Quot;Див.: Деятели СССР и революционного движения России. — 2 изд. — М., 1989.— С 135.

. Непівський реформізм і «українізація»

Новий етап у комуністичній політиці в Україні розпочинається з травня 1923 року. На підставі резолюції XII з'їзду РКП(б) з національного питання 1 серпня 1923 р. видано декрет уряду України, в якому визнавалося, що формальна рівність української і російської мови веде до фактичної нерівності на користь мови російської, і розпочато політику «українізації».

Ця політика означала не тільки посилене вивчення української мови партійно-державним апаратом та поширення української освіти. Реально йшлося про залучення до культурної і навіть політичної роботи некомуністичних українських національних сил, співробітництво з якими мимоволі перетворювалось на боротьбу за вплив на суспільство.

Епоха «українізації» часто тлумачиться як час боротьби Сталіна — Ка-гановича та їх прихильників у КП(б)У проти націонал-комуністів-«україні-заторів», насамперед Шумського та Скрипника. Таке розуміння є поверховим і залишає в тіні справжні рушійні сили політичних процесів.

Компартія України формувалась на ґрунті організацій, створених переважно в неукраїнських середовищах міських центрів промислових областей. Впадає у вічі, що більшість комуністичних керівників вищого рангу в 20-ті роки була пов'язана з Кате-ринославщиною. Старійшина українських більшовиків, «всеукраїнський староста» Г.І. Петровський, на честь якого місто Катеринослав 1926 р. перейменоване на Дніпропетровськ, був родом із села на Харківщині, але працював переважно на заводах Ка-теринославщини і в її більшовицьких організаціях; Емануїл Квірінґ був із німців Поволжя, але працював на Ка-теринославщині з 1914 р.; з цього краю В.Я. Чубар, Д.З. Лебедь, М.О. Скрипник, з ним пов'язані чекісти В.А. Балицький, С.Ф. Реденс, 1-М. Леплевський і шерег інших. З керівної групи КП(б)У тільки В.П. За-тонський походив з села на Хмельниччині, О.Г. Шліхтер — з Лубен (він студентом змінив своє вюртемберзьке підданство на російське, але батько його вже не знав німецької; мати Шліхтера була полтавська шляхтянка). Дніпропетровська перевага відображала насамперед ту обставину, що міський український південь був робітничим опертям комуністів, а крім того, Сталін як керівник роботи з більшовицькою фракцією Державної думи добре знав депутата-робітника Петровського, а Квірінґ був технічним секретарем фракції.

Лебедю приписувалась «дніпропетровська» концепція щодо боротьби міської пролетарської російської культури з сільською національно-українською. Дмитро Лебедь був секретарем ЦК за часів Раковського, а перевели Квірінґа і Лебедя в Москву 1926 р. зовсім не за «шовіністичні ухили катеринославців». Квірінґ як перший секретар ЦК КП(б^ та Лебедь як голова ЦКК КП(б)У не підтримали рекомендації Кремля щодо зняття Троцького з усіх партійних постів, через що й були зміщені. Що ж стосується української національної культури, то неодноразові висловлювання В.П. Затонського про то, що малописьменний червоноармі-єць-комуніст несе ідейно набагато вищу культуру, ніж вишуканий український інтелігент старого покоління, повністю відображали ідеологію більшовицьких керівників.Не більше підстав для зображення Шумського ініціатором «українізації», яку нібито гальмували Каганович та інші сталінські поплічники. Політика «українізації» була продовженням реформістської «непівської» політики групи Бухаріна — Сталіна, підтвердженої партійним з'їздом, і не формулювалась ані Шумським, ані Скрипником, ані іншими українськими комуністами.

Колишній «боротьбист» Олександр Якович Шумський (1890— 1946 рр.), виходець із бідної селянської родини з Коростенщини, мав лише середню освіту, але, за спогадами сучасників, був людиною дуже здібною. Після повернення з Польщі, де він працював повпредом (послом) УСРР, Шумський був призначений (на місце боротьбиста Гринька) наркомом освіти України, що тоді означало керівництво всією освітньою, науковою та культурною сферами. 1925 р. він зустрічався із Сталіним у Кремлі і мав з ним розмову, наслідком якої був лист Сталіна «Тов. Кага-новичу і іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У» від 26 квітня 1926 р. В листі говорилося про різні «помилки» Шумського, про змішування ним українізації пролетаріату з українізацією апарату, про збіг «ухилів» Шумського і письменника Хвильового, про шкідливість «негайної українізації» і прояви боротьби «проти російської культури та її найвищого досягнення — ленінізму» (що було єрессю з точки зору самого Сталіна, який наполягав у полеміці з тро-цькістами на ііїтернаціональному, а не російському, характері ленінізму). Та не в цих догматичних розходженнях полягала суть «ухилу», проголошеного «шумськізмом», і справа не в тому, що Шумський хотів українізацію «прискорити», а Сталін з Кагановичем — «загальмувати».

Крамольна суть позиції Шумського полягала в тому, що він пропонував дозволити ЦК КП(б)У самому обирати зі свого середовища керівника ЦК, бажано етнічного українця. 1 справа не в тому, що особисто Кагановича Шумський вважав поганою кандидатурою, — з Кагановичем мали конфлікти і крутий Затонський, і скромний Чубар. Головне було в самому принципі призначення керівника Політбюро з Москви. Безпосередній і щирий Шумський, якому наївна упертість, можливо, зберегла кілька років життя, зачепив найдош-кульніше місце. Сталін проводив політику «національних кадрів», але, доки був живий, не допускав висування на першу посаду в Україні людини з місцевих керівників-ук-раїнців. Побажання Шумського було нечуваним бунтом на колінах, і не дивно, що негайно на пропозицію Чубаря (якого Шумський пропонував на місце Кагановича) Політбюро прийняло «листа тов. Сталіну», в якому відмежувалося від «шумськізму». Шумський, як водиться, «визнав помилки» і до початку 1927 р. ще був наркомом, а потім переведений в Росію.

Каганович — один із найвірніших сатрапів Сталіна, вивищених ним з низової роботи в апараті до її адміністративних висот за кілька років. Великий, важкий, завжди насуплений, ледве стримуючи спалахи психопатичного гніву, Каганович неначе випромінював напруження і страх. Уже на той час він показав себе безоглядним виконавцем сталінської волі; пройде кілька років, і він віддасть на смерть сталінським катам свого рідного брата. Але політику «ук-

Сталін і Каганович