Quot; Гуссв-Ортбургскшї С. Книга оевреііских погромах на Украйно в 1919 голу. — Петроград 1924. — С.7.
містечках — Ангели, Струки, Соко-ловські тощо. Ця обтяжлива для села бандитська стихія була усамостійнен-ням і відчуженням безконтрольних сил, що спочатку просто охороняли існування закинутого і забутого в глибинці сільського життєвого вогнища. На долю таких «батьків» випадає, мабуть, найбільший відсоток звірств і смертей. Коли приходили білі, наведення порядку починалося з розстрілу за торгівлю насінням: Денікін ненавидів оце лузання, яке символізувало мітинги 1917 року. Потім у залізничних касах починали продавати квитки першого, другого і третього класу (за більшовиків потяги були без квитків, за ордерами і літерами, і їздили всі, як хотіли); потім на базарах звідкись з'являлося майже все. Згодом з робітничих передмість посеред дня вели в контррозвідку великі групи заарештованих, яких уже ніхто не чекав додому. І, нарешті, починався «білий» хаос: знущання військових над цивільними «штафірками» на вулиці чи в перукарнях, бійки між родами військ — і неодмінно жорстокий, дикий кількаденний погром з обов'язковим ґвалтуванням дівчат, жінок на очах у рідних. Спроб судового переслідування погромників російські білі власті не допускали, а зарубіжна громадськість про денікінські погроми в Україні мовчала. Тарас Гунчак переконливо показав, що Петлюра аж ніяк не був організатором погромів — більше того, він готував відповідні відозви, часом відда-вав до суду і навіть розстрілював винуватців. Було здійснено спробу налагодити контроль через створену влітку 1919 р. державну інспекцію армії УНР на чолі з близьким співробітником Петлюри, молодим УПСРівським діячем, толерантним Володимиром Кедровським, але діяльність державного інспектора не стала ефективною. Територія, на яку номінально поширювалась влада УНР, фактично державою не контролювалась. Як зазначав дослідник радянської та української історії Р. Пайпс, влада Головного Отамана закінчувалася в кількох десятках кілометрів від його штабного вагона. Симон Петлюра не уявляється особистістю надто виразною та яскравою. Статті Петлюри-журналіста повні пишномовних штампів, він справляє враження щирого романтика незалежної України, але діяча й письменника досить пересічного. Винниченко, енергійний революціонер, певною мірою авантюрист, артист і егоцентрик, терпіти не міг Петлюру, картав його претензійність, сірість і поміркованість. Особливо дратували Винииченка нескінченні служби Божі, якими соціал-демократ Петлюра прагнув доповнити національну риторику. Але всі, хто працював з Директорією, обирали спокійного і розважливого (зваженого, як зараз кажуть) Петлюру — з ним можна було знаходити надійні розв'язання проблем. Це йому передусім Директорія завдячує тією середньою в усіх відношеннях позицією в пошуках соціальної рівноваги, і він несе відповідальність як лідер за те, що ця політика не принесла Україні перемог. Націоналізм у «масовому виданні», в реальному втіленні не втримався на рівні толерантного патріотизму, і дика стихія поглинула революцію. Петлюра, очевидно, відчував, що доля української незалежності буде трагічною. В багатьох його словах і ' Цит. за:
|