Диффузіонізм у США й Англії

У США диффузіонізм існував як тенденція у вивченні культур, але не мав домінуючого значення в який-небудь період і не став основою скільки-небудь значимої культурологічної концепції.

Взаємопроникнення культур вивчалося культурними антропологами США насамперед на прикладі контактів індійських племен. Найбільш відомим виразником ідей диффузіонізма був К. Уісслер (1870- 1947). Він зв'язував широке поширення якої-небудь культурної риси, обряду, звичаю з їхнім древнім віком, а обмежене, локальне існування говорило, на його думку, про її недавнє введення, походження. Аналізуючи контакти культур індіанців, К. Уісслер дійшов висновку, що шляхом дифузії поширюються не тільки матеріальні й нематеріальні елементи культури, але й соматичні (тілесні, організмні) характеристики. К. Уісслер сформулював загальний закон культурної дифузії: антропологічні риси мають тенденцію диффузувати у всіх напрямках зі свого Центру походження. Подібні ідеї були також висловлені Е. Сепіром. А. Кребер висунув поняття "дифузія стимулу", зміст якого складався в описі обставин, що забезпечують впровадження в нову культуру комплексу ідей. При цьому А. Кребера, на відміну від інших дослідників, цікавила дифузія ідей.

Велику увагу культурній дифузії приділив Р. Діксон у книзі "Побудова культур" (1928). Він виділив первинну дифузію - поширення якого-небудь нововведення в рамках окремої культури й вторинну - переміщення елемента культури за межі ареалу (простору культури), серед іншого народу.

Засновником диффузіонізму в Англії був У. Ріверс (1864 -1922), що намагався уникнути крайностей еволюціонізму й дифффузіонізму. Він розглядав утворення нових культур у вигляді взаємодії хвиль переселення. На прикладі Океанії він показував, як кожна група іммігрантів привносила в культуру свої риси (звичаї, обряди й т.д.). Завершену форму диффузіонізм в Англії набув у працях Г. Елліота-Сміта (1871-1937) і У. Дж. Перрі (? - 1949). Напрямок у вивченні культур, пов'язаний з іменами цих дослідників, нерідко називають "гіпердиффузіонізмом" або "панегіптізмом", що обумовлено навкруги їхніх інтересів, а саме вивченням культури Древнього Єгипту. Г. Елліот-Сміт, досліджуючи культуру Древнього Єгипту й культур, що межують із ним, звернув увагу на подібність ряду рис давньоєгипетської культури (наприклад, техніка муміфікування) з культурою інших народів, у тому числі розташованих в інших частинах світу. Порівняльний аналіз загальних моментів у культурах різних народів привів Г. Елліота-Сміта до висновку про те, що явища культури, зародившись у Древньому Єгипті біля IX-VIII ст. до н.е., поширилися по усьому світі, насамперед у східному напрямку: через Аравію й Перську затоку, Індію й Цейлон - в Індонезію, потім далі на схід - в Океанію. З Океанії елементи первинної культури потрапили через північну частину Тихого океану в Америку.

Первинний комплекс архаїчної культури, по Еліоту-Сміту, - це звичай споруджувати мегалітичні пам'ятники, муміфікація трупів, культ сонця й змії, а також ткацтво, звичаї деформації черепа, обрізання, протикання й розтягування вух, кувада (іммітація пологів у чоловіків). Таким чином, культура, з'явившись у Древньому Єгипті, поширилася по всьому світу. Подібні погляди на розвиток культури Г. Елліот-Сміт обґрунтував у книгах "Міграції ранньої культури" (1915) і "Людська історія" (1930).

Аналогічних поглядів дотримувався У. Перрі у своїх дослідженнях культур "Мегалітична культура в Індонезії" (1918), "Діти Сонця" (1923). Відповідно до його поглядів, в історичному розвитку культур різко вирізняються два пласти: первісна примітивна культура "збирачів їжі", мисливців і "висока" культура, заснована на техніці будівництва, землеробстві, обробці металів. Остання, на його думку, зародилася в Древньому Єгипті. У. Перрі невиправдано розширював первинний комплекс культурних елементів. Сюди він відносив кам'яні піраміди, іригаційне землеробство, гончарство, металургію, добування перлів, культ сонця, культ великої богині матері, муміфікацію трупів, людські жертвоприносини, пов'язані із землеробством і т.д. Ця "висока", або "архаїчна", культура, виникнувши в Єгипті, поширилася по усьому світі. Її носіями були люди, що шукали благородні метали й цінності (перли, бірюза й т.п.). У деяких місцях (звичайно в районах покладів цінностей) носії "високої" культури осідали й змішувалися з дикими аборигенами. Так з'явилася розмаїтість існуючих культур. У. Перрі послідовно проводив точку зору про те, що культурний розвиток можливий винятково шляхом запозичень.

Загальна оцінка підсумків розвитку диффузіонізму в його класичній формі неоднозначна. У дослідженнях диффузіоністів чимало протиріч і навіть помилкових, з погляду історичних фактів, побудов (найбільше часто в панєгиптизмі). Про недоліки даної концепції найбільш змістовно написав у свій час С.А. Токарєв. "Головний з них - принциповий відрив явищ культури від їхнього творця - людини й народу, ігнорування суспільної людини як творчої сили, а звідси - або чисто механічне розуміння культури як набору мертвих речей, здатних пересуватися в просторі (Гребнер), або уявлення про культуру як про якийсь живий і самостійний організм, незалежний від людини (Фробеніус), або ідея про однократне виникнення всієї культури в одній точці й про наступне розселення її по землі (Елліот-Сміт, Перрі). Як наслідок цього основного пороку - натягнутість і повна бездоказовість конкретних побудов диффузіоністів".

У принципі основна ідея диффузіонізму була правомірною й продуктивною. На противагу абстрактному розгляду культур, що существовали в еволюціонізмі, диффузіоністи порушили питання про конкретно-історичні зв'язки й взаємовпливи культур різних народів. У дослідженнях диффузіоністів відпрацьовувалися прийоми аналізу, порівняння, пошуку подібних моментів у частинах, що складають культуру. Саме диффузіоністи досліджували питання про просторово-тимчасові характеристики культур.

Друге дихання ідеї диффузіонізму знайшли після другої світової війни у зв'язку з активізацією дослідження можливості трансокеанських контактів. Пальма першості тут належить норвезькому етнологу Т. Хейєрдалу. Він висунув тезу про можливості трансокеанських подорожей американських народів у Тихому океані. Йому ж належить ідея про те, що в древні часи мореплавці могли перетинати океани (у тому числі й Атлантичний). Стисло свою теорію Т. Хейєрдал виклав у книзі "Американські індіанці в Тихому" (1952) і в циклі статей. Т. Хейєрдал доводить вплив культур Старого Світу на американський континент у доколумбову епоху. Ідея трансокеанських контактів у корені змінювала наше загальне сприйняття культурних процесів, що відбувалися в найдавніші епохи. Необхідно відзначити ще одну особливість в аргументації Т. Хейєрдала. Він не тільки шукав і знаходив паралелі, подібні явища в культурах, ураховував географічні фактори, що сприяли контактам (течії, вітри й ін.), але й сам плавав на судах (точніше, плотах), побудованих за традиційною технологією, через Тихий океан (подорож на "Кон-Тікі") і через Атлантичний океан (плавання на "Ра").