Михайло

Грушевський і Західна Україна. — Львів, 1995. — С. 94. Франко тоді вже почувався зовсім хворим, а Степан Томашівський, імовірно, був автором анонімної брошури «Наша політика і професор Грушевський», що вийшла того ж року. 1913 р. видрукувана ще одна брошура проти Грушевського за підписом «Комітет народного добра», дуже зла за тоном.

Грушевський подав у відставку. Наступником його обрано С. Тома-шівського.

Томашівського розділяли з Гру-шевським не тільки особисті непорозуміння: розходження були і політичні, і навіть світоглядні. Грушевський залишався народником, для нього невиразна маса трудящих була не тільки справжнім носієм національної культури, а й творцем історії. Томашівський повертається до того історичного світогляду, підвалини якого заклав ще Куліш. Історію, на його погляд, творять національні еліти, і саме це уявлення є засадовим для державницької школи, що її розвинув молодший колега Томашівського В. Липинський.

Подальший хід подій показує, що звинувачення, висунуті Грушев-ським галичанам 1911 р., були всього лише дуже абстрактним і невиразним формулюванням глибинних розходжень. Цілком зрозуміло, що політичне керівництво наддніпрянської України не могло прийняти австро-німецької орієнтації напередодні війни.

Ще у березні 1911 р. наддніпрянці

A. Жук, В. Дорошенко, Л. Юркевич,

B. Степанківський, В. Липинський і галичанин В. Кушнір вели переговори про створення органу «Вільна Україна» — зародку пронімецькоїта ан-тиросійської Спілки Визволення України. Липинський звертався до Грушевського з пропозиціями підтримати організацію, але Грушевський поставився до цієї ідеї дуже обережно. Липинський сам, повідомляючи про відповідь Грушевського, радив колегам бути обережними із австрофіль-ством. Уже після початку війни, виїжджаючи до Росії, Грушевський зустрічався з керівниками СВУ у Відні, не підтримав їх ідей, але пообіцяв тримати у курсі справ через нейтральні країни. До відомостей про СВУ керівники націонал-демократи в Києві поставилися неприхильно.

Активним діячем СВУ став противник Грушевського ще з часів конфлікту з Павликом Степан Руд-ницький (1877—1937?). Його оцінюють як фундатора української геополітики'. Пізніше, 1926 р., Руд-ницького, одного з відомих діячів Західно-Української Народної Республіки, професора Вільного українського університету в Відні, запросили в УРСР, де він очолював Український науково-дослідний інститут географії і картографії в Харкові аж до арешту 1933 року. Руд-ницький опублікував 1923 р. в Берліні книгу «Українська справа зі ста-новиська політичної географії»; книга написана 1920 р., але можна думати, що співробітництво Руд-ницького з СВУ ґрунтувалось на подібних геополітичних ідеях. З позицій Рудницького, обґрунтованих у цій книзі, Росія як імперія існуватиме тільки за умов, коли до її складу входитиме Україна; без України вона не втримає свого великодержавного статусу. З погляду Рудницького, незалежність України і втрата Росією статусу імперії спричинились би до того, що Росія — на користь собі і цілому світу — зосередилась би на власних внутрішніх

' Див.: Torbakov Igor. A rebirth of Ukrainian geopolitics. — «The Harriman reviews — Spring, 19%. проблемах. Підтримка Рудницьким та шерегом інших політиків Німеччини в першій світовій війні недвозначно говорить про те, на що вони розраховували.

Наскільки реалістичними були розрахунки галицьких політиків, показав розвиток подій в час війни.

У мемуарах колишнього начальника розвідувальної служби австрійської армії Макса Ронґе говориться, що спочатку австрійці покладали певні надії як на польські легіони, так і на СВУ під керівництвом Меле-нсвського та Скоропис-Йолтухов-ського і групу зарубіжних українців на чолі з М. Залізняком. Проте спочатку Міністерство закордонних справ, а в середині 1915 р. і розвідувальний відділ припинили стосунки з СВУ. «Ставлення населення зайнятої нами Волині жодним чином не говорило про те, що воно чекає від нас звільнення. Переважна маса українців не визнавала нас... Були, щоправда, і такі російські українці, які мріяли про звільнення і приєднання до центральних держав, але це були одиниці, які не справляли жодного впливу на загальну масу, і ми їх могли використовувати тільки в нашій розвідувальній службі як агентів проти Росії. Серед полонених української національності їх пропаганда не могла добитися успіху. Ці полонені цікавились соціалістичними ідеалами і в жодному разі не національними»'.

Дещо оптимістичніше дивились на перспективи українського руху німці, не обтяжепі проблемами польських організацій, але й тут серйозного успіху в СВУ не було. Приголомшуючий успіх мала місія СВУ до Туреччини, яка закінчилася декларацією Талаат-паші про визнання необхідності утворення української держави. Виношувалися плани військово-морського десанту біля Одеси чи на Кубані, в якому разом із турками взяли б участь і українці, але тут схаменулися самі керівники СВУ, які визнали (в грудні 1914 р.) таку акцію політично шкідливою. Розгром турецької армії Росією зробив проблему неактуальною.