Лучицький

ми свого часу, включаючи Маркса і Енгельса, але у формуванні його світогляду відіграв велику роль і Харківський університет з традиціями Потебні, і Драгоманов, з яким Ковалевський підтримував особисті стосунки. Щодо Є.В. Тарле, то він після херсонської гімназії вчився у Лучицького в Київському університеті, пізніше переїхав до Петербурга і був членом кадетської партії. Отже, «школа Карєєва» своє коріння має в ідеях Потебні й Драгоманова, і головні представники її прийшли з України. Насамперед в особі Лучицького ця школа була репрезентована у Франції, де київський професор провів багато років. Спільна праця французьких та українських учених мала результатом «школу Анналів»*.

Іван Лучицький, натхненний інтересом до українського селянського руху, почав займатися вивченням аграрних відносин у країнах Західної Європи і одержав всесвітнє визнання своїми працями з історії французьких релігійних війн XVI ст., опублікованими в 70-ті роки. Вели- ^гдц_В._: таранл-в.

КИЙ ентузіаст І маЙСТер роботи В Историческая мисль, _И Францші и Россин. —

архівах, Лучицький з 1 882 р. працює к.₍ 1994. — с 94.Л/. Л/. Коваїевський

в архівах Південної Франції та Іспанії, з 1894 р. систематично вивчає роль села у Французькій революції. В Київському університеті він виховав серйозну наукову школу.

Ідеологом «школи Карєєва» був Максим Максимович Ковалевський (1851 — 1916 pp.), за фахом юрист, який починав з історичних штудій («Общественный строй Англии в конце средних веков», 1880 p.), але через глибокий аналіз права прийшов до загальної філософії історії. Він називав теорію суспільного розвитку соціологією (що не цілком відповідає сучасним уявленням) і присвятив їй такі фундаментальні праці, як «Современные социологи» (1906 р.) та двотомна «Социология» (1910 р.).

Окремо слід сказати про українські пов'язання М.М. Ковалевського. Він походив із старої козацької слобідської родини польського кореня, тієї гілки її, до якої належали брати Євграф та Єгор Ковалевські (перший — ліберальний міністр освіти Олександра II, другий — мадрівник, сходознавець, радник Миколи І із східного питання). Ковалевський ніколи не належав до Громадовської течії, а пізніше — до кадетів (він був членом невеликої Партії демократичних реформ). Будучи студентом Харківського університету, Ковалевський дружив з молоддю революційно-народницького напряму, але не був революціонером, вважаючи радикальні угоиії найшкідливішими. Передусім Ковалевський був діячем загальноімперського радикально-ліберального руху, в часи його життя за кордоном (1887—1905 рр.) став визнаним лідером загальноросійської ліберально-демократичної еміграції. В Парижі Ковалевський заснував Російську вищу школу суспільних наук, куди запросив для читання курсу української історії М. Грушевського. Повернувшись до Росії, Ковалевський відновив масонські ложі, з якими був пов'язаний у Франції: масонство тоді вже було суто політичним клубом міжнародного характеру, через який здійснювалися контакти буржуазно-ліберальних діячів усіх європейських країн. В Україні ма-сонів очолив барон Штейнґель, волинський поміщик, меценат, який активно співпрацював з українським національним рухом. Обраний після повернення з-за кордону до І Думи, Ковалевський увійшов до української фракції. В Петербурзі його обирають головою доброчинного товариства ім. Шевченка, згодом він очолив (разом з Туган-Барановським та Грушев-ським) редакцію енциклопедичного видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем».

Таким чином, Ковалевський був одним із лідерів загальноімперського ліберально-демократичного руху, репрезентуючи в ньому українських радикальних лібералів.М. Ковалевський аналізує соціологічні концепції відомих учених XIX ст. — Дюркгейма, Єллінека, Віндельбанда, Маркса та інших, — і виявляє спільну рису: для них, крім людини і поза людиною, в історії діють безособові суспільні сили — соціальні спільноти, класи, нації тощо, які виступають суб'єктами історичного процесу. Це дозволяє соціологам, на думку Ковалевеького, постулювати причинно-наслідкові зв'язки між історичними подіями та усувати вільний вибір. Для Кова-левського єдина реальність, з якою має справу соціологія, — це індивід з його розумом, волею, пристрастями, бідами, прагненнями та страхами. В цьому питанні Ковалевський продовжує традицію великого харківського вченого і мислителя Олександра Потебні. Саме маючи на увазі цю обставину, концепцію Кова-левського й усієї «школи Карєєва» називали «психологічною». Точніше було б назвати її номіналістичною, аптиилатоністською. Добро і зло перестають з цієї точки зору бути якимись історичними субстанціями, майже істотами.

Стаття М. Ковалевського з приводу збірника «Вехи»' являє собою яскравий приклад ліберального і позитивістського аналізу моральної проблеми: чи свобода сумісна з рівністю? Елітаризм виходив із твердження, що чим більше рівності, тим менше свободи. У Ковалевського проблема стоїть як цілком «позитивне» наукове питання: чи обов'язково в історії зростання свободи веде до зростання нерівності, і навпаки, зростання загальної рівності — до зменшення свободи? На фактах історії від давніх Греції та Риму до наших днів, з блискучою ерудицією

Ковалевський показує, що це не так: зростання свободи якраз пов'язане зі зростанням рівності, а свобода, грунтована на «рівності рабів», вироджується в деспотизм. «Прогрес особистості немислимий без прогресу громадськості і... емансипація індивіда пов'язана з розвитком солідарності, що спирається на рівність»". Попри всю академічну стислість, пророче звучать заключні слова есею Максима Ковалевського: «Як би широко не розуміли своєї задачі суспільні і політичні реформатори, жоден з них не може розраховувати на проведення в життя своєї схеми, якщо в ній вимога громадської солідарності — справедливість не буде визнана рівною мірою з вимогою автономії особистості — свободою всіх її фізичних і моральних проявів"*.

Філософська своєрідність ліберально-демократичного напряму в культурі України найповніший вираз мала в працях Дмитра Миколайовича Овся- ншо-КуликІвського (1853—1920 рр.).

Д. Овсянико-Куликівський родом з Каховки, в жилах його текла кров українська, російська, грецька, польська і турецька. Звичайно, не генеалогія, а культурні і політичні симпатії визначили коло його інтересів і цінностей. Під час навчання в Новоросійському університеті Овсянико-Куликівський познайомився з Драго-мановим; затоваришував з ним і з Зібером Овсянико-Куликівський під час підготовки до професури, коли проживав (з 1877 р.) в Женеві та інших містах Європи. Магістерська і докторська дисертації його присвячені індоєвропеїстиці та стародавній індійській культурі; він викладав у Харківському університеті порівняльну граматику індоєвропейських

' Див.:

Ковалевский М.М Взаимоотношение свободы и общественной солидарности // Вехи. Иігтеллигенцня в России. —М.. 1991. " Там же. — С. 276. "" Там же. — С 293. Д.М. Овсянико-Куликівський