ЛітератаОсновним напрямком європейської культури на межі ХІХ-ХХ ст. став модерн. Він визначив також основні тенденції розвитку літератури. З новим напрямком було пов'язане пробудження у багатьох країнах Європи зацікавлення народною культурою, глибоке почуття національної індивідуальності, активні пошуки нових форм відображення дійсності. Український модерн. Першим в українській літературі під гаслами модерну виступив у 1901 році Микола Вороний (1871-1940), який у відкритому листі програмного характеру закликав письменників повернутися до ідеї чистого мистецтва, наблизитися до нових течій і напрямків сучасної європейської літератури, вирватися з рамок вузького просвітництва. Український модерн був закономірним явищем у розвитку українського письменства. Поява його була зумовлена внутрішніми чинниками та літературними впливами з Західної Європи. Виник він як опозиція до культового возвеличення розуму, розуміння мистецтва, служіння політики й ідеології. В Україні модерн був реакцією на етнографізм і вузько утилітарне, народницьке розуміння літератури та її завдань. Прикметною особливістю українського модерну було те, що на передній план виступала національна проблематика. Український модерн (як і західноєвропейський) шукав нових засобів мистецького відображення світу. Прихильники модерну принесли в літературу психологізм, зосередженість на внутрішніх переживаннях та суб'єктивних враженнях героя при мінімумі дій та загальній характеристиці тла зображуваних подій. Реальний персонаж часто перетворювався у символ. У прозі переважала новела. У поезії відповідно мінялася поетика вірша. Заслуга українських модерністів полягала в тому, що вони примусили українську літературу вирватися з кола побутописання, відмовитися від шаблонного патріотизму, звернути увагу на психологію вчинків і таким чином підняти нашу літературу на якісно новий рівень. Водночас в українському письменництві спостерігається властива для більшості модерних літератур тенденція до схрещення різних творчих напрямів, активними були пошуки універсального символістського стилю, романтичної образності, що лише тією чи іншою мірою модернізувалися (проза О. Кобилянської, С. Васильченка; драматургія і лірика О. Олеся, О. Черкасенка). Характерні риси української символістичної поезії виявили члени творчих об'єднань "Молода муза", "Українська хата". У 1906-1909 рр. у руслі модерніських пошуків працювала група галицьких письменників "Молода муза" (П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Твердохліб та ін.). Вони критикували "вузькість" реалізму, закликали до розширення кола мистецьких тем, унезалежнення митця від суспільних проблем. Близькою до них за поглядами була група письменників — модерністів, що гуртувалася навколо київського журналу "Українська хата". Вони оспівували культ сильної особи та крайній індивідуалізм. Серед прозаїків-новаторів кінця XIX ст. вирізняється постать Михайла Коцюбинського. Його твори, модерні за стилем письма, тематично різноманітні, відтворюють різні сторони людського буття. Для прози Коцюбинського характерний глибокий, тонкий психологічний аналіз внутрішнього стану особистості, вміння передати складне, повне драматизму роздвоєння митця. Імпресіоністична манера письма знайшла свій вираз у новелах "У путах шайтана", "На камені", "Під мінаретами". Одним із найцікавіших творів письменника є "Тіні забутих предків" у якому він зумів передати багатий духовний світ гуцульського краю та його мешканців. На чільне місце в українському письменстві виходить і Леся Українка, якій вдалося поєднати силу шевченківських ідей з новими темами і створити цілком нову поезію загальнолюдських цінностей у високомистецькій формі. Справжнім вінцем її творчості стали віршовані драми, кожна з яких позначена національно-філософським змістом: кожна людина повинна мати свою внутрішню свободу, з раба буденщини повинна стати слугою вищої справи: тоді "в новім Єрусалимі новий храм збудуєм". Зв'язок української історії з темами всесвітньої не завжди простий, проте глибоко вмотивований. Багато ідей висловлено гостро, сильно і просто. Це складна простота. Дмитро Донцов називав Лесю Українку "українською пророчицею". Талановитим ліриком був Олександр Олесь (Кандиба) (1878-1944), уродженець Сумщини. Його поезія наповнена символікою та романтичними тенденціями. У 1907 р. вийшла перша збірка О. Олеся "З журбою радість обнялась". У творах Олеся прекрасно відтворені настрої революції 1905 року, пізніше - мотиви визвольних змагань: "Синій, як небо, як день, золотий, з неба і сонця наш прапор ясний". О.Олесь - автор драматичного етюду "По дорозі в казку", в якому розробляє тему героя і юрби. У драмі "Земля обітована" він відтворив крах політичних ідей галицького письменника, який з родиною виїхав на Радянську Україну. До останнього подиху на чужині О.Олесь жив Україною, її болями. Подібно до того, як О. Олесь працював для України, але жив і помер в еміграції, за межами Батьківщини, працював і творив письменник Богдан Лепкий. Його поезія "Журавлі" (Чуєш, брате мій) стала своєрідним гімном-реквіємом для свідомого українства. Б. Лепкий автор багатьох історичних прозових творів, багато з яких одержали друге життя на сцені. Після переспівування Шевченкових поезій в українській поетиці поступово утверджується нова ера, з філософсько-етичним змістом у вільній артистичній формі. Настроїли на новий лад свої кобзи Микола Вороний, Олександр Олесь, Василь Пачовський, Микола Філянський, Грицько Чупринка. У присвяченому Олексі Коваленку вірші Г.Чупринка писав: "О ні, поет - не гладіатор, що бавить натовп цирковий, поет - пророк..," Г.Чупринка глибоко переймався емоційно-бурхливою атмосферою революційно-національного відродження, йому випала складна і драматична доля. Перу Г.Чупринки належать, крім поезій, літературно-критичні статті та рецензії. Канони старих жанрів руйнував зсередини своєю творчістю молодий Павло Тичина, який сміливо творив оригінальні метафоричні образи. У поезії та щоденнику П. Тичини пульсують грізні й трагічні мотиви, важкі передчуття. Деякі вірші, як-от: "До кого говорить", - раніше взагалі не друкувалися. Болісно переживав П. Тичина голод на Україні (1921-1922 рр.), канібалізм, омертвіння революційних ідеалів ("Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку. - Ану одчиняй, молодице, чого ти там риєшся в хаті"; "Чистила мама картоплю"), оспівував героїзм і трагедію Крут ("Пам'яті тридцяти"). Одним із найбільших у світовому поетичному контексті українських поетів був Євген Плужник. Про його творчу долю було б сказати зеровським рядком: "Яка ж гірка, о Господи, ця чаша".. Був одним із своєрідних поетів шевченківської школи. Поезія Є. Плужника написана ніби сама собою, без рефлексивного перенапруження. Вона постає як досконалість художнього образу і поетичної мови, пульсує насиченим почуттям і високим змістом. Його вірші, присвячені громадянській війні на Україні, війні самогубній - передають великий біль, великий жаль, що українці не впізнали один одного, не навчилися шанувати себе. Поезію Є. Плужника характеризує надзвичайний лаконізм, простота, виразність. Це поезія мислителя, інтелектуала. Імпресіонізм, інтерес до психології персонажів і сувора простота, ніби безсторонність викладу, за якою глибоко ховається лірична схвильованість автора, характеризує творчість Василя Стефаника (1871 - 1936). Кожна його новела — це згущена людська трагедія: картина смерті ("Кленові листки", "Шкода", "Суд", "Палій", "Похорон", "Бесараби", "Злодій"); чекання смерті ("Діти", "Янгол"); образи разючої бідності, що виганяє з рідної хати ("Синя книжечка", "Підпис", "Камінний хрест", "Май"); безпорадної і безнадійної самотності ("Засідання, "Святий вечір", "Сама самісінька", "Сини"); безпосередньо темного пияцтва ("У корчмі", "Лесева фамілія"); родинних чвар, бійок, катастроф, спричинених страшними злиднями ("З міста йдучи", "Побожна", "Новина", "Катруся", "Осінь"). Психологізм, безжальний натуралізм, протокольна точність змалювання реалій буття селян притаманні цим творам В. Стефаника. Горе, часто німе, безмовне або ззовні кам'яне, страшне, подається у надзвичайному загостренні, в невгамовному розпачі. Тонко спостережливим, добрим знавцем психології сільського життя виступає у своїх творах Лесь Мартович (1871 - 1916). Стилізація його селянської мови відкидає етнографічні прикраси і навмисну простоту скеровує в бік гумористичного зображення буденного життя селянина ("Нечитальник"). Імпресіоністичні мотиви у творчості Л. Мартовича значно слабші, ніж у В.Стефаника. Засуджуючи сонну й обмежену, в кращому разі кар'єристичну провінційну інтелігенцію, Л. Мартович самостійно й вдало продовжує лінію розвитку української сатири. До літераторів, що писали під гаслами модерну, належить Ольга Кобилянська (1861 – 1942). її непересічний талант засвідчили твори малої прози ("Природа", 1895, "Некультурна", 1897, "До світла", 1903), позначені художнім новаторством, глибиною соціально-психологічних характеристик персонажів, що відповідали неоромантичній традиції. Одним із найкращих творів письменниці є роман "Земля" (1902), що вирізняється трагічністю колізії селянського життя в її кульмінації (братовбивства). О. Кобилянська однією з перших в українській літературі звернулася до проблеми емансипації жінки, створила цілісні образи жінок-інтелігенток" (повісті "Ніоба", "Через кладку" — обидві 1905, "За ситуаціями" (1913), поєднала феміністичні ідеї з національними традиціями.
|
