Pa. — м., 1978. — c.v

устроїв, же тот поганин, которий го­ним неприятелем вірі Христової єст, а так, рад не рад, яко пес чужих скарбов, сам їх не уживаючи, сторо­жем сет і розхоїцатп їх нікому не до­пускает»'. Ще виразніше протистав­лені ія справедливого магометанства несправедливому Риму в «Палинодії» Захарії Копистенського: «Мають то грекове над нас, ркомо вольних і пра-ви обвароканих, же в вірі і в на-боженстві своем вольность мають. Хто був в Константинополю і по інших містах в Греції на урочитії свя­та, побачив би свободу і вільиость, і веселлє, і строй, і безпеченстио христіан таковоє, же рекл би кождий, іж тії там христіане царствують, іжєв так великом їх згромаженню, і в так світлой їх оказалості только їм цара иедоставаєт...»"

Принцип управління державою та суспільством в імперії із симпатією характеризує пам'ятку, що п.ии-вається «Записки яничара». Автор його, серб Константин із Островиці, колишній яничар, жив, імовірно, на Україні; він ненавидить султанат і ісламське «поганство», але той його розповіді міняється, коли йдеться про соціальну політику султанів. «І гак вони постачають султанські замки, а також і всю турецьку державу від найвищої людини до самої незначної, чи багатий він. чи бідний, кожен ди­виться на руку султана, а султан всіх забезпечує у відповідності з його чее-ЙОТами і заслугами. 1, таким чином, жоден пан не має нічого спадково­го»'". Розповсюдженість цієї пам'ят­ки свідчить про наявність симпатій до системи жорстокої справедли­вості й загальної рівності.

Але головні політичні симпатії кон­сервативного та фундаменталіст-ського крила спрямовані в бік Моск-

ви. Агітація за приєднання до держа­ви Московської поширюється саме в колах, найближчих до граничного традиціоналізму,

З іншого боку, уніатські реформи не давали жаданого результату.

Уніатський митрополит Іпащій Потій (1541—1613 pp.) був досить освіченою людиною широких по­глядів. Перед тим, як наважитися щ унію, він підтримував близькі сто­сунки з князем Острозьким, зазнав багато сумнівів і вагань. Вчився він у Кракові, потім служив у Радзивілла і певний час був, як і патрон, каль­віністом; у Бресті він був каштеля­ном і суддею. Іиатій Потій був доб­рим письменником-полемістом. Спо­чатку він вирішив наслідувати пра­вославну церкву і став організовува­ти уніатські братства. Проте цей шлях виявився безперспективним. Тому Іпатій, а особливо його наступ­ник митрополит Велямин Рутський, головну увагу приділяли мопасти-рям. За зразком католицької церкви всі п'ять монастирів, що залишилися в уніатів, — Віленський Святої Трій­ці, Мінський, Новогрудський, Битент ський та Жировицький, — об'єдна­но в одну конгрегацію під началом новоствореного ордену василЬш (у православній церкві не було чер­нецьких орденів, але ченців західні автори називали василіанами тому. що монастирі засновані були за ста­тутом св. Василів Великого). В ivy і Новогрудку було створено колегії за зразком єзуїтських з і ж привілеями, вря Мінському мона­стирі — семінарію для підготовки священиків, папа Урбан VIII надав 22 місця в західних університетах для підготовки професорів; при уніатських монастирях створено на­родні школи, організовано було

 

₀,-,іку над православною молоддю, лка вчилася в єзуїтських колегіях. і і їх результатів на той час ці ₀світні заходи не дали, авторитет уніатської церкви залишався низь­ким, при цьому в очах римо-като-лицького кліру і керівних кіл Речі Посполитої вона була другосортною і всього лиш.' перехідним щаблем до ПОВНОЇ перемоги католицизму.

Проте наростання фундамен-галістських тенденцій в братствах, диктат неосвіченої громади над ми, переростання ненависті в насильства й убивства вносили ва­гання і в середовище православних письменників. В унію переходять деякі відомі ники Київського гуртка. Так, відомий дидаскал Київської братської школи Касіян (Каліст) Сакович, чер­нець родом з-під Рави-Руської, поет, спочатку виступав за об'єднання гів з православними, а потім пе­рейшов у католицизм і переїхав до Кракова. Більшою втратою для п раво-слав'я був перехід до унії Мелетія Смотрицькою (1575—1633 pp.). Син ректора Острозького колегіуму, ор­ганізатора філологічних праць з підготовки видання Острозької біблії Герасима із Смотрича (Смотрицько-го), Мелетій був широко відомий не тільки як православний полеміст і Церковний діяч, алей як вчений-філо-лог. Це йому належить опис грамати­ки старослов'янської мови, вся термінологія, якою й досі користу-і російські лінгвісти* гласная, со­листы, удареній; слог, точка, міюго- Юочце, запятая, предлог, союз, меж-омепіие, глагол, существительное, склонение, спряжение і гак далі — на­віть рефор_МИ Ломоносова виявились ¹¹¹ тривалими, ніж фундаменталь­на праця Смотрицького. Як письмен-

ник Мєлетій Смотрицький відзначав­ся європейською освіченістю; він вчився у доброму єзуїтському колегіумі в Вільно, потім в університе­тах Бреслау (Вроцлава), Аяйпціга, Нюрнберга та Віттенберга, перекла­дав польською мовою Петрарку. Після вбивства ушатського єпископа Полоцького Смотрицький, який був у тому ж Полоцьку архієпископом пра­вославним (невизнаним), зробив по­дорож по православних центрах Схо­ду і повернувся з переконанням, що стан східнохрнстиянсько'і теології й догматики надзвичайно низький порівняно із західним. Єдиний вихід Смотрицький вбачав в унії церков і через деякий час перейшов до неї.

Певну конкуренцію православ­ним, католикам і уніатам у галузі освіти становили протестанти.

Важливу роль у ті часи відігравала невеличка Гоща на річці Горинь, не­далеко від Рівного, — родове гніздо князів Гойських: тут склався впливо­вий центр антитринітарської церк­ви. Дрібні овруцькі пани Немиричі, які розбагатіли в часи колонізації Півдня, у своєму замку в Черияхові створили ще один значний соціиіан-ський гурток. Протестантські осе­редки та школи зазнавали пересліду­вань як з боку католиків, так і з боку православних; як правило, їх школи були високого рівня, але тримались, доки живий був багатий покрови­тель. Гойською школою озододіли православні, майбутній ректор Києво-Могили иської академії Гізель був певний час її ректором. Княть Острозький, а пізніше і митрополит Могила підтримували з протестан та­ми лояльні і навіть союзницькі відно­сини. Загалом вплив протестантизму в Україні був менший, ніж у Литві та Бєларусі. Характерно, що українські

 

протестанта вживають українську розмовну мову в книгах (переклад иовозаповітиих книг українською мовою антитринітарієм Валентином Невгалевським в с Хорошів на Во­лині 1581 p.).

1620 p. Константинополь відмінив рішення Брестського собору і при­значив православним Київським ми­трополитом Йова Борецького, ректо­ра Київської школи, колишнього Львівського братчика. Король Зиґ-мунт визнавав тільки уніатського ми­трополита. Справа заходила в безви­хідь і мала, здавалось, лише силове розв'язання.

Петро Могила та його спадщина

Петро Могила з'являється на культурио-політичному горизонті України в період, коли велись пошу­ки компромісу між уніатами і право­славними — спочатку за ініціати­вою Мєлєтія Смотрицького, а потім і старого короля Зиґмунта. Незва­жаючи на те, що у верхівці кліру обох частин руської церкви та прав­лячих кіл держави усвідомлювали небезпеку розколу «Русі з Руссю», спроби віднайти примирення на­штовхувались па впертість Риму, за­розумілість польської шляхти та фа­натизм мас. Митрополитові Могилі судилось не тільки зміцнити право­славну церкву України та Бєларусі, зробити її найавторитетнішою з усіх східнохристиянських церков, а й визначити напрям розвитку куль­тури і освіти, пов'язаної з церквою. Діяльність Могили створила нові можливості й перспективи в куль­турі і політиці, які, хоч вони і не бу­ли реалізовані, вплинули на хід історії.

Петро Могила (1596?—1647 р_р) був одним із п'яти синів молдавсько­го господаря Симеона. По-руму_н. ськи слова movila означас «пагорб купа», тобто приблизно те ж, що й «могила», і, за спізвучністю, так і бу­ло сприйняте в українському середо­вищі. Рід, чи династія, Мовіл пов'язаний кровними, політичними і господарськими узами з польською аристократією; в Польщі молодий Могила служив у гетьмана Жолкєв-ського, згодом Хоткевича, і займався своїми, досить значними маєтностя-ми на Україні. Зі своїм сюзереном Могила брав участь в обороні Хоти­на, де турки зазнали поразки. Король Зиґмунт III спочатку рекомендував Могилу на молдовський трон, але молдавани відмовились прийняти орієнтованого на Польщу володаря. Владний, рішучий і амбітний моло­дий чоловік обрав церковну кар'єру, і 1627 р. король затвердив його об­рання архімандритом Печерського монастиря без чернечого стажу. З цього часу Могила стає однією з ключових фігур української політи­ки і культури.

Обійнявши другу за значенням в ієрархії посаду, Петро Могила стає членом Київського гуртка, що вже мав свої орієнтації. Митрополит Йов (Іван) Борецький походив із Галичи­ни, там був близький з Іваном Ви-шенським, але симпатії його були радше на ліберально-захйдшщькому боці. Борецький став першим ректо­ром братської школи в Києві; Ме-летій Смотрицький, який теж був пізніше ректором, вважався одно­думцем митрополита й освіченого київського гуртка. В Києво-Пе­черській Лаврі навколо друкарні ВДв за Єлисея Плетенецького (155-1— 1624 pp.), теж галичанина архіманд-

і 1599 p., організатора лаврської друкарської справи, зібрався гурток інтелігентних церковних діячів і іенників: три брати Беринди, два брати Зизанії, Захарія Копис-_т,чіп.кий, Тарасій Земка та інші, Протилежний, консервативний табір очолював Ісайя Котшнський, лу-ький владика. На початку церковної діяльності Могили, 1629 p., було скликано Со­бор православних у Києві і ана­логічний Собор уніатів у Володи­мирі, щоб обговорити можливості об'єднання. Ініціатива короля зірва­лася через протидію Конгрегації пропаганди віри в Римі та опір пра­вославних в Україні. Під час зборів якийсь козак з натовпу гаркнув пря­мо за спиною у владик: «Буде унія господарчикові (тобто архимандри­ту, Могилі) та й Борецькому така са­ма, як війтові перше!»' (нагадаємо, що київського війта-уніата вбила юрба). Йов Борецький ледве не впав з крісла, а Могила від безсилої люті

заплакав.

Після смерті Нова Борецького 1631 р. підтиском козаків митрополи­том було обрано Ісайю Копинського. Проте Копинський не влаштовував Уряд, оскільки було відомо, що він ве­де агітацію за приєднання України до Москви. Молодий король Влодислав підтримав кандидатуру Петра Моги­ли, яку висунуло зібрання руської шляхти (а не духовних!); урочистості відбувалися не в Києві, а у Львові.

Як владика Могила радше нагаду-^в<*в вельможного князя: він був не­стримний у гніві, за його наказом до смерті забито ігумена Троїцького Монастиря лише за те, що той не схотів віддавати приміщення хворих Старих ченців для школи. Проте са­ме безцеремонність, з якого Могила

розправився з уніатами, котрі утри­мували Софіївський собор та інші церкви й монастирі, піднесла його авторитет у козацтва. Згодом Моги­ла разом із Копинським зустрівся з низовиками і завоював їхні симпатії, а Копинського звинуватив у змові з Москвою. Митрополиту вдалося прибрати до рук ієреїв і, головне, братства. А. Жуковський, автор гли­бокого дослідження про Петра Мо­гилу, вважає влучною характеристи­ку відносин між митрополитом і братствами 1. Крии'якевича: «Моги­ла не вів відкритої боротьби з брат­ствами, але знищив їх вплив тим, що витворив освічене духовенство, яке взяло провід у церкві в свої руки. Так була усунена анархія в церков­но-національному житті, той небез­печний стан, коли кожне братство само вирішувало різні релігійні чи організаційні питання. Могиляиська церква усувала усі спірні чи сумнівні питання і натомість давала готові ка­нонічні вирішення»".

Звичайно, не всі теологічні пробле­ми одержали канонічне визначення,

 

Киева-Могшшнська колегія часів П. Могши. Реконструкція В. Січинсшого за гравюрою І. Ширського. 1698 р.

та й Могила не прагнув до цього. Го­ловним завданням стало формулю­вання фундаментальних догматів і впорядкування служби в такий спо­сіб, щоб обрядовість була логічна й однотипна. Цим цілям і служила копітка й напружена праця, що за­вершилася виданням «Краткого ка­техізисам (1645 p.), «Великого треб­ника» (1646 р.) та інших церковних книг.

Опрацьовуючи православну дог­матику та обрядовість, Могила і йо­го співробітники широко викорис­тали досягнення католицької церк­ви, західних теологів. Використання католицьких джерел при підготовці «Требника» і «Катехізиса» не пору­шувало цілісності задуму — створи­ти обґрунтований варіант євро-иейськи орієнтованого східного християнства.

З упорядуванням справ віро­сповідних, служби, адмшістративно-го життя, налагодженням церковного господарства, митрополія Київська, Галицька і всієї Русі стає фактично найбільш авторитетною серед право-славиих церков. Стараннями Могили розпочалось будівництво у Києві, місту поверталася слава національно­го центру.

Петро Могила підтримував союз­ницькі стосунки з протестантами.

Він сам вінчав Марію Могилянку ^ лідером литовських протестанту Радзивіллом і надрукував частину своєї промови при вінчанні. В книгах Могили прочитується лояльне став­лення до євреїв та старозаповітного іудаїзму. Продовжуючи полеміку ₃ уніатами і католиками, він надав їй стриманого тону дискусії.

Задуми митрополита, проте, були набагато ширшими. Для цього і неве­ликого кола втаємничених (до якого входив із світських чернігівський воєвода Адам Кисіль) йшлося не ли­ше про вплив і незалежність ук­раїнської церкви, можливе об'єднан­ня з уніатами, а й про широкий евку-менічний рух. У плані об'єднання християнських церков Київська мит­рополія стала ключовою точкою в християнському світі.

1928 р. опубліковано знайдені в архіві Конфеґацїї пропаганди віри документи, що кинули світло на да­лекосяжні наміри митрополита Мо­гили. Йдеться про його листування з папою 1644—1645 pp. Петро Могила був готовий піти на широкий ком­проміс із західною церквою. Пого­джуючись визнати примат папи римського, Могила наполягав, проте, на збереженні, можна сказати, кон­федеративного принципу об'єднан­ня церков, прийнятого в йодному християнстві. Згідно з проектами митрополита, українська церква в разі об'єднання незалежно від пай? обирала б свого владику, який тільки для інформації надсилав би йому

СПОВІЩеННЯ I'd ЦВІЙ СИМВОЛ ПІрИ. МО"

сила вказував на можливість рс зання віросповідних труднощів і на­полягав на тому, щоб було збйре ио обрядову специфіку церков. Про­позиція Могили не була прийнята Римом, який мислив об'єднання з уК-

раїнською церквою тільки як капіту­ляцію в дусі флорентійської унії.

Через кілька років Вестфальський мир закінчив низку релігійних війн у Європі і підвів риску під амбіціями Ватикану. В тому ж 1648 р. вибухну­ло козацько-селянське повстання під проводом Богдана Хмельницько­го, і в полум'ї української Жакерії згоріли всі ліберально-компромісні плани и проекті!.

Якби вік Петра Могили не був та­ким короткім, якби років на двадцять раніше визначилось співвідношення сил у Європі, хід історії міг би бути іншим..Адже за об'єднання з Римом на конфедеративних засадах церкви України, цілком очевидно, патріархії на чолі з Петром Могилою, стояли і ті соціальні сили, що прагнули, перетво­рити Річ Посполиту Обох Народів, як вона офіційно називалась, на Річ По­сполиту Трьох Народів.

Збіг кількох перспекгивних ліній розвитку в одній точці є рідкісною можливістю, і така можливість у нас не здійснилася.

У заповіті, написаному з такою ж твердістю, з якою прожите було не­довге життя митрополита, Петро Могила на першому місці ставить го­ловний свій доробок — колегію, чи академію, створену через об'єднан­ня братської та лаврської шкіл 1631—1632 років. Нечуваним був-той факт, що засадовим стосовно систе­ми викладання в цій православній школі був передовий досвід єзуїт-v колегій. Не здійснились гло­бальні заміри київського митрополи-пережило лихоліття й «-•правило вирішальний вплив на ду­ховну історію України його улюблє-

"^,-ДІТИЩЄ.

Після смерті Петра Могили митро­поличий престол тривалий час очо-

 

лювали його послідовники. В період Хмельниччини це був Сильвестр Ко-сов, вихованець Замойської ака­демії, префект київської школи. Не випадково він відмовився присягати російському царю після підписання Переяславської угоди. До 1686 р. київські ієрархи утримували неза-лежність митрополичого престолу, і тільки митрополит Гедеон Четвер-тенський визнав за московським патріархом титул церковного глави Київського і всея Русі.

Про культурну політику в роки однієї з найбільш кривавих і затяж­них європейських релігій них війн, якою була національно-визвольна війна і так звана Руїна, важко гово­рити — війна завжди є війна. Вона приносила і явища нечуваного ду­ховного піднесення, і духовне та ма­теріальне спустошення. Супутником війни завжди буває фанатизм, і фун-даменталістські умонастрої одержа­ли, зрозуміло, додаткові імпульси, тим більше, що вони були пов'язані з проросійською орієнтацією. Історія перебрала за цей короткий час всі варіанти — і Андрусівський мир із спробою польсько-литовсько-«ру­ського» триєдинства, і проосманську орієнтацію Дорошенка, і промос-ковську орієнтацію, яка з епізоду дипломатії Хмельницького перетво­рилася на найбільш стабільний політичний вихід. Ідейним натхн ником Андруєівського миру о\іі європейськії освічений шляхтич, протестант, який прийняв право­слав'я, письменник Юрій Немарич (1612—1659 pp.), учасник нещасли­вих походів гетьмана Виговського. В ного праці, мабуть, най вірніше вгада­но трагічну перспективу України.

І. Рут к овин. Архангел Muxai.i. Кінець XVI1 ст.

Архангел Muxah. Ікона з церкви Святого Духа в Рогатині.

1650 р.

§ 5. СТАРОУКРАЇНСЬКА БАРОКОВА КУЛЬТУРА

Стилістика староукраїнської культури

Староукраїнською називали- часом культуру, що передувала новій, ство­реній за останні два століття. Риси цієї старої культури, добре збережені нам XVIII ст., часами гетьманів і сот­ників, Київських риторів і філософів тагільських мандрівних дяків, сліпих

бандуристів та малярів, які розпису­вали неповторні церкви на горбах над тихими українськими ріками, — ці риси переважно спільні для всього періоду козацької легенди.

Україна належала до культурної зони, яка в часи контрреформації розвивалася в стилістиці бароко. Будучи християнським краєм схід­ного обряду, вона, проте, належала до периферії регіону, духовний центр якого був в Італії та Австрії-Труднощі поширення «латиисько-

о» впливу пов'язані з конфесійни­ми конфліктами, і все ж можна вка­зати шляхи проникнення барочної _стИлістнки в усі культурні сфери. гнуті барочні лінії настільки зміню­вали художні смаки, що у Львові додане громадян — як католиків, так і православних — ховали у ви-зарочиих трунах з писани-

: клим портретами покійних.

православну церкву в

іїні проникає гармонійний спів, привнесений спочатку композито-р,іміі-іноземцями, які керували при­дворними хорами. На акордному ряді двох ладів — мажорного та мінорного — розвивається в Україні багатоголосна обробка стародавніх церковних мелодій. З дещо більши­ми труднощами нові засоби прони­кають в іконопис. Знаменита ікона «Архангел Михаїл» з церкви Св. Ду­ха в Рогатині демонструє шляхи оволодіння досягненнями світового живопису: у архангела складки пла­ща вимальовані з готичною різкістю мускулатура ніг по-аиатоміч-ному точна, в дусі італійського рене­сансного живопису, постать архан­гела видовжена згідно зі східними іконописними традиціями.

Проблема, проте, полягає не в по-щиреіщі культурних новацій. Масове Ь; поширення свідчить, звичайно, про приналежність до спільної цивілізації, але одна й та сама деталь може мати різний смислу різних культурах. Вся а в тому, на якому грунті куль­турні деталі поєднуються в цілісність. Геопол'ггнчпо, економічно, куль­турно й соціально Україна XVI— $УП ст. від Путивля до Карпат, від

іссядо Запорізького Низу вража-

ріаноманітна. В країні мають обіг ^гроші всіх видів — дукати, таляри, ле- Ш, шостаки, орлянки, шаги, чехи,

осьмаки, тимфи і так далі. Українські поети пишуть вірші латинською, польською, книжнослов'янською, розмовною українською мовами. Зберігаючи, згідно з литовсько-ру­ським правом, станові різниці навіть у вартості людського життя, знаючи юридично понятгя суверенітету і свободи людської особистості, Ук­раїна відображає всі культурно-

 

і І

іжбвїпі/хоВаМйго

•<X

rv,*S^

Форта книги «Бесіди Іоанно Златоуста». Київ. 1624 р.

•г/