Quot;Там же. — С.24.

відоміші постаті українського літературного та політичного життя нового покоління. Якщо згадати, що через кілька років (точніше, 1900 р. і теж у Харкові) заснована Революційна Українська Партія (РУП) і серед засновників її — син професора Дмитро Антонович, син Олександра і Софії Русових Михайло Русов, то складається враження про сильну радикалізацію молодшого покоління діячів національного руху.

Серед молодих лідерів справді багато прямих нащадків старшого покоління. У Михайла Старицького було дві дочки; старша Людмила вийшла заміж за згаданого доктора О.С. Черняхівського, молодша Марія («Муха») — за Івана Стешенка (1873—1918 рр.), який єдиний з молодшого покоління був членом Старої Громади. Євген Тимченко був родичем Антоновича з боку першої дружини, сестри О.Ф. Кістяківсько-го; Богдан Кістяківський доводився дружині Антоновича племінником і був його хрещеником. Одружений був Богдан на дочці відомого грома-довського діяча Марії Беренштам. Численна родина Косачів, племінники і племінниці Драгоманова, а серед них насамперед — Леся Українка, відігравали значну роль у культурному й політичному житті.

Така «сімейність» говорить радше про нечисленність громадовського рухівського активу. Але все ж слід сказати, що те нове радикальне покоління, що почало з 90-х років тіснити старших громадовських лідерів, виростало поза вузьким колом націонал-демократичних гуртківців. Це були молоді люди з нижчих прошарків «освічених класів», вони вчились, звичайно, в російських гімназіях, але їм уже була доступна українська література, вони виросли на Шевченкові, журналах українською мовою, на українських віршах, які майже поголовно намагались писати і самі, на українському театрі, що полонив багатьох освічених українців, молодість яких припала на кінець століття. Конфлікт став конфліктом «батьків і дітей» у переносному розумінні.

Заклики тарасівців вражали своєю категоричністю: «тепер українофіли вже неможливі, як дійсні і щирі патріоти, як люде ідеї. І коли ми бачимо тепера, що яка-небудь молода людина свідомо йде старим шляхом українофільським, то сьміливо, не вага-ючи ся можемо сказати, що то не єсть син України, то її ворог, то зрадник, перевертень, ренегат»'. Ані «Братство Тарасівців», ані окремі молоді члени громадовського руху не висували якихось радикальних політичних гасел. В маніфесті «Братства Тарасівців» йдеться про федеративний устрій Росії і Австрії; дуже радикально там сказано тільки про мову — «так кожен із нас, свідомих українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по вкраїнському»". Про незалежну українську державу заговорив Міхновський тільки в брошурі «Самостійна Україна» 1900 р.; у Грінченка в його «Листах з України Наддніпрянської», надзвичайно войовничих за тоном, теж нічого нового в політичній програмі немає. Грін-ченко говорить про «незалежність української нації», але виявляється, що то незалежність в рамках конституційної Російської держави.

Увесь запал молодих радикалів звернутий на мову. «Коли розвиватися народні маси можуть тільки на національному грунті (а ми думає

мо, що се аксіома), то всяке відхилення він національного грунту є річчю шкідливою. Кожен, хто приносить хоч крихту обмоскалення в наш народ (чи словом з уст, чи книжкою), робить йому шкоду, бо відбива його від національного ґрунту, — себто: збиває його з того становища, що єдино на ньому можливий є народний розвиток»". «Мусимо сказати голосно нашій молоді: дивіться, як не треба робити! Дивіться і згадайте поетове слово про тих перевертнів, що пособлю-ють і останню полатану сорочку здирати з матері-України!»".

Ця шалена й безкомпромісна позиція в мовному питанні виражала глибоку суть справи. Таку «програму» легко було аргументовано критикувати, але аргументи тут нічого не важили. Це була суто емоційна, ірраціональна позиція й опозиція, молоді діячі інституціоналізувались як етнічні націоналісти і протиставили себе «немічному раціоналістичному лібералізмові» — бодай не в програмі, а тільки психологічно.

Соціально-психологічну природу цього протесту ясно видно в казці молодого Коцюбинського «Хо», написаній 1894 р. Хо — персонаж, що нагадує Гоголевого Вія: так само, як під поглядом Вія, під його поглядом мертвіє від жаху все живе. Проте Хо сам хотів би, щоб люди перестали його боятися і він міг піти на відпочинок, — і ось мужні борці за народну справу йдуть по селах, повні віри й любові до своєї країни... Кінець царства страху — ось як уявляються радикальному поколінню нові часи. Це ще не був конкретний програмовий крок — але тут уже було все для розриву з раціоналістичним посту-повством, звичною до компромісів

повсякденною культурницькою роботою. Далі міг бути зроблений будь-який відчайдушний крок.

Гранична, не виміряна раціональними обрахунками позиція могла б бути не мовною, а якоюсь іншою, але обов'язково символічною: головне, що вона різко віддаляла авангард, еліту від сірої і хаотичної маси. Розходження стосувалися поки що енергії тієї самої просвітницької роботи. Далі елітаризм висунув гасло державництва. По суті, «національно-державницький» напрям був, з культурно-політичної точки зору, насамперед елітарним, ґрунтованим на винятковій ролі державотворчої еліти; саме цей крок мусив зробити енергійний «націонал», щоб порвати з негідним «українофільством».

А поки що молоді глузували з жалюгідних лібералів. Найпопулярні-шими віршами Самійленка (автора переважно дуже бравурних патріотичних поезій, — між іншим, сьогодні всі знають лише його «Тихесень-

Б. Грінченко