Шаповал ЮЛ. Людина г система. Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні. — К.. 1994. —С. 26—27.

діях помітна якась приреченість, орієнтованість на відгомін його праці в далекому майбутньому. Але і в стратегічних рішеннях він виявляється надто приземленим і «зваженим»: з погляду історії угода з Пілсудським, за якою Польщі було віддано Галичину, стала вже не тільки політичним, але й моральним компромісом. З такою спадщиною не йдуть у вічність.

Політичне керівництво УНР переважно належало до соціал-демократів правого, націонал-демокра-тичного крила. Фракція Винниченка вийшла з УСДРП і утворила Незалежну УСДП (А. Річицький, М. Авді-єнко та ін.), що потім конституювалась як Українська Комуністична партія (УКП). Разом з отаманом Зеленим винниченківці утворили свій Всеукрревком, потім у липні А. Річицький, Ю. Мазуренко та інші прибули до Кам'янця і підтримали уряд УНР, а згодом перейшли на бік Радянської влади. З лав УКП вийшли письменники Б. Антоненко-Давидо-вич, І. Дніпровський, М. Бажан.

У березні 1919 р. від УПСР відокремилась фракція «лівобережників», або «боротьбистів», що групувалася навколо газети «Боротьба». Вони утворили Українську комуністичну партію (боротьбистів) — УКП(б), до якої входили Г. Михайличенко, Г. Гринько, О. Шумський, В. Еллан, М. Полоз, А. Приходько, П. Любчен-ко, А. Хвиля, М. Яловий, Ю. Озер-ський. Весною 1920 р. партія са-моліквідувалася, її члени масово вступили до КП(б)У.

Про вплив «боротьбистів» красномовно свідчать телеграми з місць, які передрукував тоді (в січні 1920 р.) у газеті «Боротьба» В. Еллан: «Киев Политотдел Опродкомгуба. Воєнная срочная. Властей на местах не имеется. Крайняя нужда в агитаторах боротьбистах, литературы нет, крестьяне с большой охотой требуют литературу. Прошу в срочном порядке выслать агитаторов боротьбистов 10. Райопрод Комиссар (подпись)». «Киев Опродкомгубу... Прошу в самом срочном порядке выслать тринадцать агитаторов боротьбистов, нужда крайняя в таковых. Райпрод-комиссар (подпись)». Статтю В. Еллан закінчував таким чином: «Товариші — одно з двох: або ми «дрібнобуржуазні», «націоналістичні», а ви сильні і можете самі зі всім управитися — то чого ж ви нас терпите? — або ж ми комуністи, без нас революції на Україні не проведете — і тоді не смійте заважати нам творити революцію, не смійте гальмувати нашої творчої комуністичної праці!»*

Проте РКП (б) не вважала за можливе ділити владу ні з ким. Ідучи на особисті компроміси і навіть приймаючи до своїх лав цілі політичні організації, ленінське керівництво не допускало і натяку на багатопартійність. До України вожді РКП ставилися з особливою підозрою. Пізніше у Варшаві було опубліковано інструктивну доповідь Л. Тро-цького про особливу небезпеку, яку становлять волелюбні й самостійницькі національні традиції України для диктатури пролетаріату.

Треба сказати, що Троцький Україну знав непогано — батько його був орендатором на Єлисаветград-щині, вдома розмовляли українською мовою, та й партійне псевдо у нього українське (справжнє його прізвище — Бронштейн). Вплив Троцького був серед партійців в Україні досить значним. Фанатичні, жорсткі й — незалежно від походження — як прави-ло,

ло, глухі до українських проблем інтернаціоналісти, які пройшли через бої й підпілля та не раз дивилися смерті в очі, схильні були приймати безкомпромісну романтику світової революції. Так, старим другом Тро-цького був голова українського радянського уряду Христіан Раков-ський, болгарський лівий соціаліст і популярний діяч міжнародного соціал-демократичного руху. Відомим однодумцем Троцького був Юрій П'ятаков, якого Ленін вважав одним з найперспективніших більшовицьких керівників. Брати П'ята-кови походили з сім'ї інженера цукрового заводу на Черкащині; молодший Юрій та його дружина Євгенія Бош, дочка німця-мірошника з українського півдня, відігравали в більшовицькому підпіллі, в еміграції та в Громадянській війні велику роль, завжди наполягаючи на радикальних ультралівих рішеннях. В 1917 р. більш популярним більшовицьким вождем у Києві був старший, Леонід П'ятаков, викладач Політехніки, офіцер, Георгіївський кавалер; йому гайдамаки живому шаблею вирізали серце. Юрій П'ятаков, «лівий» комуніст 1918 р., покинув Москву і поїхав в Україну. «Вступил в отряд Примакова, в котором исполнял разнообразные должности: вел политработу, выпускал с Лебедевым газетку «К оружию!», чинил суд и расправу, ездил в разведку и был пулеметчиком»*.

Віталій Примаков перетворив потім цей загін на полк, а згодом і на дивізію Червоного козацтва, доповнивши його розпропагованими ним вояками УНР. Син сільської вчительки з Чернігівщини, Примаков (власне, Приймак) був членом сім'ї Михайла Коцюбинського — чоловіком його дочки Оксани, померлої під час пологів. Він дружив з її братом, Юрієм Коцюбинським, відомим військовим, а потім господарським комуністичним діячем; обидва підтримали Троцького в одній із дискусій тих часів, за що і розплатились життям 1937 р.

Звичайно, громадянська війна не була вторгненням латишських, китайських чи російських «орд» під командуванням єврейських комісарів, як це уявляють деякі упереджені і некомпетентні «історики». Якщо війна в Галичині виразно була українсько-польською війною, то боротьба УНР за українську національну незалежність перепліталась із громадянською війною, де вирішували мінливі настрої найширших і найбідніших мас. У цій війні уряд УНР мусив перехопити політичне керівництво повсталою селянською стихією і знайти спільну мову з міським робітництвом, що керівникам УНР не вдалось.

Проте заслуга історії Української Народної Республіки, хоч би якою короткою, а місцями темною і навіть ганебною вона була, полягає в тому, що завдяки їй неможливо було ігнорувати волю української нації до державності. І більшовики, що спочатку хотіли аж до Всесвітньої Пролетарської Революції прямувати вперед в одній централізованій державі, змушені були творити формально незалежну Червону Україну. Це було чистою формальністю, здавалось часом, зовсім незначущою, — але саме завдяки цій формальності Україна через сімдесят років здобула самостійність без бою та крові.