Ці спогади Всрн але і.кого опубліковано в щорічнику «Наука і культура. Україна». — К., 1990. — Вип. 24.

тюк та Всеволод Голубович, які щойно закінчили Київський Політехнічний інститут, та інші, досі нікому не відомі Інтелігенти, віком не старші 25—27 років. Десь тоді по Центральній Раді «бігав у жовтих чобітках», як згадував Винниченко, зовсім юний есер Панас Любченко; до есерів належали письменники Гнат Михайличенко (1892—1919 рр.), Андрій Заливний (1894—1918 рр.), поет Василь Ел- лан-Блакитний (Елланський, 1992— 1925 рр.). Микита Шаповал, якому в 1917 р. виповнилось 35, вважався в цьому середовищі старим; він спочатку і не відігравав в УПСР провідної ролі. Тим більш дивною була поява серед керівництва УПСР Михайла Грушевського, людини літньої й поважної, а в молодій Центральній Раді — просто патріарха; він швидко одержав прізвисько «батька».

Утворилися й невеликі українські групи радикальної правої орієнтації. Це насамперед Українська партія са-мостійників-соціалістів (Микола Міх-новський, лісовий інженер Олександр Макаренко, правник Опанас Андрієвський та ін.) і Українська демократично-хліборобська партія (брати Шемети, Вячеслав Лииин-ський та ін.). Остання, типово націо-нал-консервативиа партія, підтримала режим Скоропадського; до неї ввійшов і колишній соціал-демократ Д. Донцов. УПСС Махновського (який сам особисто від неї відійшов) входила до складу урядів УНР; двічі «соціалісти-самостійники» пробували вчинити переворот в УНР, спираючися на непокірних отаманів — то на Оскілка, то на Болбачана. Групу Міх-новського Грушевський у своїх «Споминах», що писалися 1926 р., називає фашистами, маючи на увазі їх схожість з партією Муссоліні.

Ті прошарки української інтелігенції, які мали вищий професійний та соціальний статус і орієнтувалися на кадетів та близькі до них сили, в 1918 р. більш чи менш визначено підтримали консервативио-лібераль-ний авторитарний режим гетьмана Павла Скоропадського. М.П. Василенко спочатку був фактичним керівником уряду, але й пізніше відігравав при гетьмані значну роль; він разом з В.І. Вернадським, Б.О. Кістя-ківським, відомим механіком професором СП. Тимошенком, М.І. Туган-Барановським та іншими очолював роботу по створенню Української Академії наук, університету, Національної бібліотеки. Певний час з урядом Скоропадського обережно співпрацювала паргія Єфремова. Тоді й визначилися розбіжності в поглядах на майбутнє національної науки й культури, що розмежовували Грушевського з керівництвом ВУАН в 20-ті роки.

Протиріччя між Грушевським і організаторами Академії почалися, коли відбувалися переговори між ним і Вернадським з приводу засад, на яких має будуватися центр ук-

Іі. Винниченко і С. Петлюро на параді військ УНР у Кит. Грудень 1918 р. скрутно. Росіянам або російськомовним українцям корпусу, як «неукраїнському елементу», керівні діячі Центральної Ради не довіряли.

Можна сказати, що протилежність поглядів на національну проблему між переважно УПСРівським керівництвом Центральної Ради і політиками, що підтримували гетьмана, відповідала класичному протистоянню ставлення до нації як до етнічної спільноти і як до політичної спільності. Аналізуючи після війни катастрофу УНР, Микита Шаповал, соціолог, лідер непримиренного крила УПСР, зазначав як головну причину поразки відсутність кваліфікованих українських кадрів в усіх галузях державницької, освітньої та військової роботи. При цьому слово «український» для нього чітко означало «етнічно український» і, більше того, не тільки україномовний, а й орієнтований політично на самостійність України. Для Грушевсько-го, на відміну від Шаповала, давні козаки були елементом українським, хоч їх патріотизм православно-релігійний, а Києво-Могилянська академія — закладом українським, хоч викладалося і писалося там не по-українському; але в організації Академії наук він волів спиратися на етнічно український елемент, не на техніків, математиків і природнич-ників, а на політизовані українські наукові товариства, побоюючись переваги російського і російськомовного елементу. Тому Грушевський не прийняв запрошення Вернадського взяти участь в організації УАН.

На противагу цьому Вячеслав Ли-пинський, тоді — активний гетьманець, обґрунтовував розуміння нації не як релігійної чи етнічної спільноти, а як політичної спільності. Сам

гетьман із своїм вихованням у Пажеському корпусі був, природно, російськомовним, і Винниченко до смерті називав його не інакше як «руський генерал Скоропадський».

Вже Центральна Рада напружено шукала тієї соціальної бази, на якій могла б будувати ідею самостійності, — звідси її хитання і нерішучість у нагальних соціальних проблемах, насамперед в аграрному питанні, де ініціативу перехопили більшовики. Побоюючись посилення байдужих до національної ідеї елементів, вона наполегливо шукала опертя у верхніх прошарках нижчих класів, що відкидало і кваліфіковану інтелігентську та буржуазну верхівку (яка пішла до гетьмана, а потім або в нейтрали, або до Денікіна), і чисельно переважаючі та найбільш активні сільські та особливо міські низи. Директорія надала право голосу на виборах у Трудовий конгрес тільки «трудовій інтелігенції, що безпосередньо працює для трудового народу, се-б-то: робітникам на полі народньої просвіти, лікарським помішникам, народнім кооперативам, служачим у конторах та інших установах»*. Не тільки професори — лікарі не допускалися до кола «трудової інтелігенції», тільки фельдшери («лікпоми»)!

Ю. Иарбут. Сто карбованців