Праця Ф.Ніцше “По той бік добра й зла” (фрагмент 1-2 глави).

Ніцше видає “По той бік добра і зла” з підзаголовком “Прелюдія до філософії майбутнього”. Цю свою прелюдію він рішуче протиставляє всій загальновизнаній на той час європейській філософії. Традиційну філософію (за винятком хіба що Б.Паскаля й А.Шопенгауера) він називає догматичною, тиранічною, самовпевненою і фальшивою. Однією з її основних хибних упередженостей виступає, на його думку, віра в протилежність цінностей, зокрема добра і зла. Добро тлумачиться самоцінним і вивільненим від зла. “Та чи не є такі загальноприйняті традиційно-філософські й “народні” розцінки занадто поверховими?” – запитує автор. При всій цінності першої протилежності й друга може бути визнана більш високою, більш важливою для всього життя, а обидві вони мають розглядатись як споріднені. Однак визнання зла необхідною умовою й запорукою життя – ризикований вихід на пізнавальний шлях, що заводить по той бік добра і зла. На це можуть зважитися лише обрані філософи. Щодо власної готовності автор не має сумніву. А як інші?

Щодо інших (йому самому подібних), Ніцше з надією відзначає, що народжується новий рід філософів, їх можна вважати своєрідними інтелектуальними спокусниками. Вони (за традицією) друзі істини, але, всупереч традиції, не догматики. На відміну від усіх так званих вільнодумців минувшини й сьогодення їх слід називати людьми вільного розуму. Вільнодумці хочуть бачити “спільне стадне щастя зелених пасовищ, поєднане з забезпеченістю, безпекою, привільністю, полегшенням життя для кожного”. А ми, філософи вільного розуму, “уважно й сумлінно поставившись до питання, – де і як досі рослина- “людина” найбільш потужно підносилася вгору, – вважаємо, що це відбувалося завжди за протилежних умов, що для цього небезпека її становища спочатку мала розростися до шалених меж, сила її винахідливості й хитрості (її “розум”) повинна була розвинутися… до витонченості й безстрашності, її воля до життя мала піднестися до ступеню безумовної волі до влади. Ми вважаємо, що суворість, насилля, рабство, небезбека на вулиці й у серці, скритність, стоїцизм, хитрість спокусника й будь-яка чортівня, що все зле, жахливе, тиранічне, хижацьке й зміїне в людині таким же чином сприяло піднесенню виду “людина”, як і її протилежність”. Формулою “по той бік добра і зла” ми самовиділяємося серед філософів, – вона завжди звільняє нас від яких-небудь “правил” або “упередженостей”, - зауважує Ніцше [2:274-275].

Зазвичай філософські працівники (не плутати зі справжніми філософами!) й загалом ті, хто зветься науковцями, пишаються своїм сумлінним пізнавальним об’єктивізмом. Але об’єктивіст всього-на-всього відтворює усталене; він – дзеркало, що не знає іншої радості, крім тієї, яку дає відображення. Об’єктивізм призводить до байдужості й навіть лякливості, коли постає потреба поміркувати “не про науки, а про життя і цінності життя”. Між тим, від справжнього філософа вимагається, щоб він не відтворював, а “створював цінності”. Справжні філософи “простягають творчу руку в майбутнє, і все, що є й було, стає для них при цьому засобом, знаряддям, молотом. Їх “пізнаванння” є творення, їх творення є законодавство, їх воля до істини є воля до влади” [2:335-336]. Саме на таких філософів сподівається Ніцше. Сподівається він “на людей, котрі мають досить сильний і самобутній розум для того, щоб покласти початок протилежній оцінці речей і переоцінити, перевернути “вічні цінності”; на предтеч нової ери, на людей майбутнього, які накидають на теперішнє той аркан, що витягує волю тисячоліть на нові шляхи” [2:322]. Кожен із таких філософів приречений на самотність, нерозуміння й невизнання. Що ж, як людина післязавтрашнього дня, він не може не бути в розладі зі своїм “сьогодні”. Та його велич у тому, щоб бути “злою совістю свого часу”, приставляючи ніж до грудей сучасних йому соціально-етичних чеснот.

І якщо поглянути з цих позицій на зворотний бік усталених цінностей добра і зла, то загальний життєвий шлях європейців почне вимальовуватися в незнаних досі й несподіваних обрисах.

Так, найурочистіші поняття, за які люди завжди найбільше боролися й страждали, наприклад поняття Бога і гріха, здадуться не більш значними, ніж здаються людині похилого віку дитячі іграшки й дитячий сум. Благочестя, “життя в Бозі” постануть витонченим витвором страху перед істиною всіх звичайних людей, ще недостатньо сильних і твердих. Вільні розуми, навпаки, усвідомлено використовують релігії для дисциплінування й виховання так само, як використовуються політичні чи економічні системи. Дивуватися тут не доводиться, бо для людей сильних, незалежних, підготовлених наказувати, втілюючих у собі “розум і мистецтво пануючої раси”, релігія є додатковим засобом, щоб долати спротив і панувати. Для деякої частини людей підневільних вона дає привід для підготовки до майбутнього панування. Людям звичайним, більшості, існуючій для загальної користі й лише тому існуючій, релігія дає неоціненне почуття задоволеності своїм становищем, душевний спокій, налаштованість на послух, співчуття собі подібним; вона певною мірою прикрашає й виправдовує нікчемність їхніх душ. Загалом негатив і “зловісна небезпека” релігій, за Ніцше, полягає в наступному: вони “принципово стають на бік всього невдалого, як релігії для страждаючих, вони визнають правоту всіх тих, хто страждає від життя, як від хвороби, і хто хотів би, щоб будь-яке інше розуміння життя вважалося фальшивим і було неможливим. Як би високо не оцінювали цю щадящу й оберігаючу турботу, … все одно в загальному балансі… релігії є головними причинами, що утримали тип “людина” на нижчому щаблі; вони зберегли надто багато того, що мало загинути [2:289]. Якщо осягнути всю “витончену комедію європейського християнства”, то було б з чого досхочу надивуватися й насміятися. Адже воно, “поставивши всі розцінки цінностей на голову”, дуже ґрунтовно попрацювало “по суті над погіршенням європейської раси” [2:289-290].

Схожа картина постає при розгляді основних моральних цінностей. Будь-яка мораль, протиставляючи себе “розпусті”, тиранічна відносно не тільки до “природи” людини, а й до її “духу”. Вимагаючи суворої духовної самодисципліни, а в разі необхідності духовних покарань, вона привчає мислити в межах заданих спільних правил. Справа в тому, що в усі часи існували людські стада (общини, племена, народи, держави, церкви) і завжди було надто багато змушених коритися відносно невеликої кількості тих, хто наказував. “Надзвичайна обмеженість людського розвитку, його повільність… залежить від того, що стадний інстинкт покори спадково передається дуже успішно й на шкоду мистецтву наказувати” [2:317]. От мораль і стала прагненням більшості до покори, прагненням на вимогу безумовного “ти мусиш” виконувати все, що скажуть повелителі – батьки, вчителі, закони, станові упередженості, громадська думка. До того ж пануючим у моральних міркуваннях виступив принцип корисності, причому корисність тут – стадна корисність, бо моральним стало виключно те, що йде на підтримку общини й аномальне шукають у тому, що здається їй небезпечним. Віднині якщо які-небудь пристрасно-піднесені інстинкти “заводять окрему особистість далеко за межі й значно вище середньої та незмінної стадної совісті, гине чуття власної гідності общини, гине її віра в себе, ніби переламується її хребет – отже, саме ці інстинкти люди будуть найбільш за все таврувати й паплюжити. Видатний незалежний дух, бажання залишитися самотнім, винятковий розум здаються вже небезпечними; все, що підносить окрему особистість над стадом і завдає страх ближньому, називається віднині злом; поміркваний, скромний, пристосовницький, нівелюючий склад думок, посередність бажань набувають морального значення й прославляються” [2:319].

Вся європейська так звана “наука моралі” навіть не підозрює глибини проблематичності свого предмета. Те, що зазвичай називається “обґрунтуванням моралі”, є вченою формою віри в ту чи іншу пануючу мораль, новим засобом її подання. Офіційні моралісти не знають і не бажають знати, “що “спільне благо” аж ніяк не ідеал, не мета,… що справедливе для одного аж ніяк не може бути справедливим для іншого, що вимога однієї моралі для всіх завдає шкоди саме вищим людям, словом, що є різниця в рангах між людиною й людиною, а отже, також між мораллю й мораллю” [2:349]. Існує “мораль панів і мораль рабів”. Хоча в усіх культурах вони переплітаються й іноді вперто співіснують навіть в одній людині, одній душі, відмінності між ними величезні. Коли поняття “хороший” встановлюється пануючою кастою, відмінною його рисою вважаються піднесені, горді стани душі. В цій моралі протиставлення “хорошого” й “поганого” означає те ж саме, що “знатний” і “нікчемний”. Нікчемами вважають “собачу породу людей”, які принижуються, бояться, брешуть, просять, лестять. Люди знатної породи почуваються “мірилом цінностей”, вони “усвідомлюють себе тим, що взагалі тільки й надає гідності речам, вони творять цінності”; їхні моральні зобов¢ язання існують тільки відносно собі подібних, а відносно нижчих істот – як заманеться. Навпаки, раби ставляться недоброзичливо до чеснот сильних; вони оточують ореолом моральності такі якості, які полегшують існування страждаючих – жалість, співчуття, прислужливість, сумлінність, лагідність, дружелюбність. “Мораль рабів за сутністю своєю є мораль корисності. Ось де джерело виникнення знаменитого протиставлення “добрий” і “злий” – в категорію злого зараховується все потужне й небезпечне, таке, що має грізність, хитрість і силу… Добрий, за поняттям рабів, має бути в усякому разі безпечною людиною” [2:381-384].

Таким чином, робить висновок автор, як би різко й неприємно це не звучало, “мораль у Європі є нині мораллю стадних тварин; це, на наш погляд, тільки один вид людської моралі, крім якого, до якого й після якого можливі або мають стати можливими багато інших, перш за все вищих, моралей” [2:320-321].

Ніцше одним із перших, якщо не перший, помічає, що Європа поволі втрачає своє економічне, політичне та ідейне лідерство у світі, що вона вичерпується як провідний виробник життєстверджуючих цінностей. Її духовні сили підточила не тільки стадна мораль, свого часу накинута й освячена релігією слабких – християнством. Підриваються духовні сили Європи також поширенням сучасних анархістських і соціалістичних ідей з їх обіцянками “вільного суспільства”, “рівності прав”, “відсутності експлуатації” й такого іншого. І “анархістські собаки, які, все шаленніше виючи й усе відвертіше шкірячи зуби, тиняються зараз підворіттями європейської культури”, і “тупоумні філософістери й фанатики братства, які називають себе соціалістами”, сходяться у “ворожості до будь-якої іншої форми суспільства, крім автономного стада”. Вони сходяться у “впертому опорі будь-якій виключній претензії, виключному праву й перевазі (що врешті-решт означає - будь-якому праву: бо тоді, коли всі рівні, нікому вже не потрібні “права”) … Всі вони сходяться у вірі в спільність як визволительку, значить, у стадо, в себе” [2:321]. Насправді ”саме життя за сутністю своєю є привласнення, нанесення шкоди, подолання чужого й слабшого, пригнічення, суворість, насильницьке нав’язування власних форм, анексія й, щонайменше, експлуатація”. Будь-яка суспільна група чи корпорація, якщо тільки вона набирається сили, а не вмирає, “прагнутиме рости, зміцнюватися, привласнювати, старатиметься досягти переваги, - і все це не в силу яких-небудь етичних чи неетичних принципів, а в силу того, що вона живе й що життя і є воля до влади. Але саме в цьому пункті важче всього зламати загальні переконання європейців; зараз всюди мріють, і навіть під прикриттям науки, про майбутній стан суспільства, позбавленого “характеру експлуатації”, - це викликає в мене таке враження, ніби мені обіцяють винайти життя, яке утримувалося б від усяких органічних функцій”[2:380-381]. Більше того, суспільство в цілому, принаймні, європейське суспільство, - наполягає Ніцше, - повинно існувати не заради себе, а “служити підніжжям деякому виду обраних істот для виконання їх вищого завдання”[2:380-381].

Які обрані істоти, яке вище завдання маються на увазі? Обранці, за Ніцше, - мужні творці нових, а не безпорадні споживачі готових цінностей, носії “вищої моралі”, “аристократи духу”, “генії”, в тому числі філософи вільного розуму, власне, кожен (не обов’язково винятковий або широковідомий), хто “виробляє чи народжує в найширшому смислі”. Їх покликання - ґрунтовно переглянувши пануючу застарілу (хибну) ієрархію цінностей і тим самим, уникнувши системної кризи, що насувається, вивести європейців на нові, перспективніші шляхи; це будуть шляхи у наступне XX століття.