Власна давньоруська книжність 3 страница

Адміністративну систему Литва будувала за польським зразком, а реальні владні відносини па Русі му­сили пристосовуватись до тім "ста­ровини», яку литовці обіцяли «и" рухати». За актами про дарування, купівлю, позичання тощо, за слова­ми про владу надлюдьми стоять реа­лії, які не так просто відновити. Ко­ли, наприклад, король Влодйслав (польське ім'я великого князя Ягсій-

фуе братопі с'кирґайлу № Мінськ «весь і СО псі ми людми і с землею і с всякою пошлиною і с до­ходом і князи служебпие тим усім володіти», то це може сприйматися як дарунок людей в буквальному р< і-зумінні; але коли якась пані Холка

Васковгі продає протодияконові Іва-іці монастир, церкву святої родиці «'зо всім об'їздом, і со всіма границами, і землею, і сіиожа-тьми, і з і-аїми, і з дубровами, і з бор-болоти, і с ріками, і со мли-і с колодязем, і с лови-; со всіми ужитки, яко із віка вічного слушало к тому монасти­реві»' — у цьому випадку, щоб зро-потрібно знати, що ж означало «моє» і «чуже» в побутовій і іпридичній свідомості тих часів.

Якраз продаж церкви чи монастиря
дозволяє зрозуміти характер відно­
син власності в українському суспіль­
стві тих часів. Звичайно, не можна
ічитн цей акт буквально як
купівлю у власність. Як князь Яіайло,
так і пані Хонка мали над певною тє-
риторіе.ю, зокрема над тією, де був
монастир, владу. На цій території,
згідно а руським звичаєм* існувала і
приватно власність. М.С. Грушев-
ськнй наводить факти купшлі-нрода-
іемді, здійснювані селянами, вто­
му числі у Галичині. Але владний,
адміністративний кошроль над тери­
торією давав князям і панам такі ма­
теріальні вигоди, що його гюсіупка
відверто оформляється як купівля. За
місце архімандрита монастиря велася
м.ки боротьба шляхом інтриг у
князівському дворі, а й звичайні
ВІЙНИ битщ і поранених.

Часто церковні посади (особливо ка­
йлі на українських теренах.і да­
вались арцибіскупом чи князем суто
Форма -якої надії їх

• \ар території ми □ го захопити монастир і вигнати рім того, він так само

коптролі.и рЯДЖдВСЯ маттнос-

Селяїі. У випадку, коли церква

або монастир д їхУіь,

-,торії міг призначити

намісника із світських людей, який робив у церковних местностях все, що бажав. Право та шетитуції влас­ності існували, але ще сильнішою бу­ла реальна адміністративна влада.

Даруючи землю своїм княж
литовський Господар (великий
князь), згідно з давніми.литовськими
уявле) дарував і влад;,

підлеглими. Оскільки ж Литва прий­
мала європейську соціально-політич-
ну систему й оскільки вона мусила
рахуватися із «старовиною», такі
роздачі влади відповідали і руським, і
західним нормам: або у вислуїу до ла­
ски (тимчасовий бенефіційі, або вдго-
животну вислуїу (пожипевий бе­
нефіцій), або у вислужену отчину
(феод або аллод). Роздавалися.
жавні посади. В кінці XIV ст. Госпо­
дар почав перетасовувати призна­
чення, щоб усунути систему удільних
КНЯЗІВ і замінити її ВОЄВОДСЬКОЮ
-"ілміііісі рацією. Нащадкі
ських фамілій, які були переміщені в
період ліквідації удільних князівств,
називались км потнпіи;

З ча< І іі володіння

ЙШЛИ В отчиму.

 

 

Волинська Богоматір. Кінець XIII - початок XIV cm,

В Україні відбувається розшару­вання між військовою челяддю І МН6-вальс», рицарською верхівкою. Боя­рин відрізнявся від бояра: на Україні «боярин» — це «людина, що нале­жить бояру». Слуги панцерні — «бо-ярини» становили на Київщині май­же третину сільського населення, во­ни були під особливим захистом за­кону, але залишались челяддю. Вільні «шевальє» одержують назву «шлях­та» (термін прийшов з Чехії' через Шльщуі Галичину від німецького das Geschlechi — рід, покоління). В ли­товсько-руському середовищі слово

«пай» означало спочатку членів вели­кокнязівської ради і тих шляхтичів, які виступали у військовий похід із власними корогвами, а не в загально­му ополченні; пізніше воно пошири­лось на всю шляхту і служило фор­мою звертання.

Адміністративна система Великого князівства Литовського була побудо­вана так, яку Польщі. Воєвода призна­чався тільки за згодою місцевої шлях­ти, а то й тільки з місцевого серед,.ви­ща. Помічником воєводи і комендан­том воєводського замку був каште­лян, який правив також центральним повітом воєводства. В центральному апараті роль міністрів відігравали канцлер (хазяїн великої печатки), підканцлер (хазяїн малої печатки), підскарбій (міністр фінансів), твьШШ коронний (командувач військами) та пальний (його заступник та виконую­чий обов'язки), підкоморій (відповідав за порядок та убранства в палаці, а пізніше розбирав конфлікти між шляхтою), маршалок земський (відпо­відав за етикет при дворі та роботу Ра­ди панства і сейм)'), маршалок двор-ний (начальник служби із шляхти при дворі). Всі ці посади пізніше могли бу­ти і просто почесними званнями, оскільки в Польщі дворянські титули не надавались. У провінції в повітах правили староста, які мали право го­дуватись з державних маєтків.

У Польщі, шляхетській республіці, всевладдя шляхти було набагато більшим, ніж у Литві, де великий КНЯЗЬ зберігав архаї'шу владу і сис­тему беиефщіїв. Тому на шляху до конфедерації двох держав литовська і україно-білоруська шляхта і магна-терія добивалися законодавчих га­рантій статусу ікіпуючого класу.

Кінець XVI ст. був для польської шляхти часом повного торжества її

ШВОЇ ідеології. Па елекційному сеймі 1575 р. поміркований і розум­ний польський магнат Ян Замой-ськин проголосив промову, в якій

вучав справжній панегірик шляхті, і обтрушував її незвичайне

акання. Замойський говорив про три головні засади існування шляхти, характерні для Польщі: шляхів сама обирає і "бі короля, са­ма творить собі закони і має повну владу над своїми селянами. Шляхтич користувався правом суду над свої­ми підлеглими, але сам, слугуючи ви­щому панові, підлягав тільки юрис­дикції спеціальних станових судів; шляхтич: не міг бути покаранні суду і слідства і мав право виїзду за кордон. Право обирати і бути обра­ним, яке мала шляхта, було в ту епо­ху взірцем політичних свобод.

Вільність, рівність, незалежність — ці шляхтицькі гасла сприймались як вроджені чесноти шляхтича. Ук­раїнсько-польський письменник Ста­ми лав Оріховський писав: «Поляк завжди веселий у своєму королівстві, співає і танцює вільно, не маючи над

о жодних примусових обов'яз­ків, бо не ви неї і королеві, своєму ви­щому володареві, нічого, окрім титу­лі, двох грошей ч лану политої війни. Четвертого ж над по­ляком немає нічсй! і ЩО б псувало йо­му настрій у Королівстві»*. Зауважи­мо, що слово «ПОЛЯК» було синонімом а «шляхтич». Той факт, що ук­раїнець по матері Оріховський, не чужий почуттю русинської прина­лежності, називає себе поляком,

вив про паліжчие, грюмад*нь
оиия цього слова.
Польський етнограф Ян Бистронь
характер и ■',}>■ шляхту тих часів:
«Шляхетська гордість була гідпа, пев­
на се. кувалася m з ким і ні з

чим. Шляхта була сіллю землі, була верствою, створеною для вживания інших і наказування. Народ иіля-

; иії ототожнювався з народом польським; інші етапи Є Чимось додат­ковим, чимось потрібним рад технічно, позбавленим власної рації існування. Іііляхетськість не конвенціональним поняттям; її вва­жали суттєвою, природженого ри-. ііністю властивостей, які може мати одно лише шляхта. По­всюдно утримувалося переконання, яке мало дуже значний вплпв па ут­вердження станових різниць, що шляхта походить з інших витоків, ніж селяни і міщани»". Звідси — не-

теа погорда шляхтича до «хло-

ЗІДСИ Й НЄ ТІЛЬКИ ПОЗ

міщанина, а й прагнення утискувати МІСТО, навіть нищити його. За

сышй говорив у згаданій промові про

Європу: «Квітнуть там села і міста, бо міський стан маг великі права. Але оскільки ця краса приходить з крив- jj*jЈ

і,кої ВІЛЬНОСЗ І. ВОЛІВ би Я

її краще не мати, ніж мати зй таку

Не за рукодільними виробами,

. мурами і ©бширними будівля ші,

нам і іак не бракує, судять про

• Bysimii J.S. Dzieje oowwdiswnpj Polsce. Wiek XVI— і і - S. 193.

щастя людей, а за їх свободою,чесно­там и і добрими звичаями» '.

Шляхтич-хазяїн володів і селяна­ми, і землею, на якій вони жили. Се­ляни, у свою чергу, могли належати до його челяді, тобто невільників, рабів або до осадних, або до тятлих, прикріплених до землі і зобов'яза­них виконувати повинності земле­власникові, Осадні мали лише за­гальні зобов'язання перед шляхти­чем як представником влади, але че­рез десять років проживання на землі шляхтича вважались такими, що засиділися, і ставали тяглими. Міг покинути пана і піти також і тяг­лий, але попередивши його і лишив­ши все майно. На правах займанщи-ни на необроблюваних землях міг осісти кожен. У селі платили подим­не селяни, мельники, корчмарі, в Польщі, на коронних землях — пра­вославні священики; не платили шляхта помісна (власники землі) і безпомісна (що служила в чужих маєтках), орендарі, управителі, че­лядь, католицьке духівництво в Польщі, а також сільські євреї (вони вважалися власністю короля, а пізніше — того, на чиїй землі жили].

У Литві 1557 р. була для державних маєтків прийнята так звана Устава на волоки, що служила зразком упо­рядкування землекористуванням. Згідно з «Уставою», землі шляхти і бояр виділялися із загального маси­ву окремо, якщо вони знаходились посеред власницьких земель; селяни ж наділялися так званими волока­ми — наділами по ЗО моргів, тобто десь гектарів по двадцять, на одну — дві — три сім'ї. До обов'язків таї лііч селян входив обробіток паї;* землі — сім селянських волок на од­ну папську. Це бувало тоді, коли па­нувала фільваркова система, тобто

шляхтич свою землю не здавав в оренду, не осаджував на ній вільних селян, а використовував як земле­роб, хазяїн, будуючи там фільварок, палац та розводячи коней тощо.

Пан карав своїх селян на власний розсуд, хоча громада мала свої ви­знані законом судові органи — кип-ний суд, сама вела слідство і здій­снювала покарання. Інколи стрсун-ки пана і селянина бували патріар­хально теплими, але загалом стосун­ки пана і хлопів були до озлоблення ворожі. Шляхта була переконана, що селяни ліниві, дурні й схильні пе­редусім до крадіжок. Селяни, в свою чергу, відбували панщину абияк, а щодо панських заборон иа лови в лісі і особливо на річці чи в озері, — то тут непереможним залишалось переконання селянина, що вся ця звірина і риба не панські, а Божі, і, зрештою, пан не збідніє. Це стосува­лося і Польщі, і України. Шляхта на­магалася якомога міцніше закріпити селян за землею, а селянин м: брати свій злиденний скарб і піти в невідомі краї, захопивши займаи-щину.

За обрахунками Ы.М. Яковенко, на території Волині і Центральної Ук­раїни на середину XVII ст. чи­сельність шляхти становила 38,5— 40 тис. чоловік, або 2,3—2,5 % загаль­ної чисельності населення регюігу. Що ж до князівсько-магнатської верхівки, то її чисельність, зініч була краплею у морі, хоча тримала вона в руках мало не все: на Волині в руках заможних латифундистів було 79,8 % земельного фонду, на Київ­щині — 68,3 % на новоколопізова-пнх землях Брацлавщиии — 89,5 %.

Неї відміну від аристократії □ ської та литовської стара руська арис-токра гія зберегла князівську титула-

туру. Ті князі, які залишились на власних отчинах з кінця XIV ст., на­зивались головними княжатами; до галежали роди Острозьких, За-слапських, Сангушків, Гольшан-ських-Дуоровицьких, Збаражських, Виїиневецьких, Чорторийських, Чет-вертенських, Корецьких. Гніздом ук-раїно-руської князівської арист кратії була Волинь.

Соціальмо-економічний устрій Речі Посполитої забезпечував шляхті політичнії свободи, яких добивалися в епоху Просвітництва для всього на­роду. Система владних відносин була туї більш цивілізованою, ніж у Мос­ковській Русі. Але та влада, якою ко-чтувалися щодо простонароддя шляхтичі, була безконтрольною і розгнуздано и >. Вона відверто і зухвало порушувала правні засади жиїтя підвладних і викликала у них роздратування і обурення.

Шляхтичі розглядам! себе як спад­
коємців рицарського сгану і пишали­
ся своїм рицарством, хоробрістю, вір­
ністю, військовою вправністю. Проте
реально шляхетство було маніть
звіль: «)бОв'язань військового

характеру «Посполита війна» (їй
лите рушення) була гам окремим і
практично надзвичайно рідкісним ви­
падком загальної мобілізації, коли
шляхта повинна була ставати під
військові корогви. Але і в цьо
шдку реальність уже не відповідала
тим романтичним образам, які ство­
рювалися в оповіданнях шляхтичів
про їх воєнні пригоди. Настав час ма­
сових дій великій, переважно піших
військовій сил, індивідуальна вій-
іва виправа з виявами особистого:
героїзму мала дедалі менше значення
Фбояа з використанням воявепадьвої
зброї. Шляхтич яз лежав до

минулої епохи. Йото ть до

дисциплінованих дій паралізувала ве­ликі шляхетські з'єднання. Цим пояс­нюється неспроможність старої фео­дальної організації захистити Україну від татарських наїздів. На початку XVII ст. Річ Посполита веде війни все більше найманим «кварцяним» військом, натомість у новоколонізо-ваних іємлях України виростає сила козаків.

Литовські статути

Впродовж XVII ст. сейми Великого князівства Литовського прийняли три редакції так званих Литовських

 

 

Замок у Km (Ваншь). 1495 р.

собі «шляхетний». Звідси еквілібрис­тика у визначенні кількості і характе­ру необхідних свідків.

У праві ЛИШИЛИСЯ від «Руськіі' цравд» штрафи за вбивство, залежні від соціального статусу жертви Роз­цінки вартості жи'ітя людей простою стану такі (артикул 3): панцерній га — 60 кіп грошей, путний слуга — 50 кіп, бортник — 40 кін, тяглий чо­ловік — 25 кіп, челядник домовий от-чазний або полоненик — 20 кіп гро­шей, жінки їх — удвоє дорожчі. Від «простих людей» відрізняються дер­жавні службовці — тіуни, ключники. війти, старці (виборні особи селян­ського самоврядування), кожен а яких оцінюється в 40 кіп грошей.

14-1

По ЗО кіп грошей оцінюються ремісні люди — «майстер, органіст, пушкар, майстер шиття золотом, ма­ляр, сокольник, конюх, кравець, майстриня шиття золотом, килим­ник, ткач, слюсар, стельмах, тесляр, коваль, столяр, псар, візник, муляр, швець, гончар» (артикул 5). Мішапп міст, які живуть за магдебурзьким правом і мають своє самоврядуван-

ня, — по ЗО кіп, міщани маленьких місі — по 25 кіп грошей, Євреї суди­лись за власним правом; за вбивство єврея шляхтич судився, як звичайно за вбивство простої людини, ал ловшини не платив. Татари, які слу­жили у війську чи були шляхе і татарського звання, мали ті ж права, щой шляхтичі, головщини за них -100 кіп грошей. Прості татари — візники, ремісники, зеленщики, скотопромисловці тощо — оцінюва­лися в 25 кіп. Іновірці — євреї і таза? ри — не мали права займати дер­жавні посади і тримати невільииків-християн.

Маємо, таким чином, енцикло­педію соціальних прошарків у тій і\ точній оцінці, яка, за давньору­ською традицією, виражає все в грошах. Ціни ці досить високі, якщо зважити, що кінь вартий, за с том, 2 копи (копа — 60 грошей); до­сить сказати, що місто Бер¹ (Брест) сплачувало податку на рік 150 кіп грошей.

Але справа полягала не в тому, як оцінювались тіуни, а як — коні. Те­пер, на відміну від давньоруського права, така оцінка не мала нічого спільного з ринковою ціною, бо, згідно з литовськими статутами,.лю­дину не можна продавати і купувати.

Саме Статут зробив вирішальний
крок, який відділяє від примітивних,
архаїчних суспільств суспільства з
ро яишеною культурою влади і влас­
ності і який в Росії зроблено тільки З
ліквідацією кріпацпіа: свій не може
бути рабом. Про це прямо говорить
артикул И (під назвою.(Людина
вільна ні за який злочтш не може бу­
ти віддана в иеиолю>>| того ж розділу
12. Статуї'повністю перекриває мож­
ливість потрапляння в рабство іншим
шля*: і вдування «челяді до-

мової отчииної» та полон. Тяглі селя­ни були юридично вільні, і мали право власності і передачі власності у спад­щину, щоправда, обмежене обов'яз­ковістю дозволу землевласника-щляхтича. Не мали права власності тільки особи, які, згідно з правом, нічим вільно не володіють: непо­внолітні діти, ченці, сини, не виділені від батька, ті, хто був по закону пере­даний комусь у чужу власність (пода­ровані холопи), полоненики, дворова челядь, вигнанці й божевільні.

Міста і торгівля

Населення Правобережжя стано­вило в першій половині XVI ст. бли­зько 1,5 мли чоловік, втому числі Во­лині — близько 680 тисяч, Київщи­ни — близько 500—550 тисяч, Бран­ії пі — близько 450—500 тис. осіб. На думку О.І. Барановича, насе-бережного Полісся тле, Овруцького повіту) і Ліво­бережного Полісся (Чернігівщини) в цей чсіс становило близько 650 тис. чоловік. Через сто років населення Подільського воєводства, що належа­ло Польщі, становило, за підрахунка-і. Крикуна, близько 350 тис. чоловік. Степові та лісостепові райо­ни.лівобережжя зовам запустіли. Як­що в кінці XIII ст. Лубни ще згадують­ся серед міст Переяславської єпархії, 'рять просто про «зем- *№ Лубни». Найбільш населеними до Початку масової колонізації Поділля і ережжя стали лісові та лісосте-гюпі землі Волині та Лівобережного Полісся, куди важче було добратися

ги; кім. І Отже, на початку XVI ст. населен-

L

країни можна оцінити приблиз-2—2,5 мли. Оцінки давні; ц лядні

Церква Василя у Володимирі-Волинському* Кінець XIII -початок XIVШ

Україна через Польщу була втягну­та в пожвавлення господарської та торговельної діяльності Європи в XVI—XVII ст. Через Гданський порт в Європу йде потік сільськогосподар­ської продукції, передусім хліба. Мо­нополістами на торгівлю із Західною Європою через Гданськ були купці польські і німецькі. їм перепродува­лось все, призначене для експорту, в порубіжних містах. У руках купецтва Русі-Україии залишалась торгівля зі сходом — з Молдовою, Кримом, Ту-

 

речшшою.
		f
		k 1 щ
		1 с JH
		^^.J

! 15

Спас

нерукотворний. Закарпаття. XV-XVl cm.

Дрогобич. Церква св. Юра. Кінець XV-иочаток XVI ст. (з пізнішими добудовами)

інакше: литовський грош — 10 пеня-зей, польський — 8, празький — 1-І. Гроші (будь-які) рахувалися иа коті (60), золоті (ЗО) та на рублі (100 гро­шей). Ходили й західні золоті: дукати (всі іеі панські, — напис ducatum озна­чає «князівство», але були дукати різних держав), флорини (флорен­тійські), вони, як і дукати, важили близько 3,5 г золота. Були й свої золоті, але вони ставали дедалі гірші, їх нали­вали просто золотими (злотими), на відміну від західних червонних золо­тих. У середині XV ст. на злотий ішло, як сказано, ЗО грошей. З початку л\ ст. все міряється на талери. Так стали називати срібні Joachimsthaler Miinze, що їх били в Богемії, в Йо-ахімсталі. В Росії їх називали за першою половиною німецької назви

«а/шмкалш». В 1528 р. талер коштував ЗО грошей, у Х\'П ст. — 90 грошей (польських).

З XIV—XV ст., таким чином, Ук­раїна входить до західної монетної зони, порівняно з грошовою систе­мою Росії незмірно покращивши свій грошообіг. Так, на початку XV ст. в Новгороді, найбільшому торговель­ному місті Росії, користувалися дріб­ною татарською монетою, частинами куничих шкурок, шматками шкіри з тиснутою печаткою, 1425 р. почали бити дуже погану грубу срібну моне­ту. Лише в XVI ст. з'явились німецька монета і зливки.

Розміри штрафів, на В'їдені в «Ли­
товському статуті», дозволяють суди­
ти про ціни наприкінці XVI сторіччя.
Віл і кінь коштували по дві копи гро-
іік й, корова — рубель, відгодований
кабан — копу, порося, ягня, козе­
ня — 5—6 грошей, гуска чи курка —
три гроші. Вражає дешевизна товару
широкого вжитку: сани коштували
2 гроші, віз — б, діжка ріпи чи редьки
(тодішній еквівалент картоплі), морк-
і'і пастернаку — теж 6! Зате
павич — 3 копи, як і цепний собака.
Заробити можна було наймиту деєй
гріш на день. Найбільш високоопла-
чуваиий пролетар тієї доби — солдат-
наймаиець — одержував близько
5 талерів на місяці, (майже 5 грошей
надень). Україна-Русь була краєм де?
пк.'вг. є свідченням

кий рівень її торговельно-проміїсло-КЭ >,питку.

Щоб купити землю, масток, потріб-
11 і були грош і іашиз абів — тут

йшли в діло золоті, зливки, тися лерів. За кілька сотень тисяч талерів \о найняти сяку-таку армію, а за кілька мільйонів — виграти неве-ву. Із своїх 80 міст і містечок та 2760 сіл князь Константин Остро-

, одержував прибуток на рік у Ю мли золотих, що надень становило десь близько 27 тис. грошей.

Право заснувати місто мав кожен цідяхтич; міс id могли належати і ко­ми церкві. Як привілей місто одержувало магдебурзьке право. В цьому були зацікавлені і король

.дар), і міська громада, та не бу­ли зацікавлені намісники, бо втрача-

\икі джерела прибутків. Магде-

ьке право було однією з форм

і ької організації міського і реміс­ничого життя. Одержавши магде­бурзьке право, міщани спілкувалися з владою виключно через обраного ни­ми війта, який Відповідав і за сплат)'

повинностей, і за дотримання по­рядку. Судив міщан уже не при­ватний власник міста, а міський суд.

Верхівка міського купецтва та ремісничих цехів становила досить заможний патриціат. Шляхта стави­ма міщан з погордою і певними заздрощами, оскільки не кожен шляхтич міг дозволити собі одягнути­ся так, як одягався багатий міщанин.

й час міщани вже перейняли від шляхти верхній одяг; жупан, не дуже довгополий, застібнутий на ряд чис­ленних ґудзиків, зібраний в талію, з коміром стосчкою або відлогам, пе-синій або зелений, краще тонкого сукна; поверх нього — кун­туш з пишними плечима і вузькими фальшивими рукавами з розрізами,

акйдались іа спину, часто черво­
ного КОЛЬОру. РІЗНІ ЦЄХИ коїко-

і н одягу. Ь і ю королівські

і господарські розпорядження про те.

іають права носити міш
Щоб не відрізнятися від дворян. Зре­
штою, міщани нічого проти цього не
мали, бо змагання з шляхтою в пиш­
ності вбрання та прикрас могло втяг­
нути їх v небая мати.

Як бачимо з розмірів головщини,
міщанин мас статус, рівний статусові
залежного (тяглого) селянина* статус
міщанина, що живе за магдебур­
зьким правом, дещо вищий, хоча й
не такий, як у нащадків велико­
князівських холопів. Але міщани,
особливо в незалежних від приват­
ного власника і держа вного ]
ка, «магдебурзьких» містах мали і ве­
ликі переваги, бо тут діяв принцип
європейських міст: «міське повітря
робить вільним», Буквально це озна­
чало, що задавнене міське прожи­
вання дозволяло перейти з категорії
підданого, зобов'язаного до категорії
ВІЛЬНОЇ і незалежної ■ фак-

тично ж громадянин міста Hd німе­цькому праві користувався велики­ми свобод-

>м з німецьким правом місто
■нмалой цеховий устрій ре
У XV—XV11 ст. в Україні було понад
270 ремісничі.льностей. Ко-

валь був у кожному селі, як і добрий

 

Благовіщення. h церкви Параскеви п 'жниці в с Ла.іьаві на Перемиишнській землі: XVI an.

гончар чи бондар, залізо виплавляло­ся на руднях по невеликих річках з покладами болотної руди, склодуви працювали в гутах, що будувалися в зручних для скляного виробництва місцях, але більшість ремісничих спеціальностей зосереджувались по містах. Чинбарі, які вичиняли шкіри ддя взуггя (на заході їх називали гар-барі), куїшпри, які вичиняли шкіри

овець для кожухів, лимарі, які робили сирицю, ткачі, теслі, стельмахи і інший люд, не кажучи вже про ких майстрів — золотарів, конвісарів (майстрів олов'яного литва), малярів тощо — працювали на ринок і в містах були традиційно об'єднані в ремісничі асоціації — братства.

Цеховий уклад німецького типу В містах з магдебурзьким правом при-

родно сприймався на слов'янському ґрунті, де мав власну традицію.

до ремісничих цехів XV—XVII ст. (братств) входили майстри або бра­ти, серед яких виділяли найбільш ав­торитетних і досвідчених — старших грів (старших братів). Нижче братів знаходились підмайстри (че-лядиики, товариші), ще нижче — учи і (хло 11 ц і І. П ідм а й стр и-то вар и Ш актувалися в громади, або молод­ші ремісничі братства. На чолі брат-цеху стояв цехмістр, або пан­отець. Таким чипом, цехова ор­ганізація будувалася за потестарною ■>>ю сім'ї («челяді») за корпора-тивішм принципом, тобто включала не тільки «вертикальні» владні відно-ситгатипу «батько—діти» (учні май­же без нрав, як давня «челядь»; най­молодші «хлопці» —зовсім без прав, як колись «обельні холопи»), але і «горизонтальні» відносини квазіспо-рідненості (братньої солідарності). Братства мали свої символи-клейн гі­ди, в тому числі хоругви, свої свята, снос право.

Центрами цехової організації ре­месла були для всієї України.Львів, Краків, Кам'янець-Подільський Сю­ди мандрували ддя підвищення ква­ліфікації та своєрідної атестації май­стри навіть з Лівобережжя, ходили вони і в Німеччину. Цехове право на Україні будувалося за німецькими взірцями. Проте цехи як братства с: продовженням інститутці Давньої і сакральної.

Засадавим стосовно братської са­мосвідомості і корпоративності було уявлення про магічний характер ре­месла. За близькістю до сакральних "чистих» і «нечистих» сил, за їх влас­тивостями професії розрізнялися: найбільш чистими були ковалі, і. гон­чарі, найбільш нечистими — лимарі

чи грабарі. Гончар не мав права ані вбити твариігу, ані обробляти шкіру, Але всі були трохи чаклуни. Безліч за­борон та приписів ритуально-

 

Украї

шмажіш

В

Українсь-міщанки

Ким 'яне!(і>-Подільшшй, Замок. Ж cm, } добудовами ж

Ким яиеиь- Подільський. Кахяі із замку,

XVI an.

магічного характеру регулювали тру­дову діяльність і побут. Гончар не міг кривитися під час роботи. Молочний посуд робили в суботу із решток глини, яку збирали з рук, — із «сли­маків», щоб краще збиралася смета­на. В суботу ж робили посуд для відьом і знахарів, при цьому гончар особливим чином викручував руки і крутив круга справа наліво. Ряд робіт виконувався тільки рано вранці, пе­ред сніданком, адже з раннього ранку

починалося будь-яке творіння. Та об­ставиш, що світанок і весна є почат­ком нового часу, відбита і в звичаї по­чинати новий ремісничий рік з весни з березневого рівнодення, хоча на ка­лендарний відлік нового року з січня західна Україна перейшла давно.

Особливо цікавий ритуал перехо­ду до роботи при свічках 3 1 Bi'prvnii До слов'янської обрядовості завжди входило перенесення вогню в хату ми і винесення його назовні на­весні. Якщо ці звичаї загалом пиря­лися з пам'яті, то в братствах вони розрослися у великий осінній риту­ал, у центрі якого було весілля свічки на Семена 11 вересни), що. суцрово* джувалось запалюванням свічок на зеленому деревці та нічними гулян­нями. Усяке рукомесло так чи У ше пов'язане з вошем, і особливу роль вогню в ритуалах братчиків легко зрозуміти.