Утв. Австро-Угорщини.

Жовтневий диплом 1860 р. – закріплював за окремими австр. володіннями традиційні автономні права – поєднання централізованої політики із відцентровими тенденціями. Але цей документ не був прийнятий народом, особливо угорським. Вже наступний, Лютневий диплом 1861 р., передбачав процедуру виборів до австр. парламенту та визначення спільних міністерств. Але і цей документ був відкинений Угорщиною, через що Австрія розпустила угорс. сейм і тут було введено особливий режим правління до 1965 р. Влітку 1865 р. уряд Австрії, який очол. консерватор Белькреді, почав переговори із скликаним угорс. сеймом про майбутн. політ. статус Угорщини. Через поразку у 1866 р. від Пруссії, у Австр. Імперії назрівала глибока політична криза, вийти з якої самостійно їй було не під силу. Таким союзником виявилась Угорщина, з якою у 1867 р. Австрія створила дуалістичну державу – Австро-Угорщину. Вже у лютому 1867 року був скликаний новий угорс. уряд на чолі з Д. Андраши. Нова Конституціявстановила особливий держ. устрій обох цих частин держави. Австрія: 2палатн. Парламент(рейхсрат)- 1): верхню палату(знать і духовенство) – призн. імпер.;2) нижня палата – обирали сейми з 14 обл держави (вибори нерівні і за майн. цензом). Угорщина - сейм: 1) палата магнатів(землевл. І буржуа) – признач. король;2)палата депутатів – вибори за майн. цензом. Створений в Угорщині політ. статут пошир. також на Хорватію, Славонію, Трансільванію – всы ці території назив. Транслейтанією, а австрійську частину - Ціслейтанією. Державу очол. імператор Австрії Франц-Йосиф, він же король Угорщини. Спільні міністерства: військове, закорд. справ та фінансів, усі решта – окремо.Для вирішення загальнодерж. справ щорічно почергово у Відні і Пешті склик. делегації – по 60 чол з рейхсрату та сейму.

47. Імперія Габзбургів в епоху неоабсолютизму(50-60рр.19ст.) Після придушення повстання 1848 р. Габсбурги зробили спробу ліквідувати революційні реформи й відновити абсолютну владу цісаря. Вони розпустили парламент і скасували конституцію — це стало початком десятиліття задушливого неоабсолютизму.За межами Австрії його ще називають пізнім абсолютизмом.. Одночасно було відновлено позиції католицької церкви.У1553 було дозволено діяльність ордену Єзуїтів. Економічна політика нового режиму відповідала інтересам капіталістичного розвитку айстро-Німецької буржуазії і великих землевласників. У1853були створені патенти, які давали можливість землевласникам без матеріальних втрат перенести перехід від панщини до найманої праці.В імперії Габсбургів після революції 1848-1849 рр. розпочалася доба політичної реакції. Імператором став молодий франц Йосиф, початок правління якого ознаменувався десятиліттям (1850-1860 рр.) найжорстокішого абсолютизмуХорвати ці зміни відчули найпершими, причому дуже болісно: було скасовано всі прогресивні інституції, що виникли на хвилі революційного піднесення; закрито багато періодичних видань; обмежено свободу слова; заборонено хорватський трикольоровий прапор. У школах та органах влади всіх рівнів запроваджувалася німецька мова. До Хорватії введено частини австрійської жандармерії. З погляду адміністративного підпорядкування Хорватію та Славонію було відокремлено від Угорщини, й вони дістали статус самостійної частини імперської "корони". Хорватам повернули місто Рієку. Період абсолютизму в Австрії скінчився внаслідок поразок імператорських військ в Італії під Маджентою й Сольферино в 1860 р. Народи Ґабсбурзької монархії знову отримали деякі права та свободи. Хорвати нарешті здобули власні органи адміністративного самоврядування, незалежні від угорських. Проте, згідно з ухваленою в лютому 1861 р. конституцією країни, обмежувалися права регіональних парламентів — у тому числі й хорватського Сабору, — а також посилювався вплив центральних органів влади на ситуацію в регіонах. Протест хорватів виявився настільки рішучим, що Відень мусив достроково припинити роботу першого Сабору, скликаного після прийняття конституції 1861 р., й розпустити його Наступного разу Сабор зібрався тільки в 1865 р., в надзвичайно складній ситуації. Політична криза в імперії Габсбургів поглиблювалася, необхідність її реформування усвідомлювалася більшістю політичних сил. Дискусії поступово звелися до обговорення основного принципу устрою держави, до пошуків відповіді на питання, чи залишиться вона унітарною, чи перетвориться на дуалістичну (вимога мадярів) або федеративну (цю ідею обстоювали хорвати Хорватський Сабор у черговий раз розпущено в 1867 р., коли після поразки Австрії у війні з Пруссією (1866) Відень підписав австро-угорський договір, згідно з яким імперія Габсбургів проголошувалася дуалістичною, такою, що складалася з двох майже рівних у правах частин — австрійської та угорської.

48. Національне питання в Австро-угорськвй імперії у 1867-1914рр. В середині 19 ст. багатонаціональна Австрійська імперія перебувала у стані глибокої кризи. Особливо відчутними стали її прояви під час революційних подій 1848-1849 рр.Ще більше протиріччя між окремими частинами імперії, насамперед Австрією та Угорщиною, загострились після поразки Відня у австро-пруській війні 1866 р.За цих умов реальною стала загроза розпаду імперії Габсбургів. Аби запобігти цього, австрійський уряд запропонував укладення угоди, яка б надавала Угорщині значних автономних прав. Влітку 1868р. делегація Сабору підписала в Будапешті хорватсько-угорський договір, який визначав основні засади нового об'єднання двох народів у спільному адміністративно-державному утворенні. Хорватія, Славонія та Далмація як "Триєдине королівство" визнавалися окремою частиною Угорщини зі збереженням самоврядування в адміністративній, шкільній, судовій та церковній галузях. Вищим законодавчим органом залишався Сабор, до складу якого мали обиратися представники католицької та православної церков, дворянства, міст і населених пунктів, а також посланці від селянства ("недворяни" дістали право обиратися до Сабору після подій 1848 р.).За цією угодою Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву А.-У. і складалася з двох частин що були розділені р.Лейтою: Австрії (Цислейтанії) та Угорщини (Транслейтанії). До складу Австрії входили власне австрійські землі, Чехія (Богемія), Моравія, Силезія, Далмація, Істрія, Трієст, а також Галичина та Буковина.Угорщина (т.зв. землі корони св.Стефана), крім власне угорських земель, включала також Словаччину, Банат та Воєводину, Хорватію і Словакію, Трансильванію, Закарпатську Україну. Вона дістала політичну і адміністративну автономію, власний уряд та парламент - сейм.В Австрії було запроваджено нову конституцію Австро-угорська угода 1867 р. не вирішила всіх протиріч між окремими частинами імперії. Незадоволеними були насамперед Чехія та Хорватія. З останньою у 1868 р., при сприянні Відня, Угорщина уклала угоду, яка на деякий час згладила непорозуміння. Однак з Чехією домовитися не вдалося. 11 представники подали у рейхсрат декларацію, в якій вимагали надання т.зв. землям корони св.Вацлава (Чехії, Моравії та Сілезії) прав аналогічних угорським. Внаслідок довготривалої боротьби австрійський уряд був змушений піти на ряд поступок (дозвіл вживання чеської мови в адміністрації та шкільництві, поділ Празького університету на чеський та німецький та ін.), однак повністю вирішити всі протиріччя так і не вдалося. У 1873 р. до хорватсько-угорського договору внесено низку змін і доповнень: кількість хорватських депутатів у мадярському парламенті збільшено, а мінімальний обсяг хорватського бюджету визначено в розмірі 3,5 млн. гульденів. Крім того, баном Хорватії призначено І. Мажуранича Нормалізації досягти не вдалося, і в 1880 р. Мажуранич пішов у відставку. Політика мадяризації хорватів тривала й навіть посилилась, особливо після того, як у 1883 р. баном призначено представника радикально налаштованих угорських націоналістів — К. Хедерварі, який залишався на цій посаді до 1903 р. В умовах постійного погіршення загальної політичної ситуації в Хорватії тривали економічні та соціальні перетворення, зумовлені скасуванням феодальних відносин і становленням капіталізму. Відбувалося соціальне розшарування суспільства та перерозподіл національного багатства на користь буржуазії. Характерною особливістю останньої третини століття стала масова еміграція до Америки, яка в більшості випадків мала економічний характер.Українське населення А.-У. у 1910 р. складало 8 % загальної кількості мешканців імперії і проживало на території Галичини, Буковини та Закарпаття. Його політичне становище було вкрай важким. На Закарпатті існування українців взагалі не визнавалося угорськими властями. У 1868 р. сейм у Будапешті оголосив все населення краю єдиною угорською нацією. На Буковині та в Галичині становище було дещо кращим. Тут виникли і успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації (т-во "Просвіта", Наукове товариство ім. Т.Шевченка та ін.), були українські представники у провінціальних сеймах. Однак і тут українці були у нерівноправному становищі. В Галичині влада фактично належала полякам, а на Буковині - німцям та румунським боярам. Офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині -німецька. Зовнішня політика А.-У. після поразок у війнах з Німеччиною та Італією була спрямована головним чином на Балкани. У 1878 австро-угорські війська окупували Боснію та Герцеговину, яка була анексована 5.10.1908. Це викликало загострення відносин А.-У. з Росією, результатом чого було укладення 7 жовтня 1879 таємної угоди з Німеччиною, до якої у 1882 приєдналася Італія.Так було оформлено Троїстий союз, спрямований проти Росії та Франції. 28 червня 1914 у Сараєві було вбито наступника австрійського престолу ерцгерцога Франца Фердінанда, що стало приводом до початку першої світової війни. 28 липня 1914 р. А.-У. оголосила війну Сербії,

49.Економічний і політичний розвиток А-У імперії в період «ліберальної ери»1867-79. Дуалізм прийшов на зміну іншим політичним ходам, проте він був не останнім. Франц-Йосиф мусив прийняти його поспіхом як необхідну прелюдію до війни з Пруссією, що замислювалася ним як помста. Але тільки-но він уклав угоду, як одразу ж пошкодував про це. Більше претензій він мав до німців, ніж до угорців В результаті німецьке правління, попри декларацію лояльності та нешкідливості, перебувало під постійною загрозою і протрималося лише десять років. У 1868 році, після створення буржуазного кабінету міністрів, невідкладною потребою імперської політики стало повернення чехів на політичну арену з метою використання їх у грі проти німцівУ 1868 році чеські інтелектуали та богемські аристократи відновили свій союз: панславізм було відкинуто і політичні вимоги були сформульовані за моделлю Деака. Вісімдесят депутатів, що бойкотували райхсрат, склали декларацію намірів: вони виступали за рівні права для чехів у Богемії та за реформу виборчої системи. До того ж, вони вимагали єдності земель святого Вацлава і такої незалежності для “Великої Богемії”, якою володіла Угорщина У 1868 році, чехи, усвідомлюючи власну політичну слабкість, менш за все вірили у добрі наміри німців. У якості імперських міністрів, німецькі ліберали демонстрували миролюбність, але водночас, будучи членами сейму Богемії, ці самі німці зневажали чехів і, збуджені своєю позірною перевагою, в повному складі йшли у відставку щоразу, коли справи чехів ішли вгору Тому не дивно, що чехи кинулися шукати захисту у габсбурзького імператора. Вони не мали наміру об`єднуватися з німцями та вимагати від імператора запровадження конституційного уряду.

Переговори 1868 року були безрезультатними. Перебуваючи у відчаї, Рігер сподівався на допомогу Наполеона III, але марно. Той сам її неабияк потребував у боротьбі проти Габсбурзької монархії. Німецькі міністри здавалися незамінними. На початку 1870-х років вони вирішили зруйнувати чеську тактику бойкотування, запровадивши прямі вибори у виборчих округах. Це поклало край надіям Таффе на примирення і змусило його піти з посади.

Тільки-но досягнувши успіху, німецькі ліберали зазнали нищівної поразки внаслідок провалу зовнішньої політики Байста. Він мав на меті створити європейську коаліцію проти Пруссії.. Наполеон III та Франц-Йосиф зустрілися в Зальцбурзі. Бойст спробував виступити в ролі посередника між Італією та Францією стосовно римського питання. Австрія була представлена на переговорах як німецька держава. Це робилося для того, щоб потішити самолюбство Німеччини, але суттєвого значення на мало. Бойст шукав німецької підтримки проти Пруссії, проте німецькі ліберали мріяли про об`єднання Німеччини і в цьому пункті мета їх та Пруссії збігалася. Переговори тяглися протягом усього 1869 року: були підписані декларації про дружбу та відбувся обмін воєнними місіями. Але марно — це не справило враження на Бісмарка. Франція та Австрія так ні про що і не домовилися, і, коли в липні 1870 року спалахнула франко-пруська війна, Франц-Йосиф вирішив, що він вже нічим не зобов`язаний німецьким лібералам і тому навіть зміг поставити під сумнів компроміс з Угорщиною. Восени 1870 року він надумав ще раз звернутися до Таффе. Спроби Таффе досягти примирення відкинули як чехи, так і німці: чехи вірили в наближення повної перемоги, німці ж не хотіли вести переговори з людиною, яка їх відсторонила від влади. Оскільки Франц-Йосиф не бажав більше користуватися послугами німецьких лібералів, лишалося тільки дві альтернативи: звернутися або до австрійських догматиків-централістів під проводом Шмерлінга, або до федералістів-аристократів, яких представляв Белкреді. Мадяри стверджували, що вони ніколи не будуть толерантними до Шмерлінга як прем`єр-міністра Австрії. Втручання Угорщини у справи Австрії додало Францеві-Йосифу рішучості призначити міністра, який би визнав права Богемії та позбавив Угорщину її унікального статусу. У лютому 1871 року до влади прийшов “позапартійний уряд” – федералістичний за своєю програмою, але, попри ліберальну риторику, здебільшого німецький за персональним складом. Прем`єр-міністр Гогенварт був німецьким аристократом, який вірив у те, що федералізм зміцнить імперію. Інтелектуальним лідером уряду був міністр комерції Шефлеу 1873 році уряд запровадив прямі вибори з місцевих виборчих округів до райхсрату й водночас збільшив кількість його членів, що надало йому поважнішого парламентського вигляду. Ця зміна позбавила сенсу чеську політику бойкоту, і вже дехто з молодих чехів почав з осудом ставитися до категоричних вимог державницьких правПерший удар німецькому пануванню та ще більше німецькій самовпевненості був завданий економічною кризою 1873 року, яка похитнула німецький лібералізм і в Австрії, і в Німеччині не менше, ніж економічна криза 1857 року похитнула систему Баха. Німецький лібералізм мусив довірити долі успіх laisser-faire: він щиро вірив у те, що в разі, коли будуть надані мирні умови та свобода від урядового втручання, розпочнеться ера необмеженого процвітання. Колапс 1873 року виявив фальшивість німецьких економічних, а також крах політичних ідей. Великонімецька буржуазія відчувала, що приниження перед угорцями та підлабузництво перед імператором було марним, якщо вона не отримає за це економічної винагороди. Німецькі політичні лідери, капіталісти чи їх партнери були дискредитовані фінансовими скандаламиПриєднання Боснії та Герцоговини поклало край кар’єрі німецьких міністрів. Вони були ображені тим, що їх відсторонили від закордонних справ протягом Кримської війни, коли імператор відновив свою абсолютну владу. Усвідомлюючи фіктивність своїх владних повноважень, вони чинили опір приєднанню слов’янських народів до імперіїФранца-Йосифа обурило те, що Андраші, відстоюючи угорські інтереси, перешкодив його планам. Дивно, але мадярів також обурювала поміркованість Андраші. Проте, до того як піти у відставку, він наважився на один рішучий крок в інтересах Габсбургів. У жовтні 1879 року він уклав союз між Бісмарковою Німеччиною та Австро-Угорщиною і в цей спосіб підвів під зовнішню політику Габсбургів потужну основу Угорщина переорієнтувалася з Відня на Берлін, з німців Австрії на німців райху – менш вимогливого, але надійнішого партнера. Австрійських німців покинули напризволяще як Німеччина, так і Угорщина. Їхня політична гегемонія втратила свою санкцію і Францеві-Йосифу залишалося одне: відновлювати втрачений авторитет, балансуючи між національностями. На загальних виборах 1879 року імперія скористалася своїм впливом проти німців і німецькі ліберали втратили реальні важелі влади. У серпні 1879 року уряд очолив Таффе. Німецькому пануванню в Австрії настав кінець.

50. Політичні суперечки в австрійські частині А-У імперії1879-1914рр. У період реакції, що наступила після революції 1848 р., гебрейська громадськість зосередила зусилля на досягненні громадянської і політичної рівноправности. Першочерговим було питання про ліквідацію окремого гебрейського району, тобто про право проживати на території усього міста. Рік 1867 приніс нову Конституцію для Австро-Угорської монархії, яка остаточно проголосила рівність у правах усіх громадян, незалежно від їхнього віросповідання і соціального стану. Шостий параграф Конституції зруйнував нарешті вікові стіни ґетто і дав можливість гебреям проживати там, де вони хочуть. Аналогічні рішення з ліквідації усіх обмежень, що стосуються гебреїв, прийняв і Галицький сейм. На їхній підставі скасувала всі обмеження щодо гебреїв і Міська рада. Отже, Конституція 1867 р. відкрила гебрейському населенню досить широкі можливості.. У 60-70-і роки XIX ст. продовжувалося заселення гебреями лівого берега Полтви, де розташувалися вулиці Кароля Людвіка, згодом – Легіонів (непарна сторона), Широкої, згодом св. Ганни, потім Казимира Великого (зараз – вул. Городоцька). Інтенсивно заселялися також усі вулиці, що прилягають до нових проспектів, утворених на місці старих міських валів, які утворили центр міста, а саме: вул. Сикстуська (Петра Дорошенка)*, вул. Широка Нова (Коперніка), вул. Фреснела (Костюшка), вул. Єзуїтська (Гнатюка), вул. Бриґідська (Менцинского), вул. Майеровска (Січових Стрільців). Найбільш охоче заможні гебреї селилися на вул. Сикстуській, що вважалася найбільш престижною. Важливим кроком в організації релігійно-суспільного життя львівських гебреїв було створення гебрейської релігійної громади. Австрійське законодавство 1890 р. про діяльність гебрейських релігійних громад діяло на території Галичини з незначними змінами до 1927 р. Австрійські влади, як згодом і польські, прагнули бачити в гебрейській громаді насамперед релігійну організаціюУ другій половині XIX ст. змінюється і розміщення політичних сил у гебрейському суспільстві, що було характерно як для Львова, так і для всієї Австро-Угорської імперії. Рух реформаторів усе більше набував рис асиміляції. Так, у Львові сформувалися два характерних асиміляторських напрямки, орієнтованих відповідно на німецьку і польську культури. Асимілятори німецького напрямку у 1868-1869 р. створили Союз «Шомер Ізраель» (Варта Ізраїлю) і видавали свій друкований орган «Дер Ізраеліт». Засновниками цього Союзу були Р. Берер, Й. Менех. Й. Кон. «Дер Ізраеліт» виходив німецькою мовою понад 25 роківБільш численною у 80-90-і роки XIX ст. була група асиміляторів, орієнтованих на польську культуру. Упродовж 1880-1892 р. вони видавали у Львові журнал «Ойчизна». Асимілятори польського напрямку були об’єднані в товариство «Агудас Ахім» (Союз Братів). Редактором «Ойчизни» був Натан Левінштайн, а главою товариства – Бернард Ґольдман Діяльність «Ойчизни» не обмежувалася тільки проблемами просвітительства, її прихильники активно боролися за поліпшення економічних умов життя гебрейського населення міста. Про значний вплив прихильників долучення гебреїв до польської культури свідчить і той факт, що у 1870-1881 роках керівником львівської громади був депутат сейму Шимон Самельсон, прихильник польської асиміляції. У сфері громадського життя асимілятори польського напрямку, за словами сучасників, завжди були на сторожі чести і достоїнства гебреїв, водночас жодним чином не прикрашаючи одновірців. Кредо людей, що видавали «Ойчизну», полягало в тому, щоб гебреї були не відособленою релігійною групою, а громадянами, рівноправними членами суспільства. Проти асиміляторів виступили ортодокси і прихильники хасидизму, що створили наприкінці 70-х років Товариство «Махазікей хадат», що видавало газету з однойменною назвою (1879-1914 р.) Однак, як показало майбутнє, навіть перетворення гебреїв у рівноправних громадян Австрії, а пізніше – Польщі не могло вирішити проблем, накопичених за два тисячоліття історії гебреїв у діаспорі. В останні десятиліття XIX ст. гебреї Львова і Галичини, як і більшости країн Західної Европи, офіційно були наділені такими ж громадянськими і політичними правами, що й инше населення. Наприкінці XIX ст. гостріше, ніж будь-коли, постало питання: хто ж такі – гебреї: народ, релігійна група чи громадяни своїх країн проживання. На це питання гебрейський народ повинен був відповісти сам і зробити свій вибір. На стику двох століть почалося відродження гебрейської національної самосвідомости. Прагнення гебрейського народу знайти свою втрачену історичну батьківщину починає набувати реальних форм. У 1882 р. вийшла друком брошура Лео Пінскера «Автоемансипація». У ній пролунав заклик скерувати зусилля передовсім на відродження своєї національної свідомости і домогтися концентрації гебрейського народу на одній, йому приналежній території Кінець XIX ст. ознаменувався у середовищі львівського гебрейства напруженими ідейними шуканнями і політичною боротьбою. На місце «Ойчизни» – друкованого органу асиміляторів польського напрямку, що багато зробив для політичної й економічної емансипації львівського гебрейства, у 1892 р. прийшло инше періодичне видання нового національно-гебрейського напрямку, що згодом переріс у форму партії. Це видання під назвою «Пшишлосць» Неоднозначною була і позиція польських політичних партій і організацій як щодо гебрейського народу в цілому, так і до гебрейських політичних рухів. На тлі польсько-гебрейських протиріч в останній чверті XIX ст. починається зближення українців і гебреїв, насамперед у політичній сфері. Це відчувається на різних політичних рівнях: від Ради міста і Сейму краю до парламентських фракцій у Відні Нова хвиля польської асиміляції, яка припала на кінець 80-х – початок 90-х років, викликала певне неприйняття у гебрейської громадськості. 80-і рр. характеризувалися вже розвитком палестинофільского руху. У 1883 і 1887 р. у місті були створені сіоністські товариства «Мікра Кодеш» і «Сіон». Останнім керував Герман Діаманд. Ці товариства і склали у майбутньому ядро Всегалицької сіоністської організації. У Львові, як і в Західній Европі і Росії, з’явилася Національна гебрейська партія, що проголосила: «Гебрейський народ не загинув, він має життєві сили, щоб перечекати бурю і відродитися до нового життя». Національна гебрейська партія у 1892 р. оприлюднила у Львові свою програму, що складалася з двох частин, які стосувалися становища гебреїв Галичини і проблем освоєння Палестини. На початку XX століття львівські сіоністські видання набувають більш радикального характеру, особливо журнал, що з 1900 р. замінив «Пшишлосць». Його редактор Адольф Станд був чільником галицьких сіоністів. Водночас виходять такі періодичні видання, як «Га-Кармель», «Дер Векер» (Будильник) і «Тогблят» (Щоденний листок). З 1902 р. починає видаватися місячник гебрейської молоді «Морія» за редакцією Й. Тона, а потім Ф. Ашкеназі. У 1905 р. він стає програмним виданням сіоністської молоді. На тлі виборів до австрійського парламенту розгорнулася гостра боротьба між асиміляторами і сіоністами. Боротьбу сіоністів за національні права гебреїв у Галичині підтримали українські партії. Так, у грудні 1905 р. під час дебатів в австрійському парламенті з питань виборчої реформи лідер українського парламентського клубу вніс пропозицію про створення окремої гебрейської виборчої курії¹⁹. У боротьбі проти ідеї створення гебрейської національної курії, висунутої сіоністами, об’єдналися асимілятори й ортодокси. Перша світова війна перервала процес економічного і політичного розвитку львівського гебрейства. 3 вересня 1914 р. місто зайняли російські війська, а вже 27 вересня гебрейський район піддався жорстокому погрому, що дістав назву «кривава неділя».