Кризові явища в культурі другої половини XIX ст. Зародження модерну.

 

У сучасній науці досить поширений термін "соціокультурна криза", яка визначається як порушення балансу структурної впорядкованості локальної соціокультурної системи, руйнування механізмів її дії. Причини такого явища можуть бути як зовнішні (зміна природо-кліматичних умов у зоні існування спільноти, війни, агресія тощо), так і внутрішні, пов´язані з політичною або економічною кризою в суспільстві, кризою пануючої ідеології, соціальних інститутів. Наслідком культурної кризи, як правило, стає зміна стереотипів свідомості і поведінки, девальвація традиційних норм соціального життя, моралі. У свідомості людей починають переважати індивідуальні, сімейні культурні цінності, значно знижується їх рівень соціальної інтегрованості.

Від часів Просвітництва в європейській культурологічній думці панували ідеї безупинного і поступального культурного прогресу людства. Процес історичного і культурного розвитку сприймався як закономірність, яка врешті веде цивілізовані і нецивілізовані народи до всепланетарного єднання. Великими завоюваннями такого культурного прогресу вважались розвиток науки, освіти, техніки, ідеї раціоналізму та гуманізму. Однак уже в середині XIX ст. ідеї культурної еволюції та Європоцентризму (Європа - зразок для всього культурного світу) почали викликати сумнів, а згодом зазнали перегляду і критики. Стало очевидним, що технічний і науковий прогрес зовсім не веде до прогресу соціального, а європейський раціоналізм подекуди заводить людину в пастку духовності. Теорія кризових явищ у культурі виникла саме на шляху пошуку інтелектуальною елітою виходу з глибокої духовної кризи, що панувала в європейському суспільстві на межі XIX і XX ст.

Філософи, поети, письменники, художники цього часу з прискіпливою увагою звертались до попередніх кризових епох в історії людства, шукаючи в них відповіді на злободенні питання. У напруженій духовній атмосфері європейського "fin de siecle" (кінця епохи) зародилися такі унікальні культурні феномени, як символізм, декаданс, сецесія.

Європейська філософія на межі XIX і XX ст. намагалася проаналізувати причини втрати цілісного культурного архетипу, пропонувала різні шляхи до його повернення. Філософському осмисленню кризових явищ у культурі багато уваги присвятили Ф. Ніцше, 3. Фрейд, К. Ярсперс, О. Шпенглер, М. Вебер, Г. Зіммель, та ін. Криза, на думку багатьох учених, є обов´язковим і закономірним етапом у розвитку будь-якої культури. Це переломний етап, який веде культуру або до загибелі внаслідок накопичення критичної маси проблем, або стимулює внутрішні сили культури до самооновлення, трансформації і розвитку, а відтак - сприяє виникненню нової якості.

З найбільшою гостротою проблему кризи культури поставив Ф. Ніцше, визначивши її формулою "загибель Бога". Найхарактернішими ознаками кризового стану Ніцше вважав «деформацію» свідомості європейця, в якій цінності, що декларувалися як загальнолюдські, як найвищі моральні максими, виявилися порожніми деклараціями, якими європейці виправдовують прагматичні практичні інтереси, мотивовані особистою вигодою. Саме тому Ніцше характеризує свій час як добу нігілізму - відмову від декларованих цінностей, та стверджує необхідність їх докорінної переоцінки. Можливість подолання кризи цінностей німецький філософ вбачає у появі людини нового типу – «надлюдини», особистості, здатної генерувати нові цінності самотужки, не опираючись на скомпрометовані практицизмом традиційні суспільні авторитети, у тому числі й християнство.

 

Кризові явища в європейській культурі другої половини XIX ст. проявилися у всіх сферах культури і призвели до пошуку нової художньої мови, нових засобів вираження.

 

У сфері візуальної культури ці пошуки оформилися у глобальний художній рух, що у найзагальнішому вимірі отримав назву модерн.

 

Географічне розповсюдження:

Англія; Франція; Німеччина; Австрія; Італія; Іспанія; Бельгія; Нідерланди; Норвегія; Фінляндія; Чехія; Польща; Україна; Росія; культури Північної Америки

 

Модерн як глобальний художній рух вважається останнім більш менш цілісним художнім стилем (у порівнянні зі стилями минулого – класицизмом, бароко).

На відміну від стилів минулого, стилістичні риси модерну охоплюють широкий діапазон художніх засобів як у візуальному мистецтві, так і в літературі, тому у рамках модерну розрізняють різні напрями з досить відмінними стилістичними рисами: модерн (вживається у вужчому розумінні як синонім ар нуво, сецесії, тощо), символізм, імпресіонізм, постімпресіонізм.

1. Модерн

В різних країнах нове явище отримало різні назви:

· „Ар Нуво” („Art Nouveau”) була використана бельгійцями у 80-ті роки в журналі „групи двадцяти” „Сучасне мистецтво”.

· назва „Ар Нуво” у Франції закріпилась остаточно, хоча були й інші назви: „стиль Ґімар”, „стиль метро”, „стиль Муша” – часто за іменами художників.

· В Бельгії – „стиль двадцяти”, (за назвою групи, що склалася в 80-ті роки), „Вільна естетика”, (за назвою групи 90-тих), „стиль Орта” (за ім’ям знаменитого архітектора).

· В Англії використовували назву „Ар Нуво”, хоча частіше вживали назву „новий стиль” („ Modern style”).

· В Італії – „стиль Ліберті” – за назвою власників фірми.

· В Німеччині утвердилася назва „Юґендстиль” за назвою журналу „Юність” („Jugend”), а з 1914 р. цю назву почали використовувати стосовно живопису.

· В Австрії – „стиль Сецесіон” („Sezessionstil”), що в перекладі означає вид об’єднання художників. Така ж назва побутувала в Україні, Польщі, та Чехії.

На формування тематики та художньої мови модерну величезний вплив мала японська культура, що стала доступною для Європи у 1854 р., коли японські порти відкрилися для міжнародної торгівлі та взаємного культурного обміну. Завдяки зв’язку з японським мистецтвом, модерн пориває з традицією академізму та ієрархією жанрів, що для образотворчого мистецтва є однією з ознак переходу від класичного до некласичного періоду.

 

Одною з найвизначальніших рис, навіяних мистецтвом Японії, був відхід від наслідування і фотографічності в живописі у напрямку до декоративності: смислове навантаження поступово зміщується на суто формальні характеристики художнього твору як системи художніх елементів – лінію, пляму, колір.

 

Представники:

Ф.Штук (Німеччина), Ґ.Клімт (Австрія), А.Муха (Чехія),

Світоглядні ідеї, що дали поштовх до появи модерну втілив англійський критик, архітектор Дж. Рескін. Він став ініціатором нового „Естетичного руху”, що поширився по усіх країнах Європи.

Основні ідеї:

· Протиставлення академічному мистецтву (робота у майстерні, міфологічні, біблійні, історичні сюжети) – роботі з живої природи (реальне освітлення, насичені кольори, життя реальних людей, їх переживання, побут, нещастя…)

· Віра в те, що мистецтво може покращити людину, а отже – покращити суспільство

· На відміну від академічної системи освіти, у якій найвищим зразком вважалася античність та досягнення високого ренесансу (Рафаель, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі), звернення до символічного мистецтва середньовіччя та раннього ренесансу (Джотто)

 

Продовжувач його ідей – В.Моріс, - англійський художник, теоретик стилю модерн. Основоположник „Руху мистецтв та ремесел”, що розповсюдився по всій Європі:

 

Головні ідеї:

· ідеалом художника є ремісник-універсал, що може створити комплексне художнє середовище як цілісний твір мистецтва

· створення моделей та вибір матеріалів при індустріальному процесі повинен бути довірений художникам

· ідея синтезу мистецтв - взаємодії всіх почуттів, яку активізує митець своїми творами.

 

Головне досягнення - ідея організації життєвого середовища людини за єдиним принципом – народження дизайну як окремої сфери художньої діяльності

 

2. Символізм (з гр. symbolon – знак, образ)

– напрям в літературі та образотворчому мистецтві Європи кін. ХІХ – поч. ХХ ст.

 

Визначальні риси:

· В основі світоглядної концепції лежить ідея існування за світом видимих реальних речей іншої, справжньої дійсності, примарним відображенням якої і є наш світ. (Все, що трапляється з нами та довкола нас, є породженням низки прихованих від буденної свідомості причин.)

· Єдиний шлях досягнення істини, момент прозріння – творчий процес. (Художник стає посередником між примарним «несправжнім» світом буденної реальності та «справжнім» недосяжним для буденної свідомості трансцендентним світом ідеального, що розкривається пересічним людям у творчості художника

· Містично-релігійні настрої

Теми:

· Слідом за поетами-символістами, художники шукали натхнення у темах смерті, любові, гріха, хвороби та страждань, еротичних мотивах.

· алегорії, міфологічні та біблійні сюжети

Риси символізму виразно простежуються у майстрів А.Беклін (Швейцарія); Пюві де Шаванн; Г.Моро; О.Редон; П.Гоген, (Франція); М.Врубель, В.Сєров (Росія); Дж.Сегантіні (Італія)

Література: П. Верлен (1844-1896), С. Малларме (1842-1898), А. Рембо (1854-1891).

 

3. Імпресіонізм Імпресіонізм (з фр. іmpressionisme, від impression – враження) – художній напрям у мистецтві, що виник у Франції у др. пол. ХІХ ст.

 

Художня концепція імпресіонізму вибудовувалася на прагненні природно та невимушено схоплювати довколишній світ у його мінливості, передаючи свої хвилинні враження.

Новий напрям виник як реакція на застій панівного у той час академізму

Поява була зумовлена кількома факторами:

· 1839 р. – Л.Даґер винаходить фотографію, (раніше роль фотографії виконував живопис, з її появою змінюються цілі художника)

· Наукові відкриття Е.Шевреля та О.Руда в галузі кольорознавства (білий сонячний промінь містить всі кольори – імпресіоністи прагнуть малювати так, щоб передавати один колір за допомогою мазків різних відтінків, що при спогляданні на віддалі оптично змішуються, дають відчуття одного кольору)

 

Представники:

Франція: К. Моне, Е. Мане, О. Ренуар, А. Сіслей, К. Піссаро, Б. Морізо

 

4. Постімпресіонізм

(фр. postimpressionisme, лат. Post – після, тобто після імпресіонізму) – збірна назва кількох напрямів французького мистецтва кін. ХІХ – поч. ХХ ст., що виникли слідом за імпресіонізмом.

 

Представники: П. Ґоґен, В. Ван Ґоґ, А. Тулуз-Лотрек, П. Сезан

 

Єдине, що об’єднує художників-постімпресіоністів – це певна точка відштовхування від імпресіонізму як від своєрідного фундаменту, на основі якого почалися їх власні художньо-естетичні пошуки, виражені у прагненні передавати на полотні не миттєві, а тривалі, сутнісні стани життя, як матеріального, так і духовного походження.