Сцієнтисти - гра ради самої гри, абсолютизували кількісні методи

16. "Нові аспекти політики" Ч.Мерріама;

На початку 20ст. науковці зробили спробу захисту науковості політ. науки, зокрема Чарльз Мерріем – найвідоміший представник чікагської школи політ. науки. “Нові аспекти політики” праця Мерріема видана у 1925р. Мерріем наголошував на більш широкому використанні статистичних та описових, опитувальних методів. Сама практика повинна бути науковою. Ввів термін: “политическое благоразумие” – закликав політиків орієнтуватися на більш відповідальне ставлення до політики, а громадян до більш активної участі в політичному житті. Один з перших застосував метод опитування під час виборів для характеристики основних демографічних груп, спеціально підготовленими студентами. Перший дослідив, впровадив експеримент по виявленні впливу на результат голосування направленої агітації. (1927р.)

Недоліки теорії Ч. Мерріема:

1) не зміг створити загальної теорії нової політики;

2) надмірне захоплення кількісними методами в політичному аналізі (математика і політика не завжди є поєднаними)

17. Антисцієнтиський напрямок в політичній науці США;

Антисцієнтистський напрямок в політ. науці. (В. Еліот, Е. Корвін, Ч. Бірд)

Вільям Еліот наполягав на прагматичності політ. науки, з особливим акцентом на методи запропоновані Вільямом Монро та Джорджем Кетліном.

Помилки сцієнтистів за В. Еліотом:

1) прагнення відкрити об’єктивні закони, що породжує нездорову тенденцію вихвачування політичних явищ з загальнокультурного контексту;

2) відсутність у багатьох політологів достатньо глибокого розуміння того, що роблять психологи соціологи, економісти і статисти;

3) застосування ціннісно-нейтрального підходу до вивчення політики.

Едвард Корвін вважав що сцієнтисти надто абсолютизували технічні прийоми, кількісні методи в аналізі політичних явищ. Завдання політ. науки – це критика та виховання в їх тісному зв’язку з ідеальними цілями держави і з тим як цих цілей можна досягти.

Чарльз Бірд „Час, технологія та творчий дух в політ. науці” – 1927. Час і технологія руйнують колишній порядок. Соціальні системи постійно розділяються на окремі елементи, які важко досліджувати, тому політологи повинні розвивати творчий дух, а не захоплюватися кількісними методами. Сцієнтизм не дозволяє розвивати творчий дух.

Наслідки дискусії між сцієнтистами та антисцієнтистами:

Þ зближення американської політ науки з іншими галузями суспільного та природничого знання. Це дозволило започаткувати міждисциплінарний підхід;

Þ посилилось прикладне значення політ науки, поглиб її емпіричну спрямованість;

Þ зростання кількості та підвищення кваліфікації самих політологів;

Þ вперше з часів заснування американської політичної науки наукові дослідження в цій галузі отримали широке визнання

18. Загальна характеристика та основні теоретико-методологічні засади "біхевіоризму";

Біхевіорізм (англ. behaviour - поведінка) - одне з найбільш поширених в совр. буржуазної психології напрямів.: Філософська основа В. - прагматизм і позитивізм, Би. заснований в 1913 Дж. Уотсоном (1878-1958) (Чікаго ун-т).

Предмети аналізу біхевіористів:

- голосування на виборах;

- участь у різних формах політичної активності, у тому числі демонстраціях, страйках;

- лідерство;

- діяльність груп інтересів, політ. партій і суб’єктів міжнародних відносин;

Предметом аналізу стала індивідуальна та групова поведінка. Намагалися зрозуміти мотивацію вчинків. Чому люди в політиці поводяться тим чи іншим чином. Використовували спостереження та емпіричну перевірку висновків як методологічні принципи.

 

Основні методи:

- статист. аналіз даних по виборам;

- анкетні дослідження та опитування;

- лабораторні експерименти;

- застосування теорії ігор для дослідження процесу прийняття політичних рішень.

 

Основні принципи біхевіоризму:

1. дослідження політики через призму зразків поведінки дійових осіб політ процесу (окремих індивідів та їх об’єднань за певних політичних обставин)
2. виключна роль відводилась належним чином обробленим емпіричних даних, які у цьому сенсі мають справжню наукову цінність.
3. застосування методів інших наук, у тому числі природничих до аналізу політичних явищ
4. несумісність наукового характеру дослідження і ціннісної орієнтації дослідника.
5. виступає під прапором „чистої науки” – непричетність до конкретної політ. практики, про своє усунення від прийняття рішень (або від рекомендацій для прийняття рішень стосовно нагальних соціально-політичних питань).

 

 

Недоліки біхевіоризму:

- аналітик має покладатися на існуючі статистичні дані і не може перевірити їх достовірність;

- навіть за наявності найобґрунтованіших даних аналітик не в змозі визначити психологічного значення поведінки, яку спостерігає. Висновки спостереження найчастіше стосуються тільки зовнішніх її проявів, а не її психологічної сутності;

- відмова від інституціонального, історичного та юридичного підходів обмежує свободу дослідника;

- відмовляється від аналізу суспільства як єдиного цілого, зводячи дійсність лише до поведінки індивідів та груп. За його межами залишаються такі питання, як роль ідеології в політичних процесах, сутність політичних явищ, закономірності політичного життя суспільства, вимога ціннісного нейтралітету.

19. Основні теоретико-методологічні принципи "постбіхевіоризму";

Поява пост-біхевіоризму

Серпень 1969 (2-6 серпня 65-1 з’їзд Американської асоціації політ наук). Виступив Девід Істон з доповіддю „Нова революція в політичній науці”.

 

постбіхевіористи підкреслили необхідність вторгнення політ н-ки у вирішення корінних соціальних і політичних проблем.

 

Основні принципи пост-біхевіоризму:

1. зміст повинен передувати методиці (окреслити проблему і під цей зміст підводити методологічну базу);
2. відмова від надання виключного значення емпіричним методам дослідження;
3. тісний зв’язок теорії з практикою;
4. відмова від ціннісного нейтралітету досліджень політичної науки;
5. відповідальність за продукт своєї наукової роботи;
6. активна участь у повсякденному політ житті (боротьбі)

3 школи постбіхевіоризму: виокремив Істон („Майбутнє постбіхевіоральної фази у політичній науці”).

1. Веберіанський інтенціоналізм

2. Теорія раціонального вибору

3. Теорія держави-актора (to act - діяти)

 

1-ша школа – компромісна методологічна позиція, яка поєднувала наукові і спеціальні методи для розуміння і пояснення політичних і культурних явищ. В основі теорії – положення Вебера про те, що точні методи є малокорисними. Сутність теорії – пошук нового методу дослідження, який дозволяв би досліджувати колективну поведінку одночасно з намірами окремих індивідів втягнутих у колективний процес.

2-га школа – зосереджували увагу на внутрішніх мотивах і чинниках окремого індивіда, який робить свідомий вибір з метою реалізації своїх егоїстичних намірів, інтерсів. Індивід не просто суб’єкт, а активним актором, для якого характерною є виняткова поведінка з метою реалізації власних егоїстичних цілей.

Принципова схема раціональної політичної дії:

1. актори переслідують свої власні цілі;
2. ці цілі відображають усвідомлені егоїстичні інтереси акторів;
3. поведінка засновується на свідомому виборі;
4. індивід є основним актором у суспільстві;
5. актори мають пріоритетні установки, які є послідовними і стійкими;
6. у випадку вибору альтернатив актори обирають варіант з найвищим ступенем очікуваної користі;
7. актори володіють інформацією як про можливі альтернативи, так і про можливі наслідки їхнього вибору.

Ця теорія не враховує емоційних чинників, феномену колективної дії, коли цілі, наміри індивіда не співпадають з колективними, але все одно індивід взаємодіє з групою.

3-я школа – до аналізу політики залучається не індивід, а колективний актор, яким є Д. Основна мета теорії – повернути державі її місце у політичному аналізі. Д – самостійний актор.

Напрямки розвитку постбіхевіоризму:

1. Практичний – представники були включені до практичної політики.

2. Теоретичний – представники намагалися відшукати не лише відповіді, а й на отримання фундаментального знання.

20. Основні теоретико-методологічні напрямки постбіхевюрального етапу (теорія "веберіанського штенціоналізму", теорія "держави-актора", теорія "раціонального вибору");

3 школи пост біхевіоризму виділив Істон („Майбутнє постбіхевіоральної фази у політичній науці”).

1. Веберіанський інтенціоналізм

2. Теорія раціонального вибору

3. Теорія держави-актора (to act - діяти)

 

1-ша школа – компромісна методологічна позиція, яка поєднувала наукові і спеціальні методи для розуміння і пояснення політичних і культурних явищ. В основі теорії – положення Вебера про те, що точні методи є малокорисними. Сутність теорії – пошук нового методу дослідження, який дозволяв би досліджувати колективну поведінку одночасно з намірами окремих індивідів втягнутих у колективний процес.

2-га школа – зосереджували увагу на внутрішніх мотивах і чинниках окремого індивіда, який робить свідомий вибір з метою реалізації своїх егоїстичних намірів, інтерсів. Індивід не просто суб’єкт, а активним актором, для якого характерною є виняткова поведінка з метою реалізації власних егоїстичних цілей. Теорія раціонального вибору (“rational choice theory”) - це синтез психологічних, соціологічних та економічних підходів до дослідження людської поведінки. За моделлю раціонального вибору, учасники політичної взаємодії a priori прагнуть до максимальної реалізації індивідуальних інтересів.

„кожна розумна людина приймає рішення відносно голосування так само, як і всі інші рішення: якщо доход перевищує видатки, людина голосує, якщо ні – утримується” Даунс Е. Ключовим механізмом тут виявляється егоцентризм громадян, що розглядають вибори як інструмент для досягнення особистих цілей. в моделі раціонального вибору політична активність суб’єкта розглядається як така, що, з одного боку, спрямована на отримання максимальної матеріальної вигоди, а з іншого – орієнтована на досягнення значущого соціального схвалення.

 

Принципова схема раціональної політичної дії:

1. актори переслідують свої власні цілі;
2. ці цілі відображають усвідомлені егоїстичні інтереси акторів;
3. поведінка засновується на свідомому виборі;
4. індивід є основним актором у суспільстві;
5. актори мають пріоритетні установки, які є послідовними і стійкими;
6. у випадку вибору альтернатив актори обирають варіант з найвищим ступенем очікуваної користі;
7. актори володіють інформацією як про можливі альтернативи, так і про можливі наслідки їхнього вибору.

Ця теорія не враховує емоційних чинників, феномену колективної дії, коли цілі, наміри індивіда не співпадають з колективними, але все одно індивід взаємодіє з групою.

3-я школа – до аналізу політики залучається не індивід, а колективний актор, яким є Д. Основна мета теорії – повернути державі її місце у політичному аналізі. Д – самостійний актор.

Напрямки розвитку постбіхевіоризму:

3. Практичний – представники були включені до практичної політики.

4. Теоретичний – представники намагалися відшукати не лише відповіді, а й на отримання фундаментального знання.

21. Сутність та базові принципи теорії раціонального вибору,

Зосереджували увагу на внутрішніх мотивах і чинниках окремого індивіда, який робить свідомий вибір з метою реалізації своїх егоїстичних намірів, інтерсів. Індивід не просто суб’єкт, а активним актором, для якого характерною є виняткова поведінка з метою реалізації власних егоїстичних цілей. Теорія раціонального вибору (“rational choice theory”) - це синтез психологічних, соціологічних та економічних підходів до дослідження людської поведінки. За моделлю раціонального вибору, учасники політичної взаємодії a priori прагнуть до максимальної реалізації індивідуальних інтересів.

„кожна розумна людина приймає рішення відносно голосування так само, як і всі інші рішення: якщо доход перевищує видатки, людина голосує, якщо ні – утримується” Даунс Е. Ключовим механізмом тут виявляється егоцентризм громадян, що розглядають вибори як інструмент для досягнення особистих цілей. в моделі раціонального вибору політична активність суб’єкта розглядається як така, що, з одного боку, спрямована на отримання максимальної матеріальної вигоди, а з іншого – орієнтована на досягнення значущого соціального схвалення.

 

Принципова схема раціональної політичної дії:

1. актори переслідують свої власні цілі;
2. ці цілі відображають усвідомлені егоїстичні інтереси акторів;
3. поведінка засновується на свідомому виборі;
4. індивід є основним актором у суспільстві;
5. актори мають пріоритетні установки, які є послідовними і стійкими;
6. у випадку вибору альтернатив актори обирають варіант з найвищим ступенем очікуваної користі;
7. актори володіють інформацією як про можливі альтернативи, так і про можливі наслідки їхнього вибору.

Ця теорія не враховує емоційних чинників, феномену колективної дії, коли цілі, наміри індивіда не співпадають з колективними, але все одно індивід взаємодіє з групою.