Поняття про літературну мову. Норми літературної мови. Писемна й усна форми та функціональні стилі. Класифікація українських говорів.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери діяльності людей. Вона характеризується: унормрваністю, уніфікованістю (стандартністю), високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів, наддіалектністю, поліфункціональністю. Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації. Розрізняють орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передавання звуків на письмі), лексичні (слововживання), стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування), орфографічні (написання слів), морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень) та пунктуаційні (вживання розділових знаків) норми. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Функціональний стиль — це сукупність мовних засобів та прийомів, вибір яких зумовлюється змістом, характером і метою висловлювання, а також обставинами, у яких воно відбувається.
У сучасній українській мові традиційно виділяють офіцій­но-діловий, науковий, конфесійний, публіцистичний, худож­ній, епістолярний і розмовний стилі. Офіційно-діловий стиль задовольняє потреби офі­ційного спілкування в державному, громадському, економіч­ному та політичному житті. Цим стилем пишуться закони, укази, статути, розпорядження, ухвали, протоколи, звіти; ве­деться ділове листування. Ознаки: наявність реквізитів, однозначність формулювань, точність, послідовність і лаконічність викладу фактів. Науковий стиль обслуговує сферу науки. Для нього властиві такі особливості: мова виключно літературна, наявна велика кількість термінів, речення переважно складнопідрядні, твердження документовані, слова використовуються, як пра­вило, у прямому значенні. Конфесійний стиль обслуговує сферу релігійно-церковного життя й використовується в богослужбових книгах, церковних відправах, проповідях, молитвах тощо. Для нього характерна архаїчна лексика піднесеного плану, наявність церковнослов'янізмів, застарілі форми слів, певна побудова ре­чень. Мова, як правило, монологічна, сповнена ораторських прийомів. Публіцистичний стиль належить до сфери засобів масової інформації. Мова цього стилю повинна бути ясною, точною, виразною. Водночас вона образна, експресивна, емо­ційно забарвлена. Виклад, з одного боку, логічний, з другого — насичений художніми тропами та іншими засобами емоційно­го впливу на читача або слухача. Художній стиль використовує все багатство національ­ної мови, у тому числі діалектизми, жаргонізми тошо. Мова переважно образна, насичена художніми тропами, багата на си­ноніми, антоніми, інші засоби словесного зображення. Важли­ву роль тут відіграють звукові засоби: алітерації (повторення однакових приголосних), асонанси, звуконаслідування, ритмо­мелодика тощо. Однією із суттєвих ознак художнього твору є образ автора, який виявляється як в авторському світобаченні, так і в доборі та організації мовних засобів. Епістолярний стиль – це стиль приватного листування. Ознаки: широке використання форм ввічливості, звертань у формі кличного відмінка, наявність початкової, прикінцевої та прощальної фраз, стереотипних словесних формул висловлення побажання, вітання, співчуття; невимушеність у доборі лексичних одиниць. Говір — варіант діалекту, що обіймає проміжне місце між найбільшою діалектною одиницею — наріччям і найменшою — говіркою. Кількість українських говорів, їх межі, глибина протиставності іншим говорам, а також їх внутрішне членування на групи говірок можуть бути як наслідком племінної диференціації з доісторичніх часів, так і пізніших різночасових політико-адмінистративних об'єднань і перегрупувань земель, наявності і зміни впродовж тривалого періоду розвитку адмінистративних, культурних, релігійних і освітніх центрів. Тому межі говору, лише зрідка можуть бути надійно пов'язані з конкретними кордонами між державами, феодальними землями, племенами, що існували в минулому. Південно-східне наріччя До південно-східного наріччя належать середньонаддніпрянський, слобожанський та степовий говори.Охоплює говори південних районів Київської та Сумської областей, усієї території Харківської, Луганської, Донецької, Полтавської, Запорізької, Дніпропетровської, Херсонської, Кіровоградської, Черкаської, Миколаївської та Одеської областей. Південно-західне наріччя Поширене на заході України (крім Полісся) — від Закарпаття і Галичини до південної Київщини і Черкащини.До нього входять лемківський, надсянський (долівський), закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський і подільський говори. Північне наріччя Характерне для північних територій України: Волині, Рівненщини, Житомирщини, Київщини, Чернігівщини та північної частини Сумської області.До північного (поліського) наріччя належать східнополіський (лівобережнополіський), середньополіський(правобережнополіський)і західнополіський говір.

 

 

3.Фонетика і фонологія української мови. Визначення понять «звук» і «фонема». Система голосних і приголосних фонем української мови, їх класифікаційні характеристики.Фонетика (гр. phônëtikôs — звуковий, голосовий) у широкому розумінні — розділ мовознавства, що вивчає звукову систему мови в зв'язку з її смисловою роллю та різноманітні звукові зміни, що виступають у мовленні при сполученні звукових елементів між собою. У вузькому розумінні у фонетиці вивчають артикуляційні й акустичні особливості звуків мови, закономірності їх сполучуваності у мовленнєвому потоці, пов'язані з ними позиційні зміни, наголос, інтонацію, членування мовленнєвого потоку на склади, а також більші відрізки. Це власне фонетичний аспект вивчення звукової сторони мови.

Та для використання мови як засобу спілкування першорядне значення має функціональний, або лінгвіс­тичний, аспект звуків мови. Він полягає у з'ясуванні тієї ролі, яку звуки виконують у формуванні, розпізнаванні ірозрізнюванні значущих мовних одиниць — морфем, слів та їх форм.Функціональний аспект звуків мови виступає предметомвивчення у фонології (гр. phone — звук і logos — слово, вчення), яку деякі мовознавці вважають самостійною лінгвістичною дисципліною і протиставляють їїфонетиці.Однак фонетика і фонологія — це два якнай­тіснішевзаємопов'язані аспекти дослідження і практично ­ го опису, зокрема з лінгводидактичною метою, одних ітих самих явищ — звукових одиниць, що становлять матері­альнуоснову мовної комунікації.

Залежно від завдань дослідження звукової системи мови фонетика поділяється на описову та історичну. Завдання описової фонетики полягає увста­новленні звукової системи мови на певному етапі її розвитку і функціонування. Історична фонетика вивчає формування звукової системи протягом ряду періодів розвитку української мови, з'ясовує виникнення або занепад зву­ків, еволюцію звукових явищ на шляху до становлення фонетичної системи сучасної української мови.

Фонема – мінімальна одиниця звукової будови мови, функція якої полягає у розрізненні і розпізнаванні значущих одиниць – морфем, а через них і слів. Фонеми як функціональні одиниці реалізуються в звуках. Однак фонема й звук не одне й те саме. Це різні величини. Відмінність між фонемою і звуком:

1) фонема — соціальне явище, тобто це те спільне в звуці, що робить його впізнаваним незалежно від особливостей його вимови різними людьми; звук — індивідуальне явище;

2) фонема — мовна одиниця; звук — мовленнєва;

3) фонема — абстрактна одиниця (вона існує в уяві мовців); звук — конкретна одиниця, фізичне явище, яке сприймається на слух і може бути записане на магнітну стрічку;

4) фонема — величина стала; звук — величина за­лежна (у слові боротьба звук [т'] під впливом сусіднього [д]вимовляється як [д’], однак цей звук [д’] представляє фонему т.

Функції фонем: конститутивна, сигніфікативна (смислорозрізнювальна), перцептивна.

Ознаки фонем: дальша неподільність, здатність протиставлятися іншим фонемам, здатність виступати в будь-якій позиції в межах слова.

Конкретна реалізація фонеми у мовленні називається відтінком, або алофоном (гр. alios — інший, phone — звук), фонеми.

Головний вияв фонеми (інваріант) — це звук, у якому та чи інша фонема реалізується в позиції, що не залежить від фо­нетичних умов (місця в слові, впливу інших звуків, наголо­шеності/ненаголошеності, темпу мовлення тощо). Варіант фонеми — це той відтінок у звучанні звука, якого він набуває в слабкій позиції, тобто такий, що не сприяє виявленню головного звукового значення фонеми.

Розрізня­ють три головних типи варіантів фонем у сучасній ук­раїнській літературній мові: позиційний, факуль­тативний, комбінаторний.

Позиційним варіантом фонеми є звук, що, чергую­чись із головним виявом фонеми ([се^ило'] — [се'ла]), ви­мовляється у певній, СУЛМ, чітко означеній слабкій позиції. Ці варіанти є обов'язковими вимовними елементами СУЛМ (фонема /е/ в ненаголошеній позиції реалізується у звукові, наближеному до \и\, фоне­ма ж /и/ в такій позиції функціонує як алофон, наближе­ний до \е\).

Алофони, зумовлені характером сусідніх фонем, нази­ваються комбінаторними. Наприклад, у слові сон звук \с\ перед наступним \о\ стає огубленим, а в слові нам \а\ між носовими приголосними теж набуває носово­го відтінку.

Факультативні варіан­ти фонем не є обов'язковими, а тільки можливими (лат. facultus — змога, можливість). Вони властиві переважно окремим групам носіїв української мови і нерідко супере­чать нормам української орфоепії. Прикладами їх може бути вимова в гуцульських говорах шиплячих на місці свистячих чи поширена вимова губно-зубного [в] замість губно-губно­го [в].

Кожній фонемі властиві артикуляційно-акустичні ознаки: ряд, підняття, лабіалізація, твердість-м'якість, глухість-дзвінкість, місце й спосіб творення тощо. Цими ознаками одна фонема відрізняється від іншої, тобто протиставляється їй. Розрізнення фонем визначається різним набором цих диференційних ознак. Отже, виходячи з розуміння фонеми як одиниці протиставлень, кожну фонему можна розглядати як сукупність диференційних ознак. На основі зміни диференційних ознак у мові весь час здійснюється протиставлення фонем і їх груп.

Фонологічні опозиції: привативні – один член має якусь ознаку, інший не має; градуальні – члени хар-ться різним ступенем, градацією тієї самої ознаки; еквіполентні – обидва члени рівноправні.

Максимальним протиставленням у звуковій системі української мови характеризуються голосні (6) й приголосні (32).

ГОЛОСНІ – звуки, в основі яких лежить голосове джерело, ПРИГОЛОСНІ – одночасно голосове й шумове або тільки шумове.

ГОЛОСНІ. За участю губ: лабіалізовані (о, у) – не лабіалізовані. За положенням язика: рух в горизонтальному напрямі – місце творення (передній ряд – і, и, е; задній – а,о,у),рух спинки язика у вертикальному напрямі – спосіб творення (високе підняття – і,у; високо-середнє – и; середнє – е, о; низьке - а). Наголошені-ненаголошені.

ПРИГОЛОСНІ. За участю голосу й шуму: сонорні (в, м, й, р, л, н, р’, л’, н’), шумні (дзвінкі – б, г, ґ, д, д’, ж, дж, з, з’, дз, дз’; глухі – п, х, к, т, т’, ш, ч, с, с’, ц, ц’, ф). За місцем творення: губні (губно-губні – б, п, м, в; губно-зубний – ф), язикові (передньоязикові – д, д’, т, т’, з, з’, с, с’, ц, ц’, дз, дз’, дж, ч, ж, ш, л, л’, н, н’, р, р’; середньоязиковий – й; задньоязикові – ґ, к, х), глотковий (фарингальний) – г. За способом творення: проривні (зімкнені) – б, п, д, д’, т, т’, м, н, н’, ґ, к; африкати – ц, ц’, дз, дз’, дж, ч; щілинні (фрикативні в, ф, з, з’, с, с’, ж, ш, г, х, л, л’, й), дрижачі – р.

 

4. Зміни голосних і приголосних звуків у мовленнєвому потоці: позиційні та комбінаторні. Палаталізація, асиміляція, дисиміляція, спрощення в групах приголосних (з історичними коментарями).

Зміни у вимові неізольованих голосних звуків СУЛМ зумовлюються кількома факторами, найважливішими серед яких виступають: консонантне оточен­ня, наголошеність / ненаголошеність, темп мовлення тощо. Консонантне оточення має неоднаковий вплив на окремо взятий голосний. По-перше, при артикуляції після твердих передньоязико­вих приголосних голосні а, о, у, е значно передніші, ніж ті, що вимовляються ізольовано. Після пом'якшених і м'яких передньоязикових названі голосні звуки наближені до се­реднього ряду. Порівняймо, наприклад, вимову ізольова­них голосних і цих же голосних у потоці мовлення: [ у ] — [тук] — [т'ук], [в] — [не'бо си'н’е^и] — [си'н’е^и не'бо], [ а ] — [сад] — [с’ад’]По-друге, якщо голосні вимовляються після губних, то вони додатково злегка лабіалізуються, при цьому більшого впливу зазнають голосні переднього ряду [ и ]та [і].По-третє, на артикуляцію голосних мають вплив задньо­язикові приголосні і[г]: задньорядні голосні [а], [о], [у] ста­ють трохи передніші й вищі за ізольовані [а], [о], [у]. Голосні ж переднього ряду [и], [ і ]після задньоязикових завжди відсу­ваються назад, а [ е ]відсувається назад і піднімається вгору.По-четверте, після носових приголосних голосні, як прави­ло, назалізуються (набувають носового призвуку); найбіль­шою мірою назалізація простежується між двома носовими, дещо менше, але чітко — після носового [м] чи [н]. Наголошеність /ненаголошеність голосних у СУЛМ має різний вияв.Артикуляція наголошених голосних загалом збігається з ізо­льованою вимовою їх. Ненаголошені голосні високого [у], [і] та низького [а] підняття в своїй артикуляції не змінюються.Стосовно ненаголошених голосних [е], [ и ]та [о], то артикуляційно вони відрізняються від наголошених [е], [и], [о]:мають тенденцію до звуження, підвищення артикуляції, хоча цей ступінь може бути різним і залежить від артикуляцій­них особливостей дальшого голосного. Ненаголошений го­лосний високо-середнього підняття [и] має чітко простежу­вану тенденцію до переходу в розряд голосних середнього підняття.Зміни спричинені впливом загальних умов вимови, наз. позиційними, а зміни, зумовлені впливом одного звука на інший – комбінаторними.

Позиційні: редукція голосних (ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання), протеза (поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови: Ганна, вулиця, вона, ледве – рос. Анна, улица, она, едва), зміни приголосних в, й на у, і(був-бу у, става і) Комбінаторні: акомодація (часткове пристосування сусідніх звуків різних категорій – голосних і приголосних). В українській мові голосні звуки змінюють свою артикуляцію під впливом м'яких приголосних. Після м'яких приголосних звуки [а], [о], [у], [е] стають більш передніми, більш закритими і більш на­пруженими. Пор.: саду [саду] і сяду [с''аду], тук [тук] і тюк [т''ук]. Акомодація може бути двобічною: няня [н’'а'н ’ ' а]. Таким чином, в українській мо­ві маємо чотири [а] — ['а], [а'], ['а']. лабіалізація приголосних перед наступними о, у (сом, зруб).Наакомодації приголосних голосними ґрунтується пе­рехід [ґ], [к], [х] у [ж], [ч], [ш] і [з], [ц], [с] перед голосни­ми переднього ряду в праслов'янській мові (нога — ножька — нозЬ, рука — ручька — руцЬ, муха — мушька — мусЬ), а на акомодації голосних приголосними — перехід [е] в [о] після стверділих шиплячих у давньоукраїнській мові (пшено —> пшоно, жена —> жона, четири —> чотири).

Отже, акомодація може бути консонантною і вокалічною, прогресивною (попередній звук упливає на наступний) і регресивною (наступний звук упливає на попередній). Палаталізація (від лат. palatum — піднебіння), пом'якшення — м'який відтінок приголосних, що виникає внаслідок додаткового підняття середньої частини язика до твердого піднебіння (порівняй "сад" і "сядь"). Залежно від міри наближення язика до піднебіння приголосні можуть бути м'якими, пом'якшеними, напівпом'якшеними. В укр. мові найбільше здатні палаталізуватися передньоязикові л, н, д, т, з, с, найменше — задньоязикові г, к, х та губні б, п, в, м, ф. П. наз. і зміни г, к, х у ж, ч, ш та в з, ц, с (нога — ніжка, нозі), що виникли у спільнослов'ян. період. Асиміляція - артикуляційне упо­дібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах сло­ва або словосполучення. Наприклад, у слові боротьба дзвінкий [б] впливає на попередній глухий [т') і уподібнює його собі, тобто одзвінчуе його: [бород'ба].повна асиміляція — асиміляція, за якої звуки уподіб­нюються повністю, тобто стають абсолютно однаковими. Наприклад: знаніа -» [знан:а, неповна асиміляція —^асиміляція, за якої зву­ки наближаються за ознаками, але повністю пе"збігають-ся. Наприклад: просьба [проз'ба], боротьба [бород'ба]. прогресивна асиміляція — асиміляція, за якої попередній звук упливає на наступний регресивна асиміляція — асиміляція^за якої наступний звук впливає на попередній: молотьба [молод'ба] Дисиміляція - розподібнен­ня артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак. Дисиміляція, як і асиміляція, може бути прогресив­ною ^срібро -^ срібло; реграсивною (рицар —> лицар, суміжною (легкий [ле"хкиі], несуміжноюною (велблюд — верблюд,В українській мові спрощення наявне в таких групах приголосних: ждн —* жн (тиждень — тижневий), здн —> зн (виїздити - виїзний), стн —* сн (честь - чесний), стл —* сл (щастя - щасливий), слн —> сл (масло - масний), стц —* сц (містити - місце), лнц —» нц (сонце), рдц —» рц (сердечний -серце), сткл —у скл (скло), скн —* сн (тиск - тиснути), зкн — зн (бризкати - бризнути) та ін.

 

5. Морфонологія. Чергування голосних та приголосних фонем (з історичними коментарями).Морфонологія - (від морфологія і фонологія) — лінгвістична дисципліна, яка вивчає використання фонологічних засобів мови для побудови морфем і слів. Предметом М. є теорія морфонологічних чергувань, яка вивчає співвідношення між різними, частково фонологічно нетотожними морфами тієї самої морфеми (напр., "ног-" і "ноз-" при відмінюванні слова "нога"), а також теорія фонологічної будови морфем (вона визначає допустимі комбінації фонем у різних типах морфем). При описуванні мови на рівні синхронії необхідно розрізняти морфонологічні й фонетичні чергування. Перші не зумовлені сучас. фонетичними процесами, а другі — зумовлені (напр., у чергуванні аломорф "пис-" і "пиш-" кінцевий с є характерним для неозначеної форми дієслова ("писати"), а ш — для форм теперішнього часу ("пишу", "пишуть"), тоді як у фонетичному чергуванні у формах слова "круча", "кручу", "кручею", "на кручі" твердість ч зумовлена наступними голосними а, у, е, а м'якість ч — голосним і].

ІСТОРИЧНІ ЧЕРГУВАННЯ,морфологічні чергування, традиційні чергування — звукові чергування, зумовлені істор. причинами, відсутніми в сучас. мові. Є наслідком фонет. змін, що відбувалися у давніші часи. Найраніші І. ч. голосних виникли ще в дослов’ян. період як відображення кількісних і якісних особливостей індоєвроп. та праслов’ян. монофтонгів і дифтонгів: а) е — о (наголошене е в праслов’ян. дієсловах на означення одноразової нетривалої дії — ненаголошене о в дієсловах із значенням тривалої, повторюваної дії: везти — возити, нести — носити; б) о — а, що є наслідком колишнього чергування коротких голосних з довгими (ŏ — ō, ă — ā;); після злиття у праслов’ян. мові коротких ŏ, ă; виник голосний о, а після злиття довгих ō, ā;— голосний а: котити — катати, стояти — стати, ломити — ламати; в) е — і, що відбиває колишнє чергування ĕ — ē;; у праслов’ян. мові ĕ; перейшло в е, ē; — в Ђ (давньорус. плету — заплЂтати) > укр. і: летіти — літати, мести — замітати; г) і — а, де і походить від Ђ < ē (давньорус. лЂзти — лазити, укр. лізти — лазити, сідати — садити); ґ) і — и (з Ђ < ē — ī): вінок — вити, сісти — сидіти; д) а — у з кол. ę; (а — юс малий) — о^н (Ж — юс великий) (праслов’ян. tręsti — trо^нsiti > давньорус. тр А сти — тр Ж сити > укр. трясти — трусити; укр. в’язати — вузол, тягати — тугий); е) е — о — и — ø; (беру — збори — збирати — брати, стелити — столи — застилати — слати); у — и — о — ø; (дух — дихати — дохлий — тхнути) та ін. Чергування голосних кореня слова в різних грамат. формах позначаються терміном «аблаут» (нім. Ablaut — чергування голосних). Такі морфонологічні зміни в корені розрізняють грамат. форми, отже, виконують роль внутр. флексії. Внаслідок істор. процесів у фонет. системі давньорус. та староукр. діалектів виникли активні ще й нині чергування голосних, що відбуваються при слово- та формотворенні: а) о, е у відкритих складах — і в закритому складі, що виникло після занепаду зредукованих ъ, ь (стола — стіл, коня — кінь, росла — ріс, печі — піч, семи — сім); див. також Редуковані голосні; б) о, е — # (нуль звука), що також є наслідком занепаду зредукованих (садок — садка, день — дня); в) е — о після шиплячих та j перед твердими приголосними (женити — жонатий, черниця — чорний, вечеря — звечора, шести — шостий; г) о, е — и після р, л, у кол. сполуках tnъt, tlъt, trьt, tlьt (давньорус. кровь — кръвавыи > укр. кров — кривавий, брова — чорнобривці, дрож — дрижати, глотка — глитати, бренькіт — бриніти). І. ч. приголосних, зумовлені істор. змінами в системі консонантизму, відбуваються при словозміні та словотворенні й виявляються у заміні однієї фонеми іншою у межах однієї морфеми. Найдавнішим чергуванням приголосних, властивим усім слов’ян, мовам, була зміна ще в праслов’ян. мові задньоязикових г, к, х на м’які шиплячі ж’, ч’, ш’ (перша перехідна палаталізація задньоязикових): дорогий — дорожити, могти — можу, вік — вічний, плакати — плачу, дух — душити. У праслов’ян. період відбулася також зміна г, к, х — з’, ц’, с’ перед закінченням і з колишнього Ђ (друга перехідна палаталізація задньоязикових приголосних): книга — книзі, свічка — свічці, муха — мусі. Закономірними для укр. мови стали чергування передньоязикових зубних з шиплячими: д — (д)ж, т — ч, з — ж, с — ш, а також к — ч, х — ш, г — ж, ст — шч(щ) в основах дієслів: радити — раджу, летіти — лечу, возити — вожу, косити — кошу, плакати — плачу, рухати — рушу, могти — можу, пустити — пущу; губні приголосні в такій же позиції зумовили сполуку з епентетичним л або з j: б — бл, п — пл, в — вл, м — мл, ф — фл: робити — роблю, ліпити — ліплю, ловити — ловлю, відломити — відломлю, графити — графлю; б — бj, п — пj, в — вj, м — мj, ф — фj, р — pj: бити — б’ю, пити — п’ю, вити — в’ю, любов — любов’ю, імені — ім’я, верф — верф’ю, матір — матір’ю; чергування т — с, д — с на місці dt, tt унаслідок дисиміляції перед наступним інфінітивним суфіксом -ti (псл. vedti > вести, metti > мести): плету — плести, мету — мести, бреду — брести, веду — вести. У сучасній укр. літ. мові І. ч. можуть належати до живих продуктивних елементів морфології, якщо вони — необхідний елемент словотворення і формотворення. Тоді вони закономірно охоплюють новоутв. слова і форми (графити — графлю, бомбити — бомблю), а в ін. випадках виступають у старих утвореннях як пережиткові морфол. чергування, не обов’язкові для творення форм. Вони можуть мати характер колишніх чергувань, що замінилися на прості співвідношення різних звуків у різних морфол. елементах.

 

Слово як одиниця лексичної системи, його ознаки і місце серед інших одиниць мови. Основні поняття лексикології: лексичне значення, типи лексичних значень, полісемія, синонімія, омонімія, паронімія. Стилістичні функції синонімів, антонімів, омонімів, паронімів

Лексикологія – розділ мовознавства, який вивчає слово як основну одиницю мови, а також словниковий склад мови як системи.

Слово – найменша самостійно значеннєва одиниця мови, яка складається із граматично оформленого звукового комплексу фонем, з яким пов’язане певне значення і якому властива відтворюваність у процесі мовлення.

Лексема – це слово-тип, інваріант, в якому абстрагуються від його форм.

Основна функція слова – номінативна.

Ознаки слова:

- лексичне значення

- номінативна функція

- внутрішньоструктурна цілісність

- відокремлено оформленість

- позиційна рухливість

Єдність трьох різнопланових сутностей дає можливість кваліфікувати слово як знак:

1.матеріальна форма вираження (форматив)

2.значення закріплене в суспільній комунікативній практиці (сигніфікат)

3.предмет позамовної дійсності, що іменується словом (денотат, референт).

До значущих одиниць мови належить і морфема, але морфема не існує поза словом. Слово, структуроване з мор­фем, характеризується самостійністю та постійною відтворюваністю у мовленні.

Граматичне значення визначає віднесеність слова до певної частини мови і можливості й особливості слова поєднуватися з іншими словами.

Лексичне значення слова є індивідуальним, основним а граматичне - загальним, супровідним, властивим й іншим словам певного класу слів (частини мови)

Слова, що мають лексичне і граматичне значення, вико­нують функції членів речення: підмета, присудка, додатка означення, прикладки або обставини.

До лексичного складу мови входять і такі слова, які називаються неповнозначними, або службовими. Вони позбав­лені можливості самостійно виражати лексичне значення і не виступають членами речення, а використовуються як засоби зв'язку самостійних слів (прийменники), частин ускладненого речення (сполучники між однорідними члена­ми) чи складного речення (сполучники сурядності і підряд­ності) або надають додаткових відтінків словам, словоспо­лученню і реченню чи виступають словотворчим чи фор­мотворчим засобом (частки).

У словниковому складі мови наявні також слова, які не належать ні до самостійних, ні до службових, оскільки вони не мають номінативної функції, а лише виражають почуття, експресивну оцінку тощо (ой, ох, цить, ура — вигуки).

Лексичне значення — історично закріплена в свідомостілюдей співвіднесеність слова з певним явищемдійсності, зв'язок певного звучання з певним поняттям, волевиявленням.

Є три типи лексичних значень слів: номінативне (первин­не й похідне), фразеологічне й контекстуальне.
Первинне номінативне значення — значення, якого набуло слово водночас із його появою. Воно є основою для виник­нення та існування всіх інших значень слова.

Частина слів обмежена у своїх зв'язках з іншими словами не тому, що таких зв'язків між відповідними явищами немає в об'єктивній дійсності, а тому, що інше поєднання цих слів не узвичаєне в мові. Тобто цим словам властиве фразеологічне значення — значення, яке виявляється в поєднанні лише з одним або кількома строго визначеними словами.

Переважна більшість слів українсько, мови багатозначними. У мові є слова, зміст яких зводиться до називання якогось одного поняття, ознаки чи явища дійсності. Такі слова, що мають лише одне значення називаються однозначними у кожній мові є слова, які мають кілька значень. Здатність слова мати кілька значень називається багатозначністю, або полісемією (гр. слово – багато, знак). Слово, первісне однозначне, поступово може набути нових значень. Основне, вихідне значення називається прямо, решта значень того самого слова переносні. Пряме значення ще називають первинним. Воно частіше пов’язане з контекстом.

Непрямі, переносні значення багатозначного слова ще називають вторинним.

Багатозначність у мові розвивається поступово у процесі розвитку мови.

Переносність значення слова є усталеною закономірністю мови. Переносне вживання слів особливо поширене у художньому та розмовному стилях.

Розрізняють такі типи переносних значень: метафору, метонімію.

Омоніми

Омоніми (гр. сл. – однаковий, ім'я) – це слова, різні за значенням, але однакові за звучанням і написанням. У лексикології розрізняють омоніми лексичні, морфологічні, словотворчі, синтаксичні.

Лексичні – різні за значенням і однакові за звучанням.

Синтаксичні – один з яких є словом, а другий словосполученням (потри – по три, сонце – сон це, цеглина – це глина).

Словотворчі – це однакові звукові комплекси, що виникають при творенні похідних від різних за звучанням слів (засипати від спати і засипати від сипати).

Морфологічні – це однакові звукові комплекси, що утворюються при відмінюванні та дієвідмінюванні.

У контексті омоніми виконують стилістичні функції, зокрема використовуються як засіб створення дотепів, каламбурів образності вислову.

Антоніми

Антоніми – (гр. сл. – проти, ім'я), - слова з протилежним значенням, що виражають несумісні поняття. Вживання антонімів робить мовлення виразнішим і багатішим нашої мови, яка потребує до себе спеціальної уваги, постійного звірення зі словниками, повсякчасного поновлення в пам’яті значення потрібних для роботи найменувань. Антоніми об'єднуються в пари: світлий — темний, рухатися — стояти, вгорі — внизу, там — тут. Антонімія властива словам, які характеризуються якісно-оцінним значенням: здоровий - хворий, добре – погано.

Багатозначне слово може мати кілька антонімічних пар залежно від кількості значень, наприклад: сухий -мокрий, сухий - м'який, сухий – повний.

Контрарні – позначають якісні протилежності, утворюють градуальні опозиції (багатий - бідний). Комплементарні – взаємодоповнюють одне одного і є граничними за своїм характером (живий-мертвий, чоловік-жінка). Векторні – позначають взаємне протилежне спрямування дій, ознак і властивостей (входити-виходити, вгору-вниз). Антоніми-конверсиви – позначають дії або ознаки, пов’язані між собою відповідними усталеними ситуаціями (екзамен: здавати-приймати). Енантіосемія – внутрішньослівна антонімія (позичати – давати в борг, брати в борг).

Синоніми (від грец. зупопутоз — однойменний) - це слова, які мають близьке або тотожне значення, але відрізняються звучанням, наприклад: проживати — мешка­ти, бажати — хотіти, властивий — притаманний, баш­та — вежа, вживати — користуватися. Синонімія ґрунтується на здатності позначати один і той самий елемент дійсності кількома словами.

Лексичні синоніми -які належать до однієї частини мови і мають відмінності у значенні (розглядати й аналізувати). Серед лексичних синонімів виділяються стилістичні, наприклад го­ворити і балакати (друге слово доречне в розмовному стилі); семантичні, наприклад вивчати і штудіювати (у значенні другого слова є відтінок «ретельно вивча­ти»),семантико-стилістичні, наприклад архі­тектор і зодчий (друге слово має відтінок урочистості). Український словник має у своєму складі і так звані абсолютні синоніми, наприклад: алфавіт — абетка, буква — літера.

Слова, що мають однакове чи подібне значення, утворю­ють синонімічний ряд: гарний — красивий — чарівний — чудовий - приємний на вигляд - хороший - гожий –вродливий. У синонімічному ряді (або синонімічному гнізді) є стриж­неве слово (найчіткіше виражає загальне зна­чення синонімічного ряду), навколо якого групуються усі інші компоненти ряду.

Крім лексичних синонімів, виділяються також контекстуальні, тобто такі, які лише в певному контексті ма­ють близьке значення. Такі синоніми властиві художнім текстам.

Пароніми — слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Наприклад: білити і біліти; сильний і силовий. Часто вони мають один корінь, а різняться лише суфіксом, префіксом чи закінченням. Незначна відмінність у вимові призводить до помилок, тому варто приділяти увагу вживанню малознайомих слів, додатково перевіряючи їхнє тлумачення.

За звуковим складом пароніми бувають:

однокореневі — відрізняються лише суфіксами або пре­фіксами: земний «пов'язаний із землею, земною сушею» — земельний «пов'язаний із землекористуванням» — земляний «зроблений із землі» — землистий «з частками землі», «за кольором подібний до землі»; різнокореневі — відрізняються одним-двома звуками: ком­панія «товариство» — кампанія «сукупність заходів»; сту­пінь «міра інтенсивності», «вчене звання» — степінь «добу­ток однакових співмножників»;

За лексичним значенням пароніми бувають:

синонімічні: повідь — повінь, крапля — капля, слимак — слиз­няк, привабливий — принадливий, хиткий — хибкий, плос­кий — плаский, барабанити — тарабанити, линути — рину­ти, притаїтися — причаїтися, рипіти — скрипіти, радити — раяти;

антонімічні: лепський — кепський, прогрес — регрес, екс­порт — імпорт, еміграція — імміграція, густо — пусто; семантично близькі: крикливий — кричущий, церемонний «манірний, проханий» — церемоніальний «урочистий, за пев­ним розпорядком», цегельний — цегляний, ніготь — кіготь, м'язи — в'язи, кіш «кошик» — ківш «черпак», кристал — кришталь;

семантично різні: газ — гас, глуз — глузд, орден — ордер, дипломат — дипломант, ефект — афект.

Пароніми і омоніми використовуються для створення каламбурів, жартівливої гри слів.

 

7. Лексика української мови з погляду походження. Основні шари лексики. Власне українська лексика, її характерні риси. Лексичні запозичення з інших мов. Графічне, фонетичне, граматичне та лексичне освоєння запозичених слів. Процес формування лексики є тривалим складним і безпосередньо пов’язаним з іст.народу. У складі лексики укр..мови приблизно 80% - це корінна лексика, яка започаткована індоєвропейською мовою і завершується питомими укр..одиницями.

Основні шари лексики:

Лексичні запозичення з інших мов

Споконвічна:

1. Власне українська

2. Лексика праслов’янського походження

3. Лексика індоєвроп походження

Індоєвропейська лексика. Серед цього шару лексики виділяють такі тематичні групи:

· Назви спорідненості – мати, брат

· Назви органів і частин тіла – рука, голова

· Назви тварин, їх продуктів – м'ясо

· Назви рослин – дуб

· Предмети і явища природи – день, ніч, сонце, небо

· Назви житла, знаряддя, предметів харчування – дім, колесо, вісь

· Назви дій, процесів – іти, сидіти, пити

· Назви якостей – довгий, малий, білий

Прасловянська лексика. Тем.групи:

· Назви спорідненості – чоловік, невістка, вітчим, онук

· Органи, частини тіла – шия, гортань

· Рослини – пшениця, лобода, лопух

· Предмети я явища природи – північ, долина

· Приміщення їх частин – кузня, піч, стайня

· Знаряддя праці – вила відра ніж молот

· Предмети харчування – пиво сметана сало

· Дії процесів – варити молотити читати

· Абстрактні поняття – горе гнів гріх честь

· Ознаки – великий добрий теплий

· Числівники – 1 2 100

· Займенники – я, ми ти він

· Прийменники – на під

· Сполучники – і, а

· Частки – ж, би.

У цей період зявляються перші запозичення кельських мов (лютий тинн брага), латинської мови (вино оцет котел), грецько