УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917р. І ПЕРСПЕКТИВА ІСТ. ДОСЛІДЖЕНЬ.

З початком Визвольних змагань 1917—1920 рр. історична наука окрім виконання традиційної функції ідентифікації української національної спільноти все більше стає засобом політичної легітимації різних державних утворень. У такій ситуації досить швидко виявилась її внутрішня функціональна суперечність, суть якої полягала у тому, що на рівні національної ідентифікації історична думка діяла “спільним фронтом”. Іншими словами, історична наука, виступаючи основою для суспільно-психологічного оснащення спільноти, що набуває національного характеру, виконувала двоєдине завдання. З одного боку, вона відмежовувала власне дослідне поле від ширшого (цивілізаційного, геополітичного, імперського).

Відбувалася актуалізація власне народної історичної традиції. Оскільки природнім обрієм тодішньої народної пам’яті була яскрава героїчна козацька доба, то й актуалізували спогади про козаччину, хоча, цілком зрозуміло, далеко не адекватні справжнім історичним реаліям. Найбільш показовим прикладом актуалізації народної історичної пам’яті був вільнокозацький рух. Спостерігалося й зростання загального зацікавлення козацькою атрибутикою та традиціями.

Чимало важила у цьому цілеспрямована культурно-просвітницька діяльність. Зокрема, до такої активності слід зарахувати перевидання величезними тиражами історичних оповідань А.Кащенка (тільки 1917 р. перевидано 18 книжок його творів). Деякі українські історики навіть перебільшено вважали, що багато селян та сільських інтелігентів зробилися свідомими українцями завдяки оповіданням Кащенка.

Насправді маємо справу із значно складнішим та багатоваріантним процесом національного самоусвідомлення спільноти, в результаті якого і з’явилося нове українське суспільство. Як слушно зазначив сучасник тих подій, історик за фахом Д.Дорошенко: “Великий рух 1917—1918 років був по справедливости національним відродженням, тому, що тисячі, десятки, сотні тисячів, нарешті міліони людей уперше довідались, що вони всі — члени одної Української Нації, уперше почули це імя, уперше його зрозуміли. Певна річ, що йперед тим, об’єктивно, вони ні на хвилину не переставали бути Українця-ми, хоч і не знали свого імени”.

Здобою Визвольних змагань також пов’язано формування у масовій свідомості стійких стереотипів, ґрунтованих на легітимаційних можливостях тієї чи іншої історичної концепції. Звідси можна спостерігати вкорінення досить поверхових неточних уявлень про те, що М.Грушевський, як уособлення республіканської УНР, є послідовним народником, а В.Липинський, як ідеологічний репрезентант монархічної Української держави, є державником.

1920-ті роки, з одного боку, були часом серйозної історіографічної рефлексії, переосмислення здобутків і втрат на ниві національної справи, а з іншого боку, історична наука у тому числі в її національній формі все більше залучалася до легітимації тоталітарного режиму в УСРР, який прямував до набуття свого завершеного вигляду. Тут також криється гостра суперечність, яку навряд чи можливо було розв’язати природним шляхом.