Микола Хвильовий. — Бібліотека української літератури. — К.. 1995. — С. 733.

написана 1923 р., надрукована 1924 року. Щоб зрозуміти її, слід зважати на те, що до новел його не можна підходити з мірками реалістичної естетики. Хвильовий радше близький до гоголівського «містичного реалізму» («пахло Гоголем» — не раз вживаний ним вираз). До того ж у нього скрізь сильні літературні ремінісценції, і нерідко його треба читати крізь класичний літературний твір. «Я (романтика)» — навіть не на літературній, а на біблійній основі; за характером своїм це не оповідь про події із символічним означенням, а анатомічний розклад власної душі на складові частини, подібний до кубістської картини. Чекіст, який розстрілює всіх, очищаючи тюрму напередодні відступу, розстрілює і свою матір в ім'я Революції. Якби це був нормальний прозовий жанр, вийшла б дешева мелодрама. Текст не дає помилитися: персонажі новели — розстріляна мати-Марія, вона ж Богоматір; жорстокий і бездумний раціоналіст-док-тор Тагабат; дегенерат-кат; неспроможний нести тягар убивств молодик; нарешті, сам голова «чорного трибуналу комуни» («я — чекіст, але я і людина») — все це різні «кіпці душі» одного й того самого романтичного «Я».

«Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, заки-ігув руку за шию своєї матері і при-тисігув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню». Весь жах і вся сповідь не в сюжеті, який розгадати можна з перших сторінок, а в ставленні до колізії. Млість і пожежа неможливої радості — це і є та романтика, яка перемагає любов до Великої Матері. Для автора все-таки Че-Ка — прекрасне слово, але сама прекрасність сатанинська і виправдана лише тим, що інших шляхів до світової комуни немає. «Там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни».

У романі «Вальдшнепи» головний герой, який шукає шляхи відродження «своєї нації і свого класу», названий Дмитром Карамазовим (дія роману — в літературному просторі Достоєвського). Він протистоїть Альоші з «Братів Карамазо-вих»: той обстоює любов до дальнього, цей — ненависть до ближнього, бо сильна людина — це тільки та, яка (з ідейних міркувань, зрозуміло!) може вбити ближнього, а не дальнього. Комунізм Хвильового перегукується з фашизмом, і він цього не приховує — «Фашистська мужня цільність мусить бути ближчою нам від рідної розляпаної психіки. І саме тому ближчою, що вона стоїть на діаметрально протилежному полюсі» («Україна чи Малоросія?»)*.

В цьому забороненому памфлеті Хвильовий відкрито обґрунтовує свою політико-культурну орієнтацію. На той час уже прозвучало його гасло«Геть від Москви!», що було використане для «викриття» «націоналістичної ворожості» Хвильового щодо російської культури — «культури ленінізму». У відповідь Хвильовий говорив: «Всі ці фрази, що українська культура мусить розвиватися на базі російської (як це культура на базі культури, коли культура завжди бере базою своєю економіку?), що «язык русский — язык Ленина» (а хіба «язык мордвы» чи то киргизів — не може бути «языком Ленина»?), що на Україні російська культура є культурою пролетаріату (а чому в низових професійних рядах свідомого українського пролетаріату, як говорить статистика, вдвічі більше, ніж росіян з євреями вмісті?), що «треба іти з росіянами, як рівний з рівним», що всі народи — брати і т. д., і т. п. — всі ці фрази є все-таки фрази — не більше, і їм місце в архівах керенщини»*.

«Геть від Москви» у Хвильового означає передусім кінець драго-манівської політики використання російської культури як посередника між Україною та Європою, пряме звертання до «психологічної Європи». Але були й глибші мотиви неприйняття російської культури як посередника — навіть крім мотиву конкуренції на книжковому ринку, де слабкість українських позицій Хвильовий вбачає в «рабській природі» української інтелігенції, «яка північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливості Україні виявити свій національний геній»**.

Хвильовий говорить про «безперспективну літературщину, декаданс, занепад, реакцію, що запанували нині в російській літературі». Звідки такі категоричні оцінки, чи не «перегнув» Хвильовий просто у по-

В. Єрмілов. Конструкція. Близько 1924 р.

лемічному запалі? Перекреслюючи одним рухом яскраві й несхожі культурні явища російського життя, Хвильовий розкриває підтекст своєї негативної позиції: «Велика російська література є, перш за все, література песимістична, певніше, пасивно-песимістична». «Треба творити «героїчну епоху», а жидкобородий «бо-гоискатель» тягне теософію»'".

Подолання «пасивного християнського дуалізму» літератури До-стоєвського і Толстого — ось, за Хвильовим, історична місія України, що ґрунтується на її особливій ролі посередника між Європою та Азією. Хвильовий розвиває концепцію синтезу марксистського історико-економіч-ного детермінізму з теорією культурно-історичних типів Данилевського і Шпенґлера. «Фаустівський» етап європейської культури відійшов у минуле, зараз вона на «цивілізаційному етапі» і має поступитися Азії. «Віковий, тисячолітній відпочинок східного людського матеріалу — це є період накопичення енергії для всесвітніх