Структура капіталу. Фактори впливу на структуру капіталу. Управління структурою капіталу.

Структура капіталу – співвідношення власного і залученого капіталу на певний період. Співвідношення між власним і залученим капіталом це вагомий показник результативності при використанні або тільки власних коштів, або власних і залучених. При застосуванні комбінованих джерел при формуванні капіталу у п-ва підвищується результативність діяльності. За положенням (стандартом) бухгалтерського облік № 2 “Баланс”, до структури капіталу входить: 1) статутний капітал – початковий К, з якого починається діяльність під-ва. В залежності від різних орг форм під-в кошти, які мають різну ек сутність; 2) пайовий – відображає суму пайових внесків членів спілок та ін під-в, тобто це сукупність коштів фіз та юр осіб, добровільно вкладених у фін-госп діяльність; 3) додатковий вкладений капітал – відображає суму, на яку вартість реалізації випущених акцій перевищує їхню номінальну вартість. По одноіменній статті балансу АТ показують суму, на яку вартість реаліз випущених акцій перевищує їхномінальну вартість; 4) інший додатковий капітал – сума дооцінки необоротних активів, вартість активів, безкоштвно отриманих під-м від ін юр або фіз осіб та ін види додаткового К; 5) резервний капітал – сума резервів, створених за рахунок чистого прибутку під-ва; 6) нерозподілений прибуток (непокритий збуток) – сума прибутку, яка реінвестована у під-во, або сума непокритого збитку; 7) неоплачений капітал – відображає суму заборгованості власників за внесками до статутного К; 8) вилучений К – фактична собівартість акцій власної емісії, або часток, викуплених тов-м у його учасників.

Фактори, що впливають на структуру капіталу підприємства
Галузеві особливості діяльності підприємства: – Чим більша фондомісткість галузі, тим нижчий кредитний рейтинг і більше потрібно розраховувати на власний капітал. – Чим менша тривалість операційного циклу в галузі, тим більша можливість залучати позиковий капітал.
Стадія життєвого циклу підприємства та темпи його розвитку: – Підприємства, що знаходяться на різних стадіях свого життєвого циклу і мають конкурентоспроможну продукцію, можуть залучати для фінансування активів більшу частку позикового капіталу. – Підприємства, які знаходяться в стадії зрілості, повинні більшою мірою використовувати власний капітал.

Структура витрат і рівень операційного лівериджу: – За високої частки постійних витрат не рекомендується мати високу частку позикового капіталу. – Підприємства, у яких сила дії операційного важеля незначна, а обсяги реалізації постійно зростають, можуть збільшувати частку позикового капіталу.
Рівень рентабельності діяльності: – Чим вищий рівень рентабельності, тим вищий кредитний рейтинг і збільшуються можливості нарощення позикового капіталу. – З’являється можливість більшу частину прибутку реінвестувати у виробничий розвиток і зменшити потребу в позиковому капіталі.
Рівень оподаткування прибутку підприємства: – В умовах низьких ставок податку на прибуток або використання підприємством податкових пільг, зменшується податкова економія і різниця у вартості позикового та власного капіталу із зовнішніх джерел є не настільки істотною. У цих умовах вигідніше здійснювати емісію акцій.

За високої ставки оподаткування прибутку збільшується ефект від залучення позикових коштів.
Необхідність забезпечення позикової політики: – Чим більша майбутня потреба підприємства в кредитах, тим менша можливість нарощення позикового капіталу в цей момент.
Кон’юнктура товарного ринку: – Чим стабільніша кон’юнктура товарного ринку, тим стабільніший попит на продукцію і безпечніше використовування позикового капіталу.
Кон’юнктура фінансового ринку: – Залежно від стану цієї кон’юнктури зростає або знижується вартість позикового капіталу, що визначає ефективність його залучення. – У випадку, коли кредитні ресурси дорогі, вигідніше збільшувати частку власного капіталу, і навпаки.
Ставлення кредиторів до підприємства: – Підприємство може мати негативний імідж серед кредиторів навіть за високої частки власного капіталу, що зменшує можливості нарощення позикового капіталу.
Рівень концентрації власного капіталу: – У випадку, коли власники бажають зберегти фінансовий контроль за управлінням підприємством, додатковий капітал доцільно формувати на основі позикових коштів.
Фінансовий менталітет власників і фінансових менеджерів підприємства: – У випадку, коли керівництво має на меті збільшення прибутку, частка позикового капіталу буде зростати. – У випадку, коли керівництво ставить за мету мінімізацію ризиків, частка позикового капіталу буде зменшуватися.
Асиметричність інформації: – У разі ринкової недооцінки фірми, коли інвестори не мають інформації про очікуване зростання прибутку, можна тимчасово збільшити частку позикового капіталу.

В процесі управління капіталом, необхідно ураховувати, що вартість капіталу, залежить від рівня підприємницького і фінансового ризику, зв’язаного з цим підприємством. Чим вищий рівень такого ризику, тим більшу плату можуть потребувати інвестори за вкладені кошти в підприємство.

Фінансовий ризик пов’язаний з дивідендною політикою (тому не можна зловживати довірою акціонерів, знижуючи вартість капіталу за рахунок невиплати дивідендів), із збільшенням частки позикових коштів в структурі капіталу, так як з’являються фінансові витрати по обслуговуванню боргу (виплата відсотків по кредитам і облігаціям).

Збільшення частки позикового капіталу може побудити кредиторів підвищити відсоткову ставку по кредитам, і фінансові витрати знову збільшаться.

Крім того виплата відсотків по кредитам відноситься до умовно-постійних витрат, і тоді збільшується рівень підприємницького ризику, зв’язаного з підприємством.

Однак залучення позикового капіталу в розумних межах дає змогу одержати так називаємий ефект фінансового важеля (фінансового лівериджу), що повинні ураховувати фінансові менеджери, регулюючи структуру капіталу підприємства.

Фінансовий ліверидж – означає використання боргів для фінансування інвестицій.

Показником фінансового лівериджу є відношення довгострокового позикового капіталу до власного капіталу.

Оптимальна структура капіталу являє собою співвідношення між зобов'язаннями та власним капіталом підприємства, яке збільшує величину власного капіталу підприємства і як наслідок – прибутки його акціонерів. Це співвідношення не є постійним, а змінюється з часом і під впливом певних факторів.

Оптимальну структуру капіталу кількісно визначити неможливо.

Однак керівництво підприємства може знати приблизне її значення, розраховане на підставі факторів впливу та власного практичного досвіду, яке максимально наближає планову структуру до оптимального значення.

Рішення щодо фінансування кожної інвестиції повинно узгоджуватись зі співвідношенням між зобов'язаннями та власним капіталом, тобто вони мають відповідати оптимальному плану.

Якщо реальне співвідношення зобов'язань і сукупної вартості капіталу є нижче від планового, керівництво буде схильне фінансувати такий проект за рахунок кредитів.

Якщо співвідношення зобов'язань до сукупної вартості капіталу перевищує плановий рівень, то підприємству вигідно збільшити величину власного капіталу для подальшого розширення. Унаслідок того реальні пропорції між зобов'язаннями та власним капіталом коливаються близько їх планових значень.

Отже, завдання фінансового менеджера – слідкувати за оптимальним співвідношенням між позиковим і власним капіталом, що дозволить піддержувати кредитну репутацію підприємства і використовувати позитивний ефект фінансового лівериджу.

Існують різні рекомендації щодо величини плеча фінансового важеля. Більшість із них зводиться до того, що доля залучених коштів в пасиві не повинна перевищувати 50%.

В світовій практиці існують відхилення від цього правила. Так, японські компанії широко використовують борги для фінансування своєї діяльності. У них відношення позикового капіталу до суми активів в середньому складає 85%; у німецьких фірм – 64%; американських фірм – 55%.

Як в любому випадку треба пам’ятати, що висока питома вага позикових коштів підвищує ризик банкрутства, тому не слід до краю використовувати можливості залучення позикових коштів.

Оптимізація структури капіталу – процес визначення співвідношення власного і залученого капіталу, за якого забезпечуються оптимальні пропорції між рівнем рентабельності власного капіталу і рівнем ризику втрати фінансової стійкості, тобто максимізується ринкова вартість підприємства. Механізмом оптимізації виступає фінансовий ліверидж. Кількісна оцінка рівня лі вереджу відображається у “точці беззбитковості”, або мертвій точці. Показник, що відображає рівень додатково генерую чого прибутку на власний капітал при різній частці використання залучених засобів, називається ефектом фінансового лі вереджу. Він розраховується: ЕФЛ = (1-Спп)*(КВРа-ПК)*ЗК/ВК, де ЕФЛ- ефект фінансового лівериджу, тобто коефіцієнт рентабельності власного капіталу,%; Спп- ставка податку на прибуток, КВРа- коефіцієнт валової рентабельності активів (відношення валового прибутку до середньої вартості активів),%; ПК- середній розмір процентів за кредит, що платиться підприємством за використання позичкового капіталу,%; ЗК- середня сума використовуваного підприємством позичкового капіталу; ВК- середня сума власного капіталу п-ва. При фінансовому лівереджі оцінюється трансформація валового доходу в прибуток. Для визначення оптимальної структури капіталу необхідно визначити зважену ціну капіталу, яка залежить від ціни її складових. З ростом частки залучених коштів у сумі джерел довгострокового капіталу ціна власного капіталу постійно збільшується, а ціна залученого спочатку не змінюється, а потім зростає. Оскільки ціна залученого капіталу в середньому нижче за ціну власного капіталу, то існує поняття оптимальної структури капіталу. Коли показник ціна авансованого капіталу має мінімальне значення, тоді ціна підприємства буде максимальною.