Микола Хвильовий. — Бібліотека української літератури. — С 732. "Там же. — С. 734. "' Там же. — С. 736. 738.

Микола Хвильовий. — Бібліотека української літератури. — С 732. "Там же. — С. 734. "' Там же. — С. 736. 738." Микола Хвильовий. — Бібліотека української літератури. — С. 747. "Там же.

універсальних завдань. І тільки ця енергія здібна вивести Європу з цивілізаційного періоду конаючого типу культури»*.

«Наше відродження йде під прапором пролетарських революцій і кожним своїм нервом спрямовано туди, де маячать і горять під осіннім димком прекрасні «озера загірньої комуни». Ми все вже маємо — і буйні фарби Петрицького, і конструктивну чіткість Меллера, і прекрасні звуки Вериківського, і незрівнянну поезію Тичини, Рильського, і надзвичайного Курбаса, і..., і..., і... Але ми ще не маємо відповідної культурної атмосфери. Ми знаємо, що основа всього — Дніпробуд»*'.

Багато було різних літературно-мистецьких угруповань, що складали в ті роки громадянське суспільство України; найчастіше вони полемізували між собою непримиренно й до останньої межі. Головне ж не в пайра-дикальиіших програмах, а в тому, що з'явились і розквітли неймовірної яскравості таланти. І коли ми оцінюємо вплив Хвильового на культурно-політичні орієнтації українського суспільства, то варто зазначити, що в його ВАПЛІТЕ було всього 27 чоловік, але суть в тому, що серед них — Бажай, Дніпровський, Досвітній, Епік, Йогансен, Квітко, Куліш, Копиленко, А. Аюбченко, Панч, Сенченко, Сліса-ренко, Смолич, Сосюра, Тичина, Шкурупій, Яновський, Яловий — мало не всі найяскравіші й найбільш обіцяючі постаті тодішньої української літератури.

На противагу ВАПА1ТЕ партія ініціювала утворення Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП) на чолі з драматургом Іваном Микитенком. Якщо в Росії аналогічна організація — РАПП — ніколи не була монополістом у літературному ЖИТТІ, то на Україні вульгарні демагоги від літератури стали офіційно підтримуваною партійною силою. Пішла пора покаянь і вступів колишніх членів ВАПЛІТЕ (в тому числі й Хвильового) до ВУСПП, що перетворилося на жорстокий моральний терор. Масові арешти письменників почалися після самогубства Хвильового та «справи УНЦ». Після постанови ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій», коли тільки розпочався терор, відбувся Перший з'їзд письменників України (1934 р.), і Спілка радянських письменників України, створена на цьому з'їзді, майже повністю була розстріляна впродовж наступних кількох років. Спілка архітекторів України утворена 1933 р., але Перший Всеукраїнський з'їзд архітекторів відбувся 1937 р.; Оргбюро майбутньої Спілки радянських художників України створене 1932 р„ перший з'їзд відбувся тільки 1938 р.; Спілка композиторів утворена 1933 р., перший з'їзд — 1939 р., коли головні жахи були позаду.

Український авангард

«Надзвичайний Курбас», Лесь Курбас (1985—1942 рр.), родом з Тернопільщини, син галицького актора Степана Курбаса (по сцені Яновича), вчився на філософському факультеті у Відні та у актора Й. Крайнца, грав у театрі «Руської бесіди» і був ще перед війною запрошений Садовським на ролі ге-роїв-коханців. Театр Садовського став першим постійним українським театром і орендував приміщення Троїцького Народного дому в Києві (там, де зараз театр оперети),але- вже перед революцією переживав важку кризу. Курбас, прибулі разом з ним Г. Юра, А. Бучма та інші, а також молодь із Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка були в опозиції до старої школи і шукали нових шляхів. В роки Громадянської війни Садовський емігрував, Курбас і театральна молодь створили Молодий театр, який почав із драми Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь». Репертуар театру будувався на Винниченкові, Олесеві, Лесі Українці, С. Василь-ченкові, Ібсенові, Г. Гауптмані. Вершиною творчих досягнень Курбаса періоду Громадянської війни була вистава «Гайдамаки» (1920 р.) — за поемою Шевченка, інсценізованою С. Черкасенком з музикою К. Сте-ценка. «Молодий театр» увійшов до складу І Державного театру ім. Шевченка, створеного на базі українського Драматичного театру.

На початку 20-х років діяли й традиційний український театр («Народний театр» — гастролі відбувалися під керівництвом П. Саксаганського, а 1926 р. і Садовського, що повернувся з еміграції), і театри лівого та європейського напряму, серед яких ім. Франка (створений у Вінниці 1920 р. на базі Нового Львівського театру та частини трупи Молодого театру), ближчий до психологічної драми, «Мистецьке об'єднання Березіль» — до авангарду, російський Пролеткульт та український експериментальний театр М. Терещенка — ультраліві. Улюблений драматург театру ім. Франка — Вин-ничеико. «Психоложества» Винниченка не приймали ні Еллан, ні Хвильовий, ні Курбас; близькість Курбаса до Хвильового виявлялася і в тому, що режисер «Березілі» уникав вторинності і не хотів звертатися до російських переспівів західної культури. За умов, коли зв'язки з Заходом були перервані, це призводило певною мірою до вимученої схоластики в студійних заняттях. Проте пора напружених шукань давала високу школу режисури для учнів Курбаса, і вже виставою за романом Е. Сінклера «Джіммі Хіґґінс» з А. Бучмою в головній ролі Курбас до-сяг великого успіху.

Після переїзду театру в Харків Курбас, нарешті, знайшов свого драматурга. Це був Микола Куліш (1882—1942 рр.), п'єса якого «97» перед цим була поставлена в театрі ім. Франка; режисура Юри була суто реалістичною і не використовувала всіх можливостей драми. Микола Куліш у роки Громадянської війни командував полком червоних, потім

Лесь Курбас

Сцена з вистави «Комуна в степах» у театрі «Березіїь». Київ. 1925 р.

О. Хвостенко-Хвостов. Декорація до спектаклю «МОБ»

за Е. Опыером. 1924 р.

Сцена з вистави «Магиена Граса» в театрі «БерезЬь». Реж. Л. Курбас, худ. В. Меллер. Харків. 1933 р.

вчителював і писав для самодіяльності. Талант драматурга в ньому проявився якось одразу. Після переїзду з Одеси до Харкова Куліш став членом ВАПЛІТЕ, а коли з неї про людське око виключили її організатора Хвильового, Куліша обра-

ли президентом. Вистава за п'єсою Куліша «Народний Малахій» поставлено 1928 р., але вона цілком у традиціях доби «хвильовізму». Герой, фанатично відданий своїм максималістським переконанням, ультра-революційний Дон Кіхот, поданий в трагікомічному ключі. Якщо «Джім-мі Хіґгінс», за задумом Курбаса, був гімном масам, колективізму, то в «Народному Малахії» виявляється трагізм самовідданого прагнення до «негайної реформи людини».

28—29 березня 1927 р. з продовженням 15—16 квітня пройшов І Всеукраїнський театральний диспут, засідання якого починалися о 8 ранку і закінчувалися о 2 ночі. Головними суперниками були Юра (театр ім. Франка) з його курсом на психологічну реалістичну драму й Курбас з його авангардистським розумінням театру. Попереду були визначні вистави Курбаса за Миколою Кулішем — «Народний Мала-хій» та «Мина Мазайло», але то вже нова доба, де ідеям Курбаса не було місця.

Аналогічні поділи проходили і через середовище художників. Центром малярського руху, що орієнтувався на передвижницькі традиції і відстоював реалістичні засади, була російська спілка АХРР (Асоціація художників революції), до якої ввійшли художники, які згодом очолили мистецтво соцреалізму — І. Бродський, О. Герасимов, І. Греков, Б. Йогансон; на Україні до аналогічної спілки АХЧУ (Асоціація художників Червоної України) входили І. їжакевич, Ф. Кричевський, Г. Світлицький, С. Прохоров, М. Са-мокиш. До авангардистської АРМУ (Асоціація революційного мистецтва України) ввійшли О. Богома-

зов, М. Бойчук, В. Меллер, К. Гвоздик, В. Седляр та інші. Київський Художній інститут називали тоді «українським Баугаузом» (мюнхенський Баугауз був центром світового авангарду). Тут працювали й майстри реалістичного живопису, але інститут став притягальним центром не тільки для українського, а й для російського авангарду: сюди переїжджають Малевич, який в Росії не міг знайти роботи, Татлін, В. Пальмов — однодумець і друг Давида Бурлюка. Діяла «Аспанфут» («Асоціація панфутуристів» М. Се-менка), що об'єднувала поетів і художників ультралівого авангарду. Такі великі майстри, як Анатоль Пет-рицький і Вадим Меллер, були тісно зв'язані з театром (Меллер, майстер чіткої конструктивної форми, працював з Курбасом у «Березілі»; більш поміркований Петрицький оформляв вистави й у Курбаса, і в інших театрах, зокрема у франків-ців та в оперному).

Ліві авангардистські художники більше тяжіли до комуністичного руху — ще в воєнні роки вони оформлювали агітпоїзди та агітпароплави (Екстер), червоноармійські казарми в Києві (Бойчук), між іншим, також і харківський театр 1921 р. до того самого V з'їзду Рад, який проголосив Вииниченка ворогом народу. Національна демократія більше тяжіла до реалістичних традиційних форм, але охоче зверталася до всього, де знаходила ознаки специфічного українського національного стилю. Проте всі ці поділи досить умовні. «Бойчукісти» в своїх пошуках відповідної до української пролетарської революції монументальності використовували візантійську стилістику, а на Галичині митрополит Шептицький покровительствував аналогічному «візантизму» в оформленні греко-като-лицьких церков (Бойчука розстріляно 1937 р. як «агента Ватикану»). А починалися нові орієнтації з київського гуртка, що в роки революції збирався навколо Ю. Нарбута; до нього входили такі різнопланові митці, як Тичина, Семенко, композитор Козицький, мистецтвознавець Ф. Ернст, М. Зеров, Я. Степовий, художник М. Бурачек та інші. Об'єднувала всіх не школа петербурзького «Світу мистецтв», яку пройшов Нарбут, і не колишня політична орієнтація видатного художника (Нарбут і В. Кричевський були авторами зразків грошей, печаток та гербів УНР), а просто висока й нетрадиційна культура нової доби.

Яскравий вираз нова епоха знайшла в архітектурі. Було покінчено з екпериментами в дусі конструктивізму, що залишили слід уже на злеті доби шукань (ансамбль площі Дзержинського у Харкові, 1925— 1935 рр.), використання старовинної української традиції (будинок Української сільгоспакадемії в Го-

/V/. Куліш

А. Петрицький. Декорація-монтаж до спектаклю «Вій» за М. Гоголем

М. Андрієнко. Композиція

Харків. Будинок Держпрому. №5-1929 рр.

лосієво, Київ, — архітектор Д. Дячен-ко, 1925—1930 рр.). Зразок важкої «героїчної», а, по суті, імперської архітектури — будинок уряду УРСР, що починався як будинок НКВС УРСР (архітектори І. Фомін, П. Абро-симов); на противагу подібним надлюдським спорудам відповідно до ідеологеми «гуманності радянської влади» будинок Верховної Ради УРСР (архітектор В. Заболотний, 1936—

1939 рр.) зберігає людські виміри й гармонійність.

З кінця 20-х років найпопулярні-шим різновидом мистецтва стає кіно, особливо після появи звукового кіно (перший радянський звуковий документальний фільм — «Симфонія Донбасу» — зняв на Київській кінофабриці Дзиґа Вертов 1930 р., перший український ігровий звуковий фільм «Іван» створив 1932 р. О. Довженко). Німий фільм Довженка «Арсенал»! 1929 Р-Ь спрямований ідейно-політично проти УНР, вирізнявся щирістю почуттів і поєднанням карикатури з глибоко поетичною образністю — в дусі української культури двадцятих років; «Земля», поставлена теж в ідейно-комуиістич-ному ключі, вражала філософською широтою художніх узагальнень і обіцяла потужний розвиток молодого режисера.

Не лише Україна — вся колишня імперія в час революційної катастрофи жила з відчуттям космічного масштабу своєї історії — наче в Го-голевій «Страшній помсті», коли «раптом стало видимо у всі кінці світу». Від напівбожевільних наказів Муравйова («Да здравствует Советская власть во всей вселен-ной!») до обчислень лету до Місяця й Марса в гімназичному зошиті Юрія Кондратюка, праці якого використані американськими астронавтами при польоті на Місяць, від ідей академіка Вернадського про людину як космічний чинник до космічної поезії Тичини — скрізь ми бачимо передусім новий всесвітньо-історичний масштаб оцінки. Для Миколи Зерова всі революційні перетворювачі — конкістадори, яких він оцінює без жодного захоплення: