Методи правового регулювання господарської діяльності

Методи правого регулювання господарської діяльності – це застосовувані законодавцем способи забезпечення правового оформлення господарських відносин відповідно до їхніх властивостей і цілей правового регулювання, що відображають взаємне становище сторін, порядок прийняття ними юридично значущих рішень, характер юридичної відповідальності і способи юридичного захисту прав.

Розрізняють чотири основних методи господарської діяльності:

- метод владних приписів передбачає, що діяльність суб’єктів господарювання підпорядковується обов’язковим моделям правовідносин, визначеним законодавством. Застосування цього методу законодавцем відбувається у формі імперативних норм[1] (щодо мінімального розміру статутного фонду окремих видів господарських товариств, або шляхом надання ліцензій, квот та інше);

- метод автономних рішень передбачає, що суб’єкти господарювання мають право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України (ухвалення загальними зборами акціонерного товариства рішення про напрями використання прибутку товариства за минулий рік);

- метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, кожна із яких не вправі нав’язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається на основі компромісу (укладення господарського договору);

- метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами адресованих суб’єктам господарювання пропозицій щодо певної (бажаної для суспільства, ефективної) поведінки у сфері господарювання. Тобто держава регулює поведінку суб’єктів господарських відносин шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідносин (типові форми договорів щодо окремих видів відносин, методичні рекомендації відносно окремих видів діяльності).