Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської // Грінченко Гі., Драгоманов ЛІ. Діалоги про українську національну справу. — С. 104. "Тамже. — С. 40.

кий вечір на землю спадає...») стали численні сатири на лінивих лже-патріотів, які не злазять з печі:

Ще стоїть Україна! Не вмерла вона І вмирати не має охоти. Кожна піч українська — фортеця міцна, Там на чатах лежать патріоти.

Прагматичний і розсудливий Чика-ленко згадував, що на молодь завжди справляли велике враження палкі й плутані промови Івана Стешенка, після яких не можна було пригадати, про що ж він так пристрасно говорив. Із старими громадовцями Стешенко розмовляв з ледве прихованим презирством. Про Грінченка, якого Громада викликала з Чернігова до Києва для роботи над словником, Чикален-ко розповідає, що той був дуже милий в приватній розмові, але ставав абсолютно нестерпним на засіданнях — чіплявся до кожної фрази, відстоював якісь незрозумілі позиції й принципи, був різким і сам без потреби ображався. Уживався він тільки з молодими керівниками видавництва «Вік» — С. Єфремовим, семінаристом В. Дурдуківським та ін. Мабуть, це було наслідком не тільки його вдачі, а й відчуттям ворожості до старшого покоління.

При цьому ні Грінченко, ні Єфре-мов не висунули нових культурницьких чи політичних вимог, залишаючись у рамках того ж таки просвітництва. І не посередніми віршами чи партійно-політичною діяльністю, а саме своїм культурницьким доробком і увійшов Грінченко в історію. Йому Україна зобов'язана й остаточним оформленням фонетичного правопису, і безцінним словником української мови.

У «Листах», підписаних псевдонімом «Вартовий», Грінченко називав серед тих нечисленних вождів української культури, які чинять опір обмосковленню, Антоновича, Кониського, Нечуя-Левицького і... «Чайченка», тобто себе самого. Радикальний національний рух спирався, таким чином, на традицію консервативного культурництва.

1900 р. Антонович з Кониським задумали створити Загальну українську організацію на засадах індивідуального входження «свідомих українців», а не вже існуючих Громад. Це була спроба якось обійти Стару Громаду. На І з'їзді цієї організації почесними членами її Ради обрано В.Б. Антоновича, П.Г. Житецького та М.В. Лисенка, а Кониський виявився настільки непопулярним навіть серед створюваної ним організації, що не був обраний нікуди. Загальна організація існувала, скликала з'їзди, вела, як і раніше Громади, культурницьку роботу, але не виходила на політично-партійну арену. Найбільшим авторитетом в українському національному русі залишався М. Лисенко, на засіданнях найчастіше головувала або В. Науменко, або І. Шраг. Після революції 1905 р. в Київ переїхав Грушевський; він і став визнаним головою Загальної організації. Всього до організації входило, за свідченням Є. Чикаленка, «душ 150» по всій Україні.

Частина націонал-радикалів, які не вийшли за рамки політики та ідеології консервативного громадовства, залишилася в єдиних організаційних націонал-демократичних структурах, тим більше, що розвиток революції на Наддніпрянщині не сприяв піднесенню національної свідомості, висуваючи дедалі більше соціальні проблеми і насамперед проблеми села.

Кількість передплатників україномовної преси, як згадує Є. Чикален-ко, незалежно від змін її політичного курсу коливалася близько 5 тисяч. Пізніше, влітку 1917 р., передплатників було майже б тисяч. Це яскраво свідчить про перевагу соціальних та загальнодемократичних цілей у настроях суспільства Східної України над суто національними.

Коли почалися вибори до Державної думи, здійснювалися спроби виставляти кандидатів «від українців», але тільки на Полтавщині вдалося провести одного депутата — колишнього «тарасівця» В. Шемета. Учасники українського національного руху змогли пройти в Державну думу тільки через загальноросійські політичні партії, передусім через кадетів. 1908 р. було знову створено безпартійну організацію — Товариство Українських Поступовців (ТУП), з єдиною програмовою вимогою — федеративний устрій Росії та автономія України. Фактично це була невелика група, як тоді говорилося, «свідомих», «твердих» або «щирих» українців з літературно-громадського середовища, яка намагалася в час політичної реакції продовжувати культурницьку політику і готувати кадри для нових політичних умов. Після смерті Лисенка, Старицького й Антоновича лідерство Михайла Грушевського (який повернувся до Галичини) було поза сумнівами.

Між тим радикалізація молодої генерації продовжувалась.

Ще в РУП утворилася націоналістична опозиція (М. Міхновський, А. Макаренко), частина якої потім виділилася в Народну партію (УНП), вже зовсім крихітну. Написана на замовлення лідерів РУП М. Міхнов-ським нині широко відома брошура «Самостійна Україна» (1900 р.) була настільки радикально-націоналістичною, що від неї РУП після тривалих вагань відмовилася.

Головна ідея брошури полягає в тому, що оскільки Переяславська угода 1654 р. не виконана російською стороною, Україна має моральне право її розірвати. З погляду Міхновського, невиконання росіянами «Переяславської конституції» морально повністю розв'язує руки українцям: «нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, оборонюючись від насилля». «Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна уважаєть ся также відповідною, як і боротьба фізічною силою»*. Оскільки українська інтелігенція «раз-у-раз грала ганебну й соромицьку ролю», «ніколи не служила своєму народо-ви», то тільки нова, «третя інтелігенція» є представником нації і «стерно національного корабля належить ся їй»". Проголошуючи гасло «Одна, єдина, нероздільна Україна від Кар-патів аж по Кавказ», Міхновський підсумовує: «Нехай жахляки та відступники йдуть, як і йшли до табору наших ворогів, їм не місце поміж нами і ми виголошуємо їх ворогами вітчини. Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Вкраїнців, і доки хоч один ворог-чу-жииець лишить ся на нашій терріто-риї, ми не маємо права покласти оружія»'".

Не менш виразний націоналізм Міхновського в написаних ним «Десяти заповідях УНП». Тут маємо, наприклад, такі постулати: «2. Усі люди

М. Міхновський

' Міхновський М. Самостійна Україна // Українська сус пільно- політич на думка в 20 ст. — T. 1. —С. 68, 70. " Там же. — С.69. "* Там же. — С. 71. твої брати. Але москалі, поляки, мад'яри і жиди це вороги нашого народу, як давно вони панують над нами і визискують нас. 3. Україна для українців, тому виганяй з неї усіх во-рогів-зайдів. 4. Усюди і завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гноби-телів» тощо*. Доведений до морально-політичного принципу непримиренної ворожості до російської мови мовний екстремізм зливається з гаслом етнічної чистки. Звичайно, в такому оформленні, та ще в країні, де увесь інтелігентний прошарок нації мав російську освіту і рідко вмів спілкуватися інакше, ніж по-російськи, гасло самостійності України не могло бути привабливим.

РУП перші роки свого існування не мала власної програми і тільки 1903 р. відмовилася від політичної ідеології Міхновського. Київська громада РУП запропонувала свій проект, в якому РУП проголошувалась частиною світового соціалістичного руху, а в національному питанні приймала гасло автономії України. На 2 з'їзді 1905 р. РУП перейменована на Українську Соціал-Демокра-тичну Робітничу Партію (УСДРП). УСДРП не справляла серйозного впливу на робітництво України і залишилась невеличкою групою молодої інтелігенції. Як бачимо, УСДРП формувалася в рамках радикальної частини націонал-демократи і радше була частиною національно-визвольного руху з удедалі більшим соціалістичним забарвленням.

Традиція й «модерн»

Та суб'єктивістська (і в доброму, і в недоброму значенні слова) течія в культурі, що тоді пов'язувалася з терміном модерн, в Україні політизо-вана з самих початків свого виникнення. За витоками український модерн, чи авангардизм, різко відрізняється від російського. Звичайно, європейська література та малярство справляли однаково потужний вплив і на Україну, і на Росію. Проте у російського модерну були власні джерела. Російський символізм мав сильні імпульси від містичної теософії та антропософії Штайнера та Блаватської. Теоретики символізму (Вяч.І. Іванов) звертаються до Ніцше та європейських джерел з метою ідейного обґрунтування певного варіанта універсального і позакон-фесійного богобудівництва, до чого виявляються небайдужими люди надзвичайно різні — від християнських персоналістів Булгакова і Бердяева до ультралівих Богданова, Лу-начарського та Горького.

В Україні вплив модерну йде безпосередньо з Польщі на Галичину і звідти — на Наддніпрянщину. В польській культурі своєрідним заломленням Ніцше став яскравий письменник Пшибишевський; безпосередній зв'язок з літературою і малярством у Галичині мав Виспянський, який жив у Кракові й особисто підтримував добрі стосунки з такими українськими діячами, як письменник Василь Стефаник та художник Михайло Жук (1883—1964 рр.), який вчився і у Мурашка в Києві, і в Кракові в Академії мистецтв. Утворене 1906 р. у Львові товариство «Молода муза» (поети і письменники Б. Лепкий, В. Пачовський, П. Карманський, М. Яцків, композитор С. Людкевич,