, і полісною структурою — взаємними- стосунками між містами, де велику роль відігравав престиж міста, і близькістю народних вірувань та діалектів.

Цілісність соціального і культурно­го комплексу, який ми звемо «Київська Русь», трималась на взає­модії різних правових, економічних і культурних світів. Можна, як і в Європі, говорити про співіснування в Київській Русі кількох світів:

(1) світу села, незалежних мужів, що вели своє господарство на рівні, який протримався вісім — десять століть;

(2) світу міста, де жили ремісники, що працювали безпосередньо на ри­нок або в системі найманої праці, торгівці та інший люд;

(3) світу церкви та монастирів,
який юридично залежав від грецько­
го, Константинопольського владики;

(4) світу князівського двору з його
дружиною та челяддю.

В кожному світі були свої структу­ри, свої потестарні відносини, що розвивалися на архаїчних засадах автономно від економічних.

§ 3. СОЦІАЛЬНІ СВІТИ РУСІ

Світ села

У культурі села і в сільськогоспо­дарському виробництві в цей період відбуваються серйозні зміни. Пе­редусім це стосується південного краю Східної Слов'янщини, саме України-Русі. Тут на зміну «вог­няній ляді», підсічно-вогиевому зем­леробству скрізь, за винятком

 

Т

 

Українські туги:

а) традиційний
український;

б) кустарний

Українські рала: і) однозубе їезполозове; ')) і полозом; і) граблеподібне; ') бороноподібне

Полісся, приходить землеробство на постійно оброблюваних землях, відповідно — життя на сталих довго­тривалих поселеннях. У X ст. по всіх слов'янських землях поширене при­близно однакове знаряддя об­робітку ґрунту — дерев'яне рало з залізним наконечником, яким земля розорювалась досить неглибоко і з великими труднощами. Водночас набуває поширення плуг, знаряддя, вдвічі продуктивніше за рало, яке не просто «розпорює» землю, але й, ріжучи її лемешем ш череслом, потім відвалює і перевертає так зва­ною полицею.

Плуг цей, що називається україн­ським, панував у нас до XVIII століггя. Це була велика і важка конструкція з металевими частинами; орати плугом

можна було тільки двома парами волів або коней, а потім все одно тре­ба було культивувати землю ралом чи бороною. Цея цієї конструкції зане­сена, за висновком фахівців, з Бал­кан, де вона жила з часів римського «плуга». Але власне плугом це знаряд­дя стаю тільки після того, як на основі балканської конструкції наші ви­нахідники зробили рішучий крок до техніки відвалювання.

На Русі діяла система мір, що під іншими назвами збереглась майже до нашого часу. Міра довжини, лікоть (44,5—46,6 см), залишилась незмінною, а замість києво-руського, старого сажня у три лікті в XVII ст. в Росії введено «новий сажень». Проте верста (1067 м) з 500 нових саженів точно дорівнювала поприщу часів Київської Русі із 750 старих саженів. Зернові і всі сипучі тіла мірялися об'ємами. Кадь (з XVT ст. на Україні вона називалась бочка) — два полов­ники (відповідно дві копи) — чотири четверті (корці) — вісім осьмип; ось­мина точно відповідала римському медшну.

Обчислення продуктивності се­лянської праці впираються в те, що не було точних відомостей про оди­ницю оброблюваної площі — плуг. її вираховують таким чином. Сім'я з 6—7 чоловік могла обробити за 20— ЗО днів весняних і стільки ж — осін­ніх робіт близько 8 десятин (ця міра з'явилась у XV ст., вона трохи більша гектара). Головний час витрачався на оранку (40 днів). Ми знаємо, яким був врожай із «плуга». А подальші обчислення залежать від того, якою була система землеробства. Якщо двопілля — тоді плуг буде більший, якщо трипілля — менший.

Археологічні дослідження показа­ли, що в одному й тому ж госпо-

дарстві сіяли і озимину, і ярину. От­же, сівооборот був трипільний. А, отже, плуг був менший (бо части­на площі гуляла під парами) і вро­жай був сам-6.2, тобто до 50. пудів з десятини (до 8 центнерів з гектара). Ця обставина, у з'ясування якої вирішальний внесок зробив В.Й. Дов-•к, має величезне значення д>\я розуміння етану нашої агрокультури. Вона означає, що в часи Київської Русі на території України склалася ка і система господарювання на селі, яка засадово не змінилася до XIX століття.

Велика кількість поселень цього часу складається з одного будиночка десь у глибині лісу. Це, власне, тим­часове приміщення, в якому жила сім'я за умов «вогняної ляди», коли через кілька років місце посіву міня­лося. Але й сталі поселення були не­великі — по дві-чотири хатинки, рідко по десятку і більше. Праця бу­ла надзвичайно важкою і виснажли­вою. Особливо важко було косити «горбушею» — косою, яка, на відмі­ну від пізнішої «литовки», не різала, а підсікала траву ударом (хліб з цієї причини косою-горбушєю не коси­ли, тільки жали серпами). В сінокіс (горбуша дожила до нових часів) ду­же боліли шия, поперек, сухожилля; спина і руки вкривалися виразками, від напруги люди хворіли животами. Але внаслідок важкої праці сім'я ма­йї близько 200 пудів (3,2 тонни) ози­мого хліба і могла частину його про­давати в місті.

Про діяльність сільської громади («верв») відомо лише те, що вона не­сла відповідальність перед князів­ською владою за злочини, вчинені на її терені, за податки та повинності. Про спільне користування землею, перерозподіли, «розклад громади» і

виділення багатіїв тощо даних немає. Всі міркування щодо цього є суто умоглядними.

Світ міста

Міста виникають з різних причин. Одні, як Київ або Чернігів, об'єднува­ли в одне ціле навколо княжого двору різні «кінці» — окремі поселення. Інші, як Холм, засновані князями або, як більшість невеличких міст на По-россі, виростають із сторожових фортець, або були колись племінни­ми центрами, як Вручій (Овруч), або стольними містами удільних кня­зів, як Севськ, Трубчевськ чи Де-брянськ... Хоч би як воно було, до­сить з'явитись міському центру, щоб почався немовби процес криста­лізації навколо нього, який включає утворення ринку, а пізніше — будів­ництво церков, монастирів, розрос­тання ремісничих посадів.

Шведи називали Русь «країна міст» — Gardarika. Слід було б сказати точніше, країна градів, бо шведи розрізняли у себе gard — град і borg — місто західноєвропейського типу. Щоправда, це радше було даниною традиції, бо Новгород-Гольмґард і Кнїв-Кенуґард на\ежали до гардів так само, як найбільше місто Європи — Константинополь-Міклаґард.Але різ­ниця між градом і європейським містом дійсно існувала. На заході місто мало два цеіпри — князівський замок і міський ринок з ратушею. Слов'янські гради мали один центр — кремль або дитинець, що до нього тяг­нулись всі інші забудови. Град не так щільно забудований, як «бурґ»-«борґ», бо на сході не було такої око номії землі: в містах Русі були великі площі під городами і садами, були пе-забудовані простори — болота, луки,

 

Київ, кінець X ст. Макет

Забудова

київського Подолу. K-XR ац.

пустища. Дерев було достатньо, а от кам'яні споруди — велика рідкість.

Центр граду розташовувався на ви­сотці, як правило, — на мису, витяг­нутому до річки, де знаходилась при­стань. Обгороджений трикутником, він з XJI ст. набував форм, більш відповідних до вимог фортифікації, геометрично правильних. Тут пану­вало купчасте планування — всі спо­руди групувалися навколо княжого двору та собору. До стін тулився тор­говельно-ремісничий посад. У кня­жому місті його вулиці орієнтувалися на княжий центр, у інших містах — на дороги, що вели до сусідніх міст та на пристань. Доріг було тоді дуже ма­ло, користувалися переважно річко­вими шляхами.

Ш

Чим займалися городяни? Спочат­ку землеробством у містах займа­лась більшість населення, і пізніше в містах тримали городи, худобу, відтак раненько треба було вигнати

худобу на пашу через міські ворота, в полудень подоїти, увечері знов пригнати через міські ворота, доки їх. на ніч не закривали. Важко сказа­ти, чим спочатку відрізнявся городя­нин від селянина, але різниця, як ви­явили антропологи, була навіть у фізичному обрисі: городяни належа­ли до того ж етносу, що й навко­лишнє населення, проте були вищи­ми, довше росли, мали тендітніший вигляд, тонший кістяк. Те, що нази­вається «повітрям свободи», ширше кажучи — міський спосіб життя — впливало і на фізичні, і па духовні характеристики.

На території лісостепу і близькій до неї лісовій території Півдня пере­важали напівземлянки. Уже в ГХ— X ст. в Києві і навколо нього, а в на­ступному — все далі на південь по­ширюється з північних слов'ян­ських районів наземний зрубний дім із соснового або ялинового дере­ва, а з XII ст. такий дім витісняє напівземлянку по всій лісостеповій території. Відсутність європейської тісноти спричиняє до того, що забу­дова була невисокою, рідко які князівські споруди сягали трьох по­верхів. Багаті будівлі мали сіни — відкриту терасу на другому поверсі, а ще й терем — немовби башту, в якій знаходились кімнати. Садиби розміщувалися так, щоб їх компо­зиції були мальовничими, не було монотонності і скупченості буді­вель, між дворами був «прозор» не менше, ніж 12 стоп (4 м).

Кінці були заселені торгово-про­мисловим людом. Князь міг спеціально селити ремісників у по­саді. На посадах до середини ХШ ст. майже в кожному домі була май­стерня — дереводіла, тесляра, го­родника, мостника, коваля, тесляра,

гвіздочиика, оловолля теля і гак далі. Вулиці заселялися за професіями, адміністративною одиницею була сотня. Люди одного ремесла мали систему учнівства, складали іспити [побили «урочні вироби»), влашто­вували «братчини» — колективні ил свята з пережитковими по-жил вами. Інакше кажучи, існувала напівсакральна, напівпрофанна ор­ганізація типу цеху або братства. Згодом з'явилися і посадські церк­ви, посвячені покровителям рі ремесел.

Грошова одиниця — гривна — як одиниця ваі'и вела родовід через арабський Схід від давньовавилон-ської міни. Давня міна золота йшла па аекан ку 96 арабських динарів, доб­ре знайомих на Русі. Руська золота гривна як міра ваги дорівнювала міні і важила 409 г. Пізніше в Росію при-йшов німецький фунт, 'Який важив рівно стільки ж і був, таким чином, спадкоємцем київської гривни. Спроби карбувати власну монету робили князі Володимир, Святополк Окаянний і Ярослав Мудрий; їх «златниці» більш-менш дорівнюва­ли динару і становили 1 /96 частину гривни (1 золотник). Гривна срібла була, як і на Сході, важчою (128 зо­лотників), з неї карбувались 192 зо­лотники — по 2/3 золотника на один срібний диргем в арабському світі і на одну срібну монету Володимира і Святополка Окаянного. Проте в Ук­раїні не було родовищ срібла і золо­та, і карбувати власну монету не вда­лося. Коли різко скоротилася торгівля зі Сходом, як грошова оди­ниця використовувалась гривни куп, тобто розраховувались шкурками куниці. В X—XI ст. гривно кун дорів­нювала 20 ногатам, 25 кунам, або 50 різаним (різана — на відміну від

печати — шкурка з відрізаними ніж­ками). Впродовж наступного сто­ліття купа знецінилася вдвічі. Вико­ристання шкурок замість грошей мало великі незручності — так, на будівництво Георгіївської церкви Ярослав Мудрий надіслав «зарпла­ту» майстрам на двох підводах. А проте гроші-шкурки були в обігу, і наймані робітники одержували за­робітну плату.

Центром торговельно-ремісничої частини був торг, біля якого спору­джувались, як правило, церкви св. Миколи або св. Параскеви. Через торг проходило майже все, що спо­живав городянин, і багато з того, що необхідне було селянину. Так, горо-дяни майже ніколи не носили ли­чаків. Найбідніші носили поршні (постоли), зшиті з простого шматка сиром'ятної шкіри, або черевики, дещо складніші, зшиті з черев'я — м'якої шкіри з черева тварин, що підтримувалися шкіряними ж пово­розками. Але і бідні, і багаті городя­ни переважно носили чобота (годі їх називали по-тюркськн сшюги, слово чоботи з'явилося в наступну епоху й означало щось на зразок сучасних черевиків). Чоботи-еаіюги бували і прості, і з кольорової сап'янової шкіри, і розшиті багатим шитвом, навіть перлинами; майстер-усмо-швець сам і виробляв шкіри, і шив. Кожум'яка був майже такою ж ле­гендарною постаттю як і коваль. До XII ст. ніколи не знаходимо в се­лянському майні решток чобіт, нато-

литися десь у лісовій хащі (степняки не влаштовували довгих осад вели­ких міст, але й не заходили далеко вглиб лісу). Князівський світ Слово «князь» утвердилося в по­буті досить пізно — воно має гот­ське походження і в цій літера­турній формі прийшло на Русь із Болгарії. Перед цим київського кня­зя називали каганом. Каган, хагаи, хан — термін тюркський, потрапив він із хазарського середовища. Сама по собі інституція військового державця існувала у слов'ян і до термінологічних впливів зі сходу і заходу, проте невідомо, які саме бу­ли у давніх слов'ян його функції. Князь-каган називається в літопи­сах «самодержцем», що є калькою з грецького «автократор», тобто пра­витель, від іншої влади не залежний. Князі були багатими. їх виділяв і ба­гатий одяг — плащ-корзно, застіб-нутий на плечі дорогою фібулою, особлива кругла обшита хутром шап-

мість майстерні по плетінню личаків розкопано в міських поселеннях: се­ляни часом купували в місті личаки! Вже на початок розглядуваного періоду шкіра, лико, кора відступили як матеріал для одягу всіх східних слов'ян перед домотканними ткани­нами з льону і полотна. Самі ткали шерсть і льон, грубе полотно з ниток, самі ж кроїли і шили, в багатших до­мах це робили слуги. В місті десь на

українській території було зроблено важливий винахід — тягарець для ве­ретена з рожевого шиферу, прясли­це, що замінило аналогічні шгаяні та кістяні. Пряслиця з Овруча й Києва розносились торговцями по всій без­межній території східної Слов'янщи­ни. Універсальний одяг слов'янина — порти, тобто полотняна сорочка і такі ж вузькі штани — гачі. Жінки й дівча­та поверх довгої сорочки вдягали ще й запаски з грубої тканини. У плащі з грубого полотна — вотолі — ходили як у місті, так і в селі. Носили поверх портів свиту, довшу або коротшу, теж із вотоли. Але згодом — передусім у місті — білі порти стають спіднім одя­гом. Верхня сорочка з розрізом біля ворота защіпається бронзовим ґудзи­ком або зав'язується шнурочком, прикрашаються вишивками комір, зап'ястя, поділ. Взимку і городяни, і селяни носили кожухи. Але в містах серед багатшого люду поширюється звичай покривати кожух різними тканинами, по змозі і багатими при­красами. Характерною рисою мі­ського вбрання були різнокольорові тканини, у зв'язку з чим стає необ­хідною професія красильника.

Хоч на продаж вироблялось бага­то всього в хатках-майстернях горо­дян, торгувати на дому не годилося, все виносилося на торгові ряди. Торг був також місцем, де можна почути всі новини. Спеціальна уря­дова особа, бирич, ходив тю торгу із своїм жезлом та сурмою, вигукуючи розпорядження влади та різні по­шти.

Тільки у великих містах стояли прекрасні кам'яні церковні споруди. Престиж міста визначався кількісно церков, їх багатством, кількістю мо­настирів, що тулилися до міських стій.

І чи не найголовніше в місті в ту неспокійну пору — міські укріплен­ня. Вони зберегли традиційний для слов'ян характер. Стіни, що захища­ли місто, являли собою дубові зру­би — городні, кожен зруб — із 12 комірок 3 на 3 м, засипаних грун­том. Городні робилися в три ряди, зверху йшли забороли, бруствери із отворами для стрільби. Будівництво, утримання і ремонт міських укріп­лень покладалися на городян, до робіт залучалися також навколишні селяни. Доки не з'явилися спеці­альні стрільці, пушкарі і воротники, тобто фахівці з воріт, обов'язки за­хисту міста також покладались на городян.

Населення Києва за найбільш обе­режними підрахунками (П.П. Толоч-ко) налічувало не менше 45 тис. чо­ловік. Судячи з площі міста, ненаба­гато меншим був Чернігів. До розмі­рів Києва (за площею) наближалися Білгород (нині с Білогородка під Києвом), Галич, дещо меншим був Переяслав. За тодішніми європей­ськими мірками це були великі міста (в Парижі в кінці ХНІ ст. жило 24тис. чоловік, у Тулузі, Марселі. Барсе­лоні —12—15 тисяч).

Вважається, що у всій Київській
Русі на час монгольської навали
налічувалося близько 300 міст. От­
же, може йти мова лише про кілька
відсотків міського населення по всій
східній Слов'янщині, хоча, безумов­
но, частка міського населення була
вищою на півдні, на нинішній ук­
раїнській території, та на півночі,
біля Новгорода. Почім почали роз-
ітиея міста в Заліссі, в ме­
жиріччі Волги і Оки. При цьому в
більшості своїй міста були малеиь-
а найнадійніші! т за-