Сфери буття людини.

Людське буття охоплює різні сфери (аспекти, виміри), які в єдності визначають людину. В складі людського буття філософія виділяє три частини: це дух, душа й тіло (таку структуру буття приписує людині М.Шелер). З XIX ст. до цих основних структур додається ще й соціальність. Виміри, сфери буття людини існують у нерозривній єдності. У нормальному існуванні будь-який вияв людини включає майже всі виміри її буття.

Поняття Духу з самого початку мало виключно релігійне розуміння. Так, у християнстві Дух святий є однією з іпостасей Божественної Трійці. З часом поняття Духу наповнилось більш широким змістом. Але певний зв’язок між релігійним і філософським поняттям Духу зберігся. Дух – це те, що вивищує людину над світом, це присутність вищого духовного начала. Це сфера цінностей неутилітарного характеру, це також сфера ідеалів. В Духові людина піднімається до визначення і усвідомлення вищих цінностей. Разом з тим людина може бути охоплена не тільки духом добра, але і духом злоби. Але в обох випадках дух залишається тим, що вище людини, що управляє нею. В духовному процесі формуються принципи, які вона вважає непорушними, в ім’я яких вона готова пожертвувати життям. Найбільш повно духовне життя реалізується в сферах духовної культури: мистецтві, науці, релігії, філософії.

Поняття душі давніше від поняття Духу, оскільки уявлення про душу з’являється вже в первісних віруваннях (а поняття Духу існує лише в розвинутих релігійних системах). Душа на відміну від Духу є тим, що безпосередньо дано людині. Душевне життя – це сфера безпосередніх переживань, вражень, вірувань і думок. У понятті душі переважає інтимно-особистісний аспект. Якщо дух характеризує дещо загальне, універсальне, притаманне людині, то душа більш рухлива, ніж дух, який прагне зберегти стійкість.

Матеріально-речову сторону людського буття характеризує поняття тіла. Вивченням тілесних виявів людської істоти безпосередньо займаються такі конкретні науки, як біологія, анатомія, фізіологія, медицина. Філософію цікавить не стільки тіло саме по собі, скільки взаємна залежність тіла, душі й Духа. Звичайно, людина не є безтілесною, вона не є безтілесним духом. Але і тіло – це не сама людина.

Філософська антропологія виключає зведення буття людини і взаємодію різних сфер людського буття виключно до якогось одного фактору. У свій час біологізаторські концепції (зокрема, ніцшеанство) головну перевагу надавали тілу. Психологізаторські (психоаналіз, феноменологія, екзистенціалізм) – психіці або свідомості людини. Соціологізаторські (марксизм) – абсолютизують соціальний вимір людини. Культурологізаторські концепції розглядають людину, передусім, як релігійну, моральну чи правову істоту. Відомий голландський філософ Й.Гейзінга (1872-1945) започаткував розуміння людини як homo ludens (людина, що грає). Визначальною якістю людини в даному випадку постає здатність до гри, до освоєння світу за допомогою мистецтва.

Різні виміри, сфери буття людини існують у нерозривній єдності. Звісно, людина не є безтілесним духом. Але й очевидно, що тіло, речовина людини не є сама людина. Отже, не все в людині є власне людським. Тому доцільно відрізняти людське в людині від того, що таким не є, але також належить людині. Людське, з одного боку, не є тваринне. З іншого, людина – це не ангел. Власне, людське розташовується між тваринною та ідеальною сторонами людини. Отже, людина – це завжди можливість стати людиною. Це свобода вибору. Людина може впасти нижче навіть тваринного стану, але може і піднестися до високих зразків духовності та моралі. В кожен момент свого буття людина вибирає себе або стоїть перед проблемою вибору. Таким чином, людина є безперервним становленням і рухом до себе.