Дин.: Шапоїшл Ю. Людина і система. — С92.

«центрами», драматургія яких тепер полегшена тим, що все це фактично закриті судилища. Безпосереднім наслідком «справи» був розгром автокефальної церкви. Ще 1929 р. ДПУ добилося від братів Чехівських «зізнань», які підготували розпуск УАПЦ і участь Володимира Чехів-ського в судилищі над «СВУ». 28— 29 січня 1930 р. «надзвичайний собор» УАПЦ схвалив резолюцію про «зв'язок» УАПЦ з СВУ (напередодні процесу над СВУ!) та про самоліквідацію церкви. Наступним кроком була фальсифікація чергової справи — «Українського національного центру» (назву митці слова із ДПУ України взяли з практики ЧК часів Громадянської війни: тоді йшлося про російський«національ-ний центр»). Якщо головними фігурами «справи СВУ» були Єфремов і Чехівський, а головними об'єктами — Всеукраїнська академія наук і УАПЦ, то в справі УНЦ основні фігуранти — Грушевський і Яворський, а головний об'єкт — галицька еміграція. Щоправда, Грушевський, уже переведений до Москви, виявив несподівану стійкість і відмовився підтвердити свідчення, дані під брутальним тиском; з цих чи інших невідомих нам причин він був звільнений, але «зв'язок» з ним став достатньою підставою для репресій. Вирок у «справі УНЦ» винесено в закритому порядку в лютому 1932 року.

На волі відбувалися чистки і «диспути» з «критикою і самокритикою», із залученням представників робітничого класу і без залучення, з викриттями і покаяннями. Подібні знущання з інтелігенції, особливо у ВУАН, відбувалися іноді влітку в парку, з численною публікою, для залучення якої перед зборами грав духовий оркестр.

Різкий поворот політики Кремля щодо України окреслився наприкінці 1932 року. 14 грудня ЦКВКП(б) прийняв постанову про хід хлібозаготівель в Україні, на Північному Кавказі та у Західній області. В постанові йшлося не тільки про недостатньо жорстку політику щодо реквізиції хліба у селянства, але й про неправильне проведення «українізації» та необхідність «вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних та радянських організацій». Через місяць погроза реалізувалась. На Політбюро Сталін поставив питання про «зміцнення керівництва на Україні», і було прийняте рішення з дуже різкими формулюваннями.

На Україну був направлений другим секретарем ЦК і керівником столичної парторганізації, а фактично комісаром над Косіором та місцевим Політбюро, секретар ЦК ВКП(б) П.П. Постишев, секретарем ЦК та Дніпропетровського обкому — М.М. Хатаєвич, в Одесу — Є.І. Вегер, для керівництва ідеологічною роботою секретарем ЦК — М.М. Попов. Наркомом освіти замість Скрипника призначено В.П. Затонського, його заступником — A.A. Хвилю. В Харків повернувся Балицький із своїми заступниками Карлсоном і Леплев-ським, після «перемоги» над СВУ та УАПЦ він був переведений до Москви заступником голови ОДПУ. Через рік Чубар був переведений до Москви, головою РНК став Любченко. Новій команді доручалося виявити й «вигнати» «буржуазно-націоналістичні елементи» з владних структур.

Рішенню від 24 січня передували спроби керівництва українського ЦК якось зменшити тягар абсолютно нереальних завдань по здачі хліба державі. На конференції КП України в

«Зеки»