Quot; Див.: Гундорова Т. Проявлення слова. — Львів. 1997.— С. 88—89.

'* Цит. за: Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К., 1997. —С. 101. непримиренними ворогами «модерну» стали вожді вчорашніх «молодих» першої хвилі — Б. Грінченко і особливо С. Єфремов.

«Молода муза» існувала до 1909 р.₍а того ж таки року в Кисві Павло Бо-гацький (1883—1962 рр.) та Микита Шаповал (1882—1932 рр.) заснували журнал українського модерну — «Українська хата» (1909—1914 рр.). Сполучною ланкою цих товариств були поет Микола Вороний (1871 — 1942 рр.) та критик Микола Євшан (1889—1919 рр.). Власне, початок українського модернізму пов'язують з відозвою Миколи Вороного про видання альманаху «З-над хмар і долин», опублікованою в львівському «Літературно-науковому віснику» 1901 року. Колишній «та-расівець» Вороний емігрував до Австро-Угорщини, жив у Відні та Львові, зблизився з галицькою літературною та театральною публікою, повернувшись в Росію 1897 р., грав в українському театрі, писав і вів партійну роботу в РУП. За його власними словами, він прагнув лише взяти від модерну все корисне і не формулював якихось радикальних модерністських програм; його поезія досить прив'язана до звичних трафаретів і, принаймні, не стала поетичним відкриттям. Те ж можна сказати про доброго, але не епохального поета Олександра Олеся (Кан-диби, 1878—1944 рр.), перша збірка якого «З журбою радість обнялась» вийшла 1907 р. і принесла йому велику популярність. Олесь, як і Вороний, досить традиційний за своїми виразними засобами. Проте естетичне й критичне обличчя журналу було дуже виразне — завдяки, насамперед, Миколі Євшану і Микиті Шаповалу («Сріблянському»),

Микола Євшан писав і в журналі «Молодої музи» «Світ», і в «Українській хаті». Родом із Станіслав-щини, Євшан (справжнє прізвище Федюшко) став у роки війни офіцером австрійської армії, потім УГА і помер від тифу в Вінниці.

Один із організаторів «Української хати» Микита Шаповал, який писав вірші і критичні статті під псевдонімом «Сріблянський» (він народився в слободі Сріблянка під Бахмутом), був надзвичайно характерною та яскравою постаттю українського модерністського руху, яка поєднувала художні й політичні орієнтації. Він походив з дуже бідної багатодітної селянської родини і не мав ніякої освіти, крім лісової школи (університет він кинув, щоб зосередитися на роботі в журналі). Природна обдарованість заміняла йому, де це було можливо, професійну підготовку; врешті — вже після революції — він став фаховим соціологом. Політичні колеги — Гру-шевський, Винниченко — залишили про нього спогади й оцінки, досить неприємні: вони створюють образ людини неврівноваженої, егоцентричної та імпульсивної. На захист Шаповала можна сказати, що його легко було вивести з гри звинуваченням в егоїстичних мотивах: він ображався, спалахував і відмовлявся від посад і позицій, чим суперники негайно користалися. До «свідомого українства» Шаповал прийшов під впливом прихильника Махновського, пізніше — «соціаліста-само-стійника» О. Макаренка. Його радше можна було б назвати радикальним народником: Шаповал вважав неукраїнським усе в українській історії, що передувало Котляревському. Козаки не були українцями,бо залишалися «руськими» православними патріотами; Сковорода писав Бог зна якою мовою. Навіть вживання української мови не давало гарантії українства, бо можна було бути ще й «ідеологічно неукраїнським».

Євшан і Шаповал роблять новий крок порівняно з галицьким наслід-ницьким «новомузівством». Вони постулюють духовне існування такої України, що належить до наймо-дернішого Заходу, і під цю Україну, так би мовити, творять українців («маємо Італію, тепер для неї треба зробити італійців», сказав один із діячів Рісорджіменто після завоювання незалежності). Зрозуміло, що підґрунтям такої ідеології мусив стати Ніцше, при цьому Ніцше досить ходовий і популярний, взятий поза зв'язком із його полемікою з Ваґне-ром, Ніцше-«надлюдина», розтиражований десятками переспівів. У Євшана можна прочитати практично все, що проголосив після війни Дмитро Донцов — аж до витлумачення Шевченка й Лесі Українки як єдиних сильних індивідуальних особистостей в українській літературі.

Теза про творення моралі сильним самотнім індивідом, творення нації силою національного духу обранців є дальшим кроком у тому напрямі, який був обраний радикала-ми-«тарасівцями».

Хоч як це парадоксально, українські модерністи при цьому починають з гасла «мистецтво для мистецтва». Про «чисте мистецтво» говорить Микола Вороний, полемізуючи з Франком, а Василь Пачов-ський (1978—1942 рр.) в першій своїй збірці «Розсипані перли» (1901р.) писав: «То є штука, я не пхаю ту ідей». Характерно, що того ж року Пачовського було виключено із Львівського університету за політичний антипольський виступ (історичний факультет він закінчив у Відні). Як свідчив він у своїй «Автобіографії», його драма «Сонце Руїни» (1908—1909 рр.) була виявом нового душевного настрою, коли Пачовський «станув перед містичною загадкою свого народу»: осмислення історичної долі України як місії він пов'язує з загальноєвропейськими богобудівничими шуканнями — «зачинало родитися щось у роді релігійности, глибоко поняте шукання Бога, далеке від конфесії, що ставить питання про послідні причини і цілі світу і життя, і це не тільки одиниці, але й громадського життя»*. Богобудівництво Пачовського веде його до давньослов'ян-ської міфології — маємо повторення духовного шляху Ваґнера, і воно таке ж політично визначене.

Заперечення ідеологічної спрямованості літератури й мистецтва, гасло «штука для штуки» були насправді не виявом аполітичності модерністської «Молодої України», а запереченням старого народницького мистецтва. На місце романтичного обожнення народу приходить його критика і навіть картання з позицій національного ідеалу, суб'єктивістське прагнення до елітарності.

Якщо абстрагуватися від різних, часто протилежних політичних реалізацій цих елітарно-суб'єктивістських настанов і розглядати тільки їх культурний зміст, то в один потік можна було б об'єднати і Євшана, і Донцова, який почав уже виступати як політик і критик-літератор, і Шапо-вала, і Вороного, і Пачовського, і молодого Винниченка, і навіть Коцюбинського та Ольгу Кобилянську.

* Цит. за: Нахлік Є. Василь Пачовський про всесвітню місію українського духу //Український світ — 1995. — № 1—3. — С. 31. Донцов став симпатином фашизму, Винниченко — націонал-комунізму. Шаповал з тих же суб'єктивістських позицій прийшов у еміграції до своєрідного нового просвітництва.

Вороний, радикальний національний діяч, увійшов в історію, мабуть, все-таки найбільше своїм перекладом «Інтернаціоналу», який співався українськими комуністами на офіційних зібраннях і тоді, коли його автор уже був розстріляний НКВД

Різноманітність і несумісність шляхів, які починалися від усвідомлення вагомості вольового первня в історії і культурі, засвідчена різністю життєвих доль українських інтелігентів, запалених на початку століття близькими радикальними ідеями. Умонастрої, що їх узагальнено об'єднують словом модерн, породжували дуже різні політичні результати, проте в мистецтві іноді не породжували нічого. Важко, а чи й неможливо визначити міру приналежності до «модерну» письменників, які вивищувалися над літературним тлом своїм яскравим обдаруванням, таких, як Ольга Кобилянська (1863— 1942 рр.), Василь Стефаник (1871 — 1936 рр.) чи Михайло Коцюбинський (1864—1913 рр.).

Михайло Михайлович Коцюбинський зовнішність мав навіть аристократичну: це був високого зросту горбоносий чоловік із борідкою-еспаньйолкою та підкрученими вусами, його не псувала ані рання лисина, ані сивина. Насправді Коцюбинський доброї освіти не мав, не закінчив навіть семінарії, бо виріс у бідності. Батько був дрібним урядовцем, після його смерті на руках у Коцюбинського залишилася сліпа мати, а сам він змолоду був на обліку як політичний, і сяку-таку роботу (в філоксерній комісії) одержав завдяки допомозі громадовців. Уже будучи відомим письменником, Коцюбинський працював у Чернігові скромним земським статистиком. Гострота світосприйняття почасти зумовлена важкою сердечною хворобою, що поставила його в пограничну ситуацію і рано звела в могилу. Але високий літературний смак став наслідком самоосвіти, постійної роботи над собою.

Навіть у ранніх творах Коцюбинський виходить за межі традиційного романтичного поклоніння Народу як меті діяльності й еталону чеснот. Характерний для молодшого покоління непокірний і безстрашний заклик до дії, бодай «поза межами можливого», відлунює в його «Хо» та інших невеликих прозових творах. З безоглядністю людини дії сусідить зневага до лібералізму, що її бачимо в пізній прозі («Коні не винні»). Цей вольовий і персоналістський мотив упродовж усієї письменницької діяльності Коцюбинського знаходить вияв у глибокому інтересі письменника до психології персонажів, включаючи найпримітивніших напівлюдей, таких як кат Лазар в оповіданні «Persona grata». Вся історія заломлюється крізь буття індивіда, через його серце проходить межа між вічністю й обов'язком, тим «мушу», що прив'язує до сумної повсякденності. Коцюбинський не ідеалізує ні народну масу, ні тих мужніх і самовідданих людей, які торують шлях у майбутнє. Служниця Варвара проривається істеричним сміхом в обличчя інтелігентним господарям: «Ха-ха-ха!.. Б'ють... і нехай б'ють... Ха-ха-ха!... Бо годі панувати...». І, охоплений жахом чекання натовпу погромників, пан Чубинський раптом бачить її «босі ноги, холодні, червоні, брудні й порепані... як у тварини».

У незакінченій повісті «Fata mor-дапа», що сполучає риси класичного реалістичного полотна на теми селянської революції й імпресіоніст-ськи витонченого психологічного роману, не знайдемо виправдання тих селян, які, пограбувавши панів, для врятування від урядової розправи самі вбивають своїх ватажків. Все це — ^груба реальність, і разом з тим у читача немає сумніву, що життя має сенс лише як служіння цим нещасним людям.

Найсильніша художньо річ Коцюбинського — новела «Intermezzo». Потреба в самотності дає можливість людині не просто відпочити — сприйняти саму суть життя, пережити сенс його, відчути одвічну полярність світла й темряви. Герой звертається до сонця: «З тьми «невідомого» з'явився я на світ, і перший віддих, і перший рух мій — в темряві матнього лона. І досі той морок наді мною панує — всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги — хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене — і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить».

Коцюбинський впродовж усього життя — в пошуках радикальних розв'язань національних і соціальних проблем, і впродовж усього життя йому світить оте сонце людяності. Коцюбинський мав ліві переконання, не випадкові і ліві пов'язання його сім'ї: син Юрій став відомим більшовиком і однією з перших жертв терору, як і зять Віталій При-маков та інша близька до його кола молодь. Він знав, що люди будуть жорстокими, коли візьмуться за зброю, і намагався примирити це якось із своїм гуманізмом.

Врешті в поезії, після скутих народницькою традицією, несміливих, наслідницьких спроб, з'являється відкриття музики українського слова. Леся Українка була одним із джерел інтелектуальної орієнтації літератури, звідки потреба економити слово, шукати найстисліший спосіб викладу. Проте саме в пошуках «мистецтва для мистецтва» з'являються перші знахідки музики вірша. Загалом поезія «Молодої музи» та «Української хати» не стала таким художнім відкриттям, як російська поезія «Срібного віку». З віршів тієї пори до сьогодні дожило небагато; так, Богдана Лепкого ми знаємо переважно по пісні «Чуєш, брате мій, товаришу мій». Справжнім художнім відкриттям епохи стала новела Василя Стефаника. Вона, здавалося б, нічим не відрізняється від численних оповідань на народні теми, що були й до того; але їх лапідарність змушувала автора до філігранної праці із словом для досягнення максимальної виразності. Передвісника майбутніх відкриттів у ритміці, інструментовці вірша вбачають у поезії Пачовського.

Школою молодої української поезії стали «суботи» Коцюбинського. Там зросли і Василь Еллан (Блакит-ний), і Павло Тичина. Звідси, з цього гуртка починалося становлення музики вірша Тичини. Перші його вірші позначені 1914 р., коли вже померли і Леся Українка, і Михайло Коцюбинський; свої геніальні рядки він скаже пізніше, в «Сонячних кларнетах» (1918 р.), але оте надзвичайне відчуття матеріалу слова, яке, наприклад, бачимо у вірші тієї пори:

Я стою на кручі —

за рікою дзвони;

жду твоїх вітрил я —

тінь там тоне, тінь там десь...

— до цього чуда поезії дорога відкривається вже в передвоєнні роки.